Ярослав Ганіткевич/ Ярослав Окуневський – військовий лікар, адмірал Австро-Угорського флоту, мандрівник, публіцист, меценат

Ярослав Окуневський – військовий лікар, контр-адмірал Австро-Угорського флоту, мандрівник, публіцист, меценат, національно-просвітницький діяч, учасник Української національної революції 1917-1921 рр. (до 150-річчя від дня народження) У 2010 році виповнюється 150 років від дня народження і 81 рік від дня смерті одного з видатних українців кінця ХІХ – початку ХХ ст. Ярослава Окуневського. Його постать – одного з представників роду українських інтелігентів Окуневських – в добу тоталітаризму була викреслена з історії нашої культури, літератури, медицини, В УРСР його ім’я і діяльність замовчували, публікації, заховані в спецхранах, не перевидавали. Тільки в українській діаспорі зберігали пам'ять про нього, згадували у своїх виданнях.  У 2010 році виповнюється 150 років від дня народження і 81 рік від дня смерті одного з видатних українців кінця ХІХ – початку ХХ ст. Ярослава Окуневського. Його постать – одного з представників роду українських інтелігентів Окуневських – в добу тоталітаризму була викреслена з історії нашої культури, літератури, медицини, В УРСР його ім’я і діяльність замовчували, публікації, заховані в спецхранах, не перевидавали. Тільки в українській діаспорі зберігали пам'ять про нього, згадували у своїх виданнях. Ярослав Окуневський, доктор медицини, керівник медичної служби у військово-морському флоті Австро-Угорщини, контр-адмірал, осягнув високий пост у Австро-Угорщині. Мандрівник, автор публіцистичних праць, мемуарів та спогадів, меценат, громадсько-політичний діяч, засновник і керівник Української Санітарної Місії ЗУНР у Відні, він належить до тих численних українців, яким в умовах поневолення українських земель сусідніми державами довелося працювати на чужині, здобувати визнання у інших народів, подібно як Івану Горбачевському, Івану Пулюю та багатьом іншим.

