Презентація книги Петра Вольвача „Великий Хорс“

25 липня 2025 року
Презентація книги Петра Вольвача “Великий Хорс”

Роман Кушнір,
голова Наукового товариства імені Шевченка (НТШ),
академік НАН України

У своєму вступному слові я передусім сердечно вітаю вельмишановного Петра  Вольвача з черговим вагомим доробком у царині досліджень з історії української науки та культури – виходом у світ монографії про Василя Симиренка  У середовищі членів НТШ автор здобув високий авторитет своєю науковою та громадською діяльністю, зокрема, як співорганізатор Кримського осередку НТШ та низки інших громадських організацій українців у Криму. Свідченням визнання досягнень П.  Вольвача є обрання його дійсним членом НТШ у 2005 році. Щиро бажаю невтомному автору натхнення, творчого довголіття і нових наукових звершень.

Роман Пляцко,
науковий секретар НТШ,
доктор фізико-математичних наук

Наголошу на ґрунтовному висвітленні автором книги видатної ролі великого українського патріота, талановитого інженера і жертовного мецената Василя Симиренка у забезпеченні максимально можливої, на той складний час другої половини XIX – початку ХХ століть, діяльності провідних українських сил у багатьох сферах культури і громадського життя. Причому як у Наддніпрянській Україні, так і в Галичині – одним із прикладів є щедре фінансування ним придбання у 1912 році Науковим товариством імені Шевченка у Львові ще одного приміщення, на що він виділив 100 000 карбованців, тобто більше половини необхідної суми. У цій триповерховій просторій будівлі і тепер відбувається діяльність президії, секцій і комісій НТШ, а в самому приміщенні розташована відреставрована пам’ятна таблиця.

Хоч окремі факти з життя і діяльності Василя Симиренка були відомі (щоправда, не для широкого загалу), саме багаторічна праця вельмишановного Петра Вольвача з оригінальними документами, архівами, щоденниками, листами, фотографіями, відображена у презентованій книзі, розкрила справжній масштаб постаті Великого Хорса. Після прочитання книги формується стійке переконання, що за рівнем благородства, гуманізму і безкорисливості Василь Симиренко належить до найвидатніших меценатів у світовій історії. З нетерпінням чекаємо виходу у світ нових книг як про славетну родину Симиренків, так і про інші яскраві постаті української науки.  (Десь при цьому дати фото таблиці)

Петро Вольвач, автор книги “Великий Хорс”,
академік Української академії екологічних наук, дійсний член НТШ, член НСПУ, симиренкознавець, лауреат премій ім. Л. П. Симиренка НАН України

