Відкритий за Австро-Угорщини скасований у 1805 році медичний факультет Львівського університету Франца Йозефа
(Другий період, 1894–1918)
Другий період університету почався наприкінці XIX ст., коли Львів продовжував розвиватися як центр Королівства Галичини і Володимирії, як одне з більших міст Австро-Угорської монархії. В Австро-Угорщині австрійців було 23 – 24 %, угорців 19 – 20 %, чехів 12 – 13 %. Слов’янські народи становили 48 % населення, серед них українців було 8 %. Чисельність населення Львова зросла з 70 тис. (1857) до 200 тис.
Під час європейських революцій 1848 року відбувалося піднесення національного руху і в Західній Україні. В березні народне повстання у Відні повалило уряд, змінилася влада. Проголошено політичні свободи. запроваджено парламентський устрій, ліквідовано панщину. Імператор Франц Йозеф І видав (1860) Жовтневий диплом, який надавав ширші права крайовим Сеймам. Сейм Королівства Галичини і Володимирії та адміністрація мали більші повноваження та прерогативи, особливо в освіті, культурі та місцевих справах. Влада дозволила навчання українською мовою в народних (1–2 кл.) школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях.
Проте Галичина залишалася найбіднішою країною імперії. Початок 1880-х років у Галичині був позначений масовою еміграцією місцевого селянства: почали емігрувати спочатку із західної, польської частини Галичини, згодом цей процес поширився в українську частину Галичини. Поляки, українці, євреї та німці брали участь в еміграції. Українці емігрували головно до Бразилії, США та Канади. Поляки емігрували переважно до Нової Англії та США. Велика економічна еміграція зростала, охопила сотні тисяч людей і тривала до початку Першої світової війни
З другої половини ХIХ ст. вагомим чинником в Західній Україні стала світська інтелігенція – вчителі, адвокати, письменники та чиновники. У Львові створили українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети, політичні партії, парламентські представництва. Засноване 1873 року як культурно-освітня організація, Товариство імені Шевченка перетворили (1892) на Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) – авторитетну багатогалузеву інституцію, покликану розвивати наукові дослідження на українознавчому ґрунті. НТШ мало за мету об'єднати наукові сили на всіх українських землях. Товариство мало три відділи: філологічний, історико-філософський, математично-природничо-лікарський. Історико-філософську секцію очолював (1894) професор університету М. Грушевський. З 1898 року він почав видавати 10-томну монографію «Історія України-Русі». Всього (до 1914 р.) товариство видало близько 300 томів наукових праць з різних галузей знань, найбільше за все – з українознавства. НТШ почало відігравати роль української Академії наук. Вважали, що цей період дуже плідної діяльності НТШ створювала «золота трійця» в особі Михайла Грушевського (голова товариства), Івана Франка (голова філологічної секції), Володимира Гнатюка (науковий секретар, фольклорист і етнограф).
Українська громада побудувала (1905) під Цитадельною горою «Український академічний дім». М. Грушевський заснував (1903) “Фонд українського академічного дому”, гроші збирали українці міста. Найбільший внесок зробив київський меценат української культури Євген Чикаленко, заохочував наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова. Будинок спорудила фірма І. Левинського в стилі гуцульської сецесії (тепер вул. Коцюбинського, 21, навчальний корпус Академії друкарства). Головним призначенням Академічного дому було помешкання для студентів-академіків, які вчилися у львівських вищих школах. Студентів тоді називали академіками, найближчу до університету вулицю, по якій ходило найбільше студентів-академіків, назвали Академічною (тепер Проспект Шевченка). Багато відомих українських літературних та громадських діячів були забезпечені в Академічному домі комфортними умовами для проживання і навчання. Дім став осередком українського студентства. До 1912 року в будівлі була управа НТШ. У 1912 році НТШ на кошти визначного мецената української культури Василя Симиренка та австрійського уряду купило будинок на вулиці Чарнецкого (тепер вул. Винниченка, 24), де найбільш активно працювали багато років, відкрили велику бібліотеку, музей.
В той час за складних життєвих обставин надзвичайно великий внесок в українську науку і культуру, в суспільне життя зробив Іван Франко – справжній велетень думки й праці, поет, прозаїк, драматург, критик та історик літератури, перекладач, публіцист, видавець, філософ, а ще – громадсько-політичний діяч. Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Він написав близько шести тисяч творів, у видання 50 томів багато творів не увійшло. У 1843 р. жителі Галичини вперше познайомилися з «Кобзарем» Т. Шевченка. Після смерті Кобзаря захоплення його творами невпинно зростало. З творами Шевченка вперше проникли з Росії в Галичину кращі віяння визвольної епохи, що сприяло братерському єднанню між західноукраїнськими землями і Наддніпрянщиною. Окремі твори Т. Шевченка часто публікували в газетах і журналах. 1867 року тут з’явилося перше двотомне видання «Поезії Тараса Шевченка», де було вміщено понад 200 творів поета. Учні Станиславівської гімназії на власні кошти видали в Коломиї збірку творів Шевченка під назвою «На пам’ятку шостих роковин смерти славного нашого батька Кобзаря Тараса Шевченка». В 1893 – 1898 роках у Львові побачило світ нове чотиритомне видання творів Шевченка. І. Франко підготував і здійснив (1908) двотомне видання «Кобзаря».
В Галичині писали, що Т. Шевченко «цілком заволодів думами і серцями трудящих краю, став для них близьким і рідним». Робітники і селяни, учні й студенти вивчали напам’ять безсмертні твори поета пророка, віддавали останню копійку, щоб придбати Шевченків портрет і «Кобзаря». За «Кобзарем» вчилися читати діти, а його автор замінив трудящим вчителя, порадника і захисника. Часто видавали твори поета, виконували на концертах і в театрах відомі вистави і музичні твори на слова Шевченка. В містечку Винники біля Львова встановлено (1913) перший на західноукраїнських землях скульптурний пам’ятник великому Кобзареві. Пам'ятник споруджено коштом місцевої української громади, очолював справу голова винниківської «Просвіти» Володимир Левицький.
На чолі УГКЦ в 1900 році став митрополит Андрей Шептицький. Він брав активну участь в усіх ділянках суспільного життя українців, підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств, допомагав молодим митцям, надавав стипендії для здобуття вищої освіти в Європі. Митрополит заснував (1905) Націона́льний музе́й імені Андре́я Шепти́цького. Пізніше (1913) урочистим актом передав його у дар українському народові. У Львові видано (1893) «Святе письмо нового завіту мовою русько-українською, переклали П. Куліш і д-р І. Пулюй». Книжку купив і підписав дідусь автора Яків Ганіткевич, досі зберігається в родині.
