Розвиток української медичної термінології

У наш час, на початку XXІ століття набуває все більшого значення мова фахівців, мова науки, якою друкуються підручники, готуються спеціалісти різних профілів, пишуться наукові та науково-популярні видання, публікуються спеціальні книги, монографії. Мова медицини особливо поширена, вона звучить у лікарнях і поліклініках,  у навчальних аудиторіях і науково-дослідних інститутах, в аптеках і санаторіях, серед медичних працівників. яких в нашій країні понад 800 тисяч, серед них біля 200 тисяч лікарів. Питання здоров'я, хвороб, лікування цікавлять усіх, вони є предметом  щоденних розмов мільйонів людей.

Дослідження шляхів формування української медичної термінології, яка є основою української наукової медичної мови та літератури, становить важливу проблему української історії медицини.

Медичну лексику  вважають однією з найдавніших фахових термінологій. Вона формувалась на власній мовній основі, засвоюючи все те, що на час її творення виробила світова цивілізація. Основні українські медичні назви-терміни виникли ще в праслов’янську епоху, відображаючи життя і потреби людини. Перші слова-терміни на позначення частин тіла, недуг та їх лікування з’явилися в усній народній праукраїнській мові, в переказах, легендах, усній народній творчості та в народному лічництві того часу. Деякі назви  хвороб мабуть збереглися ще з дохристиянських часів.

Народні анатомічні, фізіологічні та патологічні назви-терміни  появилися в процесі розвитку народної та традиційної медицини, закріпилися в народно-розмовній мові, поряд з іншим емпіричним досвідом стали передаватися від покоління до покоління.

Високий рівень культури і знань був у Київській Русі-Україні. Народні лічці, які діяли у Х-ХІІ ст., розвивали і уточняли народні медичні назви. Проте писемних пам’яток того часу, пов’язаних з народною медициною, майже немає. Окремі слова-терміни медичного характеру зустрічаються в Церковному уставі Володимира Великого (996),  в «Руській правді» Ярослава Мудрого (1016). В творі «Ізборник Святослава» - першій рукописній писемній памятці Київської держави, яка містить збірник знань з різних галузей того часу, одній з найпопулярніших книг ХІ століття, зустрічається низка назв-термінів хвороб, способів лікування, оперативних втручань, видів ран.

У «Повісті временних літ» Нестора Літописця (1019), Києво-Печерському патерику, в рукописних літописах Київської Русі-України, у спеціальних зільниках, порадниках закріплено у  письмовій давньоукраїнській мові численні терміни в галузі здоров’я, хвороб, лікування.   З’явилися терміни на позначення лікувальних закладів.

Розвитку термінології в галузі лічництва сприяла діяльність монастирської (ченці-лічці), цехової (цирульники), козацької військової медицини, а також переклади рукописних книг з грецької, латинської, болгарської та інших мов.

   В ХІІ-ХІІІ ст. на формування медичної термінології впливали лікарі, які відбули навчання в європейських університетах, найчастіше в Болонії та Падуї.

Перші словники з медичною термінологією почали з’являтися ще в XVI-XVII століттях. У 1596 р. у Вільні вийшов друком перший в Україні буквар зі словником Лаврентія Зизанія  (Тустановського) «Наука ку читанню і розумінню писма словенскаго», написаний давньоукраїнською мовою, який містив слова-терміни з питань здоров’я і хвороб. Анатомічні, фізіологічні назви та назви хвороб знаходимо також в «Лексиконі словенороському» Памви Беринди (1627), який містив біля 7000 слів, подано тлумачення термінів тодішньою українською літературною мовою. Цей словник було перевидано в Кутеїнській друкарні (біля Орші) 1653 року. Терміни медичного змісту були представлені у Лексиконах Епіфанія Славинецького. В цих працях слова книжкої старослов»янської мови тлумачаться  живою українською мовою, якою спілкувалися тоді в Києві.

Привертає  увагу  “Лексикон греко-словено-латинський” середини XVI століття, в якому наявність грецьких та латинських термінів засвідчує вживання в науковій і практичній медицині цих мов у той період розвитку нашої держави, вказує на високий рівень розвитку медичної науки того часу. А наявність словенської медичної лексики свідчить про дуже високий рівень розвитку медичної термінології у цій слов’янській мові. Немало медичних назв можна знайти в інших писемних памятках 16 – 17 ст.

            Проте період «руїни», розподіл українських земель між сусідніми державами спричинив  занепад медичної науки та термінології в Україні. Шляхи розвитку медицини та медичної лексики в нашій державі після першої половини XVII ст. потребують ще спеціального дослідження. Під час панування інших держав українську термінологію штучно витісняли з наукового ужитку, але вона продовжувала існувати у народному середовищі та серед лічців і лікарів-практиків.

