ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВО В УКРАЇНСЬКІЙ ВІЛЬНІЙ АКАДЕМІЇ НАУК У США В 1950-X РОКАХ (До 60-річчя створення Академії)

Розгром української науки в Радянсько­му Союзі в 1930-х рр. призвів до того, що центр шевченкознавчих студій перемістився на тере­ни Східної Галичини та країни Західної Европи, де зосереджувалася українська діяспора й вело­ся жваве культурно-мистецьке й наукове життя українських еміґрантів, передусім у Польщі й Чехословаччині. Тоді шевченкознавців об'єднала праця, яку організував Український науковий інститут з осідком у Варшаві, над виданням бага­тотомного Зібрання творів Шевченка за редакцією найавторитетнішого на той час текстолога Павла Зайцева. Через початок Другої світової війни цей проєкт цілком реалізувати не вдалося, однак із кінцем війни виникли нові передумови для роз­витку української гуманітарної науки, зокрема шевченкознавства, і знову-таки – у діяспорі. Перед наступом радянської армії Україну залишила ве­лика кількість фахівців – філологів, істориків, архівістів, а також творчих особистостей – пись­менників, театральних діячів, художників, музи­кантів, які у місцях тимчасового перебування (таборах Ді-Пі) гуртувалися в наукові товари­ства й культурно-мистецькі об'єднання, таким чином, формуючи нове креативно-інтелектуальне середовище. Тоді була створена нова інституція – Українська вільна академія наук, яка виявила­ся одним із найвдаліших і найперспективніших науково-організаційних проєктів української еміґрації того часу.

Перед шевченкознавцями, які по війні опини­лися поза межами батьківщини, постали нагальні питання структурної самоорганізації, і їх вони намагалися вирішити, згуртувавшись навко­ло Інституту шевченкознавства УВАН. Створе­ний 17-19 березня 1948 р. на третій щорічній конференції УВАН, що відбулася в Реґенсбурзі, Інститут очолив Павло Зайцев. Водночас перед науковцями стояло таке питання: як залишатися на вістрі науки і не втратити своєї кваліфікації, коли більша частина друкованих і мало не всі архівні джерела були за „залізною завісою". Че­рез 15 років після створення Інституту шевчен­кознавства про ці проблеми писав Володимир Міяковський: „В новому світі перед українськими науковцями постала проблема: що можна зробити в галузі шевченкознавства при відсутності ориґіналів Шевченкової творчости, архівних джерел, а навіть і друкованих матеріялів. Все ж діяльність була можлива в таких напрямках:

1. Іманентне вивчення Шевченка, інтерпретація його творів, виявлення художніх засобів і малярсь­ких прийомів, аналіза його мови;
2. Розшуки в книжкових фондах західнього світу матеріялів, допоміжних до вивчення Шев­ченка;
3. Виявлення і бібліографування усіх слідів у чужоземних мовах знайомства Західного Світу з Шевченком – згадок про нього в пресі, чужо­мовних статей та перекладів його творів на інші мови;
4. Реєстрування і критична оцінка сучасної літератури про Шевченка, особливо совєтської".

До цього переліку слід додати ще одне важли­ве завдання, яке виконували науковці української діяспори – це популяризація творчости Шевчен­ка, його постаті як символічного уособлення воле­любного і водночас пригнобленого українського на­роду. Згодом протягом ювілейних шевченківських років (1961-1964) українські науковці й громадські діячі діяспори багато зробили для того, щоб ім'я Шевченка ввести в пантеон найбільших поетів слов'янського світу й усього людства. Їм нале­жить ініціятива й всебічне забезпечення умов для того, щоб у Вашингтоні 1964 р. урочисто відкрили пам'ятник Шевченкові, виконаний скульптором Леонідом Молодожанином.

У 1948-1949 рр. почалася масова еміґрація українців з Німеччини за океан, здебільшого в Північну Америку. У листопаді 1949 р. Михайло Ветухів, майбутній перший президент УВАН у США, скликав нараду ініціятивної групи ново­прибулих до Америки науковців, котрі заклали підвалини цієї інституції як осередку, що репре­зентував УВАН у цій країні. У грудні 1950 р. УВАН у США отримала від Державного департаменту чартер (статут), яким повноправно легалізовано її діяльність у Сполучених Штатах Америки.

