Публікації

Родовід Степана Посацького починається з Гуцульщини. Дід – Іван Посацький – народився 1841 р. у Рахові (нині Закарпатська обл.) і був учи­телем, батько – Лев Посацький – у с. Стецеві біля Снятина (нині Івано-Франківська обл.) у Східній Гали

чині. Лев Посацький (1878-1951) здобув юри­дичну освіту у Львові та Відні з правом праці у нотаріяльних конторах. Він одружився з Іванною Губчак (донькою отця Ігнатія Губчака) з Калуша 1910 р. У пошуках праці їм довелося переїхати у Західну Галичину. Тут, у містечку Ліманова (пів­денно-східні околиці Кракова) у Лева Посацького та Іванни Посацької (1880-1963) 9 січня 1911 р. народився син Степан.

Напередодні Першої світової війни Лев Посаць­кий влаштувався на роботу в канцелярію нота­ріуса Телесницького у Делятині, куди й сім'я переїхала. З початком війни його призвали до 36-го Коломийського полку крайової оборони у Делятині. Восени 1918 р., після служби в Угорщи­ні, Чехії та на Волині Лев Посацький повернувся до Делятина, а 1919 р. сім'я – у Ліманову. Однак довелося шукати роботи у м. Ряшеві (Східна Га­личина), куди 1920 р. родина Посацьких пересе­лилася. 1929 р. Степан Посацький закінчив там гімназію і мав намір продовжувати освіту. Ос­кільки у тодішній Польщі українцям чинилися всілякі перепони у здобутті вищої освіти, то ба­гато українців-галичан шукали можливостей на­вчатися у вищих навчальних закладах інших міст і країн.

Сучасний дослідник історії українського теат­ру Валерій Гайдабура, який ввів у науковий обіг низку „заборонених" у минулому документів, по­вернув українській культурі ряд несправедливо замовчуваних у радянські часи імен, без фаль­шивого пафосу пише: „Йосип Стадник, Микола Комаровський, Опанас Карабіневич, Богдан Сарамага, Іван Когутяк – славні імена митців, котрі в різні лихі часи боронили західноукраїнський театр від знищення". Кожен із цих визначних діячів виконував покла­дену на нього місію, зайнявши свою нішу в театральному процесі. Най­менше відомо, мабуть, про Панаса Карабіневича, адже і він сам дуже не­охоче – особливо після відбутого не­справедливого ув'язнення у радянсь­ких таборах – розповідав про свою театрально-організаторську діяльність за часів міжвоєнної Польщі...

Антрепренер, актор, режисер, ви­датний адміністратор та організатор театральної справи Панас Карабіне­вич народився 18 (30) січня 1897 р. у с. Серебринці (тепер Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.). У 1913-1915 рр. навчався у духовній семінарії м. Кам'янця-Подільського. Під час Першої світової війни (1915-1916) „вольноопределяющим­ся" воював у російській армії, важ­копораненим його демобілізовано.

Професійну театральну діяль­ність Карабіневич розпочав 1919 р. на адміністра­тивній посаді у Державному театрі Української Народної Республіки (УНР) під керівництвом М. Садовського в Кам'янці-Подільському. Цей факт подавали у викривленому трактуванні: нібито П. Карабіневич працював у театрі М. Са­довського ще в Києві.

Музично-громадські ініціятиви Володимира (Домета) Садовського окремо не розглядалися. А дослідження цих ініціятив актуальне не лише як характеристика однієї із важливих особливос­тей діяльности митця: матеріяли висвітлюють один з епізодів процесу становлення музично­го професіоналізму в краї наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Ідеться про спробу організації 1899 р. з'їзду галицьких музик із метою створення „Музичного Союзу", який мав централізувати та упорядкувати музичне життя, а також відкрити консерваторію.

Ідея з'їзду українських музикантів Галичини для обговорення стану музики в краї у різних царинах її застосування (церковна музика, навчан­ня співу в школах, народна музика) з'явилася на шпальтах преси ще з листопада 1898 р. у зв'язку з проблемою упорядкування навчання співу у се­лах. У статті „В справі науки нотного хорального співу у нас по селах і містах" Віктор Матюк вперше висловив ідею з'їзду: для того, щоб співацькі то­вариства могли належно здійснити цю місію, „му­сить у нас перевестись організація і лучність всіх істнуючих товариств співочих, а неменше і приняти ся спосіб систематичної науки співу, передовсім елементарної науки співу руских дітей".