Низка медичних термінів знаходиться в українських стародруках. Деяка активізація розвитку медичної термінології настала від кінця ХVІІ ст. з поширенням друкованих книг. Дослідники історії нашої  мови XVI–XVIII ст. наводять понад 500 староукраїнських медичних назв-термінів – загальні і конкретні назви хвороб, ліків, назви осіб, які лікують хворих тощо.  Історія медичних назв, виникнення і розвиток, занепад та поява нових слів були такими ж нелегкими і цікавими, захоплюючими і непередбачуваними, як і саме життя давнього українського суспільства. Попри все, пройшовши багатовіковий шлях свого становлення, медичні назви надійно закріпилися в загальновживаному фонді української мови і водночас обслуговують одну із найрозвиненіших галузей сучасної науки  - медицину (Дидик-Меуш Ганна. Українська медицина. Історія назв. Львів, 2009. – 400 с.).

  З появою перших популярних медичних видань українською мовою у XIX ст. почалося формування сучасної наукової української медичної термінології. В її основу лягли терміни праслов’янського та східнослов’янського походження. Водночас у термінології, як ділянці лексико-семантичної системи мови, виразно відбиваються міжмовні контакти. В українській медичній термінології  з початків її формування найбільш виразно проявляється вплив грецької та латинської мов.  

Розповсюдження перекладних медичних видань привело до появи все більшого числа медичних  термінів з  давньогрецької та арабської медицини. Назви грецького походження проникли ще до прийняття християнства внаслідок торговельних зв’язків східних слов’ян  з Грецією. В ХV-ХVІІ ст., у зв’язку з запровадженням у школах грецької та латинської  мов як  основних предметів, посилилися запозичення з грецької, латинської та інших європейських мов. В основному це стосувалося спеціальних наукових понять, як бактерія, анемія, діабет і т.п.

Грецька і латинська основа формування медичних термінів протривала декілька століть як в українській, так і в інших європейських мовах. Тільки в останні десятиліття вона уступає місце запозиченням з англійської мови, найбільш нині поширеної в світі науки.

Необхідно зазначити, що формування української медичної термінології в умовах бездержавності  української  нації  гальмувалося насамперед заборонами російського царизму на  видання  літератури  українською мовою та  на її розповсюдження (ІІ, 4). Нелегкими були умови розвитку української мови на  землях,  що   перебували під  пануванням  Австро-Угорщини, Румунії, Польщі, де панували мови – німецька, польська, румунська.

Та в 70-х рр. XIX ст., майже одночасно на Наддніпрянській Україні та в Галичині, з'являються українські науково-популярні видання на медичні теми, з’явилися перші  наукові медичні публікації  українською мовою, виникла потреба в сучасній науковій медичній термінології.

Одночасно   із  використанням слів - медичних термінів української усної  народної   мови  та літературної мови почалося  становлення української  медичної фахової термінології, складання перших фахових медичних словників.   Наукове опрацювання  української термінології  відбувалося   найбільш   активно   на   початку  ХХ століття. Перші роботи в цій галузі проводили члени НТШ у Львові та УНТ в Києві, зокрема Іван Верхратський, Євген Озаркевич  (Львів),   Іван   Горбачевський (Прага),   Мартирій Галин, Овксентій Корчак-Чепурківський, Олександр і Євген Черняхівські, Федір Цешківський, Олена Курило (Київ) та ін.

На сторінках заснованого Є.Озаркевичем «Лікарського збірника НТШ» (1898) вперше в нашій історії почато систематично публікувати наукові медичні праці українською мовою, в кінці кожного випуску подавався «термінологічний витяг» - німецько- та латинсько-український словничок термінів. В 6 випусках збірника опубліковано понад 20 сторінок таких термінологічних матеріалів.

Слід віддати належне лікареві і науковцю Є.Озаркевичу який за відсутності українських медичних словників взявся за такі публікації та за 20 років до видання в Києві медичного словника М.Галина заклав початок опрацювання української наукової медичної термінології.

 Пізніше (1912-1914) Є.Озаркевич друкував у редагованому ним місячнику «Здоровлє» сторінки словника, над яким він, за його словами,  працював 10 років. У 30 числах місячника опубліковано біля 3000 слів за абеткою від Aas  до  Cupula. Судячи по опублікованій частині, весь словник мав біля 15 тисяч термінів, тобто це була велика фундаментальна праця, хоч сам автор давав друкованим фрагментам скромну назву «Термінологічні матеріали». На жаль, війна обірвала цю працю, незабаром (1916) Є.Озаркевич помер від важкої недуги нирок, а матеріали в період окупації Львова російськими військами та наступних Визвольних змагань були втрачені («Д-р Євген Озаркевич. Праці» .Львів, 1999).

Є.Озаркевич наголошував, що при утворенні українських термінів потрібно враховувати досвід інших народів, зокрема німців, чехів, поляків, а також використовувати народну мову, старався уникати українського написання латинських термінів. В його словнику переважала тенденція заміни латинських і німецьких термінів оригінальими назвами, траплялися деякі заново створені слова-терміни. Водночас, в словнику немає таких простонародних висловів, як наприклад баба-пупорізка, які подані в деяких сучасних медичних словниках і стали предметом злісної критики недоброзичливців. Разом з тим, Є.Озаркевич виступав проти полонізмів, підкреслюючи чоловічий рід термінів: метод, атропін, діуретін і т.п. Він писав у листі до М.Коса: «…маємо тепер витворити може ліпшу термінологію, як мають інші народи, зв’язані старими пересудами, стараємося… сполучити в терміні поняття анатомічне з фізіологічним».

