Публікації

Панасюк Володимир Васильович

Володимир Васильович Панасюк — всесвітньо відомий український учений в галузі механіки та міцности матеріялів і конструкцій, академік НАН України, дійсний член НТШ, доктор технічних наук, професор, директор Фізико-механічного інституту ім. Г. Карпенка (ФМІ) НАН України. Народився 27 лютого 1926 року в с. Красному на Холмщині, закінчив у 1951 році Львівський держуніверситет за спеціяльністю механіка.

В. Панасюк зробив вагомий науковий внесок у формування основ теорії крихкого руйнування та міцности матеріялів, а також у становлення львівської школи механіків-матеріялознавців. Йому належать важливі наукові здобутки з проблем напружено-деформованих станів і граничної рівноваги пружно-пластичних тіл з тріщинами, контактних задач теорії пружних тіл, задач фізико-хемічної механіки матеріялів і водневого матеріялознавства. З його ім’ям пов’язана відома dk-модель. Значна частина досліджень ученого присвячена розробленню нових методів оцінки довговічности та тріщиностійкости матеріялів. У працях В. Панасюка та його учнів успішно розв’язані фундаментальні питання тріщиностійкости конструкційних матеріялів, корозійної тріщиностійкости металів, а також розроблено методи і засоби неруйнівного контролю механічних, електрофізичних і геометричних характеристик матеріялів та виробів. Його науковий доробок відзначений Державними преміями в галузі науки і техніки та іменними преміями НАН України.

Медведик Петро Костянтинович

22 жовтня 1925 р. у селянській родині Юлії і Костя Медведиків у с. Жабиня на Зборівщині народився син, якому судилося прославити родину, громаду односельців та за майже півстолітню працю збагатити українську культуру й науку цінними фольклорними і літературно-мистецькими дослідженнями і матеріялами із Західного Поділля.

Після закінчення філологічного факультету Львівського університету 1952 р. Петро Медведик учителював на Тернопільщині, найдовше у Великому Глибочку (1959—1986), а з 1988 р. був науковим співробітником Меморіального музею С. Крушельницької у с. Біла під Тернополем. Він ніколи не прагнув керівних посад, а як свідомий своєї гідности українець увесь вільний від педагогічної праці час віддавав на пошуки нових відомостей про митців української сцени, фольклористів, талановитих народних співаків, оповідачів, лірників, гибів у львівських і тернопільських архівах, прилучався до студентських фольклористично-діялектологічних експедицій, особливо коли в Тернопільському педінституті зустрів своїх однодумців. Сприятливу атмосферу мав він і в обласному Історико-краєзнавчому музеї, де дух національно-просвітницької праці підтримував історик, археолог і мистецтвознавець Ігор Ґерета, і в академічній бібліотеці ім. В. Стефаника у Львові, де працює доброзичливий краянин Петро Бабляк. Результатом його успішної співпраці теж із краянином Степаном Стельмащуком була поява збірок „Пісні Тернопільщини“ (К., 1989, 1993, 2 випуски).

Стельмащук Степан Ількович

80 прожитих у нелегких умовах літ ні морально, ні фізично не вгнули Степана Стельмащука.

Він народився у подільському селі Скородинцях над Серетом 8 жовтня 1925 р. у селянській родині від матері Анни та батька Ілька, рільника і теслі. Турбота про хліб для дітей ніколи не заслоняла мрій про визволення України з чужинецького ярма, а українська пісня своїм чаром живила душу дорослим і дітям. До неї був особливо чутливий старший брат Павло — співак і дириґент. Він приніс у родину своє невимовне захоплення співом чоловічого хору Дмитра Котка, на концертах якого бував у 30‑х роках у недалекому від Скородинець Чорткові. Це захоплення видатним маестро юнакові підсилив у Чортківській бухгалтерській школі за німецької окупації ще й учитель Сельський, який оповідав учням про Кошиця і Котка. „Я це сприйняв так, що спів хору Котка сягав своїм мистецтвом хмар, а капела Кошиця — високих небес,— згадує С. Стельмащук.— Все це відкладалося у свідомості, інтригувало й переслідувало мене роками“. Це й визначило професійну майбутність ювіляра. Поштівка 30-х років зі світлиною хору Котка, яку йому в 1945 р. вислав брат до Німеччини, згадує він, „була мені наче за талісман під час військової служби“.