Що до місця народження Ярослава Окуневського наводяться суперечливі дані. Енциклопедія українознавства (1) пише: «Родом з Буковини», для Теофіла Окуневського подає Радівці на Буковині. Encyklopedia of Ukraine (2) місцем народження Я.Окуневського також називає Радівці на Буковині (одночасно приводить місце народження Софії Окуневської – Сторожинець на Буковині, Теофіла Окуневського – Яворів біля Косова). Такі ж дані наведені в книзі «Українські лікарі Прикарпаття» (3), в працях Петра Баб’яка (4), Мирослава Мамчака (5). В довіднику П.Пундія «Українські лікарі» (6) про народження Ярослава Окуневського і Софії Окуневської подано: В Сторожинці (Буковина) в родині повітового лікаря. Ті ж дані, на жаль, повторено в нашій книзі «Історія української медицини…» (7). ”Тернопільський енциклопедичний словник” (8) місцем народження Теофіла Окуневського називає с. Яворів, Софії Окуневської-Морачевської – с. Довжанку на Тернопільщині. Блонський Р.В. з Городенки подає: на Буковині с. Радівці Сторожинецького району (9). Некролог у календарі Просвіти (10), Українська загальна енциклопедія (11) та “Ukraine. A Concise Encyclopaedie” (12) місця народження Ярослава і Теофіла Окуневських не подають. Різні дані що до року, місця народження, батьків Ярослава і Софії Окуневських приводяться у інших друкованих та інтернет-джерелах. Найбільш глибокі дослідження родоводу Окуневських провів В.Галяс і співавт. (13). Прадід Ярослава був українського роду, мабуть простий селянин Стефан на прізвище Окунь. Його син Адам-Данило вже писався Окуневським. Він мав чотирьох синів – Гілярія, Іполита, Атанасія і Кирила. Іполит Окуневський (1833-1902) став священиком, одружився з Теклею, дочкою священика Івана Кобринського, був у 1869 - 1902 роках парохом у с. Яворові. В них народилося п’ятеро дітей, сини Теофіл і Ярослав, доньки Емілія, Наталя і Ольга. Родина Окуневських була однією з найяскравіших галицьких родин другої половини ХІХ - початку ХХ століття. Отже Ярослав Окуневський прийшов на світ 5 березня 1860 року в сім’ї священика Іполита та Теклі (з родини Кобринських) Окуневських у містечку Радівці біля Сучави на Південній Буковині (тепер Редзуци Сучавського повіту, Румунія). Тут Іполит Окуневський мав парафію, тут у Радівцях народилися Теофіл і Ярослав. У 1869 році Іполит переїхав до Яворóва, там тоді жив відомий різьбар Юрій Шкрібляк. Гуцульщина стала рідним краєм для малих хлопців, пізніше вони згадують Яворів як рідне село, часто навідуються сюди до батьківського дому, до сестер. Четверо дітей Іполита Окуневського залишили вагомий слід в історії української культури і громадського руху. Старший Теофіл (7.12.1858 - 19.07.1937) - відомий в Галичині адвокат, громадський діяч, засновник "Просвіти", з 1899 – член української Національно-Демократичної Партії. Він посол до австрійського парламенту у 1897-1900 рр. і 1907-1908 рр., до Галицького сейму (1880-1900; 1913-1914 рр.). В період ЗУНР – комісар Городенківського повіту, член Національної Ради ЗУНР, член її Президії. Був першим громадським головою філії «Просвіти» у Городенці. Теофіл був одним з ініціаторів створення галицько-української національної політичної партії, співавтор (разом з І.Франком і М.Павликом) програми і статуту Русько-української радикальної партії (1890). У великій мірі завдяки ньому в домівці Окуневських в Яворові бували Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, Ольга Кобилянська, Гнат Хоткевич, Наталя Кобринська, Остап Терлецький, інші видатні діячі українського громадського і культурного життя того часу. Ольга Окуневська (1875-1960) була відомою піаністкою, чотири роки навчалася у Миколи Лисенка, акомпанувала в концертах Соломії Крушельницькій. Сестра Наталя (1864-1923) стала активісткою жіночого руху в Галичині, який організувала Н.Кобринська – родичка Окуневських по матері, брала участь у підготовці альманаху „Наша доля" (1893), який високо оцінив Ів. Франко. Емілія Окуневська (20.12.1862 – 17.03.1894). вийшла заміж за адвоката Михайла Дорундяка, померла молодою. В молодому віці (18 р.) помер також брат Ярослава Іполит Окуневський. Визначний слід в історії залишила двоюрідна сестра Ярослава - Софія Окуневська (12.05.1865 - 25.02.1926) – перша жінка-лікарка в Галичині, дружина В.Морачевського і близька приятелька Ольги Кобилянської та Василя Стефаника (10) . Вона народилася в сім’ї Атанаса Окуневського, рідного брата Іполита, в с. Довжанка біля Тернополя. На той час батько був парохом в цьому селі, згодом він був парохом в Садгорі біля Чернівець, у 1878 році залишив церкву і вступив на медичний факультет у Відні. Після закінчення його працював лікарем в Кімполунзі (Південна Буковина, Румунія). Тут у Софії встановилися близькі приятельські відносини з Ольгою Кобилянською і Наталею Кобринською (з Озаркевичів), які вплинули на все наступне її життя. Брат Іполита, дядько Ярослава Кирило Окуневський одним з перших українців здобув вищу фармацевтичну освіту. Коли Ярославу було 15 років померла мати, дітей виховувала бабуся Ганна Кобринська. Діти росли в дружній, згуртованій атмосфері, їм змалку прищеплювали засади християнської моралі і національну свідомість. Ярослав навчався спочатку в сільській школі в Яворові, опісля в семирічній школі в Снятині. Згодом його віддали до Коломийської гімназії, де він зазнав немало принижень від учнів-поляків. Про це він потім напише в своїх споминах. Змалку був короткозорим, постійно носив окуляри, а згодом пенсне. У віці 17 років (1877 р.) вступив до Віденського університету на медичний факультет. Будучи в скрутному матеріальному становищі він з 1879 року почав отримувати стипендію, яку Військове міністерство Австро-Угорщини запровадило для майбутніх армійських лікарів. У Відні він зразу ж поринув у національно-культурне життя української студентської (академічної) громади, формується як український інтелектуал європейського взірця (9). Завдяки старшому братові Теофілу, який навчався на юридичному факультеті, він швидко познайомився з українськими студентами і викладачами Віденського університету, зокрема з І.Горбачевським та І.Пулюєм. З ініціативи останніх у 1867 році на відзнаку сотої річниці зруйнування Катериною ІІ Запорізької Січі було засноване українське студентське (академічне) національно-патріотичне об’єднання «Січ». Головами був Наталь Вахнянин (який у тому ж 1868 році став співзасновником товариства “Просвіта” у Львові), Іван Горбачевський, Іван Пулюй. Ярослав одним із перших вступає до «Січі», як активного члена у 1880 році його обирають головою товариства. Він разом з видавцем Остапом Терлецьким засновує «Слов'янський альманах», публікує матеріали з історії України. За опублікування матеріалів М.Драгоманова «Політичні пісні українського народу», альманах конфіскувала віденська поліція. Пізніше (14) Я.Окуневський так опише одне із зібрань «Січі»: «Зібралося нас не знаю чи більше як 20 чоловік. Із-за президіяльного стола піднялася довга постать Івана Горбачевського, тоді студента медицини і голови товариства. Ми молоді – «ембріонами» нас звали - знали, що і сей наш голова належить також до тої «революційної» спілки, що і його ім'я було записане на чорній таблиці в уряді, що і його перетрясала поліція, та що і він відсидів якийсь час у Івановій хаті!». У Відні навчалися і сформувалися в “Січі” видатні в майбутньому особистості, котрі стали її почесними членами: Наталь Вахнянин, Юліан Целевич, Іван Пулюй, Мирон Зарицький, Іван Горбачевський, Ярослав Окуневський, Євген Озаркевич, Євген Петрушевич, Богдан Лепкий і ряд інших галицьких діячів. Почесними членами віденської “Січі” також були Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. Перебуваючи у Відні Я. Окуневський наполегливо вивчає не лише медицину, але й чужі мови, водночас підтримує тісні зв’язки з рідним краєм, листується з М.Драгомановим, близько сходиться з О.