Хоч з позицій сьогодення дня можна багато що критикувати в словнику Є.Озаркевича, але необхідно визнати глибоке опрацювання ним багатьох термінів. Так, наприклад, він приводить 39 термінів для позначення різних абсцесів, 24 терміни різних шелестів (шумів), зокрема «спіжовий, кляскаючий, тріскання, скриплення, віддиховий, булькотячий, пильниковий, спадаючого дощу, дмухаючий, муркотання» і т.п. Літеру ґ він вживав у небагатьох словах: гіґієна, фізіольоґія, бактеріольоґія, термінольоґія, ґанґрена, цинґа, хірурґ, орґан, та звичайно в географічних і власних назвах.

Чимало термінів із словника Є.Озаркевича витримали випробування часом і вживаються досі. Можна навести як приклади: безвладність, протиотрути, яєчник, місячка, недокровність, знечулення, збочення, напар, корч, протизапальний, протигорячковий, безгорячковий, вилив крови, виросток, кровоток, кровоносні судини, волоскові судини, тільця крові, обіг крові, корткозорість та багато інших. Це при тому, що розвиток української медичної термінології пішов не в напрямку утворення чисто українських слів, як прагнув Є.Озаркевич, а переважно шляхом українізації латинських термінів, прийнятих багатьма народами.

Оцінюючи внесок Є.Озаркевича в становлення української наукової медичної термінології необхідно враховувати, що він творив її за 30 років до виходу словника Г.Голоскевича, за 20 років до появи словника української мови  Б.Грінченка. Наскільки він випереджував свій час! В цьому і подвиг його, і причина невдач, браку визнання до сьогодні, хоч Є.Озаркевичу по праву належить перше місце серед укладачів українських медичних словників, творців нашої медичної термінології.

Працю Є.Озаркевича над українською медичною термінологією продовжили львівські лікарі в журналі «Лікарський вісник» (орган УЛТ у Львові), який періодично публікував розділ «Термінольоґічні записки». В цьому розділі подавали терміни-вислови  «прийняті термінольоґічною комісією УЛТ у Львові». У першому числі місячника (1921 рік) подано «Латинсько-український анатомічний словар».

В Східній Україні праця над науковою медичною термінологією почалася в медичній секції Українського наукового товариства в Києві, яку очолював М.Галин. Питання української медичної термінології виникло водночас з першими публікаціями українською мовою науково-медичних праць у виданнях УНТ. Українські лікарі-науковці – члени секції, які вперше на Наддніпрянщині почали публікувати наукові медичні праці українською мовою, стали одночасно піонерами - творцями сучасної української наукової медичної термінології.

Велику увагу питанням термінології, підготовки словників приділяв голова секції М.Галин. Він ставить питання української медичної термінології на обговорення секції, закликає членів секції працювати над складанням словника і сам веде таку роботу.  Відомо, що до 1917 року він опрацював терміни на літери А-М. В якійсь мірі пригодився досвід НТШ у Львові.

Публікуючи українською мовою перші науково-медичні праці члени секції користувалися українською мовою праць Б.Грінченка, М.Грушевського та ін. У статтях вживали терміни, які застосовувалися в літературній та розмовній мові, у побуті та збереглися досі, як наприклад: більмо, блювота, вивих, вилив крові, глисти, запалення, запаморочення, зіниця, зизоокість, знесилення, кашель, корчі, кровотеча, кишки, ліки, набряк, недуга , нудота, операція, параліч, пацієнт, пульс, синьці, сироватка крові, харкотиння, шпиталь і т.п. Більшість спеціальних медичних термінів автори утворювали  на основі латинської термінології, використовуючи їх в формі, яка зберігається до нині (інколи з незначними змінами орфографії). Як приклади можна навести: анальгезія, анестезія, аневризма, антагоністи, антитіла, артерія і т.п.

Слова, які в латинські мові мають букву g  писали через українське ґ. Назви патологічних процесів  і хвороб також найчастіше утворювали на основі латинської термінології, наприклад: абсцес, атероматоз, бронхопневмонія, гепатит, главкома, діабет, менінгіт, перитоніт, плеврит, склероз, хорея і т.п.