Розвинулася просвітянська преса. Першими були місячник «Письмо з Просвіти» (1877 – 1879), часопис «Читальня» (1893 – 1894), орган наукового характеру «Богословський Вістник» (1900 – 1903), квартальник богословської молоді «Католицький Всхід», де містилися праці з історії церковних відносин на українських землях. Тоді ж (1904) почали видавати часопис, присв’ячений суспільно-церковним справам «Нива». Найбільш повно відображали національно-демократичні та християнсько-народні проблеми газети «Діло» та «Руслан». Перед війною почали видавати такі газети як «Свобода», «Нове Слово», «Основа» та інші. Поза Львовом виходили українські газети в містах Тернопіль, Станиславів, Перемишль, Калуш, Яворів.
У Львові українці почали видавати літературно-мистецькі місячники «Шляхи» та «Світ», станиславівський літературно-мистецький журнал «Пролом». У 1905 році видавнича спілка при Союзі співацьких і музичних товариств, почала видавати у Львові «Артистичний Вістник» – перший в Україні журнал, присв’ячений «головно музиці і плястичним штукам», почато розвиток мистецтвознавства в Галичині.
За допомогою українців зі сходу у Львові засновано (1867) часопис «Правда», в якому друкували твори видатних діячів української культури. Відкрито у Львові Політехнічний інститут (1884), в якому починали навчатися і викладати українці. Створено спортивно-молодіжні організації, львівська організація «Сокіл» стала провідною серед молоді в Галичині, функціонувала до 1939 року. Популярним було товариство «Січ». Анатоль Вахнянин, засновник хору «Боян», відкрив (1908) український Музичний інститут. Розвивалася в ті часи преса українського жіноцтва. Попередниками її були «Жіночий Альманах» (1887) та «Жіноча Доля» (1893 – 1896) за редакцією Наталі Кобринської. У 1908 році з’явився у Львові перший часопис українського жіноцтва «Мета», видавав його «Кружок Українок» за редакцією Дарії Старосольської. Відбувалося важке і повільне поширення ідей національного відродження.
На межі ХІХ і ХХ ст., у період відкриття у Львові скасованого раніше медичного факультету, тут жили і працювали відомі лікарі-українці: Євген Озаркевич, Щасний Сельський, В. Гукевич, А. Кобилянський, Петро Сушкевич, Лев Коссак, Софія Морачевська, Антін Хомин, Михайло Коцюба, Ярослав Грушкевич, Мирон Вахнянин, Йосиф Чачковський. За даними календаря «Просвіти» з 1901 року у Львові провадили приватну практику 8 лікарів-українців. Майже всі були випускниками Віденського університету. Софія Окуневська-Морачевська, одна з перших випускниць Львівської академічної гімназії, здобула (1896) медичну освіту, ступінь доктора медицини в Цюрихському університеті. Вона стала першою лікаркою серед українського жіноцтва, навіть першою жінкою-докторкою в колишній Австрії, випередила в цьому польських жінок та жінок інших народів Австрії. У Львові діяла Лікарська палата, президентом її (1903) був др. Фестенбург, Краєву раду здоров’я очолював др. Опольський.
В цей час найбільш активним українським організатором медицини і науковцем, будівничим новітньої української наукової медицини став Євген Озаркевич (1861–1916). Син священика з с. Белелуї біля Снятина на Станиславівщині (який був послом Сеймів Австро-Угорщини і Королівства Галичини), випускник Віденського університету (1888), він 20 років свого життя віддав розвитку медицини Львова. Вступив до НТШ (1893) та налагодив тісні стосунки з його головою М. Грушевським, І. Франком та діячами львівської «Просвіти». Працював 4 роки у клініці внутрішніх хворіб відкритого медичного факультету університету під керівництвом проф. А. Глюзіньского, проводив науково-дослідну роботу.
У 1898 році Є. Озаркевич заснував у НТШ першу організацію українських лікарів-науковців – Лікарську комісію. До неї увійшли лікарі Праги, Відня, Перемишля, а також Східної України. Почали видавати під редакцією Є. Озаркевича «Лікарський збірник» НТШ – перше українське науково-медичне періодичне видання в нашій історії. В ньому надруковано сучасною українською мовою перші науково-медичні праці Є. Озаркевича, Щ. Сельського, А. Соловея, В. Морачевського, С. Окуневської (Львів), І. Горбачевського, Є. Кобринського (Прага), О. Дакури, В. Яновича (Відень) та ін. В журналі був термінологічний куток, який започаткував опрацювання сучасної української науково-медичної термінології, подавалися реферати статей із європейських журналів. Хоч вдалося видати лише 6 випусків збірника, він мав велике загальнонаціональне культурне значення, відіграв важливу роль у становленні української наукової медицини, сприяв появі українських видань на Східній Україні.
Потрібне було поліпшення лікарської допомоги населенню, а також база для наукової роботи українських лікарів. Є. Озаркевич виступив з ініціативою відкрити у Львові українську Народну лічницю, яка згодом може стати клінічною базою для медичного факультету Львівського українського університету. Проведено збір коштів, митрополит А. Шептицький віддав свій город з будинком, Є. Озаркевич закупив у Відні обладнання. 1 жовтня 1903 року відкрито амбулаторію Народну лічницю «для несення дарової лікарської помочі мешканцям Львова і цілої Галичини без різниці віроісповідання і народності». Спочатку лічниця мала 4 відділи: внутрішніх і дитячих хворіб, хірургічний, окулістичний та жіночий. Приймали хворих лікарі Є. Озаркевич, М. Вахнянин, Я. Грушкевич, С. Морачевська, а також лікарі іншої національності – Р. Брайтер, К. Вільчек, А. Вольф, С. Заблоцький. Незмінним директором Народної лічниці до кінця свого життя був д-р Є. Озаркевич. Фото Є.Озаркевич
Є. Озаркевич організував(1909) Перший український просвітньо-економічний конгрес, порушував на ньому питання відкриття українського університету. Він брав участь в 5 міжнародних лікарських конгресах. Став членом Ставропігійського інституту. У 1910 році на загальних зборах лікарів Галичини і Буковини (63 лікарі) обраний головою Руського лікарського товариства, після війни названо «Українське лікарське товариство» (УЛТ). Є. Озаркевич видав гігієнічно-лікарський порадник для населення (1911), почав видавати першу медичну науково-популярну газету українською мовою «Здоровлє». Девізом видання були слова: «В здоровому тлі здорова душа, де сила – там воля витає!», стало популярним серед населення, мало понад 400 передплатників у Львові та в Галичині.
Є. Озаркевич започаткував викладання українською мовою медичної дисципліни «Соматологія» в учительській семінарії, міністерство іменувало його доцентом (1914). Призначили його членом Найвищої ради здоров’я у Відні, він добивався утворення української секції при Лікарській палаті у Львові.
Українці домагалися в університеті Франца Йозефа І більшого викладання українською мовою, тоді ще вважали, що русини відстоювали руську мову. У рік відкриття медичного факультету (1894) на філософському факультеті на прохання українців відкрито кафедру всесвітньої історії, яку посів запрошений з Києва професор Михайло Грушевський. У 1900 році засновано кафедру «руської» літератури (Кирило Студинський). Вчена рада університету допустила Івана Франка (1895) до читання габілітаційної лекції, коли після арештів він зумів закінчити університетську освіту і захистити у Віденському університеті працю та отримати диплом доктора філософії. Лекція пройшла дуже успішно, Вчена рада погоджувалася прийняти його на посаду доцента кафедри української літератури і етнографії після смерті О. Огоновського, але намісник Королівства граф С. Бадені та міністерство у Відні не допустили його в університет, призначили Олександра Колессу. Пізніше також не допущено І. Франка до завідування кафедрою словесності.
Багато років тривали наполягання львів’ян на повторному відкритті закритого (1805) лікарського відділу – медичного факультету університету. У 1870 році та пізніше Крайова рада здоров’я, Товариство лікарів, ректор і Рада університету та крайовий уряд одностайно виступали з пропозиціями відкрити медичний факультет. Вони старалися про підтримку бюджетної комісії посольства, яка мала фінансові труднощі. Але Королівство Галичини і Володимирії, як Коронний край, включало Краків з Яґеллонським університетом, тому відкриття у Львівському університеті другого лікарського відділу зустрічало заперечення.
З часом повторні виступи посла, ректора доктора Е. Черкавського і професора Генрика Кадия привернули увагу новообраної Державної Ради (1879). Львівські вчені наголошували, що брак лікарів на селах та в гірських місцевостях Галичини зумовлює найбільшу в Австрії смертність в Галичині, потрібно більше лікарів, необхідно розвивати природничі, лікарські та фармацевтичні галузі досліджень. Крайовий Сейм у Відні прийняв (1891) постанову про публічну службу здоров’я в гмінах і на двірських теренах, що зробило необхідним збільшити кількість лікарів, прискорити відкриття лікарського відділу. У листопаді 1891 року, після тривалих зволікань, австрійський імператор Австро-Угорщини Франц Йозеф І видав розпорядження про відкриття у Львові в університеті медичного факультету.
Громадськість та влада міста зайнялися відновленням медичного факультету. В липні 1890 року на нараді Львівської міської думи було прийнято рішення: «Щоб прискорити відкриття медичного факультету у Львівському університеті, для цього міська дума Львова пожертвує безкоштовно ділянку, відведену на Пекарській вулиці для побудови необхідних будинків, і зобов'язується частково покрити кошти для забудови в сумі 300 тисяч крон. Дума доручає магістрату міста звернутися з петицією до сейму про виділення відповідної суми грошей із крайових фондів для цієї ж мети».
Австрійським урядом за згодою місцевої влади 14 лютого 1891 року були визначені послідовні терміни будівництва та обладнання клінік для медичного факультету Львівського університету: клініки внутрішніх хворіб та хірургії – 1 квітня 1897 р., клініка офтальмології – 1 жовтня 1897 р., клініка акушерства та гінекології, а також клініка шкірних та венеричних хворіб – до 1-го жовтня 1898 року
25 жовтня 1891 року була видана постанова австрійського уряду про організацію при університеті у м. Львові медичного факультету. Програму і вказівки створення окремих кафедр склали професори Г. Кадий та І. Н. Цибульський (з Ягеллонського університету). Їх проект був затверджений Міністерством освіти.
Крайовий Сейм Королівства Галичини прийняв (1892) рішення збудувати своїм коштом на ґрунті крайового Львівського шпиталю терапевтичну, хірургічну і акушерсько-гінекологічну клініки та обладнати інші клініки. У львів’янки В. Шімзерової закуплено за 25 тис. злотих 1800 моргів землі на вулиці Пекарській для побудови трьох корпусів теоретичної медицини.
Будівництва перших корпусів теоретичної медицини доручено Івану Левинському (1851 - 1918), видатному українському архітектору і будівничому Львова. Він був також промисловцем, громадським діячем, філантропом. Заснував будівельну фірму, захоплювався керамікою і відкрив керамічну дослідну станцію, в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. став одним з найбільш відповідальних за розбудову Львова. Йому довіряли найбільші проекти, його фірма будувала Оперний театр, комплекси залізничного двірця (вокзалу), готель Жоржа, пасаж Міколяша, комплекс єврейського шпиталю (вуд. Рапопорта, 8), Торгово-промислову палату (пр. Шевченка, 17-19, тепер обласна прокуратура) Побудували одні з найкращих в той час українських домів: Будинок страхового товариства Дністер (вул. Руська, 20), Будинок Музичного товариства ім. Миколи Лисенка (вул. Шашкевича, 5), Український Академічний дім (вул. Коцюбинського, 21), Технологічний інститут (вул. Нижанківського, 5, тепер Музична академія імені Миколи Лисенка), Бурса Руського педагогічного інституту (вул. Генерала Чупринки, 103, Тепер головний корпус Лісотехнічного університету), Клініка Казимира Солецького (вул. Личаківська, 107, тепер Військовий шпиталь Державної прикордонної служби України). У 1894 році І. Левинський збудував павільйон «руських» товариств на виставці краю. З групою підготували проект побудови українського театру, викупили (1903) ділянку під його спорудження на нинішній площі Шашкевича. Фірма І. Левинського побудувала у Львові сотні будинків, українізувала Львів. Імператор Франц Йозеф І затвердив його професором Політехніки. Та у травні 1918 року його як українця усунули з Політехніки. 2019-й рік (100 років від його смерті) оголошено у Львові Роком Івана Левинського.
Відкриття медичного (лікарського) факультету університету співпало з двома важливими подіями м. Львова – з відкриттям великої львівської виставки, закінченням будівництва електростанції та першої лінії електричного трамваю від залізничного вокзалу до Стрийського парку. 9 вересня 1894 року в збудованому першому теоретичному анатомічному корпусі зібралися численні представники громадськості, ректори, професори і доценти львівських вищих навчальних шкіл, делегації Віденського, Краківського, Чернівецького та інших університетів. Приїхав у супроводі імператор Франц Йозеф І. Урочисте засідання відбулося в найкраще оформленій і прикрашеній аудиторії на поверсі, тепер кафедри фізіології. Спочатку виступав з великою вітальною промовою (німецькою мовою) одягнений традиційно в тогу з берлом ректор університету професор Людвіг Цвікліньский. Монарх сказав: «радий, що має змогу покласти замковий камінь того будинку, а тим самим відкрити медичний факультет… Очікую з надією, що той університет, нині вже доповнений, успішніше співпрацюватиме на ниві поступу науки… для добра двох народів, які шукають тут своєї духовної освіти». Після цього він підписав складений на пергаменті латинською мовою акт – Franciskus Josephus. В акті написано про «декрет імператора відновити скасований у 1805 році медичний факультет, про відбудовану будівлю в столиці Королівства Галичини і Володимирії Львові, сьогодні покладено цей замковий камінь і урочисто відкрито медичний факультет». Після того монарх оглянув приміщення будинку. У вестибюлі будинку зупинилися замурувати акт у стіну під пам’ятною таблицею. У стіні зроблено отвір, куди вкладено скляну банку, в якій містився підписаний імператором акт. Керівник будови корпусу Іван Левинський подав монархові на срібній таці срібну миску з вапном, інші подали кельню і молоток. Франц Йозеф І залив вапном заглибину, де поклали акт, а коли заклали ще цеглину, вдарив три рази позолоченим молотком і висловив відповідне побажання. Університет до 1918 року мав ім’я Імператора Франца Йозефа І.
Після завершення художнього оформлення анатомічного корпусу в ньому почала викладання і наукові дослідження кафедра анатомії під керівництвом Г. Кадия. 13 жовтня 1894 року професор Г. Кадий прочитав для студентів першого курсу свою першу лекцію з анатомії, яка закінчувалася зверненням до студентів: «Майбутнє нашого медичного факультету в наших руках». У анатомічному корпусі підготували приміщення для кафедр фізіології (відкрито 1895 р.) та гістології (відкрито 1897 р.).
Генрик Кадий народився 1851 року в м. Перемишль, закінчив Віденський університет (1875). Працював 5 років у Ягеллонському університеті, став доцентом кафедри порівняльної анатомії. Очолював кафедру нормальної анатомії і гістології (1881 – 1894) та кафедру патологічної анатомії і загальної патології (1881 – 1890) Львівської академії ветеринарної медицини. В 1894 році був обраний професором кафедри описуючої анатомії, а в 1896 році - першим деканом медичного факультету. В 1898/1899 навчальному році (н.р.) був ректором університету, в 1911/1912 н.р.- другий раз деканом факультету. Вивчав анатомію залоз внутрішньої секреції, серцево-судинної системи, особливості кровопостачання різних органів, зокрема спинного мозку, проблеми порівняльної анатомії ссавців і членистоногих; удосконалив метод імпрегнації нервових клітин солями важких металів. Створив велику колекцію анатомічних препаратів із застосуванням парафіну, яка досі зберігається в музеї кафедри. З ініціативи Г.Кадия у Львові засновано низку медичних журналів, зокрема «Polski archiwum nauk biologicznych i lekarskich». ФОТО Г.Кадия
Перший рік навчання студенти проходили на кафедрі анатомії та на суміжних кафедрах університету. Наступного року почала працювати кафедра фізіології, а в 1986 році відкрили інші кафедри теоретичної медицини. В анатомічному корпусі підготували приміщення для кафедр фізіології (відкрито 1895 р.) та гістології (відкрито 1897 р.). У другому теоретичному корпусі, збудованому 1896 р., почала працювати кафедра патологічної анатомії під керівництвом Е. Обжута і кафедра загальної та експериментальної патології (патофізіології) під керівництвом Я. Пруса. За корпусом кафедри патологічної анатомії збудували невеликий, але архітектурно досконалий храм-каплицю, перед входом чотири колони, поставлено хрест на високому куполі. Він знаходиться на Пекарській вулиці напроти близької головної брами Личаківського цвинтаря. Священики проводили в ньому похоронний парастас. Збережене фото з підписом: «Церква Святого пророка Іоана». Часто храм застосовувався як передпохоронна каплиця. Фото каплиці
У третьому теоретичному корпусі 1896 року почали працювати кафедра фармакології, фармакогнозії, біохімії. Набрало розмаху будівництво великих корпусів клінік: відкрили клінічні кафедри у збудованих за європейськими взірцем досить великих чотирьох корпусах, почали викладати терапію, хірургію, акушерство і гінекологію та дерматовенерологію. До 1914 року побудовано 14 корпусів теоретичних і клінічних кафедр. Створене «медичне містечко» багато десятиліть ХХ ст. належало до найкращих будівель медичних факультетів та університетів в Австро-Угорській імперії та в Європі.
За перших 5 років відкрито 14 кафедр, пізніше стало 17 кафедр, їх очолювали професори, які закінчили університети Відня, Кракова, Гайдельберга, Ґрейфсвальда та ін. У складі перших викладачів теоретичних та клінічних кафедр (1898) було 14 професорів, 12 доцентів і 14 асистентів.
В той час педагогічний персонал Львівського університету складався з професорів, приват-доцентів, асистентів і лекторів. Право викладання в університеті або доцентуру (venia docendi) можна було отримати лише після здобуття звання доктора, проходження габілітації та затвердження Міністерством освіти у Відні. Кількісний склад викладачів університету постійно збільшувався. Якщо в 1850/51 н.р. в університеті було всього 27 викладачів, то вже у 1913/14 н.р. – 169.
У 1900 році в університеті було 47,6 % студентів поляків, українців – 31 %, євреїв – 20 %. Дуже мало було австрійців, чехів та ін. Перед Першою світовою війною (1913) було відповідно 44,6 %, 25,9 %, та 28,1 %. Трохи збільшився відсоток українців і євреїв. Викладання проводилося переважно німецькою мовою, окремі професори викладали польською мовою, при тому українська мова була також поширена законами.
Кожним факультетом керував колегіальний орган – рада професорів факультету, або колегія, до якої входили декан, продекан, всі професори і два виборні представники від доцентів. Вищим органом управління університетом був Сенат (консисторія), офіційно незалежний від влади імперії. До складу Сенату входили ректор, декани та сеньйори (найстарші за віком і стажем професори). Сенат вирішував найважливіші питання, які стосувались загального керівництва університетом. Всі інші справи вирішували декани, що одночасно були директорами факультетів. Університет мав певну автономію. Проте влада втручалася у деякі справи університету, міністерство затверджувало професорів, доцентів та ін. Керівництво університету та інші факультети знаходилися у колишньому монастирському будинку на вул. Миколая (тепер Грушевського, 4), там збоку був храм цього навчального закладу.
Університет став у Львові першим німецькомовним університетом, проте в ньому деякі не медичні дисципліни викладали на трьох кафедрах українською мовою, «руською» мовою викладали на богословському факультеті. У перші роки серед професорів і викладачів, крім поляків і австріяків, були українці, чехи та євреї.
Для організації роботи нових відкритих кафедр і клінік медичного факультету присилали з Відня і прийняли випускників інших університетів Австро-Угорщини. Керівники кафедр отримали нові збудовані приміщення, деяким надавали в корпусі просторі житлові кімнати. Довелося обладнати приміщення для занять, для проведення наукових досліджень, для лекційних демонстрацій. Професори факультету стали авторитетними медиками, видатними вченими Європи.
Керівник кафедри нормальної та топографічної анатомії Генрик Кадий, пізніше Юзеф Марковський, гістології та ембріології – Владислав Шимонович, фізіології – Адам Бек, загальної патології – Ян Прус (за сумісництвом завідувач кафедри фармакології і фармакогнозії), внутрішніх хворіб – Юзеф Вічковский і Роман Ренцкі, акушерства і гінекології – Антоній Марс та Ф. Косміньский, хірургії – Людвік Ридиґер, стоматології – Антоній Цєшиньскі, офтальмології – Адам Беднарскі, біохімії – Якуб Парнас, загальної біології – Рудольф Вейґль, гігієни – Павел Кучера (чех, закінчив Празький університет, працював до 1919 р., виїхав), патологічної анатомії – Здзіслав Дмоховскі та Вітольд Новіцкі, ортопедії-хірургії – Антоній Ґабришевькі, дерматовенерології – Влодзімєж Лукасєвіч, гігієни та біохімії – Станіслав Бонзиньскі, дитячих хворіб – Ян Рачиньскі, судової медицини – Леон Вахгольц і Влодзімєж Сєрадзькі, керівник курсу ортопедії при кафедрі хірургії Антоній Габрилевскі. Професор патологічної анатомії Анджей Обжут заснував (1896) Музей хворіб людини, який постійно поповнювався.
Поруч з професорами випускниками Віденського університету на факультеті почала працювати більшість випускників сусіднього польського Ягеллонського університету. Професори-поляки: Р. Ренцкі, Я. Рачиньскі, Я. Прус, О. Обжут, В. Новіцкі, А. Беднарскі, В. Биліцкі, К. Бохеньскі, Ф, Косміньскі, Л. Вахгольц, В. Сєрадзкі, В. Лукасєвіч (уродженець Тернопільщини), Ю, Вічковскі (уродженець Станиславівщини). Був один випускник Варшавського університету З. Дмоховскі.
У 1908 році вперше професором медичного факультету Львівського університету став українець Адам Соловій. Він народився 1859 року в сім’ї Івана Соловія, генерального адміністратора маєтку графа Дідушицького в с. Поториця Сокальського повіту на Львівщині. Мати його – Ванда Соловій римо-католицького віросповідання. В церкві Сокаля парох Іоан Ціпановський охрестив Адама Івана Соловія в греко-католицькому віросповіданні, до якого належали його батько і дідо Михайло Соловій. Після закінчення львівської гімназії він вступив до найближчого Ягеллонського університету на медичний факультет. У 1884 році отримав диплом «всіх наук лікарських», спеціалізувався 3 роки з акушерства та гінекології у відомих європейської слави професорів Віденського університету. Опісля 10 років провадив приватну практику в Братиславі. Почав проводити наукові дослідження, опублікував (1888) у німецькому журналі наукову працю.
А. Соловій повернувся (1897) в рідний край, спочатку працював 4 роки асистентом «Імператорсько-королівської школи акушерства у Львові». В 1898 році в одному з перших Лікарських збірників НТШ опублікував наукову працю «Причинок до перерваня родниці (Ruptura uteri), виконану в акушерсько-гінекологічній клініці під керівництвом професора А. Чижевича. У 1901 році почалася 30-річна діяльність А. Соловія у Львівському університеті на кафедрі акушерства і гінекології медичного факультету. Спочатку 42-річний лікар-науковець працював доцентом кафедри, що була розташована у новому корпусі. Користувався високим авторитетом, незабаром (1902-1903) його обрали президентом Львівського лікарського товариства. Вже тоді А. Соловій мав низку наукових праць, опублікованих в німецьких і польських медичних журналах. Йому доводилося викладати німецькою і польською мовою, з пацієнтками міг розмовляти українською, німецькою, польською, чеською, словацькою мовою. Був вбитий гітлерівцями 1941 року.
Ректорів університету і деканів факультету професори самі обирали на рік. Деканами медичного факультету були професори Г. Кадий, А. Ґлюзіньскі, А. Марс, Л. Ридиґер, А. Бек, Е. Махек, В. Нєміловіч, П. Кучер, О. Обжут, В. Шимоновіч та ін. Ректорами університету були обрані професори Г. Кадий, Л. Ридиґер, А. Ґлюзіньскі, А. Юраш, А. Бек, А. Марс. Вчені професори медичного факультету проводили на високому рівні наукові дослідження, переважно розвивали медицину на європейському рівні, вдосконалювали надання медичної допомоги населенню.
У 1899 році відбувся перший випуск дипломованих лікарів. Українці почали зразу в 1894 році вступати до відновленого медичного факультету. Під час першого випуску отримали дипломи «доктора всіх наук лікарських» українці Ярослав Грушкевич та Іван Полохайло. Щороку кілька українців закінчували медицину.
Кількість студентів на медичному факультеті упродовж перших років існування була невеликою. Щорічно на перший курс поступало не більше 15 - 18 осіб, з часом їх стало більше 100. У 1900/1901 н.р. на медичному факультеті навчалося 127 осіб, тоді як на юридичному факультеті – 1284, на богословському – 340, на філософському – 309, разом навчалося 2060 студентів. Серед студентів університету було 47,6 % поляків, українців – 31 %, євреїв – 20 %. Мало було австрійців, чехів та ін. У 1906 році в числі студентів усіх факультетів університету було 59,5 % дітей заможних верств, дітей селян – 14,1 %, дітей ремісників і робітників – 4,8 %, дітей представників вільних професій – 9,0 %, дітей учителів – 8,5 %, інших – 4,1 %. Перед Першою світовою війною (1913/1914 н.р.) кількість студентів на медичному факультеті збільшилася до 971, загальна кількість студентів університету – до 5871 осіб.
Студентство Львівського університету поділялось на певні категорії: звичайні студенти (ординарні), надзвичайні студенти (екстраординарні) та вільні слухачі. Вільними слухачами були жінки, які відвідували лекції за домовленістю з викладачами. У 1900 році жінкам вперше дозволено офіційно навчатися на медичному факультеті. Студентка Марія Кальвус, уродженка Галичини, була першою жінкою, яка закінчила медичний факультет Львівського університету, другою була Матильда Латйнер, яка закінчила медичний факультет 4 квітня 1905 року.
Національний склад студентів на медичному факультеті визначався дискримінаційною політикою поляків при владі та в університетських структурах. Якщо в перший рік заснування медичного факультету (1894) серед студентів було 24 % українців, то у подальшому відсоток українців-медиків зменшувався. Однак перед Першою світовою війною (1913) в університеті було поляків 44,6 %, українців 25, 9%, євреїв 28,1 %.
Трагічним випадком стала передчасна смерть засновника і основного організатора факультету Генрика Кадия. Він проводив бальзамування померлого губернатора Королівства Галичини і Володимирії графа Станіслава Бадені, почесного доктора університету. Під час бальзамування Г. Кадий поранився і за кілька днів 25.10.1912 року на 61-му році життя помер від септичного зараження. Похований у гробниці на Личаківському цвинтарі. ФОТО Гробниця Г.Кадия
Українське населення Галичини вважало, що університет у Львові зробили польським. Ставлення польських студентів до українців призвело до кривавих подій між українською і польською молоддю. В липні 1910 року українські студенти зібралися в будинку університету (на вул. Миколая, 4 ) проводити віче та демонстраційний похід по місту із закликами за заснування українського університету. Під час промови студента філософії Миколи Залізняка польські студенти почали створювати в коридорі будинку барикади щоб замкнути вихід. Частина студентів пішла з віче розвалювати барикади та потрапила під обстріл польських студентів, які поховались у фрамугах вікон та стріляли з укриття. Вбито студента Адама Коцко, іншого поранено. З’явилася поліція, всіх студентів-українців заарештовано, а поляків посписувано як свідків. Відбувся в трибуналі «процес 101-го», поляки дали фальшиві свідчення, що стріляли і вбили самі українці, хоч в них не було зброї. Розправа тривала 5 місяців. Суддя, польський шляхтич, підтримав оскарження українських студентів у змові та збройному нападі, виніс засуд на 101 оскарженого. П’ять студентів засуджено до 6 місяців тюрми, решту – на місяць тюрми. На прохання українців імператор Франц Йозеф І подарував кару тільки тим студентам, які були засуджені на місяць тюрми.