Продовжуючи традицію европейської УВАН, її американське відгалуження почало влаштову­вати щорічні березневі шевченківські конференції. Перше шевченківське видання УВАН у США було приурочене саме до такої конференції 1951 р.– це „Автограф Шевченка 1860 року" (Нью-Йорк, 1951). Брошура мала всього 15 сторінок, але за своїм значенням вона вартувала багатьох со­тень сторінок, адже ознайомлювала з раніше не­відомим автографом Шевченка. В. Міяковський, один із засновників УВАН, опублікував уривки з послання „До Основ'яненка" (його закінчення – рядки 65-104) та поеми „Іван Підкова" (поча­ток — рядки 1-38) – чотири сторінки із руко­писної збірки 1859 р. „Поезія Т. Шевченка. Том первий", які дружина Михайла Новицького – Ла­риса – передала до Музею-архіву УВАН. Бро­шура містила фотографічне зображення автогра­фа й відтворення тексту, яке зробив науковець, супровівши публікацію ґрунтовною передмовою, із властивою цьому визначному науковцю скром­ністю, не підписаною.

Наступного року до шевченківської конференції з'явився перший випуск річника „Шевченко", який мав продовження, закінчився десятим випуском 1964 р. і став одним із найсерйозніших видань, присвячених Шевченкові у вільному світі.

Річники „Шевченко" були добре продумані. Олександр Архімович зазначає: „Завдання цього видання полягало в тому, щоб, починаючи з 1952 року, широко подавати спогади про Шевченка „Сто років тому", а також матеріял про „шевченкіяну" даного року". Справді, від першого до останнього випуску в ньому друкувалися аналітично-огля­дові статті „Шевченко сто років тому", які готу­вав (жодного разу не підписавшись!) Володимир Варлаамович. Видання припинилося після того, як було описано два останні місяці життя поета. Ці нариси, складені разом, є дуже стислою, але свіжою й по-дослідницьки ориґінальною сильветкою Шевченкового життя від 1852 р.

Концепція збірників була широкою. У першо­му річнику мовилося про структуру всього видання, що вміщатиме такі розділи: „1) вступ­на стаття, 2) дослідчі праці, 3) публікація но­вих матеріялів, 4) Шев- ченкіяна за минулий рік: бібліографія окре­мих видань, журналь­них і газетних ста­тей за попередній рік, 5) хроніка"³. Цей план назагал витримано про­тягом усіх десяти ви­пусків. До редакції річ­ників незмінно входили Міяковський (зазначе­ний під псевдонімом В. Порський), Горняткевич, Дорошенко і Чижевський, але душею, голов­ним промотором і автором видання був Міяковський. Обкладинку річника з чорним профільним силуетом Шевченка в нарбутівському стилі ство­рив Петро Холодний (молодший), який оформив обкладинки і багатьох інших УВАНівських видань. Кожний випуск містив по кілька ілюстрацій. Почи­наючи з 5-го числа видання готувалося в друкарні газети „Свобода", яка публікувала окремі статті у фейлетонних „підвалах" перед тим, як вони вихо­дили у форматі річників. Це значно полегшувало його технічну підготовку.

Жодне еміґраційне видання не подало так ба­гато нових матеріялів про Шевченка та його ото­чення, як ці річники, невеликі за обсягом (від 32 до 64 с.). Крім членів редколегії, постійними авторами збірника були Петро Одарченко і Вадим Павловський. Спорадично на його шпальтах виступали Яків Гніздовський, Іван Коровицький, Юрій Перхорович, Іван Світ, Володимир Січинський, Юрій Сластьон, Левко Чикаленко, Ярослав Чиж та ін.