Часто назви хвороб писали латинською або німецькою мовами. Разом з тим, у тексті цих перших праць зустрічається небагато назв хвороб і термінів,  перенесених безпосередньо із народної мови, частина яких наведена у словнику Б.Грінченка. Через недостатню ясність викладу такі терміни частіше наводили паралельно із латинськими або німецькими. До таких термінів можна віднести: боляк, гнойовик (абсцес), б’ючка (артерія), водниця (водянка), гніт (тиск), жили (судини), заникливість (атрофія), збур (запалення), зизооче (зизоокість), злучниця (кон’юнктива), кила або гила (грижа), кружень (круговий м’яз), мізківка (сітківка), новорости (новоутвори), очна банька (очне яблуко), плин (рідина), прозорка (рогівка), полуда (катаракта), пошитво (шви), сечепуст (сечовипускання), слизниця (слизова оболонка), сочка (кришталик), тлуст (жир, тлущ), ураз (матка), ятрити (подразнювати) та ін.

Такі архаїчні народні або штучно утворені терміни практично не набували поширення. Тому у кожній наступній книзі УНТ їх ставало все менше і вже у 1919-1920 роках вони стали виходити з ужитку, хоч у різних словниках ще якийсь час фіксувалися.

У той же час на основі законів української мови було вироблено деякі спеціальні медичні терміни, які з незначними змінами орфографії або без змін вживаються і сьогодні. Це такі як: відпорність, виразка, вроджена вада, далекозорість, короткозорість, кришталик, клінічний, накладення швів, нориця, очеревина, паросток сліпої кишки, рогівка, сітківка та ін.

Таким чином, як і у інших слов’янських мовах, наукова медична термінологія перших українських праць формувалася трьома шляхами: 1 – використання термінів української літературної і народної мови того часу, що включала багато слів, пов’язаних з будовою тіла людини, станом її здоров’я і хворобами; 2 – використання латинської термінології, на якій ще недавно виключно ґрунтувалася медична наука; адаптовані до української мови латинські терміни найчастіше вживали для позначення наукових понять анатомії, фізіології, хірургії, найменування хвороб; 3 – впровадження в наукові праці вироблених авторами ураїнських термінів, частина яких пройшла випробування часом і залишилася в ужитку до нині.

З проголошенням УНР, коли настав період відродження української мови і культури, період «українського ренесансу», «золоте десятиріччя», українські лікарі-науковці вважали опрацювання української медичної термінології одним із найважливих своїх завдань, створили низку відповідних структур. Коли 8 травня 1918 року в Уряді Української Держави (за Гетьманату) створено перше в нашій історії українське Міністерство народного здоров’я та опікування, було затверджено термінологічну комісію колишньої Медико-санітарної Управи, яку організував і очолив М.Галин, тоді головний хірург Київського військового шпиталю, пізніше генерал-хорунжий Армії УНР та член Міністерства народного здоров’я. Овксентій Корчак-Чепурківський, працівник Київського університету св. Володимира, який у 1917 році став одним із організаторів  медичного факультету Українського університету, член Медико-санітарної ради при Центральній Раді,  один іх засновників Української академії наук, очолив редакційну комісію, створену для розроблення української медичної термінології.         

Київський лікар Борис Матюшенко, один із ініціаторів утворення Всеукраїнської спілки лікарів,  організував при спілці Термінологічну комісію. Напрацювання в цьому напрямку не забарилися.

Вже у 1918 р. перший київський український науково-медичний журнал “Українські медичні вісти” опублікував фрагменти словника  М.Галина під заголовком “Українська медична термінологія”. За 2 роки під редакцією доктора медицини М.Галина вийшов перший фаховий український медичний словник: “Російсько-український медичний словник. Матеріали до української медичної термінології” (Київ, 1920). На титульному листку вказувалося:  “..переглянуті і остаточно впорядковані Редакційною комісією під головуванням професора Медичного факультету Київського державного  українського університету О.Корчака-Чепурківського”.

До цього часу українські науковці могли мати лише термінологічні матеріали Є.Озаркевича, та два популярні медичні словнички: “Медицинський словничок. Матеріали для української медичної термінології”, який уклав Прокоп Адаменко  (Могилів-Подільський. Вид-во “Рідна стріха”. 1917. 40 с.), не зовсім вдалий за оцінкою рецензентів, та видання Олени Курило, відомого фахівця в цій галузі: “Російсько-український словничок медичних термінів” (Київ, 1918, біля 500 слів, складений за дорученням Міністерства народної освіти для середніх шкіл. Матеріал перевірений термінологічною комісією Всеукраїнської спілки лікарів).

Значення словника М.Галина важко переоцінити. Хоч укладач не претендував на останнє слово у формуванні української медичної термінології (це видно з підзаголовку: "Матеріали до…"), проте словник М.Галина дозволив більш впевнено  друкувати українською мовою фахові праці, читати лекції студентам з використанням не лише латинських, але й українських термінів, підвищити термінологічний рівень наукових доповідей на медичні теми.

Після поразки українських визвольних змагань д-р М.Галин, як їх активний учасник, був змушений залишити Україну. В 1920 р. він емігрував у Бесарабію, де продовжував працю над українською медичною термінологією. У Празі видано його “Медичний латинсько-український словник” (1926, перевиданий в Детройті, 1969). При підготовці  до друку словника М. Галина його доповнили термінами з інших джерел. Як вказує С. Наріжний (1988), при виданні словника спілкою українських лікарів у Чехії матеріали д-ра М.Галина доповнено  ще матеріалами д-ра В. Наливайка. Праця над упорядкуванням та переробленням усіх цих матеріалів тривала біля трьох років. Словник видано за редакцією проф. Б. Матюшенка та д-ра В. Наливайка при співробітництві цілого ряду фахівців, що становили спеціальну термінологічну комісію. Більшість накладу словника вислано на Велику Україну.