Терлецьким, відвідує підросійську Україну. Він як голова «Січі» провів перший з'їзд галицької та буковинської молоді, що відбувся 17 вересня 1880 року в покутському місті Коломиї за участю всіх тодішніх студентських організацій (“Академічний кружок”, “Дружній лихвар” у Львові, “Союз” у Чернівцях і “Січ” у Відні). Після отримання у 1884 році диплому доктора медицини, щоб відпрацювати oтриману стипендію, він був зобов’язаний стати до військової служби як лікар. Ярослав розпочав службу корабельним лікарем військового флоту Австро-Угорщини, який базувався в Хорватії в м. Пула (за Австро-Угорщини - Pоla, Я.Окуневський в листах писав «Поля»). За даними тогочасних довідників, Я.Окуневський - Okuniewski Jaroslav або Okoniewski Jarosław - розпочав службу на флоті ще 27.11.1879 року, тобто з того часу, коли він, будучи студентом університету 3-го року навчання, уклав контракт з військовим міністерством (15). Пула - найбільше місто в Істрії, розташоване на побережжі Адріатичного моря в широкій і захищеній затоці на південному краю півострова (біля 100 км від розташованої на протилежному березі Венеції). Заснована 3000 літ тому, Пула довгий час була римською колонією, має багате культурне минуле. Тут чудово збереглися пам'ятники давньоримської архітектури: амфітеатр Арена (побудована в 1 столітті), Тріумфальна арка, Геркулесові брами, Римський театр. В Амфітеатрі ставлять театральні спектаклі, щорічно в Пулі проводять кінофестивалі і Фестивалі оперної музики. Зараз це великий морський порт і міжнародний туристичний центр, щорічно там відпочиває більше 50 тисяч туристів. У ХІХ – на початку ХХ ст. в Пулі був головний порт, у якому базувалися кораблі Kaiserlich und Koeniglich Kriegsmarine - Імператорського і Королівського військово-морського флоту. Напередодні Першої світової війни цей флот був восьмим у світі за бойовою потужністю і надійно захищав адріатичне узбережжя імперії Габсбургів. У 1914 році до його складу входили 3 лінкори-дредноути, 12 броненосців, 12 крейсерів, 18 есмінців, понад 70 міноносців, 6 підводних лодок та ін. Серед моряків Австро-Угорщини напередодні і в роки Великої війни служило близько двох тисяч українців та вихідців з України – представників інших національностей. Так, колегами і підлеглими Я.Окуневського були морські лікарі-українці: капітан Володимир Вербенець, полковники Орест Зарицький і Маркил Рожанковський та інші. У 2008 році у Пулі відбулося відзначення 90-річчя закінчення Першої світової війни, розформування Австро-Угорського флоту (а також загибелі його флагмана лінкора "Вірібус Унітіс"), в якому взяли участь австрійці, чехи, словенці, угорці. У роботі зібрання брав участь і українець – морський історик Леонід Кирилаш із Запоріжжя, який вивчає історію флотів і морських воєн та досліджує участь в них наших співвітчизників. Тут у Пулі та на морях і океанах світу промайнули 33 роки життя Я.Окуневського. На флоті він пройшов всі ступені офіцерської лікарської кар’єри, ходив у далекі походи корабельним лікарем на вітрильних корветах «Мінерва», «Аврора» і «Радецький», крейсері «Кайзер Франц Йосиф I». Із етичних та службових міркувань у своїх листах і нарисах Я.Окуневський, як правило, не вказував назви кораблів, на яких він ходив у далекі плавання. Такої честі удостоївся лише «Кайзер Франц Йосиф I» - крейсер, спущений на воду 1890 року у Трієсті (16, 17). Довжина його 104 м, ширина 24 м, потужність двох машин 8450 к.с., швидкість 19 вузлів, екіпаж – 367 осіб. На озброєнні 22 гармати, торпеди. У 1917 році крейсер роззброєно, а після поразки Австро-Угорщини у війні передано Франції. 1919 року він затонув під час шторму у Которській затоці. Таким був корабель, на якому в 90-х роках позаминулого сторіччя плавав Я.Окуневський, писав свої мандрівні спостереження. Згодом він служив у Морському шпиталі в Пулі, два роки був його начальником. Дослужився до рангу генерального лікаря, тобто, контр-адмірала (перший адмірал з Гуцульщини) і посади начальника медичної служби військово-морського флоту Австро-Угорщини, періодично проживав у Відні. Це була надзвичайно рідкісна для українця в Австрійській імперії військова службова кар’єра. Вона не була випадковою, адмірал Я.Окуневський відрізнявся великою працездатністю, обширними знаннями, високим інтелектом. Вільно розмовляв англійською, французькою, італійською та німецькою мовами. Багато уваги приділяв покращенню медичного забезпечення моряків, не лише лікував моряків, надавав висококваліфіковану медичну допомогу хворим у багатьох країнах і портах, але також багато зусиль приклав до покращення організації діяльності Морського шпиталю, яка особливого значення набула в роки Першої світової війни. Він вивчав медичні досягнення в чужих краях, досліджував медичну практику інших народів, вніс значний вклад у розвиток військово-морської медицини. Все набуте під час морських походів згодом впровадив у медичні порадники, розробив військово-медичний статут австро-угорського флоту, який запозичили багато флотів світу. Це було міжнародне визнання Я.Окуневського. На початку Першої світової війни Я.Окуневський - Головний лікар та начальник Головної медичної служби Австро-угорського флоту. Він став одним із двох старших достойників Морського офіцерського медичного корпусу із високим адміральським званням «Marinegeneralstabsärzte» - "Морський генеральний штабовий лікар", тобто контр-адмірал чи генерал-майор морської медичної служби, яке отримав 1 листопада 1914 р. Під його орудою перебували сотні медиків, а під опікою - тисячі моряків. В побуті та після виходу у відставку оточення його звичайно титулувало адміралом. Я.Окуневського нагороджено багатьма орденами та відзнаками Австро-Угорської імперії та інших держав. Він став першим українцем – кавалером Рицарського хреста Франца-Йосипа, ордена Рицаря іспанської королеви, французького ордена Почесного легіону, китайського імператорського ордена Дракона, найвищого титула Мандарина та ще багатьох високих нагород низки держав. Служба у флоті дала Я.Окуневському можливість подорожувати на кораблях, побувати в країнах басейну Середземного моря, Європи, а також в країнах Африки, Азії, Океанії і Америки. Він на власні очі бачив виверження вулканів, ходив по китайській стіні, джунглями Латинської Америки і горами Тибету, поклонявся єгипетським пірамідам і буддійським божествам, милувався витворами античних греків і римлян. Я.Окуневського, як високо ерудованого, інтелігентного знавця мов, талановитого оповідача і письменника, завжди елегантного, осанистого включали до складу високих урядових австрійських делегацій. У складі офіційних і неофіційних делегацій він бував на двірських прийомах імператорів, королів і султанів, ханів, баронів і вождів племен, на національних святах і карнавалах (5). Якщо позволяла служба, у рідкі вільні хвилини все побачене він описував у захоплюючих і колоритних листах-спогадах до родини, багато фотографував і збирав колекцію різноманітних пам’яток про країни, в яких побував. Як лікар і військовик він професійно описував стан здоров’я населення побачених країн, їх армію, обороноздатність, водночас стараючись зрозуміти народ, його душу. Разом з тим він продовжив свою літературну діяльність, почату ще в студентські роки. Уже в рік закінчення університету у Віденському українському журналі «Воля» він опублікував статті «Про санітарну допомогу Україні», «Допомога полоненим», «Червоний Хрест на Україні» (1884), а наступного року - «Чорногора і чорногорці» (Діло, Львів, 1885). З 1893 р. у львівській газеті «Діло» почали друкувати окремі його листи і нариси. Нещодавно опубліковано листи Я.Окуневського до Дениса Лукіяновича (4). 14 листів написані в 1886-1902 роках, в них обговорюється написання і видання матеріалів «Листи з чужини». 6 листопада 1896 року Я.