Міг мати значення той факт, що в 1908 році студент філософського факультету Мирослав Січинський, випускник Перемишльської української гімназії, в кабінеті Австро-Угорського намісництва (вул. Винниченка, тепер обласна адміністрація) вбив трьома пострілами намісника Галичини і Володимирії графа Анджея Потоцького, якого звинувачували у кривавому терорі проти українського народу та фальшуванні виборів. Січинському присуджено смертну кару, імператор Франц Йозеф І замінив її на 20-річне ув’язнення.
Українські громадяни поставили вимоги до уряду відкрити у Львові окремий український університет. Імператор Австро-Угорщини, який підтримував 12 національностей у країні, обіцяв виконати цю вимогу. В 1912 році влада Австро-Угорщини запланувала у наступні п'ять років відкрити у Королівстві Галичини і Володимирії окремий український університет. Перша світова війна перешкодила здійсненню тієї обіцянки.
П'ять європейських великих держав перебували в найбільшому континентальному європейському конфлікті від часів Наполеонівських воєн. Почалася Перша світова війна 28 липня 1914 року, продовжувалася до 11 листопада 1918 року. В ній брали участь 38 держав із населенням 1,5 млрд мешканців, загинуло понад 10 млн військових і цивільних мешканців. Як у російській армії, так і в армії Австро-Угорської імперії знаходилися жителі цих країн – українці. В період війни у російську армію мобілізували 3,5 млн українців, до складу австро-угорської армії входило близько 300 тис. українців.
У процесі Першої світової війни Галичина була окупована Росією. Місто Львів 10 місяців (3.09.1914 – 22.06.1915) перебувало під окупацією російської армії. Створили Галицьке військове генерал-губернаторство, губернатором призначили генерал-лейтенанта графа Григорія Бобринського. Львів уперше 9 – 11 квітня відвідав Імператор Цар Микола ІІ. Побував у гарнізонному православному храмі, у військовому госпіталі в будинку академічної гімназії (біля Політехніки), на Високому замку, на обіді в губернаторстві. Очевидно планував до захопленої Правобережної України приєднати назавжди до Росії західноукраїнські землі, включити їх у Новоросію.
Губернатор заборонив навчання в університеті, закрив усі українські організації, припинив видання газет і журналів. Шпиталі та клініки університету зайняли для потреб армії, почали інвентаризацію майна університету. Професора А. Бека, якого Сенат університету призначив виконуючим обов’язки ректора, арештували і вивезли до Києва. Російська влада вивезла зі Львова і арештувала митрополита Андрея Шептицького, багатьох відомих українців. Діяльність університету Австро-Угорської імперії припинилася, приміщення університету перебувало у віданні армії.
Війна застала ректора університету професора філософії Казімєжа Твардовського, обраного Сенатом у червні 1914 р., у відпустці в Польщі. Він виїхав до Відня і там прийняв на себе обов’язки «ректора Львівського університету в еміграції». Він народився у польській сім’ї, яка проживала у Відні, 29 років з батьками ріс і вчився у Відні. Згодом став видатним професором Львівського університету, філософ, психолог, педагог, громадський діяч. Очолював 43 роки кафедру філософії, заснував у Львові філософську школу, створив в університеті першу психологічну лабораторію, заснував Польсьске філософське товариство, почав видавати професійний часопис. Вчений сприяв появі цілої плеяди українських докторів філософії, психології та математики, серед яких: Степан Банах, Степан Балей, Богдан Ігор-Антонич, Галина Костельник, Мілена Рудницька, Мирон Зарицький.
Ректор К. Твардовський збирав у Відні професорів і студентів Львівського університету. Більша частина професорів університету повернулася до Відня. Студенти переїхали до Відня, Праги та інших університетів імперії для продовження навчання. Ректор очолив «Фундацію допомоги студентській молоді», допомагав студентам університету навчатися, потрапити в Академічний будинок для слухачів вищих шкіл Галичини і Буковини.
В кінці червня 1915 року війська австро-німецького блоку примусили відступити російську армію та повернули Львів під володіння Австро-Угорської імперії. В 1915/1916 н. р. університет відновив діяльність. 5 липня К. Твардовський повернувся до свого дому у Львові (на вул Святої Софії – тепер Франка, 130) та організував відновлення роботи університету, залишався ще ректором до 1917 року. Добре ставився до представників різних національностей, дозволив українцям відсвяткувати Пасху і прийти на його лекцію в інший день. Отримав з Відня ряд нагород, звання «Почесного професора».
Університет залишався під владою Австро-Угорської імперії до 1918 року. На початку (1917) в університеті було 156 викладачів, зокрема 86 професорів, 57 приват-доцентів. Навчалося 2138 студентів, на медичному факультеті – 666. Сенат університету обрав 1917/1918 н.р. ректором Адольфа Вайса – уродженця Австрії, професора ботаніки, директора Ботанічного саду, декана філософського факультету.
Українці ще не відігравали належної ролі в медичному факультеті, був тільки один професор А. Соловій, який викладав німецькою мовою. Тоді було немало українців у богословському факультеті, українці викладали у філософському та правовому факультеті, обиралися деканами і ректорами. Медичний факультет університету Франца Йозефа І підготував 544 лікарів, із них української національності всього 40 лікарів (7,3 %). Хоч в той час основною частиною населення Галичини були українці, випускниками факультету після перших Я. Грушкевича і І. Полохайла були Мар’ян Панчишин (1909), Омелян Кордасевич і Максим Музика (1913), Олександр Барвінський (1914) та ще 32 лікарі.
Внаслідок тривалої війни у Відні почалися страйки, маніфестації, збройні повстання, до повстанців приєднувалися військові частини. Угорці та інші народи виступали за відокремлення від Австро-Угорської монархії, за побудову незалежних країн. В результаті Перша світова війна спричинила розпад чотирьох імперій: Австро-Угорської, Німецької, Російської та Османської.
21 листопада 1916 року помер у Відні монарх Фра́нц Йо́зеф І – голова двоєдиної держави Австро-Угорської монархії, Імператор Австрійської монархії та король Богемії, король Угорщини, король Галичини та Володимирії, герцог Буковини, правив імперією 68 років.
