МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ І ЙОГО ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ СЬОГОДНІ

Здається, два віки – добрячий часовий від­тинок, аби творчу спадщину того чи того націо­нального класика було ретельно вивчено, оправлено в належні фоліянти, а самому класикові – від­ведено належне тільки йому місце в духовному пантеоні спільноти. Звичайно, кожне нове поко­ління, потверджуючи, що класик залишається живим і потрібним, щоразу по-новому (як і нале­жить кожному новому поколінню) відкриватиме й інтерпретуватиме-актуалізуватиме його творчість, аби не перервався певний високий зв'язок і не за­мулилися певні глибокі джерела...

Якщо когось неприємно вразила іронічність оцього вступного абзацу – не поспішайте обурю­ватися, бо іронія ця гірка. Надто у стосунку до стану зібрання й опра­цювання творчого спад­ку Маркіяна Шашкевича. Адже досі найповнішим виданням його писань – і ориґінальних, і пере­кладних – залишається те, яке підготував ще до 100-літнього ювілею майбутній академік Ми­хайло Возняк і яке по­бачило світ у Львові 1912 року як окремий „Збірник фільольоґічної секції Нау­кового Товариства імени Шевченка".

Найвідомішою частиною творчого спадку М. Шашкевича є його поетичні твори (1). Цікаво, що пер­ший Шашкевичів дру­кований вірш – „Голос галичан", написаний із нагоди 67-х уродин цісаря Франца І (окреме ви­дання – Львів, 1835),– не друкували у збірках поетових творів за радянських часів. Майже всі інші, які збереглися (близько трьох десятків, включно з польськомовними поезіями „A wiesz ty?.." і „Moje niebo"), були дозволені до друку. Сто­совно хронології Шашкевичевих віршів, то мусимо спиратися переважно на дати першодруків, а не автографів. Відтак наступну групу творів станов­лять ті, які з'явилися під обкладинкою „Русалки Дністрової" в 1837 р. (деякі з них, очевидно, були написані швидше і входили до складу поперед­ніх альманахів „Руської Трійці": „Син Русі" та „Зоря" – відповідно 1833 і 1834 рр.): „Згадка", „Погоня", „Розпука", „Веснівка", „Туга за милою" та „Сумрак вечірній". Решта поезій М. Шашкевича побачила світ уже після його смерти в 1843 р. Зокрема, до першої частини „Вінка руси­нам на обжинки" (Відень, 1846) завдяки зусил­лям Я. Головацького ввійшли такі Шашкевичеві вірші (крім друкованих у „Русалці Дністровій"): „Побратимові, посилаючи йому пісні українські" (дума), „Бандурист" (фраґмент із задуманої, але недописаної поеми „Перекинчик басурманський"), „Нещасний" (теж фраґмент, інша авторська на­зва якого – „Безрідний"), „До ***", „Дністрованка" (інша назва – „Марусенька мила..."), „Думка", „Підлисся", „Лиха доля", „До милої" та фраґмент „Руська мати нас родила..." Також, найімовірніше, Я. Головацький був ініціятором публікації неві­домого до 1849 р. вірша М. Шашкевича „Боле­слав Кривоустий під Галичем, 1139". Відтоді й аж до 1912 р., коли вийшло друком згадане Вознякове видання „Писань" М. Шашкевича, українському читачеві не були доступні інші Маркіянові поезії на історичну тематику, зокрема дві найвідоміші з них: „О Наливайку" та „Хмельницького обступленіє Львова". Очевидно, причину такого замов­чування чи перепон для друку варто шукати у прокозацькому (а відтак багато для кого – антипольському) спрямуванні цих творів. Видається очевиднішим, що в міжчассі ті чи ті ориґінальні Шашкевичеві вір­ші з'явилися як літературні новинки: 1852 р. – фраґмент-чотиривірш „Відкинь той камінь, що ти серце тисне!"; 1860 р. – „Опихане, пане?" та польськомовні „A wiesz ty?.." і „Moje niebo"; 1862 р.– „Над Бугом"; 1886 р.– „Поза тихий за Дунай... " (цього вірша з незрозумілих причин немає у виданні: Шашкевич М. С., Вагилевич І. М., Головацький Я. Ф. Твори / Упоряд., вступна стаття та прим. М. Шалати.– К., 1982); 1887 р.– „Слово до чтителей руського язика"; 1905 р.– „Син любимо­му отцю", „Вірна", „Туга", „Місяченько круглоколий закрився хмарою..." та фраґмент „Ти, конику..." (теж немає у виданні М. Шалати 1982 р.); 1911 р.– фраґмент „Перед зорями в люту негоду..."

Ориґінальні віршовані твори М. Шашкевича, які дійшли до нас, засвідчують і великий пое­тичний дар їхнього автора, котрому довелося прокладати новий шлях у пущі галицького пись­менства першої половини ХІХ ст., і планомірну творчу наполегливу працю людини, яка зробила цілком усвідомлений національний і естетичний вибір у найбільш модерних на той час координа­тах романтичної літератури. Наведемо лише два неспростовні документальні докази свідомого ви­бору Маркіяна Шашкевича. На допиті в цензора В. Левицького щодо справи видання „Русалки Дністрової" у відповідь на одне з запитань пись­менник заявив: „Я пробував своїх сил в руській мові, як в своїй рідній, що значно різниться від московської і церковної мови, і думав покласти підвалини під її дальший розвиток, так і через це зарадити недостачі руської літератури". Ці слова виразно перегукуються з початком знаме­нитого Шашкевичевого „Передслів'я" до тієї-таки „Русалки Дністрової": „Судило нам ся послідніми бути. Бо коли другі слов'яни верха ся дохаплюють і єсли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти". Тут варто нагадати, що свої ідейні й естетичні пошуки на українській національній ниві М. Шашкевич провадив іще до появи дру­ком Шевченкових поезій, одначе працювали два провідні українські поети-романтики, котрі тонко відчували дух свого часу, в унісон. І ось друге до­кументальне свідчення: Я. Головацький у статті „Пам'ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу" в пер­шій частині „Вінка русинам на обжинки" згадував про цей дух, що М. Шашкевич „предці не знахо­див ніде того, що дух його віщий передчував, а душа так сильно бажала; все він тужив за чимсь, шукав, чого у школах не учили, чого не знаходив ні в старих, ні в нових словесностях, бо він шукав своєї народної, банував за своєю родимою... Пригодою лучилась Котляревського „Енеїда", „Малороссийские песни" М. Максимовича та, либонь, Павловського гра­матика; урадуваний, най­шов те, за чим так давно глядів, побачив живий приклад, переконався о можності народної руської словесності; загадав ве­лику гадку – утворити чисто народну словесність южноруську – і цій гадці вірен остався до кінця". Прикметно, що піднесений тон цієї статті Я. Головацького цілком суголосний із тоном листа М. Шашкевича до М. Козловського від 1842 р., в якому Маркіян щиро радіє з приводу виходу Гребінчиної „Ластівки".

З огляду на Шашкевичеві „слов'янські" зацікав­лення як органічне доповнення його ориґінальної творчости постають його переклади та переспіви. Цей загалом невеликий корпус текстів станов­лять переклади та переспіви „Пісень народних сербських" (сім – за М. Возняком, шість – за М. Шалатою, який у своєму виданні не подає пісні „Олень і Віла"), понад десяток – чеських „Пісеньок" і фраґментів „Краледвірського руко­пису" та „Суду Любушиного", а також – части­ни поеми „Канівський замок" польського поета С. Ґощинського. Додамо ще два переклади грецької „Анакреонтики", що їх уперше опублікував 1969 р. М. Шалата, і дотепер до кінця не з'ясовану історію зі справою Шашкевичевого перекладу „Слова о полку Ігоревім" чи його частин.

Ще Я. Головацький у статті „Пам'ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу" згадував, що той планував „переробити нинішнім наріччям піснетворіння ста­роруське „Слово о полку Ігоря" свобідною мірою українських козацьких дум". Водночас, як твер­дить М. Возняк, у 1864 р. Наталь (Анатоль) Вахнянин твердив, що сам тримав у руках „Маркіяновий манускрипт вельми поетичного перекладу поемату „Слово о полку Ігоря". У 1883 р. о. Йосиф Крушинський, чиєю власністю, за словами Н. Вахнянина, і був той манускрипт, зізнався, що справді мав переклад всього „Слова...", тільки прозою, проте „вже від довшого часу не може найти його між паперами". На жаль, слідів повного Маркіянового чи то віршованого, чи прозового, чи перекладу, чи переспіву „Слова о полку Ігоревім" не вдалося віднайти і досі. Дотепер мусимо задовольнятися єдиним невеликим перекладеним фраґментом – прозовим „Плачем Ярославни" з 1833 р. ...

У багатьох виданнях Шашкевич постає май­же винятково як поет, а серед його прозових тво­рів (2) переважно вка­зують і наводять лише казку „Олена". У виданні М. Шалати до „статей" зараховано ще чотири прозові тексти: „Азбука і абецадло" (переклад із польської), „Руське весіл­ля", „Передслів'я", яким відкривалася „Русалка Дністровая", і „Старина". Тим часом насправді про­зова спадщина М. Шашкевича значно ширша. На думку М. Возняка, її взагалі варто поділити на три групи: україномовну, перекладну та польсько-мовну. Тоді до першої, крім згаданих творів, на­лежатимуть іще „Псалми Русланові", розвідка „О запорожцях і їх Січі" та шість проповідей: „Слово Боже к народу в Святий день Богоявлення", „Про­повідь на Вознесіння", „Проповідь слова Божого в день преподобного отця нашого Онуфрія", „Про­повідь слова Божого на Рождество Пресвятої Богородиці", „Проповідь на празник" і „Блаженні милосердні, яко помилувані будуть". Також сюди варто долучити кілька прозових фраґментів: „До читателя", „Проєкт фонетичної правописі" та „Казка Богдана Хмельницького". До другої групи – перекладних творів – належать такі тексти різних тематики та формату: „Любителі слов'янщизни в народів чужосторонніх", „Помста і великодушшя", „О слоні" („Про слона"), з книги „Memoriale vitae sacerdotalis", „Зерцало Христи­янське", „З євангелії св. Матея" та „Переклад євангелії св. Івана". Нарешті, польською мовою (третя група), крім „Азбуки і Abecadla", постали розвідка „Goscinnosc w Serbiji", „Nauka na niedzielę VI po Zejlsciu S[więtego] Ducha", „Проповідь Єван­гельська на Успіння Пресвятої Богородиці" та „Гомілія на Вознесіння Господнє".