Окуневський писав: «Ви мене питаєте, щоб я Вам написав дещо про мої подорожі. Що Вам писати? Посилали мене, ні не мене а такий сякий австрійський воєнний корабель та згідно з наказом портового адміралтейства призначили мене на него. От і їхав я та отвирав очі. В Туреччині та Греції був я на кораблі «Радецкий», в Індіях в Африці на «Аурора», а в Італії та Іспанії на «Франц Йозеф». От усе, що я Вам сказати можу.- Будучи в чужих землях старався я дістати у корабля відпустку на 10-20 днів і їздив собі самопас розглядатись по світі». 18 листопада 1886 він пише: «От і я постав між писателі! Ні сіло не пало – зробилось чудо. Все одно нехай буде і так, що моя базгранина щось варта, коли Ви так кажете…Свої думки і враження з подорожей складав я от так з нудьги на кораблі у свої зошити.. Дещо є ще у мене – але не богато в манускриптах. При спосібности перегляну їх, чи они що варті, бо то так писалось для себе а те що було вже напечатано то замість листів до Батька та різнородних тіток». У 1898 р. в Чернівцях Денис Лукіянович та В.Будзиновський видали листи та опубліковані нариси Я.Окуневського окремою книжкою під заголовком «Листи з чужини» (18). Невелику, ліричну передмову до цієї книжки написав Денис Лукіянович. Він писав: «Так ся книжка Окуневського єсть цінним придбанням з уваги на убожество нашої літератури мемуарної і літератури подорожної…Се є найсимпатичніша риса в «Записках», що їх робить нашими – рідними, українськими.. Догадуюся, що (автор) мусів студіювати антропольоґію, що читає історію і описи країв, що як завитає до яких земель, робить собі прогульку вглуб краю і приглядається до тамошнього життя. В душі його перетоплюються вражіння з перечитаного і з обсервацій а на кораблі в каюті, серед тишини морської, коли зорі шепчуть до кожної поетичної душі і покажеться місяць, що млиновим колом накочується над Україною, приходять репродукції вражінь, писательський талант сипле перлами на папір.. А вже не потребую звертати увагу на чистоту мови (хоч автор на чужині не чує руського слова), на гарний стиль, легкість оповідання і підклад глибшої мислі... Відгадую в авторові чоловіка високо образованого, що пробиваєсь з кождого погляду на всесторонні, зачеплені в письмах справи». На авторському примірникові книги є присвята самого Я.Окуневського, в якій висловлена подяка видавцям за передмову і видрукування книги: «Спасибі за Ваш труд. Ваш щирий Ярослав Окуневський. Львів 16 липня 1898». Сучасники писали про книжку: «В Чернівцях вийшов томик мандрівних записок «Листи з чужини», авторства Ярослава Окуневського. Приємно видана книжечка з твердою палітуркою, на синьому тлі угорі золоте тиснення корабля, під ним справа підпис «Я.Окуневський», а ще нижче на рожевій смузі назва книжки, зліва обрамлена польовою квіткою». Сама книжка складається з двох частин: «Европа (І.Чорногора і Чорногорці; ІІ. Із Сицилії; ІІІ. Із Ґенуї; ІV. Із Іспанії; V. Спомини з Грециї); Азія (І.Спомини з Туреччини; ІІ. На Червонім морі; ІІІ. Аден; ІV. Вечір в Індіях; V. В Гімалайських горах; VІ. В поперек Цейлону; VІІ.Straits-settlemens [оселі в тіснині]; VІІІ. В Китаю)». У 1902 р., по 14 роках перерви, у Львові завдяки д-ру Студинському видано другий том нарисів «Листи з чужини» (14). В ньому є розділи «Африка», Із Могребу», «Із Занзібару», «З Риму», «Письмо з Крети», «Із Цейльона», «Із записок моряка», «Із гір Гімаляйських», «На березі Адріятичного моря» та ін. Чисто українським питанням присвячені розділи «З України», «Куди лягли руські кости?», «Свят Вечір», «Михайло Драгоманов», «Пам'яти Остапа Терлецького». Подорожні нотатки Ярослава Окуневського це переважно своєрідна яскрава картина Європи, Азії та північно-східної Африки кінця ХІХ століття. Автор, мандруючи світом, споглядаючи картини життя далеких країн, знайомився з їхньою культурою та світоглядом і водночас - відчував нерозривний зв’язок із батьківщиною, бо через пізнання інших народів доходив до глибшого розуміння менталітету українців. «Листи з чужини» демонструють спостережливість автора, його вміння помічати деталі, дотепно, яскраво і з гумором описувати життєві ситуації. Жанр подорожньої літератури у нас мав глибоке коріння і традиції (паломник ігумена Данила, «Мандри» Василя Григоровича-Барського), ця книга стала тією епохальною ланкою, яка зуміла доказати, що українська мемуарна література у її різновиді подорожніх записів не випадала із контексту європейського у пізнанні світу: світу в собі і себе у світі (19). Я.Окуневський - перший український прозаїк-мариніст, його літературні твори, написані під враженням морських походів, за оцінкою Івана Франка, стали «взірцем української мемуарної та туристичної літератури». Деякі його нариси передрукували в підручниках для гімназистів як зразок опису подорожей. Проте творчість його, замовчувана і заборонена в Україні комуністичним режимом, до останнього часу залишається мало відомою. В своїх мемуарах Я.Окуневський з теплотою згадує Гуцульщину і улюблений Яворів: «Що там чувати в нашім Яворові під зеленим Бескидом? Що поробляєте, земляки? А я мандрую уже 13 років; моря і гори, ріки і зорі лишаються позад мене, несу з собою тугу за ясними зорями, за тихими водами рідної землі де я зріс, де співають: «Ой зійди, зійди ясен місяцю, як млинове коло…». Злетів-би я до вас земляки, та моря не перелечу, хиба напишу довге, довге письмо до вас: розкажу вам, яка она тая чужинонька, який ту світ, люди як живуть, як Бога хвалять – і думкою полину на рідний край». Приведемо фрагмент «З України», написаний ще студентом у 1881 році. «Станція Волочиськ. – Жандарми в чужих для мене уніформах, кудлатий порт’єр у довгополім халаті з широкою бородою «лопатою» - се перші, що мене привітали і дали почути, що я «за кордоном». Трясли і перетрясали мої клунки, здерли і заховали собі на вічну пам’ять ті чуйні стражі безпечности номера «Neue freie Presse», в котрі були позавивані мої чоботи, а помимо того удало ся мені перепачкувати немало примірників “Світа», «Антольоґії» і ін. І з тим заїхав я щасливо до тимчасової ціли моєї подорожи у село Висока Гребля. Представте собі довгосердачного мужика з ралом і сохою, заробляючого на себе і на других, представте собі пана – поляка, гостюючого один у одного на забавах, полюваннях і преферансах, уявіть собі ще до того – сим разом для відміни – бородатого попа, то маєте зверхню фізіономію Галичини і російського Поділля… «Українського» свого питомого на Поділлю лиш тілько, що українська пшениця та обробляючий своїми мозольними руками чорну землю український мужик… Що до православного попівства, то єго пересічно тяжко зачислити до інтеліґенції: се по більшій части, правду сказати, indolentia. Вийшовши зі своїх семінарий, де нічого иньшого не викладають, як богословіє та богочестіє, женять ся вони як мога скоро, стараються о парохії, обзаводяться численною родиною і про те лише дбають, якби жити та виживити себе і своїх. Світового образовання не винесли вони із своїх духовних училищ, богословіє та богочестіє наскучать ся, так от тілько і бесіди між ними, що про ярмарки, жнива і треби церковні…Говорять батюшки між собою все по російськи. Видивлювалися на мене, коли я все і усюди говорив лише по українськи…Опісля ж за чаркою тишком-нишком признавався мені не один, що і він по переконанню Українець «та що лише уряд не пускає». Дуже велике вражіння зробила на мене молодіж: студенти ріжних академій та університетів. Богато вони читають, богато знають, а особливо таких речей, про які до нас галичан ледве вістки доходять, завдячуючи Драгоманову; от як про соціяльну економію, соціялізм і т.