„Україна, Каліфорнія“ — ця адреса не стала американською поштовою дійсністю, проте саме нею о. Агапій Гончаренко (справжнє ім’я — Андрій Гумницький) підписував свої листи і саме її вка­зував в оголошеннях. Історія життя цієї людини сповнена неординарних подій. Перший політичний емігрант-українець проводив активне громадсько-політичне життя в Америці: 1865 р. відслужив першу в Нью-Йорку православну літургію, органі­зовував церкви греко-православного обряду в Но­вому Орлеані, перекладав Святе Письмо для Аме­риканського біблійного товариства, сприяв купівлі Сполученими Штатами Америки Аляски в 1867 р., видавав першу газету Аляски.

У листопаді 1927 р. у газеті „Діло“ з’явилося невелике повідомлення про відкриття сезону но­вого львівського театру: „З днем 11-го ц[ього] мі­сяця починає свої вистави театр Кооперативи „Український театр“ у Львові під дирекцією Йоси­па Стадника, в салі Музичн[ого] Інституту [імені] Лисенка, вул. Шашкевича, 5“. Далі йшлося про репертуар — драму „Маруся Богуславка“ М. Старицького, оперети „Княжна цирківка“ („Прин­цеса цирку“) І. Кальмана та „Орлов“ Б. Граніхштедтена, а також — прем’єру „Зачароване коло“ (13 листопада 1927 р.) польського драматурга Люціа на Риделя у перекладі Софії Тобілевич. До дано було і дещо про „новинки“, які готує театр наступного тижня: неонатуралістичні „Любов — книга золота“ росіянина Олексія Толстого та „Найкращі очі в світі“ француза Жана Сармана і віднову — поетичну трагедію „Кохання“ австрій­ця, екс-директора віденського Бургтеатру Антона Вільдганса. Так непретензійно і тихо розпочався ще один стаціонарний період в історії українського театру у Львові після затяжної перерви...

Створення Пересопницького Євангелія збігаєть­ся з часом проникнення в українські землі рене­сансних впливів. Щоправда, сам матеріял і письмо євангелія відображали ще середньовічні традиції: рукопис на пергаменті й пізній устав у XVI ст. були радше анахронізмом, даниною давнині. Давні ві­зантійські традиції помітні в мініятюрах Пересопницького Євангелія, однак орнамент уже типово ренесансний. Та найбільше ідеї XVI ст. відобра­жає сам зміст рукопису — переклад „из язика блúгарскаго на мову рускую для лепшого вû розумленя люду христіанского посполитого“ та ав­торські коментарі. Називаючи себе „багатогріш ний, слуга або раб Божий“, автор сміливо дає коментар до тексту, висловлює своє ставлення.

Портретна галерея Наукового товариства ім. Шевченка була одним із багатьох знакових проєктів, ініційованих очільником Товариства Ми хай лом Грушевським. Завдяки залученню до її створення видатних художників — І. Труша, Ф. Красицького, М. Івасюка, П. Холодного — вона стала справжньою скарбни­цею українського малярства. Фундамент галереї довело­ся закладати тоді ще молодо­му майстру пензля, випуск­нику Школи образотворчих мистецтв у Кракові, Іванові Трушу. На замовлення Това­риства художник створив дві серії портретів видатних українських діячів.

Першу серію Труш нама­лював 1898 р. На цей рік при­падали аж три гучні ювілеї: 25-ліття заснування НТШ, 100-ліття виходу в світ „Енеїди“ І. Котляревського та 25-ліття літературної праці І. Франка.

Для українських діячів, що засновували НТШ, Товариство було не лише науковою інституцією, а передусім інтелектуальною лабораторією, яка мала обґрунтувати прагнення еліти політич­ної окремішности. Львівські народовці і київські громадівці вбачали в НТШ прообраз Української академії наук. Для них академія мислилася як локомотив національного відродження: саме та­кими були спочатку наукові товариства, а згодом польська, чеська, сербська та хорватська академії наук, що діяли в межах Австро-Угорської імперії. Для М. Грушевського як того, що реалізовував і розвивав задуми О. Кониського й В. Антоновича, академія наук не мала бути установою, де наука плекалась би задля самої науки. Важливим був саме гуманітарний сектор дисциплін, які мали за­свідчити історичну, філологічну, етнографічну й філософську підставовість українських претензій на самостійність.

„Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчен­ня чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, сказати б, здіймає шапку [...],— занотував з нагоди столітніх роковин письменника у своїй „Книзі спостережень“ Євген Маланюк.— Тут діє якийсь “інстинкт величі”, який у так званих масах є значно більш живий, аніж припускають демагоги“.

І справді: велич Франкова, ренесансний титанізм його виняткової твор­чої особистости — самооче­видний факт для кожного неупередженого погляду. Вже на своїх сучасників він справляв враження „вели­кого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко дальше“. Із часової дистанції ця грандіозна по­стать не меншає, а навпаки, дедалі вивищується — і не дальшає, а дедалі ближчає до нашої сучасности. Та чи можемо з певністю сказати, що за 155 років, що минули од часу Франкових уродин, повністю збагнули сутність його творчого феномена, таємницю його, Франкової, величі?

26 листопада 2011 р. в матірному НТШ України у Львові відбулися Загальні звітно-виборні збори. Згідно зі Статутом, вони проводяться щотри роки, цього разу за період із листопада 2009 р. по лис­топад 2011 р. Збори проходи­ли в актовій за лі Львівського національного університету ім. І. Франка. На велелюдне зібрання НТШівської спіль­ноти прибули не тільки львів’яни, але й чимало членів осередків НТШ з інших міст України та численні гості. Збори привітали президент Світової ради НТШ, проф. Леонід Рудницький, крайові товариства: НТШ Европи — голова Стефан Дуніковський, і заступ. голови, проф. Воло­димир Косик (Франція); НТШ Америки (США) — прези­дент, д-р Орест Попович, НТШ Польщі — голова, проф. Стефан Козак. У зборах взяла участь 191 осо ба, з-поміж яких 87 дійсних членів Товариства. Відкрив Загальні звітно-виборні збори корот­ким вступним словом голова Товариства в Україні Олег Купчинський. Він відзначив, що праця НТШ за звітний період досягла належних здобутків у науково-організаційному, науковому та видавничо­му аспектах, а Товариство знайшло власне облич­чя серед академічних і навчальних інституцій.