До маловивчених постатей української образо­творчої культури належить один із видатних представників мистецького світу України Антін Пилиховський. Митець своєю творчістю репрезен­тував історичний жанр в образотворчому мистецт­ві XIX – перших десятиліть XX ст. І це стосуєть­ся як портретистики, так і полотен на історичну тематику. Лише дуже незначна кількість його кар­тин представляє тогочасні мотиви, пейзажі.

Біографічні дані про митця на сьогодні доволі скупі, основуються здебільшого на його рукописній автобіографії і дрібних, інколи випадкових публі­каціях в українських періодичних виданнях другої половини XIX – початку XX ст.: „Зоря", „Галицька Русь", „Слово", „Галичанин", „Діло", „Літературно-науковий вістник", „Прикарпатська Русь", „Краківські вісті" та інші; зрідка пишуть польські часописи. Про нього згадували у своїх дослідженнях М. Голубець, В. Рубан, Р. Могитич.

Антін Пилиховський народився 7 червня 1860 р. у селі Нова Гребля Ярославського повіту (нині Польща). Упродовж 1877-1880 рр. одержав спеціяльну стипендію від м. Перемишля на навчан­ня у Краківській академії мистецтв, яку на той час очолював Ян Матейко. Тоді художник отри­мав дві перші премії за свої твори в академії, за що посеред року його перевели на вищий курс. Йому також була призначена стипендія ім. Г. Семирадського, від якої відмовився. Згодом А. Пи­лиховський вирушив за кордон.

Дашкевич Ярослав Романович – народився у Львові 13 грудня 1926 р. у сім’ї відомих українських суспільно-політичних діячів Романа Дашкевича та Олени Степанів. У 1944 р. закінчив українську, т.зв. академічну гімназію у Львові та склав іспити на атестат зрілості (екстерном) у 4 середній школі м. Львова. У цьому ж році навчався у Львівському медичному інституті (Medizinische Fachkurse). З 1944 по 1949 р. навчався у Львівському державному університеті ім. І.Франка (філологічний факультет, спеціальність українська мова і література), спершу заочне, потім стаціонарне відділення. 1944-1949 рр. – бібліотекар рукописного відділу, старший бібліотекар та бібліограф Кабінету І.Франка, в.о. завідуючого бібліографічним відділом Львівської бібліотеки Академії наук УРСР. У 1949 р. навчався у Нафтовому інституті ім. І.Губкіна в Москві (економічний факультет), заочне відділення. 10 грудня 1949 р. заарештований органами МДБ, у 1950 р. згідно з заочним рішенням Особливої наради при МДБ у Москві відправлений - за статтею 54, пункт 10, частина 1 та статтями 20/54, пункт 1а; 54, пункт 11 – на десять років до виправно-трудових таборів. Протягом 1949-1956 рр. відбував ув'язнення у в'язниці МДБ у Львові, у в'язниці МВС у Золочеві, в пересильних в'язницях у Львові, Києві, Харкові, Петропавловську, пересильному таборі в Карабасі; у виправно-трудових таборах – у спеціальному Піщаному таборі (Песчлаг) в Спаську, у Караганді, знов у Спаську, у Карагандинському таборі (Карлаг) у Спаську. 1 червня 1956 р. звільнений з ув’язнення Комісією Верховної Ради СРСР зі зняттям судимості та втрати прав. 1957-1966 рр. – бібліограф відділу історії України Інституту суспільних наук УРСР. Звільнений з роботи у зв’язку зі скороченням посади. 15 березня 1963 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук на тему “Вірменські колонії на Україні в джерелах та літературі XV-XIX ст.” (за монографією) в Інституті історії Академії наук Вірменської РСР у Єревані. У 1967-1972 рр. старший науковий співробітник, в.о. завідуючого відділом Музею етнографії та художніх промислів Академії наук УРСР.