Передмову до цього словника М.Галин написав у 1924 р., коли він вже знаходився на еміграції в  Акермані. В ній на 6 друкованих сторінках він виклав погляди українських медиків того часу на значення української народної термінології, описав формування медичної термінології у різних народів, загальні закони утворення термінів у різних мовах. Оскільки ці матеріали прояснюють шляхи становлення української медичної термінології, приводимо уривки з цієї передмови.

М.Галин пише: “Медична наукова термінологія складається з двох головних галузей: 1) анатомічної з підгалузками гістологічною і фізіологічною і 2) патологічної, в склад якої входять термінологія клінічна і бактеріологічна. Анатомічна номенклатура утворювалася з джерел народних і не має, здебільшого, “ні змісту, ні походження”, як каже Гіртль, а ті назви, що давалися анатомами, навіть такими як Парацельс, здавна згубили вже свій первісний зміст і сучасним поглядам не відповідають, хоч і затримуються в науковій літературі.

Інакше сталася справа з термінологією патологічною, особливо в її клінічній галузі. Починаючи з часів Гіппократа і школи Асклепіядів, вона утворювалася поволі, досягла в середні віки свого розвитку й удосконалення і в наші часи уявляє струнку систему, збудовану на наукових засадах. Головний ґрунт і наукова вартість цієї системи полягають в тому, що одним стислим словом визначається як саму хоробу, так і місце її осідку, або гістологічно-морфологічну структуру хороби, коли справа торкається хороб шкіри і новоутворів, або, якщо мова йде про хороби бактерійного походження, то й спричиннків хороби. Загально ухвалена всіма медично-науковими інституціями культурного світу, вона уявляє з себе той ідеал технічно-наукової термінології, науковим засадам якої годилося б слідувати перекладачам її. Творцями цієї системи були греко-латинці.

Поряд з цією науковою термінологією, що панує тільки по медичних школах і стала інтернаціональною, існує у кожного народу ще й народня номенклатура, утворена кожним незденаціоналізованим народом самостійно, незалежно, яка складається теж з двох галузів: анатомічної та патологічної. Таке утворення власної термінології було й є конечно духовною потребою дати кожному явищу своє умовне, але йому зрозуміле назвисько. Звичайно, що ніяка народня термінологія не в силі задовольнити сучасних потреб: кожна з них бідна на вирази і беззмістовна. Але право існування її, право, що виникає з самого факту  існування і потреби, в ньому, не може підлягати жадному сумніву. Тому що узагальнити шкільну наукову, себто греко-латинську медичну термінологію в її оригіналі неможливо, особливо поміж нероманських народів, то звідси виникла потреба й необхідність наблизити її до загального розуміння, себто виникла потреба в перекладах наукової греко-латинської медичної термінології на властиву народові мову. Перед у цьому повели німці. За останні 20 років ними надруковано декілька медичних латинсько-німецьких словників. Звичайно, що й в німецькій народній мові, як і в мовах інших народів, бракує відповідних слів, та німці не спиняються перед  утворенням неологізмів, а там де й це не надається, то перекладають греко-латинський термін тлумаченням його змісту. Вони не жахаються того, що багатоскладний неологізм приймає іноді довжелезний і незграбний вигляд, як ось, напр.: Paraplegia spastika primaria - Rickenmarksseiten¬strangbinde¬gewebsentartung і т. д. там, де науковий термін закінчується на “itis” німці додають закінчення Entzündung... Про переклади на російську  або польську мову треба зазначити, що в цих мовах, особливо московській, власних медичних термінів сливе не має, тому й вони, по зразку німецькому перекладають не “itis”, а inflammatio - ”воспаление”, “zapalenie”.

Інакше стає справа з перекладом греко-латинської медичної термінології на українську мову.

Українська народна медична термінологія, як анатомічна так і патологічна, невелика кількістю і, звичайно, не може далеко задовольнити  сучасних наукових потреб, але головна її вартість полягає в тому, що вона:1/ здебільшого суто народня, і в цьому її дорогоцінність, а по 2/, і це найголовніше, що вона в своїй патологічній частині носить такі своєрідні, тільки їй властиві прикмети, котрі на диво наближують її до наукової греко-латинської. Мимохіть спадає на думку, що український нарід  йшов в утворенню своєї медичної термінології тим же шляхом, що й греко-латинці, і зберіг її ще з давніх часів свого вільного національного життя, відколи вона заховується в його мові й до тепер.