Черкаське видавництво “Вертикаль” щойно випустило перший, невеликий поки що наклад книги про Василя Федоровича Симиренка “Великий Хорс”, над якою я працював понад 20 років. Я завдячую за сприяння у її виданні Науковому товариству імені Шевченка і Асоціації “Укрсадпром”. І знаменно, що саме в цьому році, коли ми вшановуємо 190-ліття Василя Симиренка, вийшла ця книга… . Прізвище Симиренків зазвичай асоціюється у широкого загалу з садівництвом, а я б не хотів, щоб ми звужували значення Симиренків тільки до садівництва. Вся ця родина сприяла закладанню фундаменту української державності, і це, я наголошую, основне в діяльності Симиренків. А взагалі я вважаю, що є дві особистості в Україні, які найбільше сприяли становленню української державності, – це Тарас Григорович Шевченко і Василь Федорович Симиренко. Коштом Василя Симиренка, ім’я якого не було відомо широкій громадськості, бо він зазвичай діяв під псевдонімом Великий Хорс, видавалися твори Тараса Шевченка і Михайла Коцюбинського, він допомагав українському театру, бібліотекам, недільним школам, підтримував Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Павла Чубинського, Бориса Грінченка, Олександра Кістяківського, Сергія Єфремова і Миколу Лисенка. Фактично, завдяки йому існували журнали «Літературно-науковий вісник», «Київська старовина», газети «Рада», «Громадське слово». Доклався він і до української періодики за кордоном – фінансував «Український огляд» та «Русинський огляд». На його і на Австро-Угорського уряду кошти був придбаний будинок для Наукового товариства імені Шевченка у Львові. І навіть після своєї смерті Василь Федорович волів підтримувати українські проєкти. Василь Симиренко за порадою приятеля, професора Володимира Антоновича, склав заповіт, у якому все майно, що оцінювалося у 10 мільйонів карбованців, залишав у користування дружині Софії Іванівні, а після її смерті воно ставало власністю спеціально створеного комітету, членами якого, зокрема, були Володимир Антонович, Микола Лисенко, Володимир Науменко, Левко Симиренко та інші, і мало піти на українські справи. Хоча цим планам не судилося втілитися у життя, бо Софія Іванівна померла у 1924 році, а тоді проблеми власності вирішувалися на інших засадах. Але частину коштів вона заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Решту коштів – на народний університет імені В. Симиренка у Києві з викладанням українською мовою, а свій особняк – Українському науковому товариству. І давайте проаналізуємо склад уряду Центральної Ради і керівництва Української Народної Республіки – це все вихованці Василя Федоровича Симиренка.
Таким чином, я вважаю, що українська державність вийшла із “Кобзаря” Тараса Шевченка і з меценатської діяльності Василя Федоровича Симиренка, і на цьому треба сьогодні наголошувати, не звужуючи значення родини Симиренків тільки до рамок садівництва. Ось, власне, про це книга “Великий Хорс”.
А крім того, займаючись симиренкознавчими студіями, я дослідив родинне дерево Симиренків. Так от, десь сім поколінь Симиренків – від козака Андрія до доктора наук, спеціаліста з генної інженерії, правнучки Левка Платоновича Симиренка Оксани Симиренко, громадянки Канади – всі вони працювали на славу України і практично всі розвивали садівничу гілку, започатковану ще Андрієм Симиренком.
А щодо внеску Симиренків у садівничу науку – я все це детально і послідовно описую в книзі про Володимира Симиренка, яка, сподіваюся, теж незабаром вийде друком. Це і створення станцій та інституту, наукової школи, написання великої кількості наукових праць. Чого варта одна «Помологія»…
Але закінчити свій виступ про головного героя презентованої сьогодні книги я хочу пропозицією щодо увічнення пам'яті Василя Федоровича Симиренка – у назвах вулиць в українських містах, встановленні хоча б символічного поховання на Аскольдовій могилі, де колись було поховано подружжя Василя і Софії Симиренків, і спорудженні гідного пам'ятника видатному українцеві в Києві, наприклад, на бульварі Шевченка, де донедавна стояв монумент Щорсу. Думаю, що Великий Хорс – Василь Симиренко – на це заслуговує.

Микола Семена, журналіст

У першу чергу слід сказати, що тема життя і діяльності сімейства Симиренків – давній предмет дослідження для академіка Вольвача. До його заслуги слід віднести повернення в Україну великої та важливої роботи Левка Симиренка «Кримське промислове плодівництво». Вольвач започаткував і розвинув цілий напрямок в садівничій науці – Симиренкознавство. В цьому плані важливе місце займає його нова праця «Великий Хорс» про одного з фундаторів роду Симиренків – Василя Симиренка. Це також нове слово в історичній науці, в тому плані, що при вивченні історії України вчені більше всього уваги приділяли політикам, вченим, філософам, публіцистам, а діяльність меценатів, доброчинців, спонсорів українських соціально-політичних рухів і особистостей лишалися, як правило, в тіні. Навіть на факультетах журналістики, наприклад, вивчають газету «Рада», «Літературно-науковий вісник», творчість публіцистів, які в них співробітничали, але це не дає відповіді на питання як саме і завдяки кому виходили ці видання, бо менеджмент хто сплачував друк видань, хто встановлював гонорар тому ж Володимиру Винниченку та іншим авторам, діяльність Симиренка та Чикаленка залишалася невідомою. А це дуже важливо саме зараз, коли багато видань України через розор рекламних ринків припинили своє існування, і  саме фінансовий досвід видань кінця ХІХ -- початку ХХ століття пригодився б їм у нагоді.
Тому хочу звернути увагу НТШ, учасників сьогоднішньої презентації на цікаву можливість розширити знання мас про Симиренків. На «Українському радіо», наприклад, зараз триває великий проект «Батьки-засновники України», в якому вже були передачі про видатних мислителів України минулого, які заснували теоретичні засади українства. Керівництву НТШ варто запропонувати «Українському радіо» підготувати  передачу і про сімейство Симиренків, або навіть кілька передач про найвидатніших його представників. Вони також учасники цього процесу і також фактично є батьками-засновниками України. Я думаю, що з участю академіка  Петра Вольвача, інших симиренкознавців, така програма була б насиченою фактами та цікавою всім українцям.