п. Мені тяжко було заводити з ними яку небудь дебату, бо мене просто як обухом в голову побивали цитатами з Маркса, Ляссаля, Бюхнера і інших. Помимо їх великих відомостей видало ся однак мені, що вони усі занадто охочі на слова та на далекі, тонкі, теоретичні спори…. У Києві познакомився я з українською громадою: і з «батьками» і з «молодими». Уперше я стрітився з ними у Миколи Лисенка. Признаюся щиро, що я з певного рода страхом і почуттям побожности входив у се товариство. Особливо опанувало мене те неозначене почуття, коли я став око в око із мужами науки, що їх цінять не лише в Росії, але і в цілій Європі. Однак моя несміливість розвіялась скоро. Той простий собі звичайний а щирий тон, який відзначав ціле товариство, повіяв і на мене. Я одинокий галичанин та ще до того молодий студент, почув ся якби між рідними, межи самими великими поборниками закордонної України… Микола Лисенко грав народні пісні, а співали їх то поодинокі з товариства, то сам Лисенко своїм милозвучним баритоном. Опісля грав свою оперу до лібретта Старицького «Тарас Бульба». Треба бачити Миколу Віталієвича при фортепіяні. Він горить, палає, а той огонь уділяється цілому товариству і пориває і уносить його в сфери якісь далекі, вимріяні. Не находжу слів, щоб означити се вражіння, обіймаюче ціле людське єство. Воно і якесь фізичне і заразом душевне. Мені здалося, що я десь чув цю музику, що відкись її знаю, а все таки вона була новою і чудовою. Ця музика – здавалося мені – була десь захована у глубині серця українського народу, а Лисенко віднайшов її. Між студентами познайомив ся я з одним молодим малярем, що лагодив на 25-літні роковини смерти Шевченка ілюстроване видання «Кобзаря». У Києві прожив я днів десять і сам не почув, як той час минув. Поїхав в Одесу, щоб побачити декого з українських «громадян» та познайомитися з ними. Про самий город Одесу скажу що ся торговельна імперія України, збіговисько усіх рас, яким ціль життя – Geschäft. – Це жидівсько-грецько-вірменська, татарська колонія, - а московщини тут лиш тілько, що вдягнені у мундури…Вертаючись у Галичину цим разом через Румунію, задержався я ще у Кишиневі, щоб віддати поклін Іванови Нечуєви-Левицькому». Я.Окуневський часто приїздив до рідного краю, перебував у сестер в Яворові, в Городенці у брата Теофіла. Він підтримував дружні стосунки з українською інтелігенцією Галичини. Під час своїх відпусток часто бував в домі відомого галицького адвоката Логвина Озаркевича в Городку біля Львова, де збиралися галицька еліта – Окуневські, Озаркевичі, Наталя Кобринська, Василь Стефаник, Лесь Мартович та ін., де у великій бібліотеці Логвина Озаркевича були його книги. Зустрічався з Іваном Франком, Денисом Лукіяновичем та ін. Я.Окуневський постійно цікавився українським національно-культурним життям, передплачував українські видання і дописував до них статті, рецензії, аналітичні матеріали, листувався з авторами. Друкувався у Літературно-науковому віснику (20). Він щедро допомагав матеріально своїм землякам. У 1901 р. він та його брат Теофіл дали по 2 тисячі корон на купівлю Народного дому в Городенці, в якому розмістилися українські товариства та організації. Він підтримував своїми коштами «Рідну школу», сирітські доми, незаможних українських студентів, допомагав товариству «Просвіта», яке обрало його своїм почесним членом. Допомагав українським виданням у Львові та в Чернівцях, профінансував видання ювілейного альманаху «Січ» (1908 р.). Допоміг братові Теофілу і доктору Іванові Ціпановському (члену УЛТ з 1910 року) відкрити першу повітову лікарню в Городенці. Був членом Наукового товариства імені Шевченка. Перша світова війна застала Я.Окуневського у Адміралтействі на посаді керівника санітарної (медичної) служби Австро-угорського флоту. Набутий багатий досвід пригодився при організації медичної служби флоту в бойових умовах. Водночас він став брати активну участь у національно-визвольній боротьбі українського народу. З початком війни у 1914 році, коли в Західній Україні почали масово створюватися відділи Українських Січових Стрільців (УСС), в скорому часі з яких було створено Легіон УСС, Ярослав Окуневський вітав його створення, став організатором та головою Української Санітарної Місії у Відні, згодом став начальником санітарної управи Української Галицької Армії, вступив у Союз визволення України. Він надав суттєву допомогу санітарній службі легіону УСС, організував доставку для нього медикаментів, збирав кошти для молодої української держави, жертвував на забезпечення Легіону великі суми. Особливо велику фінансову допомогу надав йому Іван Білинський – уродженець Тернопільщини, який став у Єгипті придворним фармацевтом і лікарем одного із знатних кедивів, володів великим багатством. Проте інфляція воєнного часу привела до знецінення грошей і великих втрат, що пізніше дуже пригнічувало Я.Окуневського. Після проголошення у 1918 році Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) Я.Окуневський очолює Державну медичну місію ЗУНР у Відні. Незабаром він зголошується в Галичині до служби рідному народу, в період 1919-1922 рр. переїжджає жити до Городенки до брата, стає головнокомандувачем у санітарних справах Державного Секретаріату ЗУНР. Коли Морське відомство УНР стало формувати полки морської піхоти виникли проблеми з їхнім медичним забезпеченням. Як колишній головний лікар Австро-Угорського флоту, керівник медичної місії ЗУНР у Відні адмірал Ярослав Окуневський зробив значний внесок у забезпечення військ УНР. Використавши свої зв’язки у Відні він у 1919 році організував доставку медикаментів і військово-медичного майна на потреби армії УНР, для забезпечення військ генерала М.Омельяновича-Павленка, в тому числі і Дивізії морської піхоти. Він також надав значну допомогу військово-морському аташе УНР у Відні капітану 2-го рангу Дашкевичу-Горбацькому в організації відправки з Адріатичних портів флоту Австро-Угорщини вихідців із Західної України для комплектування ними морської піхоти УНР, зокрема для підготовки в Коломиї 1-го Гуцульського полку морської піхоти. Тоді для організації набору особового складу Морський міністр контр-адмірал Михайло Білинський разом з офіцерами свого відомства капітаном 1-го рангу Миколою Злобіним та капітан-лейтенантом Святославом Шрамченком здійснили подорож зі Станіславова (нинішнього Івано-Франківська), через Коломию, Заболотів, Косів у Жаб’є (тепер Верховина), під час якої організували поповнення полку людьми, припасами та матеріальними засобами. Полк, після переведення у Броди, отримавши озброєння і технічне оснащення та пройшовши курс навчання і бойової підготовки, готувався для відправки на фронт під Київ. Але ускладнення військової ситуації в Західній Україні не дозволило зреалізувати ці плани. Поразка УНР стала важким моральним ударом для вже літнього адмірала, який не міг перенести зради національних ідеалів з боку людей, яким він, не дивлячись на власні матеріальні нестатки, допомагав. Ситуацію погіршувало те, що влада відмовила йому у наданні заслуженої пенсії. Він став працювати скромним лікарем в лікарні, яку допомагав будувати у 1909 році. Лікував травами, його вміння перейняла Стефанія Грабовецька-Мицканюк, яка ще довгий час допомагала хворим лікарськими рослинами. Своїм високим професіоналізмом, уважним щирим ставленням до простих людей Я.Окуневський завоював велику повагу серед місцевого населення. Старожителька Городенки Олена Боднарчук ще недавно з вдячністю згадувала, як Лікар їй, 10-річній дитині, повернув зір (9). Попри все Я.Окуневський не полишав громадської діяльності, у 1921 р. був делегатом 2 конгресу Міжнародної допомоги дітям у Женеві. 15 грудня 1924 р. Я.Окуневський вислав до газети «Діло» статтю (21), яку редактор Михайло Рудницький відмовився опублікувати. В ній він писав про актуальні і для сьогоднішнього дня проблеми: "Задній розум усе ліпший як передній, а в українців найпаче. Критикувати усе легше, як самому робити. Критиканство, то наша українська сила. Петрушевич не Наполеон І, признаю, але-ж ви пане Кирило (К.Трильовський. Прим. Я.