Цілком логічно, що після демобілізації та вечірньої школи було навчання у Львівському музичному училищі (1950—1954), Львівській консерваторії (1954—1959), студент 3‑го курсу якої одночасно став керівником хору студентів музично-філологічної спеціяльности Львівського педагогічного інституту, що з січня 1960 р. перебазувався до Дрогобича.

Юхновський Ігор Рафаїлович

Ігор Рафаїлович Юхновський народився 1 вересня 1925 року в с. Княгинині Млинівського району, тепер Рівненської области. Але дитинство і юність пройшли в м. Кременці, що на Тернопільщині, в якому батьки збудували хату. Тут же в тодішньому Кременецькому ліцеї починав він здобувати освіту. Ліцей мав на той час прекрасні умови для навчання: високоосвічених „професорів“ математики, іноземних мов, були тут чудова бібліотека, рисувальні зали із зображеннями античних і середньовічних скульптур. У 1939 році радянська влада закрила ліцей і на його базі відкрила середню загальноосвітню школу та педагогічні курси, що згодом переросли в учительський інститут.

Ігор Юхновський до Другої світової війни встиг закінчити лише 7 класів ліцею. За німецької окупації він деякий час навчався у лісотехнікумі, що містився у селі Білокриниця, але й там навчання тривало недовго.

З 1944 року Ігор Юхновський у Радянській армії. Бере участь у військових діях, на території Австрії був поранений і в червні 1946 року повернувся додому. Маючи за плечима 7 класів неповної середньої освіти, наполегливо готується з фізики і математики та їде до Львова вступати на фізико-математичний факультет Державного університету ім. Ів. Франка. При тому успішно складає іспити на атестат зрілости та вступні і стає студентом. Закінчивши факультет у 1951 році з відзнакою, навчається в аспірантурі з теоретичної фізики, яку завершив захистом кандидатської дисертації з проблеми бінарних функцій розподілу для систем взаємодіючих частинок.

Із спостережень над трансгенезом у тварин

Людина тисячоліттями працювала з тваринами, пристосовуючи їх до задоволення своїх потреб. Для виведення усієї розмаїтости свійських тварин біологи використали добір серед тієї варіябельности, що створена самою природою.

Археологія найдавнішого Львова

До 750-річчя першої писемної згадки про Львів

Кожне місто має початок відліку своєї історії. Так само і Львів — перша писемна згадка про місто відома під 1256 роком. Але це зовсім не означає, що люди саме з того часу почали обживати цю околицю. Чи археологія має докази, які свідчать про значно раніші часи заселення львівських узгір’їв, ніж це подають середньовічні хроністи?

Причини всихання ялинових лісів Карпат і заходи для припинення їх деґ

Протягом значного часу минулого століття у монодомінантних ялинових насадженнях Карпат спостерігалося зменшення приросту, суховершинність і масове всихання ялини. Цей неґативний процес деґрадації ялинових лісів висвітлений в ряді робіт вчених-лісівників України, Чехії, Словаччини, Польщі, Угорщини ще у ХІХ—ХХ ст. (М. Czaskoczi, 1874; Е. Ноlowkievicz, 1877; І. Nowicki, 1884; V. Реrrina, 1960; С. Генсірук, 1964; М. Sziget, 1885; О. Vincent, 1936; А.

Інноваційні засади моделювання української економічної перспективи

Однією із суттєвих прикмет сучасности є формування інформаційної цивілізації, що спирається на інноваційні технології в усіх сферах буття. Розвиток інформаційного суспільства пов’язаний з глобалізаційними процесами, які, своєю чергою, диктують умови для розвитку конкурентноспроможного виробництва й економіки взагалі. Все це значно ускладнює розвиток національних економік, які формуються на руїнах планово-директивної господарської системи.

Церкви доби Гетьманщини як об’єкт руйнівних заходів тоталітаризму

Українська Церква, за влучною характеристикою В. Щербаківського, була „душею волелюбного народу, народу артиста і поета, і часто у хвилини знесилення, суму, жалю і зневаги змушувала його звертати увагу на церкву, куди можна було ховатися зі своїми скорботами, виливати свою нудьгу, свої жалі перед Голготою, де можна було набиратися сили й енерґії для нової, завзятішої і ще тяжчої боротьби за волю, за добробут, за щастя рідного краю“[1].