Серед джерельних публікацій слід виокреми­ти такі: „Книга, що була в руках Шевченка та Куліша" Д. Ч[ижевського] – про Максимовичеву книжку „Малороссийские песни" 1827 р., яка нале­жить бібліотеці Гарвардського університету, з по­мітками Шевченка й Куліша (річник 1) [далі в дуж­ках зазначаємо лише число]; „Згадка про арешт Т. Шевченка 1859 р. в приватному листі" В. Міяковського (не підписався) – публікація з копії Ку- лішевого листа до Горпини Николаєвої від 7 верес­ня 1859 р. (1); „Шевченківська пам'ятка з архіву Богдана Лепкого" Д. Горняткевича – квиток на передплату видання Шевченкових „Гайдамаків" 1841 р. з автографом поета (2); „Лист Олекси Корсуна-сина в справі автографу „Мар'яни Черни­ці" В. Міяковського (не підписався) – публікація Корсунового листа до М. Могилянського від 4 черв­ня 1907 р. з відомостями про Шевченків автограф та про спроби Корсуна-батька і поета М. Щербини домогтися того, щоб Шевченкові після заслання дозволили мешкати в Петербурзі (2); „Унікальний „Кобзар" 1860 р. з власноручними поправками Шевченка" В. М[іяковського] – про примірник „Кобзаря", що належав Г. Честахівському, з автор­ськими правками в текстах поезій (10). До істо­рії шевченкознавчої науки важливими є стат­ті Дорошенка „Мої шевченкознавчі праці" (4) та Міяковського „Проєкт академічного видання Шевченка 1933 р." (2). Остання містить проспект видання, опрацьований Михайлом Новицьким, і записки Євгена Шабліовського до нього у справі підготовки першого тому; тут же Міяковський вмістив статтю про Новицького, а також покажчик його праць, складений ним самим. Змістовними є розвідки Ярослава Чижа „Айра Олдридж і Шев­ченко" (4) та Міяковського „Шевченко і Костома­ров" (7). Першу написано на широкому матеріялі із залученням англомовних друкованих джерел, друга відзначалася свіжим поглядом на особисті й творчі взаємини двох приятелів з акцентацією на постаті історика, який „не заслужив у нас навіть ґрунтовної монографії, опертої на джерелах". Ре­тельно підготовленими є статті Коровицького „Шевченків „Буквар" (1861)" (10) і Перхоровича „Т. Г. Шевченко на Волині" (10). В останній, зокре­ма, на основі документальних свідчень та народ­них переказів доводиться факт перебування Шев­ченка у с. Секунь й реставрації ним образу Матері Божої з Дитям (образ репродуковано). У числен­них оглядах і рецензіях автори відстежували нову шевченкознавчу літературу, що виходила, головно, у Радянському Союзі.

Того самого року, коли з'явився перший річник „Шевченко", вийшов і перший том „Наукового збірника". У ньому вміщено вдумливу, сповне­ну проникливими спостереженнями статтю Да- м'яна Горняткевича „Малярський цикл Шевчен­ка „Притча про блудного сина". 1953 р. вийшов другий том „Наукового збірника" із новаторською статтею Ганни Чикаленко-Келлер „Репніни та їх яготинська бібліотека", в основу якої покладено рукописні джерела Публічної та Університетської бібліотеки в Женеві. Дослідниця подала відомості про бібліотеку Рєпніних в Яготині 1840-х рр., коли там бував Шевченко.

Отже, за кілька років шевченкознавча праця в УВАН у США набула обертів, так що, коли на початку 1955 р. помер Леонід Білецький, ди­ректор Інституту шев­ченкознавства УВАН у Канаді, Міяковський цілком резонно поставив питання про те, щоб Інс­титут шевченкознавства створити у Нью-Йорку. Тоді він склав меморан­дум, яким задекларова­но прагнення перейняти естафету европейського й канадського Інститу­тів шевченкознавства й прикріпити Інститут до УВАН у США. Зберігся автограф Міяковського й ідентичний йому машинописний текст. На одному із примірників машинопису стоять підписи Чижевського й Одарченка. Подаємо його без скоро­чення:

„ІНСТИТУТ ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВА УВАН в США

1. Інститут Шевченкознавства УВАН заснова­ний р. 1948 на Шевченківській Конференції УВАН у Реґенсбурзі. Головою Інституту обраний був проф. Павло Іванович Зайцев,
2. Шевченкознавча робота УВАН провадилася протягом всіх останніх років і виявлялася в формі влаштування Шевченківських Конференцій, нау­кових доповідей, видання Збірника „Шевченко та його доба", двох автоґрафів Шевченка і 4-х річ­ників „Шевченко" (1952—1955).
3. В останніх роках робота Інституту Шев­ченкознавства УВАН активізувалася в Канаді (Вінніпеґ), де за редакцією проф. Л. Білецького і з рамени Інституту виданий був 4-томовий „Коб­зар". Невіджалувана втрата, що сталася зі смертю сл[авної] п[ам'яти] Л. Білецького припиняє тепер цю активність.
4. Нижче підписані члени Української Вільної Академії Наук в США вважають за необхідне активізувати роботу Інституту Шевченкознавства в США.