Василь Шендеровський,
професор, історик науки

Я слухаю розповідь пана Петра про працю, яку ця людина зробила по поверненню отакої славної родини в нашій культурі, історії нашої української державності, як родина Симиренків, і коли ми маємо ще тепер цю передачу, присвячену науковим постатям, то дійсно якоюсь мірою відчуваю і усвідомлюю, що пан Петро зробив надзвичайно багато на цій ниві історичних досліджень. Цікавим є те, що він був знайомий з представниками родини Симиренків, а я так само щасливий, що знаю пана Петра і ту його залюбленість або зацікавленість у поверненні правди про таких знаменитих людей, якими були Симиренки. Ви якось ставили питання, що мотивувало цю, наприклад, родину робити оці заходи меценатської діяльності, справи по відродженню та підтримки науки, культури, що ними керувало? Мені видається ось що, (я думаю, що пан Петро це так само розуміє), тоді була середина X1Х століття, була плеяда таких, таких як Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, це були, я би сказав супер постаті, апостоли, які розвивали і стимулювали інших відроджувати нашу духовність. І,саме тоді, ми знаємо з`явилося Наукове товариство Шевченка, започаткувалася «Просвіта» і люди бачили, що це потрібно нашому народові, і багато заможних людей намагалися підтримувати таку діяльність. Я ще раз кажу, що я дуже радий і вітаю пана Петра з тим, що він, долаючи великі перешкоди, з великим бажанням повернув історичну правду про цю родину і  накінець, ось ми маємо презентацію книги про Василя Симиренка «Великий Хорс». З славетної родини Симиренків, я більше знаю про Василя Симиренка, бо він належав до людей ближче до технічного спрямування, був прекрасним інженером, який удосконалював своє виробництво, яким він займався, тобто це була людина, яка мала інженерське, я би сказав, експериментальне мислення. Про Василя Симиренка напевно так само як і про Сергія Виноградського, великого нашого мікробіолога,який займався наукою, можна говорити,як про представників, які намагалися відродити або започаткувати основи економічного розвитку української на той час держави, нашої України, зокрема, вони бачили що для цього необхідним є розвивати сільське господарство. І Симиренко і Виноградський, це люди, про яких пан Петро говорив. Я можу згадати ще багато представників нашого українського народу, що працювали і творили на цій землі для людей добро і вони рухали також науку. Окрім Симиренка в цій ділянці науки згадаю Миколу Кащенка, який був міністром в уряді за Гетьманату і створював акліматизаційний сад в Сибіру, куди його запроторили, знаємо Володимира Липського, президента Академії наук і тому ось саме Симиренки,я би сказав, найбільша така представницька родина, яка дійсно зробила на цій ниві науки дуже багато. Ви запитували у пана Петра, чому ці люди були невідомі. Я так слухаю його і бачу, що це однакова лінія тої ідеологічної політики, зокрема пізніше скажемо більшовицької лінії, знищувати всіх тих представників науки і культури, які були перейняті любов'ю до своєї землі, любов'ю до свого історичного минулого і коли представники цієї науки залишалися на терені російської імперії, то вони, як правило, переслідувалися, нищилися брутальним чином, як і був знищений Симиренко. Ось у ці дні виповнюється 100–річчя від дня народження великого художника Миколи Івасюка, одного з таких талановитих художників, людину, яку Репін колись вважав, що це найбільший баталіст початку XX століття, його було запрошено до Києва в 20-х роках і в кінці-кінців, як от інших представників української інтелігенції було у 1937-му році знищено. Вірно пан Петро сказав, що і ці люди, які вкладали свої кошти в науку культуру, такого, як казали, як Василь Симиренко жертводавця на той час практично не було. Це він вкладав кошти у видання книг, українських журналів, він підтримував видання Кобзаря Тараса Шевченка, він підтримував багатьох культурних діячів літературного, гуманітарного плану. Я добре розумію психологію пана Петра - він хотів видати книги про цих людей, я знаю, до кого він звертався і це у його віці шукати кошти на видання книг,це просто з боку нашого Міністерства культури