Г.) що найбільше тут критикуєте і знаєте, як коли і що треба було робити, чому ж ви не вискочили на верх? Це ж був час революційний і кожний міг мати можливість вискочити на верх і взяти те місце, що має Петрушевич. Це найбільший жаль, що ціла Соборна Україна із сорока мільйонів не видала із свого нутра Наполеона, або хоть Наполеончика….Француз Thiers не тільки історію писав, але і історію Франції робити умів. Грушівський історію України пише, а робити її не потрафив… Наполеон І був малий ростом, а великий розумом. Між членами високої Директорії були люди дуже високого росту ... тай тільки! Петрушевич був би пречудним Президентом у впорядкованій республіці, може не гірший як Масарик… Джентльмен Петрушевич сів до стола в карти грати, а партнери його оказалися шулерами. Обіграли його фальшивими картами». Чи не влучні та повчальні до сьогодні зауваження! Я.Окуневський підтримував тісні контакти з Іваном Франком. В працях Ів.Франка зустрічається більше десяти схвальних висловів про публікації Я.Окуневського.В останні роки стали доступними листи Я.Окуневського до Івана Франка (22). У них виступають нові грані його постаті як активного громадського діяча, патріота України. 31 січня 1880 року Я.О. пише; «Чесний пане! Цікаві булисьте довідатися, яка буде стаття п. Павлика і яке она на нас зробить враження, так я Вам зараз і спішу донести о тім. Факти в ній правдиві, бо все по більшій части виписи з «Друга» (всі письма Драгоманова…). Тепер ще маю до Вас, Чесний Добродію, одну просьбу і маємо надію, що Ви сповните єї. В кождий відділ подають славяне огляди на свою журналістику; ми би дуже раді о своїй щось сказати, для того то і просимо Вас, щобисьте були ласкаві подати огляд нашої преси, єсли можна так за послідний десяток літ… Чи дістали німецький перевід Ваших «Каменярів», що був поміщений в «Heimat»? … Як я читав строфу за строфою з «Каменярів» і заразом з «Steinbrecher-ів” то видавалось мені, що они не віддають докладно тих самих думок які представлені у Вас… Тимчасом майтеся гаразд! Поздоровляю Вас сердечно з усіма знайомими Вашими Ваш Я.Окуневський». 22 грудня 1888 року повідомляє І.Франка що замовив для нього у кравця-гуцула байбарак, який буде готовий до свят. 24 квітня 1894 року пише: «Добродію ласкавий! І знов нове безголов’я. Бійтеся Бога, пощо Ви те заявленя подали до Діла? … Хто більше за тим Павликовим радикалізмом стоїть?... Боже мій, як ми безглузді! Вмісто спільно виступити всім проти рабства ми сповняєм роль Геростратів… Хіба ж на темних інстинктах несвідомих мас наших селянських може зробитися якась свідома політика». 25 серпня 1896 року Я.Окуневський пише із Поли: «Вельмишановний Пане! До сего письма спонукало мене 1) почуття вдяки за Ваше Життя і слово, котре мені живучому на чужині велику робить радість і підупавшу віру розбуджує… 2) Напечатані листи М.П.Драгоманова спонукали мене пошукати між своїми паперами, бо я во время оно листувався з М.П…. На біду не найшов я там нічого… десь затратились они, що остаточно при моїм вічнім комівояжерстві в службі морській цілком ясно. Здоровлю Вас сердечно і висказую лиш ще щире бажання щоб Ваш журнал найшов в Галичині приятелів». Лист від 24 червня 1897 року писаний на кораблі: «На морі 24 червня 1897 р. Kaizer Franz Josef 1. Дорогий Пане Франко! Лист Ваш дістав я в Сінгапурі. Справа, про котру пишете, мені дуже симпатична. Коли вернусь до Європи, що наступить в августі, вишлю Вам що в моїй змозі до Вашої розпорядимости. На морі читає і перечитує чоловік усяке по два або і по три рази – але те, що про Вас написало «Діло» під заголовком «Nie lubię Rusi» я читав і перечитував і ще раз перечитував – і голова мені тріскала від розпуки і серце мені краялося з болю. Те саме що Ви так пишете нераз і я сам думав собі та думав тихцем у своїй каюті, та ще боявся що б хто думок моїх розпачливих не підглянув. А тут дивлюсь – Ви передовий наш чоловік написали се і голосно виявили в світ. Чорно стоїт на білім! Скажіть будьте ласкаві що се лиш хвилевий приступ розпуки, що Ви се сказали, що хотілибисте в серці своїм щоб ліпше було – а не єст се діагноз, засуд на смерть. Коли ми вже раса подле неуклюжа, раса перекинчиків, коли вже ми такі удались подлі – ні! Ні! Страх як оно болить, щось таке додумати до самого кінця – то щож тут поможе «песій обов’язок служити свому народови. Песій обов’язок (яке оно погане слово!) нікого не здержував ще від нічого в світі. – Коли вже се перекинство характер нашого народного організму, то знак, що сей організм вже розпадаєсь. Перекидаймось отже хто в що хоче! Катюзі по заслузі. Пропадаймо! – Чому ж здержувати сей розклад почуттям песього обов’язку! Раз коли я в такім самім був настрою, про котрий Ви пишете і вже страх як чув себе погано прочитав я Ваше «Життя і Слово» а в нім лист Драгоманова, до кого вже не згадаю. Там він каже: Нераз я хватаю себе обіруч за голову і питаю себе: невжеж ціле життя посвятив ти для химери? А доки все передумаю розумом і серцем то приходжу до думки, що коли б мені ще раз на світ народитись, то почав би я знов ту саму дію! – Сі слова додали мені отухи. Скажіть і Ви таке слово! Додайте віри, бо віри, багато віри нам треба. Ваш щирий Д-р Ярослав Окуневський». 5 січня 1904 року він пише з Поли до Франка листівку на адресу: Львів, вул.Чарнецкого, 26 (нині Винниченка): «Згоджуюся з Вашим проєктом зміни статутів і прошу мене під тим проєктом підписати. Д-р Ярослав Окуневський». Наступного місяця знову висилає листівку до І.Франка в НТШ: «Сими днями вислав до архіву тов. ім. Шевченка 4 листи О. Терлецкого які найшлись у мене. Подаю Вам сю звістку – може Вам на що придастся. Здоровлю. Д-р Я.Окуневський. 10 лютого 1904 року». 3 жовтня 1904 року Я.Окуневський пише з Городенки: «В-поважаний пане! Будучи на відпочинку сего року в Яворові записав я з уст Василя Бандурака отсю оповість, котру Вам пересилаю, може ото дещо Вам здасться. Позволяю зробити з тим, що схочете». Останні 10 років він прожив у Городенці в брата Теофіла, часто бував у Яворові, ходив молитися на могили батьків. Непростим було родинне життя лікаря-мандрівника. За морськими походами і флотською службою Я.Окуневський особливо не дбав про особисте життя. Понад десять років він, подібно як Теофіл Окуневський, Іван Білинський, адвокат Шухевич, захоплювався Соломією Крушельницькою, підтримував з нею дружні стосунки. 10 січня 1899 р. одружився з австріячкою Отілією Зайзер (1874-1962, батько мав млин, мабуть звідси в деяких матеріалах значиться – Міллєр). До 1914 р. сім’я проживала разом у Пулі. Цінні відомості про родину Я.Окуневського і низку сімейних світлин передав нам онук Ярослава Окуневського Егон Бпльцар. В Пулі народилася їх донька Теодора (Дора) Окуневська (1900-1949). Вона вийшла заміж у Відні за доктора медицини Бальцара, мала двох синів і двох доньок. Померла передчасно після операції. Наймолодший син Теодори Окуневської Егон Бальзар (р.н. 1942) закінчив віденський університет, доктор медицини, працював дитячим нефрологом, фахівцем з гемодіалізу і перітондіалізу після трансплантації нирки, з 2006 р. на пенсії, цікавиться своїм родоводом. Він одружений, має 4-х синів, один із них лікар. Дві онуки Я.Окуневського живуть на Флориді. У Брно (Чехія) народилася друга донька Ярослава і Отілії Окуневських – Ольга Окуневська (1902-1985). Вона студіювала мистецтво в Німеччині, закінчила Віденську школу прикладного мистецтва, стала художницею, маляркою-емалісткою. Деякий час вона працювала разом з львівською художницею Марією Дольницькою вони влаштовували свої виставки у Львові в «Новій галереї» і швидко звернули на себе увагу; в пресі появилися прихильні рецензії («Діло», 31 травня 1926 р.), які заохочували їх до дальшої творчої праці. Ольга вийшла заміж за уродженця Берліна Стефана Вольпе, музиканта і композитора. В 30-х роках він, як єврей і комуніст, змушений був залишити Німеччину і вони розійшлися. Ольга виїхала до Лондона, їх донька Катаріна (р.н.1930) стала піаністкою, проживає в Лондоні. Оскільки Я.Окуневський втратив в період війни усе своє добро і майно, не мав ні роботи ні пенсії у Відні, не мав як залишатися в цьому великому, тепер незичливому до нього місті. В Городенці в будинку брата Теофіла, де проживав, відкрив лікарську «канцелярію» - приймальню хворих, деякий час працював також у міській лікарні. Проте заробляв небагато, незаможних хворих лікував безплатно, а інколи давав їм кошти на покупку необхідних ліків. Почував себе дуже самотнім, крім брата майже ні з ким не спілкувався, нікому не скаржився, хоч страждав від повсякденності і монотонності життя, яке так відрізнялося від попередніх літ! Тут у нього були лише його пацієнти, книги, передплачені газети. Майже щотижня він писав дружині і донькам великі (на 2-4 сторінки), сердечні, повні любові листи. 120 таких листів збереглися досі в родині його онука - Егона Бальцара, який надав нам приведені нижче відомості. З листів видно, що так же часто писали йому дружина і доньки. Нажаль більшість матеріалів (нагороди, пам’ятки, сувеніри і фотографії з мандрівок, рукописи) пропали під час евакуації родини в період Другої світової війни. Я.Окуневський писав у своїх листах що спробує побудувати з братом Теофілом в Городенці нове життя, працювати для забезпечення сім’ї, яка знаходилася після війни в матеріальній скруті. Він старався, як міг, забезпечити утримання родини. Регулярно посилав дружині грошові перекази, щоб допомогти їм перебути скрутні часи. Якось він відкладав 2 роки гроші на поїздку до Відня до родини, кілька разів відвідував рідних у Відні та в містечку Пістінг. Мріяв об’єднатися з сімєю і жити разом. Але цим мріям не судилося збутися. В останні роки Ярослав Окуневський жалівся на серце, високий тиск крові, їздив на консультацію до львівських професорів. 20 жовтня 1929 р. Теофіл Окуневський писав до Відня, що брат Ярослав мав флегмону лівого плеча, переніс в лікарні операцію під наркозом. Про це також писала Отилії донька Теофіла Олена Окуневська, відзначала що стан хворого поправляється, сподіваються, що незабаром він зможе знову приймати пацієнтів. 23 жовтня Ярослав і Теофіл з родиною повечеряли, говорили що флегмона виліковується і небезпека вже минає. Наступного дня зранку Ярослав пішов у свою «канцелярію» вмиватися, але довго не повертався. Коли зайшли до нього було вже запізно, мабуть помер від прискореного флегмоною і наркозом «серцевого удару». В листі написано, що смерть настала о 10 годині ранку 24 жовтня. Як описано в листах, поховали адмірала урочисто, з священиком, прапорами Українського Червоного Хреста, дубову труну несли 12 «офіцерів» (вояків?), приїхала донька Ольга (дружина Отилія доглядала важко хвору Теодору). На похороні, крім рідних і численних городян, були присутні керівники повіту, бургомістр Городенки, працівники суду, що підкреслювало престиж особи Покійного. ». Незабаром Теофіл написав у листі до Отилії що локальна польська газетка подала злісне брехливе повідомлення про нібито самомогубство Я.Окуневського. Була мова про спростування цього повідомлення. Невже звідси деякі українські публікації досі повторяють вигадану недоброзичливцями версію про самогубство Адмірала? Як про місце народження, так і про обставини смерті Я.Окуневського поширювалися недостовірні відомості. Прах Я.Окуневського спочиває у родинному склепі на цвинтарі в Городенці. На надмогильній плиті зображений Я.Окуневський в адміральській формі, нижче імені і дат написано: «Лікар-адмірал австрійського військово-морського флоту…». За оцінкою Романа Горака „Нікому з українців Австро-Угорщини не вдавалося досягнути такого становища в суспільстві, дослужитися до різних титулів та орденів, як йому, Ярославові Окуневському, не онімечившись і не ополячившись при цьому. Всюди, де виникали питання про його національну приналежність, не приховував, як це часто робили інші, що є українець, і терпеливо роз’яснював, де та Україна, яку навмисно або ж через елементарну необізнаність у географії плутали то з Польщею, то з Московією... Пояснював це при дворі китайських імператорів, куди його запросили, аби за заслуги перед Китаєм нагородити одним з найвищих і найпочесніших орденів, а також надати титул Мандарина. Мав терпіння оповідати про це і при дворі іспанського короля... Оповідав усюди, де вважав за потрібне. Ще задовго до всіляких дипломатичних місій, Ярослав Окуневський своєю поведінкою, розумом та діяльністю по цілому світу робив для України добру опінію і знаходив для неї прихильників. Не нарікав на гірку долю, не плакався на сусідів, на котрих традиційно звалювалися національні нещастя...”(23). Писали також: «Д-р Ярослав Окуневський був справжнім європейцем, незвичайно культурною і вихованою людиною. Завжди елеґантно, із смаком одягнений, він був зразком джентельмена». Львівська „Просвіта” писала в некролозі: «…пішов з життя один з найвидатніших наших громадян кінця минулого і початку теперішнього віку...”. У 1994 році Василь Гуменюк спробував відшукати в Яворові, Косові та Городенці відомості про родину Окуневських (24). Родину Теофіла Окуневського більшовики у 1939 році вивезли в Сибір, його зять Остап Кульчицький загинув у Свердловській тюрмі, онук Остап після довгих поневірянь проживав у Івано-Франківську, мав одну доньку. Найстарша онука Теофіла Марія після заслання вийшла заміж за лікаря-рентгенолога В.Паращука, проживала в Косові, зберігала документи і світлини родини Окуневських, які вдалося врятувати. Сестра Ярослава Ольга у 1923-1960 роках проживала самотньо в Яворові на присілку Широкий в будинку, збудованому ще батьком. Свою садибу, родинні портрети залишила Стефанії Мицканюк, яка допомагала їй в господарстві, зараз зять останньої Микола Мицканюк доглядає могили Окуневських в Яворові. Плебанія, де проживали Окуневські, згоріла за нез’ясованих обставин, за більшовицької влади знищено таблички на могильних хрестах, сплюндровано родинний гробівець в Городенці. В незалежній Україні появилися публікації про Ярослава Окуневського, в Києві нарешті перевидана його книга «Листи з чужини» (25). В Городенці впорядкований гробівець Окуневських, проводяться конференції про них. В Яворові в школі відкрито музей Лесі Українки, в якому зберігається альбом «Родина Окуневських». У 2006 році телерадіокомпанія ВМС ЗС України "Бриз" разом з Громадським військово-історичним клубом ВМС України імені С. Шрамченка заснували літературно-мистецьку і медичну премію ВМС України імені адмірала Ярослава Окуневського за найкраще висвітлення військової, військово-патріотичної тематики, життя Збройних сил України, твори на теми мариністики, пропаганди військово-морських традицій, культури і мистецтва українського народу. Нагрудний знак лауреатів цієї премії належить до загальнофлотських відзнак, ним нагороджений і д-р Володимир Тутуруш. В процесі національного відродження в нашу історію і культуру починає повертатися ім’я Ярослава Окуневського – великого патріота України. Проте це лише початок, багато сторін його життя і діяльності ще не з’ясовані. Які ще матеріали величезного архіву Я.Окуневського збереглися у рідних або знайомих (в Пулі, Відні, Городенці, Косові, Львові та ін.), чи він публікувався в німецькій фаховій і загальній пресі? Заслуговує спеціального глибокого дослідження його громадсько-патріотична діяльність, зв’язки з політичними і культурними діячами Галичини і підросійської України, його обширне листування, участь у національно-визвольній боротьбі 1918-1921 років, у діяльності НТШ і Українського лікарського товариства. Чи не варто життю і діяльності Я.Окуневського присвятити окрему монографію? Хотілось би поставити ці питання до 150-річчя від дня його народження, у 2010 році він повинен бути вперше гідно відзначений в Україні.