Порівнюючи народну українську термінологію в її патологічній галузі з такою ж греко-латинською, мусимо прийти до висновку, українське закінчення “иця” для хороб осередніх оруддь і хороб загальних організму, відповідає латинському “itіs”, іноді “ia”, “is”, українське “ак”,”як”, “ик”, має таке ж значення як грецьке ”oma”, “ema”, а решта термінів з закінченням “ець”, “ень”, “ій”, “на”, “ка”, “ти”, “ми”, “ат”, “ур”, “ір” і далі відповідатимуть греко-латинським закінченням “us”, “um”, “is”, “ma”, “in” і т.д. Що до прирістків, то латинському ”peri” відповідає українське “о”, який прирісток сам нарід  додає до певного анатомічного терміну , як напр., “о-кіст/я/” -  ”peri-ostum”, коли хоче зазначити, що на кістці ще щось є, щось її обгортає; прирісток ”para” відповідає  українському “середньо”, або “осеред”; “eрi”- українському “на”; “extra”- українському “поза”; “hyper”- українському “над”/...мірно/, “понад” і т.д.

Спираючись на вище зазначених висновках, переклад медичних греко-латинських термінів мусить складатися в такий точно спосіб, як це утворено греко-латинцями, себто до слова, або пня того слова, що зазначає анатомічну назву оруддя або тканини, додається закінчення ”иця”, коли справа йде про запал (і відповідний прирісток, якщо його треба), або яке инше українське закінчення з зазначених вище, якщо в греко-латинському стоїть теж інше, в залежності від змісту терміну, що перекладається. Якщо термін складено з декількох слів або пнів, то так само має складатися і український, з відповідним закінченням і прирістком. Головна вимога при цьому, щоб пні новоскладеного терміну були не вигадані, а суто українські і зрозумілі.

Тримаючись цього принципу, діагностичний термін, напр.,-”pneumonia”... треба перекласти -  ”леген/я/-иця, легениця”; термін ”pericystitis”... відповідатиме українському “о-сеч/ник/-иця, осечниця; ”periostitis”... буде “о-кіст-иця,  окістниця”; “paraproctitis”... в перекладі буде “коло-кутн/я/-иця, коло-прикутниця”; “Endocarditis”...відповідає українському “середньо-серд/це/-иця, середньосердниця; ”hyperaemia”...перекладається “надукровлення;... ”epithеlium” рівнозначне українському “на-ткан/ь/-ець, натканець” і т. д. Взагалі всі латинські прирістки знаходять в українській мові свій певний переклад...

Що ж торкається решти патологічних, бактеріологічних, як також анатомічних, гістологічних і фізіологічних термінів, то й тут може бути витримано той же принцип перекладу  греко-латинського терміну по змісту його на народній український, з відповідним до того змісту закінченням. Українська мова досить багата на власні вирази і досить гнучка, щоб можна було зберігати в стислому перекладі властивий їх характер, не додаючи кожного разу тлумачення.”

Продовжуючи у передмові розгляд термінологічних проблем, М.Галин вказує на можливість різного значення деяких латинських термінів, як приклади наводить “sinus” і “nucleus”. Він відзначає, що в українській народній медичній термінології збереглися запозичені з латинської, грецької та інших мов слова, напр., палюх (pоllex), нирка  (нім. Nieren), кила (грец.  Keilos), гостець  (лат. ostitis) та ін. Він пише: ”..усі такі запозичення так увласнилися мовою, що вже годі їх викидати. Тим більше не маємо рації не вжити й суто українські терміни, напр., мотлиця (cirrhosis), перелоги (eclampsia), причинна  (hуsteria), бирса (hysteroepilepsia), чевяда (cachexia)... Хоч вони  й незрозумілі самі по собі, але як умовні терміни, котрими народ   колись  звик  відзначати  певний  підсумок  ознак  де-яких  хороб,  вимагають  свого  права  до  вжитку”.

Закінчуючи передмову, М.Галин  пише: “Злагодження  українського медичного  словника  згідно  з  сучасними  науковими  вимогами,  злагодження  його  в  той  час  національного  життя,  коли  нарід,  пригнічений  несприятливими  історичними  умовами,  ще  не  встиг  випрацювати  своєї  сталої  наукової  термінології,  натрапляє  на  важкі  перешкоди.  Брак  технічно-удосконалених  висловів  для  перекладу  сучасних  наукових  термінів,  в  зміст  яких  вкладено  декілька  тям (понять), -  і  це  тоді ,  коли  від  кожного  науково- технічного  словника вимагається  щоб  він  давав  устійнене стисле зазначення перекладеного терміну, - конче вимагає творення відповідних неологізмів,  між котрими певно знайдуться і незграбні, і нелегко зрозумілі. Перешкодою також буде і синонімна тавтологія, которої уникнути неможливо, бо не можна взяти на себе відповідальности визначати кожний переклад лише одним терміном; тому подаємо часто поряд усі відомі синоніми, не підкреслюючи найбільш відповідних. Покладаємося на те, що саме життя незабаром усуне ці перешкоди; воно скореґує всі хиби й вади, відкине те, що зайве і виправить усі помилки. До того ж часу вважаємо цей словник лише за матеріали до української медичної термінології”.