Новий монарх Австро-Угорщини Карл І після двох років воєнних дій 12 листопада 1918 року зняв з себе повноваження імператора, хоча офіційно не відрікся від престолу. Того ж дня Парламент скасував монархію і Палату Лордів та проголосив Австрійську імперію Республікою, Австро-Угорську імперію було ліквідовано. 28 листопада 1918 року імператор Німеччини і король Пруссії Вільгельм II зрікся престолу хорватів і словенців.
Припинив також своє офіційне існування упродовж 25 років Львівський університет імені Франца Йозефа І та його медичний факультет. В історії Львівського національного університету імені Івана Франка, в залишених документах не збереглося детального опису університету в цей час, участі професорів, викладачів і студентів у подіях Першої світової війни, у польсько-українській війні.
Раніше, 2 березня 1918 року, Микола ІІ – 14-й Імператор Всеросійський, 5-й Цар Польщі, Верховний головнокомандувач російської армії, зрікся престолу, був заарештований, а за 4 місяці його з сім’єю більшовики таємно розстріляли. Після розпаду Російської імперії поневолені народи почали створювати свої суверенні незалежні держави. Відновилися держави Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія. Почали боротьбу за своє відновлення Україна, Білорусь, країни Закавказзя.
В умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав. Відновили свої держави народи Польщі, Угорщини, Чехословацької республіки, Королівства Сербів (згодом Югославії), Румунії. Почала відновлюватися Східна Україна: після поневолення Росією за Переяславської ради, створили Українську народну республіку (УНР).
У березні 1918 року проголошено Білоруську народну республіку (БНР), Рада БНР запросила до свого складу представників національних меншин – росіян, поляків, євреїв, українців, литовців. Зайнялися розвитком освіти, створили 350 початкових шкіл, кілька гімназій, Мінський педагогічний інститут, консерваторію. Видавали 28 газет, діяло 11 видавництв, друкували підручники для шкіл, готували відкриття Білоруського державного університету. БНР існувала 12 місяців, в лютому 1919 р. більшовиками ліквідована. Уряд БНР залишився в еміграції, після розпаду СРСР досі не передав своїх повноважень Білорусії.
На Закавказзі проголосили Грузи́нську демократи́чну респу́бліку, існувала від травня 1918 р. до березня 1921 р., майже 3 роки, мала понад 1,5 млн населення. Демократи́чна Респу́бліка Вірме́нія мала близько 1 млн жителів, існувала з травня 1918 р. до листопада 1920 р., майже 2,5 року. Також створили Азербайджанську демократичну республіку з 1.5 млн жителів, протрималася від травня 1918 р. до квітня 1920 р., існувала 2 роки.
Українське населення Східної Галичини, Буковини і Закарпаття, яке перебувало у складі Австро-Угорщини, почало рішучі заходи щодо створення власної держави на західноукраїнських землях. На цих землях проживало близько 5,4 млн осіб. Серед них 3 млн 291 тис. (приблизно 60 %) українців, 1 млн 351 тис. (приблизно 25 %) поляків, 660 тис. (приблизно 12 %) євреїв. Решту становили німці, угорці, румуни, чехи, словаки, роми (цигани), вірмени та інші. В містах та містечках мешкали переважно поляки та євреї, у сільській місцевості переважали українці. Такий розподіл місця проживання виявився в майбутньому проблемним, тому що найбільше місто і адміністративний центр регіону Львів, який заснував король Данило, за останні століття було переважно заселене поляками та вважалося важливим центром польської культури. Конфлікт за це місто був неминучим.
У вересні 1918 року у Львові було сформовано Центральний військовий комітет (ЦВК), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою ЦВК призначено сотника Легіону Українських січових стрільців Дмитра Вітовського. 18 жовтня 1918 року розпочалась Конституанта — представницькі збори у Львові всіх українських депутатів австрійського парламенту. З українських послів Галицького і Буковинських Сеймів, представників політичних партій Галичини й Буковини, духівництва (близько 500 осіб) і студентства утворено Українську Національну Раду (УНРада) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії. Президентом УНРади обрано Євгена Петрушевича, вирішено виробити демократичну конституцію. УНРада проголосила 19 жовтня 1918 року Українську державу — спочатку у складі Австрійської імперії, трансформованої на конфедерацію незалежних держав всіх складових націй.
В Кракові 31.10.1918 року посли Австро-Угорського Сейму (23 особи) створили польську ліквідаційну комісію, яка готувалася приїхати до Львова та перебрати від австрійського намісника владу над Королівством Галичини і Володимирії, включити її до складу відновленої Речі Посполитої. Щоб це попередити, УНРада поставила перед австрійським урядом у Львові питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Австрійський намісник Галичини генерал Карл фон Гуйн відповів категоричною відмовою українській делегації. Тоді на вечірньому засіданні 31 жовтня 1918 року було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом. Почався «Листопадовий зрив».
Зранку 1 листопада 1918 року на державних установах було вивішено національні українські прапори і проголошено Західноукраїнську народну республіку (ЗУНР), готувалися встановити українську владу в Галичині та у Львові. Столицею мав стати Львів. Затверджено герб держави — Золотий Лев на синьому тлі та прапор — блакитно-жовтий. Урядом став Державний секретаріат, який очолював Кость Левицький – засновник і голова Української націонал-демократичної партії, посол до Австрійського парламенту, Президент Головної української ради і Віденської загальної української ради. Територія ЗУНР мала включати українські етнічні землі, що досі належали Австро-Угорщині — Галичину, Буковину і Закарпаття. Проголошення української влади у Львові відбулося без жодного пострілу. .
Сформовано збройні сили ЗУНР - Українську Галицьку армію (УГА) в числі 50 -70 тисяч добре вишколених вояків та Січовмх стрільців. Офіцерами в УГА пішло багато українців з австрі1ської армії та офіцерів російської армії. Національним меншинам гарантувалися всі права. Єврейське і німецьке населення поставилися до нової Української держави лояльно.
Поляки 2 листопада підняли заколот, у Львові розгорілися кровопролитні вуличні бої, що переросли в українсько-польську війну, Поляки і українці почали боротися за встановлення на території Галичини своєї державної влади. З українського боку у війні брали участь військові УГА, Січові стрільці, з боку поляків не тільки вояки, але і досить багато польської молоді. Жертвами трагічної війни стала польська молодь, студенти університету і вищих шкіл Львова та гімназисти. За три тижні загинули або ж померли від ран 439 учасників боїв, в тому числі 120 учнів та 76 студентів. Наймолодший з них мав 14 років. Такої участі молоді в інших війнах не знаємо. Зовсім інакшою була участь українських студентів у бою під Крутами для захисту Батьківщини. Польських студентів і учнів описали в польській історії як «оборонців Львова», як польських або львівських «орлят». Дітей вчили про орла на гербі Польщі. Коли автор ходив до польської школи, то чув віршик: «Кто ти єстесь? Поляк мали. Які знак твуй? Ожел бяли».
Українцям довелося 21 листопада 1918 року відступити зі Львова, взявши його в облогу частинами українського війська. За 27 років відбулася зовсім інакше зміна влади між двома національностями жителів міста. У серпні 1945 року, коли переможці у війні вирішили передати полякам місто Бресляу (тепер Вроцлав), у місті було 189,5 тисяч німців і лише 17 тисяч поляків. Переможені німці не противилися, віддали владу у 10 разів меншій у місті кількості поляків. У 1918 році, коли не було ні переможців, ні тих, хто програв світову війну, поляки в кількості 111,86 тисяч осіб не погодилися поступитися автономією управління містом 27,269 тисячам українців, хоч їх було лише у 4 рази менше.
Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя – далі від Польщі. 2 січня 1919 року він перебрався до Станиславова (з 1957 р. Івано-Франківськ), де перебував до 15 липня 1919 року. В Києві проголошено (22 січня 1919 р.) Злуку – ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗОУНР). Президент Є. Петрушевич приєднав Галицьку армію до армії Української Народної Республіки (УНР) для спільної боротьби проти більшовиків.
Уряд ЗУНР виробив проект конституції, на підставі якої Східна Галичина мала стати державою трьох суверенних народів. 13 листопада 1918 року УНРада затвердила Конституційні основи новоствореної держави – «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії», Прийняли ряд законів – про вибори до Сейму, організацію війська, тимчасову адміністрацію, тимчасову організацію судівництва, державну мову, шкільництво, громадянство, земельну реформу. Львів залишався тимчасово під облогою, владу організували у 23 містах Львівської, Тернопільської та Станиславівської області. Важливішими містами були Дрогобич, Стрий, Броди, Сокаль, Золочів, Бучач, Кристинопіль (тепер Червоноград), Калуш, Бережани, Чортків.
Громадський порядок забезпечувала державна жандармерія, в кількох містах була також єврейська поліція. В ЗУНР видавали 37 газет і журналів, у Станиславові – 13, офіційну щоденну урядову газету «Республіка». В документах того часу Станиславів згадується як «тимчасова столиця», офіційною столицею вважався Львів. Понад 3 млн. українського населення Західної України мали справедливе бажання відновити своє панування над Львовом, як у давні часи короля Данила, мати у ньому свій український університет (який влада раніше обіцяла відкрити), готувати своїх фахівців з вищою освітою.
У частинах Українських Січових стрільців (УСС) та в УГА почала розвиватися українська військова медицина, створено санітарну службу УГА та санітарний відділ при Міністерстві внутрішніх справ ЗУНР. В кінці 1919 року створено Державну Раду здоров’я, Червоний Хрест, кілька шпиталів для епідемічних хворих, санітарні і дезінфекційні колони. В УГА було 30 лікарів, очолювали санітарну службу Іван Куровець, полковник Андрій Бурачинський, отаман Ростислав Білас. Серед лікарів були євреї та поляки.
Українська армія звільняла часом територію від поляків, польське військо займало нові місця. Антанта присилала з Парижа вказівки припинити воєнні дії та проводити переговори між поляками і українцями, але це було безуспішно. У квітні 1919 року польський міністр закордонних справ С. Грабський приховав від парламенту Речі Посполитої надіслану з Парижа депешу, в якій Антанта ініціювала мирні переговори між поляками та українцями. Відтак польський Сейм прийняв рішення про наступ.
Франція за підписаним контрактом допомагала Польщі, яка була у XVII – XVIII ст. великою державою і яку у свій час підтримав Наполеон. Влада Франції постачала зброю, прислала сформовану і озброєну у Франції 80-тисячну польську армію генерала Ю. Галлєра, яка за планами Антанти призначалась для боротьби з більшовиками. З такою допомогою на Галицькому фронті поляки мали 31 тисячу багнетів і 45 батарей артилерії (154 гармати). Галицька армія у ті дні мала 60 тис. бійців і 50 батарей артилерії (200 гармат), але без достатку набоїв та амуніції.
У липні 1919 року поляки з армією Ю. Галлєра отримали перевагу і окупували територію ЗУНР, включивши її до складу Другої Речі Посполитої як Східну Галичину. Територію, яка 147 років була Королівством Галичини і Володимирії, влада Польщі назвала Малопольщею. Українське населення називали далі русинами, як за Австро-Угорщини - Ruthene. Уряд ЗУНР змушений був залишити Станиславів. У 1921 році місто зробили адміністративним центром новоствореного Станиславівського воєводства. ЗУНР проіснувала на власній території 257 днів. Українці в Станиславові передали владу місцевому Польському національному комітету і разом з УГА відійшли за Збруч. Уряд ЗУНР перебував в еміграції до 15 березня 1923 року. Після розпаду Австро-Угорської імперії Румунія окупувала Буковину, країни, переможці війни, віддали Закарпаття Чехословаччині.
Українцям не вдалося відновити свою державу, як це здійснили прибалтійські народи. УНР та ЗУНР були знову захоплені колишніми пануючими країнами, як Білорусія, Закарпаття, Буковина, як Закавказькі республіки.
Ще у 1920 році тимчасовий керівник відновленої Польської держави Юзеф Пілсудський після підписання (1920) Варшавського договору з Директорією УНР розпочав польсько-радянську війну. В результаті у березні 1921 року укладено Ризький мирний договір, за яким західноукраїнські і західнобілоруські землі залишалися за Польщею. За Версальським мирним договором 1919 року, до Польщі була приєднана Познаньщина і частина Помор'я. Після трьох сілезьких повстань (1919 – 1921) союзні держави погодились передати Польщі від Німеччини третину Верхньої Сілезії. У жовтні 1920 року польські війська захопили у Литви Віленський край. Новостворена Польща стала багатонаціональною, національні меншини складали в ній 31 % всього населення.
Львівський університет Франца Йозефа І захопила 1919 року і почала зовсім змінювати нова польська влада. Другий період діяльності медичного факультету університету Австро-Угорщини в Королівстві Галичини і Володимирії, заново побудованого, одного з кращих в Європі, продовжувався до 1918 року, всього 25 років.
Медичний факультет, завдяки старанням львівських правителів міста, при підтримці імператора і влади Австро-Угорщини, дістав нові, добре сплановані і збудовані теоретичні та клінічні корпуси. В аудиторіях і лабораторіях з обладнанням того часу вчені високої кваліфікації проводили навчання за європейськими програмами. Професори та доценти факультету випускали до 20 добре підготовлених лікарів щороку, підготували значну кількість лікарів для Галичини, в тому числі українців. На медичному факультеті почали проводити підготовку лікарів-науковців, вперше українець Адам Соловій, став на 22 роки професором університету. Викладачами факультету було кілька українців, але на відміну від інших факультетів, на медичному не проводилося жодного викладання українською мовою. Факультет значно покращив охорону здоров’я населення Галичини. Професори медицини зробили великий внесок у медичну науку, багато з них стали відомими вченими у своїй галузі медицини, здобули світове визнання.