Література:

1. Енциклопедія українознавства. – Львів: Вид. НТШ. - T. 5. - 1996. – C.1838.

2. Encyklopedia of Ukraine. Ed. H.Struk. Toronto-Buffalo-London. - Vol. III. - 1993. – P. 675.

3. Українські лікарі Прикарпаття. Упорядники П.Арсенич, П.Білянський, С.Геник. – Коломия: «Вік», 1995. – С. 60-61.

4. Баб’як Петро. Листи Ярослава Окуневського до Дениса Лукіяновича // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. Вип.ІІ. Львів, 2003. – С. 290-302.

5. Мамчак Мирослав. Траверзом історії. Не для слави, а для людей / Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.ukrlife.org/main/uacrim/traverzom_nov.htm

6. Пундій Павло. Українські лікарі. Біобібліографічний довідник. - Кн.1.- Львів-Чикаґо, 1994. – С. 162.

7. Ганіткевич Ярослав. Історія української медицини в датах та іменах. НТШ. Львів, 2004. – С. 232.

8. Тернопільський енциклопедичний словник. - Тернопіль, 2005. - Т.2. – С. 661.

9. Блонський Р.В. Видатний український військовий лікар Ярослав Окуневський // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України. Тернопіль, 2004. - № 3. – С. 60-63.

10. Д-р Ярослав Окуневський // Календар «Просвіта» на 1931 р. - Львів, 1930.

11. Українська загальна енциклопедія. - Львів-Станиславів-Коломия. – 1933-1936. - T.2. – С. 915,

12. Ukraine. A Concise Encyclopaedie. Ed. V.Kubijovyc. Toronto,1971. - Vol.II. - P. 1016.

13. Галяс В.Л., Галяс С.В., Гуменюк В.В. та ін. Софія Окуневська та генеалогія її роду // Науковий вісник ЛНУВМтаБТ імені С.З. Ґжицького. – 2007. - Том 9. - № 4 (35). - Частина 1. – С. 207-212.

14. Окуневський Ярослав. Листи з чужини. Наклад Антона Хойнацького, Видання Д.Лукіяновича. Львів, 1902. – 265 с.

15. Military Ukraine. Воєнно-історичний форум. Український слід у K.u.K.Kriegsmarine / Електронний ресурс. Режим доступу: http://forum.milua.org/viewtopic.php?t=6399

16. Електронний ресурс. Режим доступу: en.wikipedia.org/wiki/SMS_Kaiser_Franz_Joseph_I

17. Окуневський Яр. Листи з чужини. – Чернівці: Наклад Д.Лукіяновича і В.Будзиновського, 1898. – 356 с.

18. Федунь М.Р. Українська мемуаристика в Галичині кінця ХІХ - початку ХХ століття: жанрово-стильові особливості. Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01 / Прикарпат. ун-т ім. В.Стефаника. — Івано-Франківськ, 2001. — 19 с.

19. Окуневський Я. Памяти Остапа Терлецького // Літературно-науковий вістник. НТШ, у Львові, 1902. –Том ХХ. – С. 167-175.

20. Окуневський Ярослав // ЦДІА України у Львові. –155. 1. Ф. 383, оп.1, спр.4, арк. 1-5. Оригінал. Машинопис.

21. Листи Я.Окуневського до Ів.Франка / Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.franko.lviv.ua/istoryky/franko-letters/dbr/index.php

22. Горак Роман. Трагедія роду Окуневських // Край (Городенка). – 25.05.1999.

23. Василь Гуменюк. Порвані струни родини Окуневських // Гуцульщина, 1994. - № 6. – С.30-39.

24. Окуневський Я. Листи з чужини. Темпора. Київ, 2009.

Автор висловлює подяку д-ру Егону Бальцару за цінні відомості та родинні світлини, Леоніду Кирилашу за цінні консультації в галузі морської історії.

Ганіткевич Ярослав

Доктор медичних наук, професор

Львівського національного медичного університету

iм. Данила Галицькoго

Дійсний член НТШ,

Лауреат премії ім. Івана Огієнка

м. Львів, 79015, вул. Боберського 19 кв. 48

тел. 226 30 33

Е-мail hanitkevych@yahoo.com