М. Галин був одним із найбільш активних творців української медичної термінології, а приведені матеріали свідчать про характер і напрямок його діяльності.  Київський хірург Мартирій Галин, подібно як раніше ще львівський    лікар Євген Озаркевич, прагнув розвивати українську наукову  медичну термінологію на основі української мови та народних термінів, і робити це подібно, як формувалася століттями термінологія у латинській та грецькій мовах. Це, очевидно, було непосильним завданням для малочисельної української науково-медичної еліти на одне десятиліття.

Наукове опрацювання української медичної термінології набуло особливо інтенсивного розвитку  на Наддніпрянській Україні  у 20-х рр. XX  століття. Термінологія вироблялась на підставі латинської та інших мов, з урахуванням народних назв, що здавна вживалися в усній і письмовій мові. Підготовано до десяти медичних словників, створено українську номенклатуру хвороб.

Одним із головних творців української медичної термінології був  О. Корчак-Чепурківський, який ще в 1908-1910 рр. в Медичній секції УНТ почав працювати в цьому напрямку. Згодом він став головою редакційної комісії для опрацювання української медичної термінології, членом Медико-санітарної Ради Української Народної Республіки. Під його  головуванням комісія переглянула і остаточно впорядкувала до друку “Російсько-український медичний словник” Мартирія Галина. У  вступі “Від редакційної комісії”, написаному в серпні 1920 р., О.Корчак-Чепурківський писав, що в зв’язку з виїздом д-ра М.Галина з Червоним Хрестом за кордон, Наркомздоров’я У.Р.С.Р. створив комісію для видання словника. Спочатку перед комісією було поставлене вузьке завдання – підготувати словник технічно до друку і як найшвидше його видати. Але при ближчому ознайомленні вирішено попрацювати над поліпшенням складу словника. Комісія підійшла до словника, як до “матеріялів для медичної термінології”  (за висловом самого М.Галина) і провела значне  допрацювання його. Воно полягало  в тому, що проведено скорочення і словнику надано більш стислу форму, залишені слова, про які в словникові є вказівки на їх джерела, внесено деякі зміни в систему впорядкування словникового матеріалу, залишеного М.Галиним Ці зміни такі: 1.Виключено слова, які в українській мові повторюють російську або іншу назву, як, провізор і т.п. 2.Виключені повторення (напр. російською і латинською мовами). 3.Виключені тлумачення слів, приклади їх вживання. 4.Комісією змінено вжитий автором порядок, при якому при назві органа наводились всі терміни, що стосувалися його будови, хвороб і т.п., в результаті чого траплялося багато повторень. 5.Комісія встановила новий порядок розташування слів, при якому на перше місце ставиться найбільш відповідне слово.

О.Корчак-Чепурківський відзначав, що внаслідок поспішного редагування і друкування в умовах 1918-1920 рр., коли становлення національної науки вимагало негайного видання матеріалів з наукової термінології, не всі частини словника однаково впорядковані. Закінчив він передмову словами: “…вигляд словника носить на собі відбиток того стану друку, який утворили бурхливі часи, що переживає Україна ось уже 2 роки”.

З ім’ям О.Корчака-Чепурківського зв’язана важлива віха в історії української медицини – створення першої української класифікації хвороб. Це праця “Номенклатура хороб. Латинсько-українські назви хороб та російський покажчик до них”, яка в 1926 р. була опублікована в журналі “Українські медичні вісті” (орган Київського медичного інституту, що повторяє назву часопису з часів УНР) в № 2 і № 4-5, а в 1927 р. вийшла окремим виданням Київського медичного інституту («Номенклатура хороб. Латинсько-українські назви хороб та російський покажчик до них. Видання КМІ. Київ, 1927). Ця перша в нашій історії українська номенклатура хвороб складена  за “Номенклатурой болезней и причин смерти НКЗ РСФСР”. В книзі приведено 1663 назви хвороб (деякі з них – з повторними посиланнями). Деякі назви детально опрацьовані, наприклад, автор згадує 12 видів ран. У кінці приведений російськомовний покажчик хвороб.

