Перший випуск Радехівської середньої школи після Другої світової війни

Наближається  70 років з дня першого випуску після Другої світової війни в Радехові  у     радянській середній школі.  Минуло багато часу, в незалежній Україні тепер можна об’єктивно згадати дещо з подій тих літ.

Школа в Радехові до війни давала початкову підготовку, яку частина школярів  продовжувала в гімназіях. У 1939 році, коли гітлерівська Німеччина зайняла Польщу (Річ Посполиту Польську)  Червона Армія СРСР  зайняла Волинь, Галичину, Перемишль і Надсяння, а згодом  Південну Буковину і Бесарабію. Приїжджі зі сходу партійні діячі встановили  «радянську» владу. В Радехові закрили польську «Публічну школу повшехну № 1 імені Станіслава Конарского», яка займала двоповерховий будинок по Львівській вулиці за кінотеатром (пізніше там добудовано третій поверх і  перетворено на лікарню)  та відкрили  Радехівську середню школу  у приміщенні бувшого староства (тепер вул.  А. Шептицького). В жовтні 1939 р. почали навчання, заставили  повторити пройдені за Польщі класи. Мене після закінчення 4-го класу польської школи зарахували повторно до 4-го класу. Завідувачем школи став радехівчанин Іван Головчук, учителем був  Іван Теребушка.   29 травня 1941 р. я закінчив 5 «б» клас, «За відмінні успіхи в навчанні і за зразкову поведінку» отримав Похвальну грамоту директора Головчука та  шести вчителів. Випускників до інститутів тоді ще не було.

Після окупації гітлерівцями восени 1941 року  управлінням німецького крайсляйтера в Кам’янці (тоді Струміловій)  відкрито в Радехові «Сім-клясову прилюдну  народну школу з українською мовою навчання», я продовжив навчання у 6-му класі. Наші уроки проводили в невеликому приміщенні за будинком культури (кінотеатром).   

Восени 1942 року  начальник округи із Кам’янки дав команду закінчити викладання у 7-му класі, дати учням свідоцтва і послати на роботи. 16 грудня 1942 року я отримав «Кінцеве шкільне свідоцтво» видане двома мовами – українською і німецькою, в якому німецька мова, українська мова, рисунки, руханка – дуже добре; природа, рахунки, релігія, спів – добре; загальний успіх – «дуже добре». (Релігію так само викладали різні катехити в польській школі).  В 14 років я пішов працювати учнем ремесла в Машино-тракторну станцію.

Літом 1944 р. при звільненні 14 липня Радехова від гітлерівської окупації зруйновано палац графа Станіслава Бадені, згоріло багато будинків, найбільше на вулиці Шевченка. Наш дім пошкодили, зникло багато речей, але добре що можна було надалі жити в ньому.

Повернули радянську владу, стали відновлювати роботу школи.  Середню школу  відкрито в будинку на вулиці Криничній (тепер Селезінки 1)  навпроти міської електростанції,  зараз розбудована загальноосвітня школа № 2. Близько знаходився знищений війною палац Бадені, його дуже добра скляна оранжерея (теплиця), закуплена на світовій виставці у Відні. До школи прибули нові вчителі, появилися діти радянських приїжджих.

           Спочатку не було 9 і 10 класів. При  поступленні школярів  створено найстаршим  8-й клас із учнів, які раніше (1942 – 1944 рр.)  закінчили 7 класну школу окупаційного режиму. Входив я до цього  класу, було  ще кільканадцять учнів. В тому числі були радехівчани, які навчалися в гімназіях і могли вступити  у старший клас. Директором школи став знову  Іван Головчук. Десь протягом місяця  в школі  сформовано  9-й клас, до нього  увійшли син Головчука Ростислав Головчук, син вчителя Ракубовчука Євген Ракубовчук, син вчителя Ярослав Хомицький і ще декілька учнів. Мене також перевели з 8-го до 9-го класу. Може \мало значення, що після прискореного закінчення 7-го класу  окупаційної школи мені батько організував заняття у приватних вчителів, зокрема з  латинської мови  і німецької мови. Наш клас спочатку був  на другому поверсі  школи з боку подвір’я.

Учнів-радехівчан поступово доповнювали  школярі із радехівського району і сусідніх областей та  приїжджі зі Сходу. В 10-му класі у 1946 році вже стало 20 учнів. З радехівщини  були Ростислав Головчук, Олена Береза, Мирослава Возняк, Роман Квасниця, Ярослав Хомицький, Євген Ракубовчук, Євген Олійник, Теофіля Прихідько, Емілія Сологуб, Ярослав Сологуб ( з Нового Виткова), Антін Мельничук (з Немиловам), Володимира Сосновська, Люба Сайкевич, Марія Холонівська, Дарія Шостак, Вадим Шевченко (з Волині), Ярослав Ганіткевич.  З родин присланих до Радехова партійних діячів у 10 класі появилися Тамара Бикова (дочка воєнкома), Анатолій Криворотько (син вчительки), Шура Дячкова. В класі було нас трьох Ярославів -  Хомицький, Сологуб і я, часом збиралися разом, на шкільній лавці нарисували разом три літери «Я».

Перший навчальний рік (1944-45) директором школи залишали  Івана Головчука.  Програма радянських шкіл була  значно зміненою  в порівнянні з програмами шкіл Галичини за панування Австро-Угорщини та Польщі, з програмами шкіл Європи. Насамперед  радянські школи  відрізнялися  забороною уроків релігії, яка викладається в школах практично усіх розвинутих країн різних народів, яку завжди викладали в Радехові, навіть в роки німецької окупації. Учням забороняли ходити до церкви, проводити релігійні свята, дотримуватися релігійних заповідей.

В радянській школі стали проводити  ідеологічно- комуністичне виховання. Приїжджі вчителі  в більшій або меншій мірі  нав’язували нам погляди з марксизму-ленінізму  та  атеїзму. Викладання історії практично обмежилося історією СРСР та ВКП(б), проводили його за партійною пропагандою, не було зовсім мови про  українську державу, про Гетьманську Україну, УНР, ЗУНР. На уроках літератури не згадували про патріотичні твори Сосюри, Тичини та ін. Приїжджі зі Сходу учні створили комсомольську  організацію. Намовляли вступити до комсомолу радехівчан, але до закінчення школи ніхто з наших не вступив у «ленінський комуністичний союз молоді».

 Німецьку мову продовжував викладати  радехівчанин Іван Ракубовчук, заняття зі співом проводив дуже здібний Василь Кудрик. Решта вчителів були присланими зі Сходу. Українську мову і літературу викладала Марія Калиниківна Деревянко, російську – Анна Фелорівна Борисенко, хімію – Марія Андріївна Доріжко.

В 1944 році  після звільнення Радехова від німецької окупації мобілізували до армії багатьох радехівчан, в тому числі мого старшого стриєчного брата (сина маминої рідної сестри) Михайла Борща. Весною 1945 року  тітка  Софія Борщ  отримала повідомлення «Извещение  НКО СССР, 25 Гвардейской Нежинской механизированной бригады… что ее сын стрелок красноармеец  Борщ Михаил Дмитриевич…проявив геройство и мужество погиб 14 февраля 1945 года. Похоронен… в деревне Магниц – Германия» . Пізніше могилу його перенесли до Польщі на військовий цвинтар у Вроцлаві, де тепер спочиває…

  У 1945 році  директором школи став присланий Яків Васильович Швець. Відділ освіти очолив присланий Анатолій Трохимович Гопенко. Головчук і Ракубовчук  продовжували проводити нормально викладання.  Появилися приїжджі вчителі Ганна Прокопівна Березуцька, Тамара Іванівна Афонічева, Валентина Максимівна Ромашкіна, Катерина Федорівна Наталіченко, Зинаїда Григорівна Текутьєва.

В 10-му класі ми мали уроки  української мови і літератури, російської мови і літератури,  німецької  мови, хімії, фізики, алгебри, тригонометрії, астрономії, історії, природи, креслення та воєнізації. Усі 6 днів було по 5-6 уроків. Військовій справі навчав нас воєнрук, протягом тижня проводив з нами  5 разів уроки воєнізації. Вивчали зброю, гвинтівки, автомати,  гранати, противогази, отруйні речовини. Сказали вдома виготовити дерев’яні моделі гвинтівок, з ними ходили на заняття по воєнізації. Марширували по вулицях та в парку і співали військові пісні – «Священна війна» та інші. Радо зустріли відомості про закінчення війни, часто звучала пісня – «Дєнь побєди».

Мене призначили в школі чи обрали головою учкому, нічого не проводив  але мав деякі відомості про старші класи. У 1945 році в 10-му класі організатором (неначе старостою) був Ярослав Сологуб, в 9-му класі – Роман Петелька.  В нижчих класах збиралося більше учнів, так що створили класи «а» і «б». На той час організаторами були: 8 «а» - Інна Шевченко (сестра Вадима Шевченка), 8 «б» - Богдан Лозовий, 7 «а» - Тамара Рудь, 7 «б» - Антін Грацький, 6 «а» - Сиверина Войтович,  6 «б» - Василь Романів, 5 «а» - Роман Баран і 5 «б» - Галина Олейнікова.

Часом в понеділок ми кілька  учнів залишали якийсь урок і виходили  на  центральну площу міста  - на ринок, обходили і оглядали «ярмарок». В кожний понеділок в Радехові довгий час  відбувався ярмарок на ринку –  біля мурованої торговиці між двоповерховими будинками по обидва боки частини головної вулиці від церкви до костела. В неділю ввечері та в понеділок зранку сюди приїздило багато возів сільських господарів, які ще не вступили до колгоспів, привозили на ярмарок продавати і приїздили купувати різні товари та  заповнювали центр міста. Привозили для продажі зерно, тварини і птиць, муку, крупи, сири, масло, мед, курей, гусей, качок, індиків, поросят і великих свиней, овець, приводили телят і лошаків, коров і коней,  котів і собак, шкіри, кожухи, полотно, вишивки, врожай з городу і саду -  овочі і фрукти, м’ясо, сало, різні харчові продукти,  дерев’яні та глиняні вироби і багато іншого. При наближенні свят привозили  багато  до  Різдва, Великодня, Спаса. Майже усі радехівчани робили на ринку якісь покупки. З обіду переважно починали роз’їжджатися.

Наш дім під бляхою був останнім, одним з кращих на вулиці міста  Куток (пізніше Шевченка, 98), частина поля була за городом, тягнулася до будинків при дорозі до цегольні. З подвір’я було  добре видно бровар, дорогу на Стоянів, залізничні потяги на Ковель. Дорога перед домами була десь на 1 метр нижча, ніж тепер, після дощу появлялися великі калюжі, часто вози зупинялися, з трудом виїжджали до гостинця з Радехова на Стоянів. Біля парканів на вулиці були прокладені дві дошки – кладки, для відносно чистого проходження до  центру міста. Але часом дощ затоплював кладки, місцями ставала вода піднята майже до колін, доводилося іти до школи гостинцем біля бровару через центральну вулицю міста.

Ввечері я готувався до школи при нафтовій лампі, поступово продовжили електричну лінію по вулиці до нашого дому і появилося вечорами електричне освітлення з міської електростанції. Я допомагав татові в господарстві, відвідував на роботі в Машино-тракторній станції (МТС) та в майстерні.

Перед святами Різдва Христового 6 січня  (не 1 січня!) кожного року ставили «сосонку» - ялинку, прикрашену набором з ангелів, ланцюшків, свічок та іншим, біля неї проводили різдвяну вечерю і співали коляди. В  кімнатах були великі образи, мама часто молилася з молитовника, зберігся  малий «Чудотворний образ Матери Божої в Гошові», який дістали в 1930-х роках в Гошові. Весною, літом та восени мама вирощувала багато квітів перед вікнами нашого дому,   були два великі кущі бозу.

Вдома мали українські книги, журнали, газети. Знаходився журнал «Місіонар». Тут я читав твори Шевченка, Кропивницького, Котляревського та ін. Була Біблія в перекладі І.Пулюя та І.Нечуя-Левицького, видана 1903 року, яку купив і підписав мій дідунь Яків Ганіткевич (похований в 1930-х роках на старому цвинтарі за будинками лікарні). Зберігся мамин Молитовник «Вінець молитов» (352 сторінки), виданий в Перемишлі 1906 року.

Коли в будинку пошти відкрили в 1944 р. бібліотеку я став там часто брати різні книжки для читання. На той час я почав переймати вдома в тата гру на мандоліні та скрипці. Тато купив мені перший поширений тоді універсальний серійний фотоапарат «Фотокор»  і я  почав займатися фотографуванням. На матовому склі закріпленого на штативі і розкритого фотоапарата вибирав і настроював зображення, тоді ставив металеві  касети  з  скляними фотопластинками 9х12, фотографував, проявляв фотопластинки в темній коморі при червоному світлі, промивав і закріплював. Після висушення робив відпечатки на фотопапері, став фотографувати наших школярів, декілька фотографій  наших однокласників 1946 року збереглися досі (додаю їх). 

Слухаючи на уроках радянську пропаганду і часом повторяючи дещо сказане вчителями ми після школи в себе вдома, серед рідних і близьких радехівчан зберігали традиційні багатолітні погляди і переконання родини, чули про боротьбу повстанців за незалежність України. Частина радехівчан стала активно підтримувати приїждже партійне начальство,  співпрацювати з ними. До нас доходили відомості про виїзди енкаведистів, партійних начальників та «ястребків» (мобілізовані та створені «истребительные батальоны»)  в села, де виявлялися повстанці. Виїзди в села для ліквідації партизан часто повторяли, інколи привозили вбитих або затриманих підпільників. Одного разу перемогли вояки УПА, вбили начальника з Радехова, ще когось. Похорону загинувших ми не бачили, але в школу перестала ходити дочка вбитого начальника, казали що поїхала до родини. Говорили про напад  вояків УПА на будинок НКВД на Львівській вулиці для звільнення затримуваних там арештованих українських вояків.

Проводилися заходи комуністичного режиму по  конфіскації майна господарів, виселенню «кулаків» і «куркулів», організації колгоспів. За якийсь час «Виконком Радехівської  Міськради та Виконком Радехівської  Районної Ради Депутатів Трудящих» – голова М.Костеленко, секретар О.Ліцовський -  вирішили «дозволити прийняти  в держземфонд 1,76 га орної землі  від інваліда ІІІ групи  тов. Ганіткевича Володимира Яковича». Розібрали і вивезли з нашого подвір’я  стодолу, господарські  знаряддя.  Партійна влада після заборони Української Греко-католицької Церкви закрила церкву св. Миколая, пізніше зруйновано і розібрано закритий римо-католицький костел св. Анни, перероблено і використано приміщення синагоги.

  Після закінчення війни у 1945 році в Радехові було багато демобілізованих військових, поранених, інвалідів, з різною поведінкою, обмінювали багато цінностей набраних в Німеччині, траплялося немало порушень і злочинів. У післявоєнні роки провели переселення поляків і німців з Радехова до своїх країв. Виїхали з нашої вулиці сусід німець Ерд, з далекої маминої родини Мишковські та  Кулики, зв’язки з ними припинилися.

  Перші  після війни випускні іспити у Радехівській середній школі відбулися з 22 червня по 14 липня 1946 р.  Я отримав 9 липня 1946 р. «Довідку» Радехівської середньої  Школи № 1, в якій були  оцінки «5» з «таких знань»: історія СРСР, конституція СРСР, загальна історія, природознавство, астрономія. В кінці писалося: «Згідно параграфа 1 положення про екзамени на атестат зрілості Ганіткевич Ярослав має право вступу до Вищих Учбових Закладів Союзу РСР».

 В програмі було 10 випускних іспитів у такому порядку: Історія, алгебра, російська мова (письмова), російська мова (усна), українська мова (письмова), українська мова (усна), біологія, німецька мова, геометрія, географія. Усі ми склали  ці іспити, отримали свідоцтва – атестати. В школах уже кращих випускників представляли в обласне управління шкіл для нагородження медалями, для цього потрібно було вислати письмові роботи з російської та української мов. Були відомості  що лише на «добре» написані мною  письмові роботи, їх не висилали до Львова бо вони не відповідали вимогам до медалістів. Була  ще також мова про те, що медаллю не нагороджували тих, хто не вступив до комсомолу.

Усі  ми випускники були задоволені закінченням школи, зробили загальну фотографію (додаю). На фото першого випуску у 1946 р. сидять зліва  Василь Кудрик, Іван Головчук,  Марія Доріжко, Анатолій Гопенко, Яків Швець. Крайня справа вчителька Квасницька. Спереду Євген Ракубовчук (зліва)  і Вадим Шевченко.  Стоять Олійник, Сосновська, Емілія Сологуб, Квасниця, Ганіткевич, Сайкевич,., , Бикова, Мельничук,  Береза,  Сологуб,  Холонівська,   Хомицький, Головчук, Возняк, Шостак,…..  Ззаду в центрі стоїть Хома – з буфету в будинку біля торговиці -  який подарував нам бочку пива і запросив на випускний вечір.

Таким чином у 1946 році  вперше школа в Радехові  завершила за два роки навчальну підготовку  своїх учнів до  вступу в університети та інститути. Якщо раніше після закінчення школи потрібно було навчатися в гімназії, то ми дістали можливість після випуску із школи вступати на різні факультети вищих шкіл, здобувати різні спеціальності.

Уже в серпні 1946 р. частина випускників подали документи і складали іспити для вступу в  радянські «ВУЗи» - вищі начальні заклади у Львові. Одночасно зі мною вступали Хомицький, Сологуб, Ракубовчук. Проте  наші товариські відносини випускників в цих умовах переважно припинялися. Навчання в радянських інститутах також під управлінням партійних органів мало багато годин марксизму-ленінізму, історії партії, політекономії, атеїзму. В інститутах проводили переслідування студентів з родин українських інтелігентів, священиків і т.п.

В ті роки в радянські інститути у Львові вступало багато демобілізованих військових, переселенців, росіян і євреїв, які раніше закінчили середню освіту. У 1946 р. вступала також якась кількість випускників наших шкіл, при чому могла мати певне значення недостатня підготовка випускників у воєнні роки. Подібно як у мене, у багатьох наших випускників та випускників інших шкіл УРСР не було належної підготовки за старші класи середньої школи в 1941 – 1944 роках.             Після навчання в 5-7 класах окупаційних німецько-українських шкіл учні змогли вивчити  за 2-3 роки багато менше предметів, ніж вивчали  в школах протягом 5  років у 6-10 класах.

Після нашого випуску в 1947 році закінчив школу наступний за нами 10-й  клас, в тому числі Роман Петелька, Іванна Шумська-Луців, Віра і Юрій Панасюки, Тетяна Сілецька, Володимир Курівський, Роман Свистун, Петро Ковальчук, Сотер Ваньчицький, Алла Качикова, Жанна Касіян, Павліна Лиховид, Степан Обух, Стефа Галущак, Стефа Фединишин, Галина Шавалюк, Нона Тютюнник, Марія Козенко, Дзьобан і Ожиївський.

 Значно затруднило приїзд зі Львова до Радехова встановлення пограничної зони, оскільки границя довший час проходила в Кристинополі – Червонограді  та Сокалі по ріці Буг. Коли я студентом приїхав поїздом до Радехова  мене затримали по дорозі  біля бровару та заставляли без перепустки вернутися на станцію і їхати назад наступним поїздом. Пізніше комуністичному режиму Польщі віддали велику територію Лемківщини (до українського Надсяння і Холмщини) та пересунули границю за Буг.

Дуже прикро стало, коли довідалися, шо 23 лютого 1947 р. помер передчасно наш випускник Роман Квасниця. Незабаром наш випускник  Ярослав Хомицький, студент поліграфічного інституту у Львові, під час поїздки до Харкова 18 липня 1949 р. утонув  якимсь чином у харківській річці. Поховали його в Радехові.

За радянського періоду  комуністичного режиму  продовжувалися не часті зв’язки і зустрічі з випускниками, тим більше, що понад 25 років мені довелося  залишити Львів, жити і працювати в Івано-Франківську та Чернівцях. Якщо приїздив в Радехів то звичайно до батьків, часом зустрічався з близькими рідними і сусідами. Не раз мав  розмови  з  Євгеном Ракубовчуком, який проживав з родиною у Львові на вул.Терлецького біля залізничної колії.  у 1980-х роках ще працював викладачем у технікумах і школах Львова. Ярослав Сологуб здобув лісотехнічну освіту, працював багато років лісником у Новому Виткові. Кілька разів я зустрічався в Києві з Вадимом  Шевченком, який мав досить високу посаду в одному з інститутів АН УРСР.

На жаль незабаром після випуску арештували Ростислава Головчука і Антона Мельничука та засудили за участь в боротьбі УПА. Тільки недавно під кінець життя Р.Головчук  зміг повернутися до Радехова. (Мого старшого стриєчного брата Богдана Андрійчука  - одинокого сина рідної сестри мого батька Марії Андрійчук, який навчався у 8-му класі нашої Радехівської школи в 1939-40 навч. році – арештували в 9-му класі Борщівської школи, засудили за «ворожі виступи»  та мабуть розстріляли  в період війни – пізніше повідомили що помер 14.04.1942 р.,  без подання причини).

З випускників мене в 70-х роках відвідав у Чернівцях Анатолій Криворотько.  Розповів що працює в Києві в редакції журналу «Перець», опублікував перед тим статтю про нашого земляка, який брав участь у громадянській війні в Іспанії. Кілька днів перебував у мене, надрукував статтю про розвиток  мною на кафедрі нового напрямку наукових досліджень, написав гарний вірш, присвячений моїй дружині Євгенії. Я пробував  пізніше знайти  його в Києві в редакції, але не вдалося.

          Події 1990 року та розпад СРСР виявили велику патріотичну свідомість і активність української молоді, студентів. Комуністичне виховання в наших школах та партійна диктатура в УРСР, в Галичині  на протязі 45 років не змінили повністю патріотичного виховання в родинах усіх випускників радянських шкіл, технікумів та інститутів. За цей час прибуло понад два покоління. багато відійшло з життя.  Відбувся  значний розвиток  і вдосконалення шкільної освіти. В УРСР і в Україні значно збільшено кількість предметів навчання, в 11-му класі тепер 23 предмети, тоді як ми мали 14, включаючи воєнізацію. З програм вилучено предмети комуністичної ідеології та  виховання, хоч в частині підручників залишаються «досягнення» радянського режиму, діячі комуністичної партії, керівники УРСР.

          Залишається дискусійним і невирішеним повернення в школи  заборонених комуністичною диктатурою уроків релігії або катехизації, які є предметом викладання в школах більшості європейських країн. Рада Європи вважає що  релігію в школі вивчати потрібно.  Останнім часом в Україні часто закидають школі  продовжуваний атеїстичний характер освіти, робляться спроби запровадити курси «Релігійна освіта», «Християнська етика» і т.п. В ЗМІ пишуть: «Діти стали злі, бездуховні, виховуються на жорстоких фільмах та розпусних шоу. Телевізор із потоком «реальних шоу» та голлівудських виробів у стилі секс-ганз-драгз, глянсові журнали і SMS-розваги залишаться основним вихователем. Введення релігійної освіти як навчального предмета виправдане, доцільне й законне за умови добровільності вибору». Ми, випускники 1946 року, були  мабуть в Галичині останніми, що в школах за Польщі та за німецької окупації засвоїли уроки релігії катехитів,  у свідоцтвах того часу мали відповідні оцінки.

         Тепер, через 70 років після нашого випуску, закінчують українські школи  вже переважно  правнуки наших ровесників. Проте виникли значні труднощі внаслідок корупції, незадовільного економічного розвитку України, бідності 80% населення, воєнних подій. Деяку допомогу недостатньо матеріально забезпеченим здібним школярам  Радехова надає наш Благодійний учнівський стипендійний фонд.  Хочеться побажати  випускникам 2016 року нормальних добрих умов життя і праці  у незалежній Україні.

 1.06.2016

Львів, 79018

вул.. Боберського 19/48

hanitkevych@yahoo.com

Додаються фото випускників окремим електронним листом.