Як бачимо, ці тексти формують кілька важли­вих у творчості та світогляді М. Шашкевича спря­мувань: фольклорно-етнографічне, лінґвістичне та духовно-релігійне. Якщо перше з них у на­шій науці зусиллями насамперед Р. Кирчіва до­сліджено добре, друге – бодай якось, то ви­вчення Шашкевичевої гомілетики, зі зрозумілих причин неможливе за атеїстичних часів, не розпо­чато і досі: ні з богословського, ні з літературного огляду. Тим часом, крізь призму мовознавчих проєктів (3), проповідницької прози та перекладів євангельських текстів (4) М. Шашкевича можна по-особливому побачити деякі проблеми, що їх, здається, ще не формульовано в контексті шашкевичезнавства. Наголосимо бодай на двох із них.

Питання кодифікованої мови та мови літе­ратурної завжди перебували в тісному зв'язку з питанням національної ідентичности. У роки юно­сти і молодости М. Шашкевич, без сумніву, стояв перед українсько-польським вибором: мовної, від­так літературної, частково – конфесійної, а за­галом національної самоідентифікації. Не варто легковажити складність цього вибору. Доба Роман­тизму, а безпосередньо в Галичині – час аж до подій Першої світової війни – були періодом за­гостреної національної самоідентифікації в різних суспільних і культурних середовищах. При цьому могло йтися про вельми різноманітні її вияви (звід­си, приміром, російськомовний українець М. Гоголь і розквіт галицького москвофільства, „українські школи" в російській і польсь­кій літературах, звідси на­ціональна контраверсійність побратима Шашкевичевої молодости І. Вагилевича,– і це лише найближчі до українства та до літератури приклади). Хай як склад­но збагнути і прийняти це сьогодні, проте ідентичність (зокрема, й „українськість") не лише на початку ХІХ, але і ХХ ст. могла бути і прибраною, що лише по­силювало її інтенсивність. Мається на увазі як зра­зок життєвий вибір Андрея та Климентія Шептицьких, які мусили пережити болісний розрив із польською культурою, а також австрійського архикнязя Вільгельма Габсбурґа (1895-1947), який не мав і ниточки українського коріння, а проте віддав справі українства все своє життя та відомий під псевдонімом Василь Вишиваний.

Шашкевичеві лінґвістичні праці та й вся літе­ратурна діяльність виразно засвідчують публічний український вибір, але про конфронтацію не йш­лось, і це засвідчують, зокрема, збережені приват­ні Маркіянові листи (5). Навіть листи до матері, до дружини Юлії (доньки греко-католицького свяще­ника Ф. Крушинського) та до її батька, згідно з тогочасною традицією родинного спіл­кування у священичих ко­лах, написано польською...

Друга проблема, ще не порушена в шашкевичезнавстві – зв'язок творчости письменника з традицією давньої укра­їнської літератури. У цьо­му контексті чекають на свого дослідника згадані Маркіянові проповіді та переклади євангельських текстів, зокрема вплив на їхню символіку та ме­тафорику книги „Иqіка ієрополітика", виданої в Києві 1712 р., що була у бібліотеці М. Шашкевича. Здається, ніхто ще не спробував порівняти ди­дактику та поетику 30 сковородинівських „Ба­сен Харьковских", одним із виразних джерел для яких була саме „Иqіка ієрополітика", і 32 Шашкевичевих байок, умі­щених у славнозвісній „Читанці" (6) 1836 р. Звісно, до цього кола варто було би долучити і раніші повчальні твори, одягнуті у форму байки, авторів XVII ст. Антонія Радивиловського та Йоаникія Галятовського. Так само треба дослідити будову Шашкевичевих проповідей крізь призму „Науки, албо Способу зложення казання" того-таки Й. Га­лятовського. Зрештою, „Читанка", авторство більшости текстів якої, здається, остаточно атрибутовано М. Шашкевичеві, заслуговує на детальний розгляд і як цілком окрема й ориґінальна пам'ятка літературно-педагогічного спрямування.

Такі наші борги перед Маркіяном Шашкевичем і його особливим часом, який на буйних вітрах політичного протистояння та культурно-національного нерозуміння закладав підмурівки та вивершував стіни ще хиткої кузні нового га­лицького українського слова. 200 літ нові й нові будівничі від романтиків до постмодерністів зміц­нюють і розширюють цю будівлю, а праця першо­го з них іще досі потребує не лише поверхового пошанівку, а й повного зібрання, перевидання та глибокого вивчення.

Назар ФЕДОРАК