У передмові автор зазначає

, що поставив перед собою обмежене завдання – подати термінологію чи номенклатуру тих хвороб, з якими найчастіше має справу лікар-практик, лікар громадського типу, привести повну класифікацію хвороб для звітів. За зразок, пише О.Корчак-Чепурківський, вжили готову номенклатуру, якою з 1890 р. користувалися більшість лікарів колишньої Російської імперії, ухвалену Пироговськими  з”їздами, а також номенклатуру, укласифіковану за міжнародною і затверджену в 1924 р. Вченою медичною радою НКЗ РСФСР. Одночасно він робить такі зауваження до видання: 1/. Має хиби технічного характеру, в різних розділах, групах деякі терміни повторяються, навіть по 20-30 раз; 2/. По суті української медичної термінології – автор не торкається загальних принципів утворення термінів. Це питання не просте, остаточно не вирішене, викликає полеміку. Головними принципами він вважає: 1  - для назви процесу запалення до пня назви органу (на думку д-ра М.Галина) додавати закінчення –иця (лат – itis). Напр. легенниця, печінниця, кишковиця. 2 – запальний процес, що  характеризується латинським  додатком “peri”, „epi” додавати: “о”, “коло”, “при”, “над”, “середньо”, напр. колосердиця; 3 – назви новотворів (лат. – oma) утворювати доданням закінчення “ак”. Напр.: м’ясак, жирак, пістряк. 4- якщо потрібних назв у народній мові нема, утворювати неологізми, можна з декількох слів. 5- коли не вдасться  утворити неологізму -  давати латинський термін українською транскрипцією, як в інших мовах практикується. Дальше говориться, що в українську термінологію введені лише ті народні терміни, які твердо і ясно відповідають латинським термінам. Автор підкреслює, що подана термінологія – це спроба утворити термінологію хвороб, систематизований матеріял для клінічної термінології, що б виходячи з нього іти далі до розвитку і остаточного усталення такої термінології.

Тепер, коли   з того часу минуло біля 90 таких складних і важких для української культури і науки років, можна відзначити успіхи і недоліки цієї першої спроби української номенклатури хвороб О.Корчак-Чепурківського. Низка українських  медичних термінів, введених в українську наукову медичну літературу членами медичної секції УНТ в Києві та О.Корчак-Чепурківським в його  номенклатурі хвороб закріпилися, увійшли в широкий ужиток і використовуються досі. Як приклади можна назвати: бешиха, блювота,  блукаюча нирка, білокрів’я, багатопалість, висипка, віспа, воло, вагітність, виразка, вада серця, далекозорість, жовтяниця, запертя, золотуха, короткозорість, короста, косоокість, корчі, кровохаркання, кропив’янка, лишай, маячення, набряк, недокрів’я, непрохідність, нежить, непритомність, новотвір, нерухомість, нориця, опух, пологи, проказа, правець,  сибірка, сказ, тремтіння та ін.

Широко увійшли в українську медичну термінологію слова латинського походження, як це і пропонував О.Корчак-Чепурківський. Натомість, спроба утворювати нові терміни шляхом додавання певних префіксів, суфіксів і т.п. до народних висловів виявилася невдалою і, за деякими винятками,  не прийнялася навіть у працях того часу. Мабуть мало значення те, що ці народні терміни і утворені з них неологізми не досить чітко відповідали латинській термінології (що О.Корчак-Чепурківський вважав необхідною умовою успіху таких спроб). Як приклади, можна назвати терміни, які подавалися в “Номенклатурі…”, частіше всього поряд з латинськими термінами: легенниця, мигдалиця, аортиця, жовчопухирниця, хробаковиця, нирковиця, мозковиця, безсеч’я, цукросеччя, молокосеччя, безнасіння, м’язовиця, поперечниця, привушниця, ротовиця, горбковиця, багатосуглобиця, синьожилиця, печінкозаник, жовчокаміняччя, м’ясак, жирак, пістряк, бородавчак, лойотеча, насінньотеча, гнилокрів’я, вогневик, трубниця, осипка, пересоччя, окістниця, охрястниця, очеревиця, жовниця, ураз, середньоуразиця, хирлявість, суглобиця і ін. Не  прийнялися також такі чисто народні назви хвороб, вживані в окремих регіонах, як бех, вогневик, бігунка,  збур, золотуха, кила (гила), кривуха, кров’як, ломець, пархи, пліснявка, пранці, різачка та ін.

Чи можна  тепер,  коли минуло  стільки часу,  ставити в докір О.Корчаку-Чепурківському, що не всі українські терміни, які він навів у своїй першій спробі створити українську номенклатуру хвороб, прийнялися в нашій медицині. Причину цьому ми бачимо   в  штучності багатьох із них, неоднозначному розумінні, неясності, невідповідності законам української мови. Навіть знаючи правила їх утворення, не легко деякі з них однозначно зрозуміти. Велике значення мала також багатолітня політика тоталітарного комуністичного режиму, спрямована на “злиття мов” та  всебічну русифікацію.

Як велику заслугу О.Корчака-Чепурківського перед українською наукою слід оцінити той факт, що велика частина чисто українських та запозичених з латинської мови термінів, вперше впроваджених ним в номенклатуру хвороб, залишилися в ній на всі ці десятиліття і створили основу сучасної української медичної термінології. Разом з Євгеном Озаркевичем в Галичині, із членами медичної секції УНТ, котрі надрукували українською мовою перші науково-медичні праці на Наддніпрянській Україні, разом з М.Галиним - укладачем першого медичного російсько-українського словника, Овксентій Корчак-Чепурківський став одним із найактивніших творців української наукової медичної термінології.

При написанні слів-термінів з 1919 року українські вчені-медики дотримувалася положень «Найголовніших правил українського правопису», які склала створена ще Центральною радою Правописна комісія, очолювана Агатангелом Кримським. