Соціолінгвістичні засади Івана Франка

Над різними „питаннями язиковими“, як сам Іван Франко про це пише, йому доводилося багато розмірковувати. І вчений прийшов до розуміння величі мови, її таємничої мудрости, всеосяжности слова, його незбагненної сили. Він показав, що мова — це „скарбівня людських досвідів, спостережень, поглядів і чуття, людської цивілізації“[1].

Науку про мову І. Франко трактував дуже поважно. Ще студентом він шукав відповіді на такі основні питання: „що се за наука, яке її значення в ряду других, яка її зв’язь з нашим життям і його інтересами, як тепер люди працюють на тім полі і що треба зробити, щоб і самому прилагодитися до наукової праці“, цікавився (у свої дев’ятнадцять років!) „власне філологією“, шукав нагоди ознайомитися з працями, „що давали огляд загальних питань новішого язикознавства і їх здобутків“, у яких можна було прочитати „про початок мови і закони її розвою“[2]. Вона, прийшов він до переконання, „наука історична, яка показує нам певні явища в їх природному розвої і вчить розуміти пізніші з давніших, зложені з поєдинчих“[3]. Добрий лінґвіст, на його думку, здатний усвідомлювати „органічний зв’язок в усій структурі язиків індоєвропейських“, бачити генезис, еволюцію, повільний та складний перехід одних явищ в інші. У ґрунтовній статті про М. Старицького І. Франко підкреслив ще один ракурс: мовознавець має бути „перейнятий любов’ю до розвою живого слова, здібний заглядати в глибину того розвою, в його пружини й переходи“.

У сучасній науці дано високу оцінку поглядам Франка-мовознавця, звернено увагу на багатство лінґвістичних проблем, які його цікавили[4], відзначено, що він створив власну філософсько-лінґвістичну концепцію, висунув свої ідеї розвитку мови, утверджував нові підходи до вивчення мови[5], хоч і визнано, що багато концептуальних положень ученого ще не стало здобутком мовознавства, не дістало свого розвитку, не маємо належної їх інтерпретації.

Малодослідженою проблемою є Франкове трактування особливостей функціонування рідної мови в соціюмі. Учений осягав мову в її взаєминах з людиною, суспільством, його різними верствами, соціяльними інституціями, партіями, оперував численними фактами про стан і статус української мови на українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини та Росії, говорив про її використання як ресурсу в соціяльному житті, у культурних надбаннях, характеризував впливи, що виникали між контактними мовами.

З погляду комунікативної доцільности та національної екзистенції І. Франко визначив місце мовних різновидів, які функціонували в мовному просторі українців. Він говорив про „чудернацьку праруську мішанину“, про „кумедний дуалізм язиковий“, про підмальовку церковщини, „варварську церковщину“, „синкретизм язиковий“, про гібридизм і макаронізм як патологічний процес в історії розвитку української мови, а поряд дав нищівну оцінку штучному витвору — „язичію“, бачачи в ньому не тільки „стухле, ретроградне та антинародне“ мовне явище, а й основу для вироблення відповідних ідейно-політичних переконань.

Великою заслугою І. Франка перед українським мовознавством є те, що він, випередивши свій час і обминувши різні політичні „торжища“, з погляду наукових засад розкрив дволичність „двоязичности“[6], однак як нормальне явище сприймав побутову двомовність (наприклад, у середовищі дрогобицьких передміщан).