науки освіти брутально,хоча багато представників освітянської та педагогічної гілки влади вихваляються своїми «педагогічними творами»,виданими звісно не за свої власні кошти. А книга Петра Вольвача про знамениту родину Симиренків повинна бути сьогодні в школах і в інститутах, більше того треба пам’ятати і таке, що наприкінці фактично свого життя Василь Симиренко пожертвував великі кошти для підтримки нашого Наукового товариства Шевченка, яке недавно відзначило 150 років від дня заснування. Серед засновників цього товариства, згадаємо були Дмитро Пильчиків, Єлизавета Милорадочівна, Олександр Кониський, Симиренко був одним із найбільш потужним меценатом з підтримки цього наукового товариства, адже  фактично Наукове товариство Шевченка згодом практично стало основою для створення нашої Академії наук. Хочу запитати, чи пан Петро звертався до нинішнього керівництва Наукового товариства Шевченка, яке має свій осідок у Львові щодо допомоги видання книги про Василя Симиренка? Адже Василь Семиренко пожертвував такі кошти,то невже ж Наукове товариство Шевченка стало осторонь цієї справи? Маю досвід, зокрема, видання не однієї книги, я вдячний Науковому товариству Шевченка (в Америці), яке надало мені змогу, свого часу, видати кілька книг, наприклад, пречудову книгу «Малярство і графіка Тараса Шевченка» (упорядник книги Володимир Яцюк). Думаю, що наше Наукове товариство Шевченка у Львові,яке користується сьогодні тим будинком, який був куплений за кошти Василя Симиренка, мало би оту книгу, яку підготував пан Петро, за честь, з моральної точки зору, видати і тим самим в такий спосіб вшанувати пам'ять Василя Симиренка.
Ще на одну справу хотів би звернути нашу всіх увагу, оскільки зараз в якійсь мірі я зацікавився таким напрямком в науці, як некрополістика, що є важливим для розширення джерелознавчої бази. Тому приходиться шукати в архівних джерелах місця, де були поховані ці славні люди, де їхні тлінні останки лежать. Це дуже важлива справа для держави, яка не хоче загубити пам’ять про цих великих людей. Я знаю (та це вже і з книги пана Петра «Великий Хорс» видно), що некрополь Симиренків був на Аскольдовій могилі, вони були поховані там, склепи, некрополь був знищений і де знаходяться тлінні останки родини Симиренків ніхто нині не знає. Багато могил на Аскольдовій горі просто були знищені, хоча деякі з них, наприклад, могилу Сергія Подолинського було перенесено на інший цвинтар. Тому зараз хотілося би дійсно може спробувати найти хоч якусь можливість віднайти ту правду, щодо тих перепоховань (або просто знищення).
Я щиро радий, що пан Петро, стільки працюючи на цій ниві, сьогодні може розказувати про родину Симиренків, як я, наприклад, про видатного фізика Івана Пулюя (чи когось іншого науковця), він захоплений і він живе тими людьми і щасливий тим, що сьогодні має можливість презентувати, бодай хоч в якійсь формі оту інформацію, яку він знає про цю славну родину Симиренків. Наша культура здається тільки збагачується, коли ми намагаємося повернути ці імена. Я би ще порадив навіть, поширити цю інформацію про родину Симиренків для світової громадськості, може, можна було би вийти до Міжнародного астрономічного союзу (підготувавши необхідну інформацію) і запропонувати назвати якусь невеличку планету іменем родини Симиренків. Ось така, я вважаю, що прекрасна, мені прийшла думка, і це було б, як те надкушене яблуко на більшості смартфонів, яке подорожує по світу (і символізує нашу Україну через постать Стіва Возняка).
Насамкінець, зазначу вже після прочитання книги «Великий Хорс». Книга дуже цікава, містить численні спогади, інформацію про багатьох того часу культурних діячів українських і науковців, таких як Євген Чикаленко, Павло Чубинський, Олександр Кістяківський, Олександр Кониський, Петро Степбницький, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов та багато інших визначних діячів культурного життя в Україні в другій половині Х1Х – початку ХХ століття.
Вітаю нині Петра Васильовича з виходом книги «Великий Хорс» про одного із найвизначніших представників славної української родини Симиренків і бажаю йому і надалі творчого натхнення в житті.

Олександр Матвієць,
заступник Голови Наглядової ради Асоціації "Укрсадпром",
кандидат сільськогосподарських наук

Книга Петра Вольвача «Великий Хорс» — перша в Україні біографія видатного мецената, інженера, винахідника та промисловця XIX століття Василя Симиренка. Цього року виповнюється 190 років з дня його народження, і Асоціація «Укрсадпром», що об’єднує промислових садівників України, сприяла виходу цього дослідження, зробивши ще один вагомий внесок у збереження національної історії.
Василь Симиренко належав до славетної родини, з якої походили також Левко та Володимир Симиренки — знані в усьому світі фундатори української садівничої науки. Родина Симиренків — унікальне явище в історії нашої держави, яке поєднало підприємництво, наукову діяльність та меценатство.
Василь Федорович Симиренко (1835–1915) — одна з найяскравіших постатей української економічної та культурної історії XIX століття. Підприємець, винахідник, промисловець і меценат, він поєднав у своїй діяльності модернізацію виробництва з глибокою турботою про людей та розвиток національної культури.
Походячи з родини промисловців і новаторів, Василь Симиренко розумів значення сільського господарства, зокрема садівництва, як джерела стабільного доходу та продовольчої безпеки. Він підтримував експерименти з вирощування плодових дерев, впроваджував нові сорти та технології догляду за садами, а згодом передав цю традицію молодшим членам родини — зокрема Левку та Володимиру Симиренкам, які стали основоположниками української наукової школи садівництва.
Для Симиренка садівництво було не лише бізнесом, а й способом поліпшити добробут села, створити робочі місця та надати людям сучасні знання. Його підхід передбачав поєднання агрономічних інновацій із культурною місією — адже він бачив у розквіті садів ще й розквіт громади.
Основою економічної потуги Симиренка було цукрове виробництво. Заводи в Городищі, збудовані та модернізовані ним, були одними з найсучасніших у Російській імперії. Він впроваджував нові технологічні лінії, механізував процеси, розробляв власні технічні рішення, що підвищували ефективність і якість продукції.
Симиренко розумів важливість комплексного підходу: поруч із заводами створювалися склади, транспортна інфраструктура, житло для працівників і господарські приміщення.
На своїх підприємствах у Городищі Василь Симиренко запроваджував соціальні стандарти, які випереджали свій час. Робітники отримували гідну зарплату, мали доступ до медичної допомоги, навчання та культурного дозвілля. Для їхніх сімей будувалися будинки, відкривалися школи для дітей, діяли бібліотеки та народні клуби.
Симиренко вважав, що лише за умов гідного життя працівників можна досягти стабільного розвитку підприємства та громади. Цей підхід робив його заводи не лише прибутковими, але й прикладом соціально відповідального бізнесу.
Василь Симиренко залишив по собі не лише матеріальні надбання у вигляді заводів, садів і будівель, але й модель господарювання, в якій поєднувалися інноваційність, патріотизм і людяність. Його ідеї в садівництві й організації виробництва вплинули на кілька поколінь науковців та підприємців.
Сьогодні, коли українське садівництво й агропромисловість знову відіграють ключову роль у відновленні економіки, постать Василя Симиренка є нагадуванням про те, що успіх можливий лише тоді, коли він збудований на знаннях, чесній праці та повазі до людей.
Асоціація «Укрсадпром» ініціювала створення благодійного фонду для видання ще одного фундаментального дослідження Петра Вольвача — «Український садівничий. Сади і Голгофа професора Володимира Симиренка». У фонді акумулюються кошти на підготовку та друк цієї книги, яка вже пройшла редагування і нині перебуває на етапі макетування та верстки.
Реквізити фонду розміщено на сайті «Укрсадпрому» - http://ukrsadprom.org/ Організатори закликають усіх небайдужих долучитися до шляхетної справи — відновлення пам’яті про видатного українського вченого, організатора науки та патріота, знищеного московсько-більшовицьким режимом.

Дмитро Кобринський,
головний редактор журналу "Українські сади"

Вихід друком книги Петра Васильовича Вольвача «Великий Хорс» — це важлива подія в українському культурному просторі. Я радий, що поряд із Науковим товариством імені Шевченка, Асоціацією «Укрсадпром», журнал «Українські сади», який я представляю, долучився до цієї події. Перший невеликий наклад книги вийшов за певної фінансової підримки вказаних інституцій, водночас сподіваємось на сприятливіші обставини її розповсюдження у недалекому майбутньому.
У другій половині XIX століття Василь Симиренко був одним із головних меценатів української літератури, культури та науки. Це він робив зазвичай анонімно, використовуючи псевдонім Великий Хорс. Після встановлення радянської влади на теренах Російської імперії ім’я Василя Симиренка було фактично заборонене і зникло з публічного простору. Документи, пов’язані з його життям і діяльністю, частково були збережені Тетяною Володимирівною Симиренко в Канаді. Вона передала їх українським організаціям, зокрема відомому симиренкознавцю Петру Васильовичу Вольвачу після відновлення незалежності України. І от нарешті з’являється перша фундаментальна біографія Великого Хорса. Її автор — Петро Васильович Вольвач — відкрив Україні і світу сторінки життя і подвижницької діяльності ще одного представника славетної родини Симиренків.

Наша презентація відбувається онлайн, але частина учасників присутня в будівлі Наукового товариства імені Шевченка у Львові, яку було придбано, зокрема, завдяки внеску Василя Симиренка. Я ж хочу розповісти про ще одну будівлю, яка має безпосередній стосунок до Василя Симиренка — це садиба в Києві, нині на вулиці Десятинній, 9. Сьогодні там розташоване Посольство Великої Британії. Ми, від імені автора, передали листа та примірник книги «Великий Хорс» Послу Об’єднаного Королівства Великої Британії в Україні — з вдячністю за підтримку України у цій війні та з надією на можливу співпрацю в поширенні інформації про Василя Симиренка і книгу. Наразі ми очікуємо відповіді. Однак під час спілкування зі співробітниками Посольства та істориками Києва вдалося дізнатися дещо, що не ввійшло до книги Петра Васильовича, але ніби продовжує життя і діяльність Василя Симиренка.
Василь Симиренко придбав ділянку в історичному центрі столиці — неподалік руїн Десятинної церкви та старовинного Федорівського монастиря — у 1899 році. За проєктом архітектора Володимира Ніколаєва він звів будинок у неогрецькому стилі. Тут меценат прожив до самої смерті в 1915 році.
У цій садибі бували видатні діячі української культури кінця XIX — початку XX століття: Михайло Коцюбинський, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Володимир Антонович, Олександр Кістяківський та багато інших. Тут народжувалися та обговорювалися ідеї численних українських культурних проєктів. Багато відвідувачів цього дому згодом стали керівниками новоствореної Української Народної Республіки.
Василь Симиренко заповідав садибу своїй дружині Софії, а після її смерті — бо у подружжя не було дітей — бажав передати її «на українські справи». Згідно із заповітом, садиба мала перейти у власність Українського наукового товариства. Проте після більшовицької реквізиції її почали використовувати для державних потреб. На першому етапі, у 1920-х роках, тут розмістили Музей української науки і мистецтва, а у 1934 році — після перенесення столиці з Харкова до Києва — в садибі розташували урядові структури. Дружині Симиренка, француженці Софії, дозволили доживати у маленькій кімнатці ...
Під час Другої світової війни приміщення використовувала Спілка українських письменників, яку очолювала Олена Теліга; саме тут вона працювала перед арештом і розстрілом у Бабиному Яру.
У повоєнний період будівлю використовували для розміщення іноземних делегацій, які відвідували Київ. Зокрема, тут гостювала Індіра Ганді.
Після 1991 року садиба стала резиденцією Посольства Великої Британії в Україні.
Але навіть сьогодні територія садиби продовжує відкривати свої таємниці. Під час облаштування доріжок на подвір’ї Посольства археологи виявили поховання чоловіка та жінки, датоване часами Київської Русі — ймовірно, подружжя військового керівника. Рештки було передано до історичного музею. Ця знахідка демонструє, наскільки невипадковим був вибір місця свого дому Василем Симиренком, який усім своїм життям доводив свою причетність до української історії та культури.
Нині ми очікуємо відповіді від Посольства на наш лист, але вже сама ідея співпраці додає надії, що колись садиба зможе стати доступною для екскурсій — хоча б у спеціальному режимі.
Примітно, що внутрішнє планування будинку збереглося майже без змін. На подвір’ї росте старий фундук, який, ймовірно, пам’ятає Василя та Софію Симиренків, а на фасаді встановлено меморіальну табличку.
Садиба на Десятинній, 9 — це не лише архітектурна пам’ятка, а й важливий символ меценатства, культурного відродження та тяглості української історії. І хоча нині це територія іншої держави, зберігається надія, що в майбутньому вона стане доступною для екскурсій і глибшого дослідження.

Садиба на вул. Десятинній, 9 у Києві, яка належала Василеві Симиренку.
Нині - посольство Об'єднаного Королівства Великої Британії в Україні. Фото з Вікіпедії.

 
Меморіальна таблиця на на будинку по вул. Десятинній, 9 у Києві. Фото з Вікіпедії

А книга Петра Васильовича Вольвача «Великий Хорс» повертає нам не лише ім’я Василя Симиренка, але й цінність його справи — служіння культурі та нації, яке надихає й сьогодні.