1. Завданням Інституту на ближчий час було б: згуртувати усіх науковців, що працюють над вивченням життя і творчости Шевченка, стиму­лювати це вивчення, збирати й гуртувати по­трібний для цього науковий матеріял, перебрати редагування збірників „Шевченко та його доба" і Шевченківського річника та інших можливих ви­дань.
2. Для керівництва роботою на місці уважаємо за необхідне скласти бюро з трьох осіб – керівника, заступника і секретаря, які мають діяти в рамках Статуту УВАН".

21 травня 1955 р. конференція дійсних членів УВАН, на якій були присутні Чижевський, Горняткевич, Осадча-Яната, Оглоблин, Косенко, Мія­ковський, Ветухів, Шевельов, Чикаленко і До­рошенко, заслухали подання Міяковського „про потребу заснування при УВАН Інституту шевчен­кознавства у зв'язку з тим, що зі смертю проф. Л. Білецького в Канаді там немає наукових сил, які змогли б продовжувати діяльність згадано­го Інституту". Згідно із протоколом, конференція ухвалила „заснувати відповідну інституцію при УВАН у США", проєкт якої доручили підготувати Дорошенкові, Горняткевичеві та Міяковському для розгляду конференції дійсних членів.

Структура УВАН у США переважно була по­будована за зразком Української академії наук 1920-х рр. і поділялася на відділи (одним із них був історично-філологічно-філософічний), які, своєю чергою, ділилися на секції та комісії. Інститут шевченкознавства, проте, був поза відділами, як і Мистецька кураторія та Музей-архів ім. Д. Анто­новича, а пізніше й Бібліотека ім. В. Міяковського, Кабінет антропології та археології ім. Левка Чикаленка та ін. Очевидно, винятковим значенням для УВАН і для української науки загалом було виокремлення Інституту в самостійний підрозділ, за своєю суттю, інтердисциплінарний. Першим директором Інституту шевченкознавства УВАН у США став Володимир Дорошенко, після нього Володимир Міяковський і в 1960-х рр.– Юрій Лавриненко. Інститут мав організовувати що­річні конференції у Шевченкові дні, прово­дити власні засідання, підготовляти річники „Шевченко" та інші друковані видання.

Шевченкознавча пра­ця в УВАН у США значною мірою забезпе­чувалася бібліотекою і архівом, які були ство­рені старанням насам­перед Міяковського і де було зібрано одну з най­кращих українознавчих збірок діяспори. Музей-архів ім. Д. Антоновича впродовж свого існування постійно поповнювався шевченківськими матеріялами, зокрема автогра­фами Шевченка. Ще 1949 р. Лариса Новицька, дружина відомого шевченкознавця Михайла Новицького, передала до УВАН автограф Шевчен­ка, який невдовзі окремою брошурою, як уже згадувалося, опублікував Міяковський. У бібліо­теці (згодом ім. В. Міяковського) зберігався цілий книжковий відділ шевченкіяни.

Шевченкознавство в УВАН у США у 1950-х рр. посіло вагоме місце в науковій праці і цієї інститу­ції, і української діяспори загалом. Найвидатнішим його досягненням став англомовний збірник „Taras Sevcenko. 1814-1861: A symposium", підготовлений за редакцією Шевельова і Міяковського та вида­ний 1962 р. у видавництві „Mouton & Co" у Гаазі. Збірник складався зі статей В. Міяковського, М. Шлемкевича, В. Петрова, Ю. Шевельова, П. Зай­цева, Д. Горняткевича, В. Ревуцького, Ю. Лавриненка, П. Одарченка, які мали узагальнювальний характер і мовби робили підсумок шевченкознав­чої науки, а водночас накреслювали шляхи для по­дальших студій. Цим виданням шевченкознавство чи не вперше в англомовному світі заявило про свою наукову спроможність, здатність промовляти до західного інтелектуала відшліфованою науковою мовою. Видання і нині багато в чому є взірцевим і не втратило своєї актуальности. У часопросторовій перспективі воно наче перекинуло місток у май­бутнє, передавши естафету шевченкознавчої нау­ки Гарвардському університетові, де через десять років розпочався новий етап її розвитку.

Олесь ФЕДОРУК