Портрет незнайомки

Робочий кабінет письменника, усе, що його оточує у години творчої праці, без сумніву, має той чи інший вплив на творчість: книжки під рукою під час роботи, спосіб писання, речі на столі чи біля столу... А що вже казати про портрети людей, які прикрашають стіни робочого кабінету — усе це більшою чи меншою мірою позначається на творчому процесі, завжди становить інтерес для дослідника і криє у собі якусь таємницю.

Соціолінгвістичні засади Івана Франка

Над різними „питаннями язиковими“, як сам Іван Франко про це пише, йому доводилося багато розмірковувати. І вчений прийшов до розуміння величі мови, її таємничої мудрости, всеосяжности слова, його незбагненної сили. Він показав, що мова — це „скарбівня людських досвідів, спостережень, поглядів і чуття, людської цивілізації“[1].

Львів і святість

Сакральна архітектура та сакральний ландшафт Львова — відображення у священних місцях і спорудах тисячолітньої історії пошуку шляху до Бога на нашій землі від язичництва до християнства в розмаїтті віровизнань сучасности, це — багатобарв’я стилів, найкращі імена українських та чужоземних зодчих, що споруджували храми упродовж віків, пам’ять і традиція місця. Львів, будучи на перехресті європейських шляхів, віддавна відзначався багатонаціональним характером свого населення, відтак — культури і віровизнань.

Стрілецькі пісні

Упоряд., запис, вступ. ст., коментар та додатки Оксани Кузьменко.— Львів: Інститут народознавства НАН України, 2005.— 640 с. + 32 с. іл.

МИРОСЛАВ МОРОЗ (17.01.1923—04.02.2006). Некролог

4 лютого 2006 р. відійшов у вічність Мирослав Олександрович Мороз — кандидат філологічних наук (1963), відомий літературознавець, визначний бібліограф, етнограф , фольклорист, лавреат Літературної премії ім. І. Франка АН України (1993), дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, відкрита й доброзичлива людина.

Народився М. Мороз 17 січня 1923 р у Львові; у 1929—1939 роках навчався у школі, а в січні 1940 р. вступив на перший курс Львівського державного педагогічного інституту. З січня 1941 р. працює учителем початкової школи в селі Великі Грибовичі біля Львова — аж до мобілізації у Радянську армію у серпні 1944 р., а вже 10 вересня був поранений у голову. Після одужання відправлений на фронт із частинами, які перебували на території Польщі, Чехо-Словаччини й Австрії. Демобілізований М. Мороз аж у листопаді 1945 р.

Восени 1945 р. вступив на філологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка, який закінчив (після повернення з ув’язнення) у 1956 р.

Відлуння голодомору-ґеноциду 1932—33. Етнокультурні наслідки голодомор

„Етнографічний матеріял буде змінений“ — з такими жорстокими словами, сповненими безпрецедентного цинізму й чорної завзятости, пророкували чиновники ҐПУ тотальну смерть українському етносові. На щастя, українці вже вкотре зуміли вистояти в цій нерівній боротьбі й відродити себе та власну культуру.

Не так далеко відійшли в минуле ті страшні й трагічні роки голодомору 1932—1933 — найжорстокішого злочину ХХ ст. супроти України, котрий, за скромними підрахунками місцевих і зарубіжних учених, забрав від семи до десяти, а то й більше мільйонів життів. І нехай ця цифра нікого не шокує! Доповідаючи своєму урядові про поточну політичну ситуацію та голод в Україні 31 травня 1933 року, консул Італії у Харкові Серджіо Ґраденіґо наголосив, що заздалегідь спланована політика Кремля ставить собі за мету „зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшеною,— з гіркотою констатував консул.— Я тієї думки, що її перевищили й що, мабуть, уже її досягли...“ Що саме розумів під „українською проблемою“ у даному контексті цей проникливий дипломат? Передусім — намагання імперського режиму фізично зламати волелюбність і нескореність українського духу, ліквідувавши в такий спосіб небезпеку майбутніх політичних ускладнень на шляху до зміцнення Російської імперії. Отже, голодом окупанти знищували свідоме українське селянство, а також інтеліґенцію, які складали велику частку всіх українців і активно противились засиллю колгоспів. Таким чином звільнялася велика територія для завезення етнічних росіян в українські міста і села — замінювався „етнографічний матеріял“.

Сторінки

Підписатися на RSS - Публікації