Тему рідної мови та її долі в умовах бездержавности І. Франко осягав не лише розумом; у його роздумах ціла гама щирого чуття, турбота про розширення її функціональних можливостей. За будь-якої нагоди він намагався розбудити в читачах почуття поваги до свого, гордости за рідну мову. Наприклад, подаючи нашій публіці для читання староруські оповідання з часів домонгольських нападів, „коли наша країна жила своїм державним життям, боролася і мирилася з сусідами, але не потребувала, як то кажуть, нікому дивитися у руки, так як нині“, він пише: „А нам усім — і письменним, і неписьменним, годиться знати нашу бувальщину, знать те, що думали, як боролися і як дивилися на світ наші прадіди. Годиться нам знати й те, що ми не вчорашні, що наше слово було колись у честі й повазі і служило до виявлювання високих думок, мудрих законів і щирого, глибокого чуття“[7]. З приємністю відзначав часи, коли приходило розуміння того, „що українською мовою можна писати про всякі справи, що вона здатна й до книжки, й до науки“. Не поминав нагоди відзначити такі факти з її історії, підкреслюючи, наприклад, що в ХV—ХVІ ст. українська мова була у Волощині „мовою знаті, літератури і церкви“, вказував на її роль при дворі литовських князів.

Та це в минулому. В умовах багатовікової бездержавности, коли сотні бід тяглися за нами вслід, щоб нашу честь, язик, ім’я затерти, коли плодилися „українські поляки“, „помосковщені українці“ чи освічені, інтеліґентні „українороси“, коли „топтали рідне і знайоме“, часто потрібні були понадлюдські зусилля, велика жертволюбна праця, щоб відстоювати право українців бути народом, зберігати і плекати свою мову.

Тема гнітів і найрізноманітніших „гнітиків“, що впродовж кількасотрічної історії, мов „каменною плитою“, придушували українську культуру та мову, московська „плеть“ і польська нагайка, як метафорично висловлювався публіцист, що віками шмагали, хльостали, періщили українців — це великий біль І. Франка.

У багатьох працях І. Франко значну увагу приділяв висвітленню долі української мови в підросійській Україні, простежував ті „змагання“, найруйнівнішої сили укази, що дивували своєю недорікуватістю, писані і неписані заборони, які вже з другої половини XVII ст., коли українці дожили до „пам’ятної руїни“, тобто від остаточного прилучення Києва до Московської держави, йшли з Москви „з метою затерти окремішності українського типу“[8]. Арґументовані міркування з того приводу письменник висловлює, коли характеризує творчість окремих учених, публіцистів, представників красного письменства, промовисті штрихи подає у численних оглядах літературного процесу різних періодів, у спеціяльних працях про заборону в Росії галицьких видань тощо.

Дослідник акцентує увагу на різних шляхах московщення, наприклад, ганебну роль у цій справі відводить церкві. Це — заборона церковних, догматичних і проповідницьких книг українського друку, реґламентація і цензура для церковних книг і букварів, заборона вимовляти в церквах церковнослов’янські слова згідно зі звуковим ґ ладом української мови. Особливість вимови церковнослов’янських текстів І. Франко невипадово вважав „фактом дуже важним“, бо, як казав, виголос (ще вживав терміни виговір, виголошування.— О. С.) впливав на московщення чи, навпаки, давав змогу навіть при читанні церковнослов’янських текстів зберігати українські фонетичні риси.

В оцінці дій Росії щодо української мови простежуємо в І. Франка певну еволюцію: від публіцистичних виступів з відповідною метафорикою („темне царство“, „царство тьми, що давить Україну“, „велике чудовище“, „деспотична система“, що над усім „нависає свинцевим тягарем“ „сторукий поліп, що користується соком і потом маси, несвідомої своєї сили“) енциклопедист-аналітик, вникаючи в „саму суть факту“, різноманітні механізми російщення, приходить до глибоких соціо- та психолінгвістичних узагальнень як у розкритті самолюбного великороса, так і загалом у характеристиці великоруськости.

Прямі заборони, переслідування, що нерідко супроводжувалися репресіями, фарисейство, брехня, фальш навіть у часах т. зв. „весни“ — це те, що доводилося українству зазнавати на своїх землях не лише від авторитарного царського уряду і всесильної бюрократії, а й від суспільности. У статті „Сухий пень“ (опублікована 1905 р., ні в одне видання радянських часів не увійшла.— О. С.) І. Франко не лише осуджує Емський указ 1876 р. про заборону української мови; він бачить прямий зв’язок між владою, бюрократією і російською суспільністю. Породжені одне одним, вони взаємно себе доповнюють, розуміють і дивно одностайні в тому, що українці — величина, з якою можна не рахуватися, хоч одночасно Росія надає національні концесії фінам, полякам. І. Франко апелює до тієї суспільности, докоряє їй, наводить переконливі історичні факти, щоб ще і ще раз розкрити всю безглуздість політики Росії щодо заборони українського слова, яка плямою лягає на велику державу. Він підкреслює, що цей гонений народ „ніякою провиною, ніяким злочином не дав причини до такого тяжкого засуду, який упав на нього в р. 1876“. Навпаки, цей народ „колись добровільно прилучився до Росії“, „своїм приступленням до неї розломав ту китайську стіну, якою вона перед тим була відгороджена від решти світа, втягнув її в концерт європейських держав та в живе суперництво європейської політики“, це народ „працею своїх найчільніших синів допоміг дуже багато, найбільше з усіх посторонніх до її європеїзації“[9].

Так і хочеться додати до Франкових міркувань: усе вкладається у схему тих, що чинять за принципами „Я тобі винен, то мушу тебе знищити“. Але висновок мислителя сторічної давности: „українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності“, — не втратив своєї актуальности й сьогодні, коли Україна утверджує своє національне „я“, виробляє політику буття.

„Та суспільність, писав у названій статті І. Франко, також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає (з виїмком немногих, високих умом і серцем одиниць) так само, як її бюрократія, чи іншими словами, що російська бюрократія невідродна дочка російської суспільности, і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю“.

Життя рідної мови, розвиток її мовленнєвих жанрів, усних і писемних, вироблення найвищої і найдосконалішої форми народної мови — літературної, що відповідає „українському національному типові“ і репрезентує національну єдність, І. Франко пов’язував з активною участю у цьому процесі широких гуртів інтеліґенції, яка живе не „холодними теоріями“ — для неї мають бути органічними „щире, гаряче почуття свого людського і національного обов’язку, щира, гаряча готовність до праці і до жертви, щоб були тим, що цивілізована людськість називає живим національним почуттям і без чого нема нації, нема цивілізації, нема справжніх ідеалів“[10].

Найкращими інтеліґентними силами І. Франко вважав високоідеальних людей, духовних, у яких розвинуте бажання самопожертви, чесної і корисної праці для народних мас.

Інтеліґентний чоловік, — доходив він висновку, — розважує, критикує і робить по розвазі, не боячись не то пустого крику й сміху, але не дбаючи навіть на переслідування…“[11]. Інтеліґентні люди „чуткі і чисті серцем“, у них „безпосереднє, живе відношення до життя, любов до правди і добра і […]гаряче, нам’єтне переконання о конечності і можливості того добра між людьми“[12]. Інтеліґент „наскрізь щирий і правдомовний, наскрізь пройнятий потребою свідомої праці інтеліґенції серед народу…“[13]

З глибокою симпатією говорив про тих, хто віддає сили „реальній праці“; „сповнений почуття обов’язку працювати для України і на користь її розвою“, хто „гаряче відданий справі просвіти і підвигнення рідного народу“, хто кидав „зерна духового життя, політичної і національної свідомості“, хто, працюючи на „широкім політичнім полі“, заохочував до праці, до витривалости, до науки, підкреслював самостійність, славну минувшість і „культурну спосібність нашого народу, хто все робить для того, щоб „антракти в нашім розвою були вже неможливі“. З почуттям щирої поваги говорив про тих, хто трактував рідну мову як „бесіду серця“, захоплювався „красою бесіди руської“, дбав „про ясність та точність вислову і чистоту язика“, обстоював її окремішність, використовував найрізноманітніші способи, щоб утверджувати життєздатність організму української мови, „тверду віру в будущину нашого народного розвою“.

Завжди безкомпромісною була його оцінка тих, хто свідомо калічив українську мову. Цим, каже вчений, такі люди прагнули „доказати її неспосібність до літературного розвитку“. Для нього постійно важливою темою залишався „ізверг єстества“, тобто той, „хто стидається язика дідів своїх“, хто трактував його як „говор пастухов“. Письменник з докором говорив про „відчуження від рідної мови“ М. Гоголя, про те, що він „на довгі десятки літ збаламутив саме чоло української інтеліґенції, сплодивши фікцію, що інтеліґентна, вища література може бути лише на російській мові, а українська мова надається лише для популярної, простонародної літератури“[14].

Безперечно, трактування проблеми рідної мови може бути правильно з’ясоване тільки в контексті концептуальних положень І. Франка про націю. Еволюціонізуючи в своєму розумінні суті національного, він прийшов до розуміння нації „як чогось органічного, історично конечного, нерозривного і вищого над усяку територіальну незалежність“[15]. А для незалежного національного існування, для успішного розвитку всього, що пов’язане з національним, на переконання вченого, „потрібні інституції національні і передусім національна мова, без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу“[16].

І. Франко у своїй цілісній теорії про рідну мову та її соціяльні функції виступив як носій вищої свідомости, найвищої добропорядности; на цю тему він провів зразковий діялог інтеліґента не лише зі своєю епохою, а й з нашим часом, виокремивши надзвичайно важливу для українців проблему — завоювання рідним живим словом українського простору. Вічної вартости думки І. Франка з цього приводу, щедро розсипані в багатьох працях, заклали тверді підвалини соціо- та психолінґвістики, теорії комунікації, студії з яких лише сьогодні, через майже столітню перерву, розгортаються в Україні.

Олександра Сербенська

1. Франко І. Із секретів поетичної творчості //Франко. І. Зібрання творів: У 50 тт.— К., 1981.— Т. 31.— С. 85.
2. Франко І. Професор Омелян Огоновський // Там само.— К., 1986 — Т. 43.— С. 367—368.
3. І. Франко І. Михайло Петрович Старицький // Франко І. Зібрання творів…— К., 1982.— Т. 33.— С. 231.
4. Ковалик І. Науково-лінгвістична проблематика у працях Івана Франка // Франко І. Статті і матеріали.— Львів, 1965.— С. 113.
5. Галенко І. Проблеми загального мовознавства в науковій спадщині Івана Франка // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин. Матеріали Міжнародної наукової конференції (Львів, 25—27 вересня 1996 р.).— Львів, 1998.— С. 692, 696, 700.
6. Франко І. Двоязичність і дволичність // Франко І. Мозаїка.— Львів, 2001.— С. 263—277.
7. Франко І. Староруські оповідання // Франко І. Зібрання творів…— К., 1979.— Т. 21.— С. 110, 112.
8. Франко І. Житецкий П. „Энеида“ И. П. Котляревского и древнейший список ее // Франко І. Зібрання творів…— К., 1979.— Т. 33.— С. 33.
9. Франко І. Сухий пень // Франко І. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах.— Львів, 2001.— С. 278—282.
10. Франко І. Огляд української літератури 1906 р. // Франко І. Мозаїка.— Львів, 2001.— С. 164—165.
11. Франко І. Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва // Франко. І Зібрання творів…— К., 1986.— Т. 45.— С. 201.
12. Франко І. Перша передмова до перекладу „Фауста“ Й.-В. Ґете // Там само.— К., 1980.— Т. 26.— С. 158.
13. Франко І. А. Фаресов. Народники и марксисты // Там само.— Т. 45.— С. 275.
14. Франко І. На роковини Т. Г. Шевченка // Там само.— К., 1986.— Т. 43.— С. 388.
15. Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова // Там само.— Т. 45.— С. 438.
16. Франко І. Програма галицьких соціалістів // Там само—Т. 45.— С. 462.