Публікації

Осередок Наукового товариства ім. Шевчен­ка в Рівному виник на хвилі демократичних змін, що охопили освітньо-культурне життя краю в перше десятиліття незалежної України. Його створено 7 липня 1997 р. рішенням установ­чих зборів. Тоді ж обрано голову, секретаря та керівника гуманітарного відділення.

У суботу, 26 березня 2011 p., в актовій залі Львівського національного університету ім. І. Фран­ка відбулося Пленарне засідання ХХІІ Наукової сесії Наукового товарист­ва ім. Шевченка. Це зі­брання підсумувало вес­няну (Березневу) сесію НТШ, яку ще зазвичай називають „Шевченків­ською" і яка, поряд із Загальними чи Загально- виборними зборами восе­ни, традиційно є однією з двох щорічних велелюд­них наукових зустрічей членів Товариства.

(діяльність Товариства від 15 травня 2010 poкy — до 21 травня 2011 poкy)

Родовід Степана Посацького починається з Гуцульщини. Дід – Іван Посацький – народився 1841 р. у Рахові (нині Закарпатська обл.) і був учи­телем, батько – Лев Посацький – у с. Стецеві біля Снятина (нині Івано-Франківська обл.) у Східній Гали

чині. Лев Посацький (1878-1951) здобув юри­дичну освіту у Львові та Відні з правом праці у нотаріяльних конторах. Він одружився з Іванною Губчак (донькою отця Ігнатія Губчака) з Калуша 1910 р. У пошуках праці їм довелося переїхати у Західну Галичину. Тут, у містечку Ліманова (пів­денно-східні околиці Кракова) у Лева Посацького та Іванни Посацької (1880-1963) 9 січня 1911 р. народився син Степан.

Напередодні Першої світової війни Лев Посаць­кий влаштувався на роботу в канцелярію нота­ріуса Телесницького у Делятині, куди й сім'я переїхала. З початком війни його призвали до 36-го Коломийського полку крайової оборони у Делятині. Восени 1918 р., після служби в Угорщи­ні, Чехії та на Волині Лев Посацький повернувся до Делятина, а 1919 р. сім'я – у Ліманову. Однак довелося шукати роботи у м. Ряшеві (Східна Га­личина), куди 1920 р. родина Посацьких пересе­лилася. 1929 р. Степан Посацький закінчив там гімназію і мав намір продовжувати освіту. Ос­кільки у тодішній Польщі українцям чинилися всілякі перепони у здобутті вищої освіти, то ба­гато українців-галичан шукали можливостей на­вчатися у вищих навчальних закладах інших міст і країн.

Сучасний дослідник історії українського теат­ру Валерій Гайдабура, який ввів у науковий обіг низку „заборонених" у минулому документів, по­вернув українській культурі ряд несправедливо замовчуваних у радянські часи імен, без фаль­шивого пафосу пише: „Йосип Стадник, Микола Комаровський, Опанас Карабіневич, Богдан Сарамага, Іван Когутяк – славні імена митців, котрі в різні лихі часи боронили західноукраїнський театр від знищення". Кожен із цих визначних діячів виконував покла­дену на нього місію, зайнявши свою нішу в театральному процесі. Най­менше відомо, мабуть, про Панаса Карабіневича, адже і він сам дуже не­охоче – особливо після відбутого не­справедливого ув'язнення у радянсь­ких таборах – розповідав про свою театрально-організаторську діяльність за часів міжвоєнної Польщі...

Антрепренер, актор, режисер, ви­датний адміністратор та організатор театральної справи Панас Карабіне­вич народився 18 (30) січня 1897 р. у с. Серебринці (тепер Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.). У 1913-1915 рр. навчався у духовній семінарії м. Кам'янця-Подільського. Під час Першої світової війни (1915-1916) „вольноопределяющим­ся" воював у російській армії, важ­копораненим його демобілізовано.

Професійну театральну діяль­ність Карабіневич розпочав 1919 р. на адміністра­тивній посаді у Державному театрі Української Народної Республіки (УНР) під керівництвом М. Садовського в Кам'янці-Подільському. Цей факт подавали у викривленому трактуванні: нібито П. Карабіневич працював у театрі М. Са­довського ще в Києві.

Музично-громадські ініціятиви Володимира (Домета) Садовського окремо не розглядалися. А дослідження цих ініціятив актуальне не лише як характеристика однієї із важливих особливос­тей діяльности митця: матеріяли висвітлюють один з епізодів процесу становлення музично­го професіоналізму в краї наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Ідеться про спробу організації 1899 р. з'їзду галицьких музик із метою створення „Музичного Союзу", який мав централізувати та упорядкувати музичне життя, а також відкрити консерваторію.

Ідея з'їзду українських музикантів Галичини для обговорення стану музики в краї у різних царинах її застосування (церковна музика, навчан­ня співу в школах, народна музика) з'явилася на шпальтах преси ще з листопада 1898 р. у зв'язку з проблемою упорядкування навчання співу у се­лах. У статті „В справі науки нотного хорального співу у нас по селах і містах" Віктор Матюк вперше висловив ідею з'їзду: для того, щоб співацькі то­вариства могли належно здійснити цю місію, „му­сить у нас перевестись організація і лучність всіх істнуючих товариств співочих, а неменше і приняти ся спосіб систематичної науки співу, передовсім елементарної науки співу руских дітей".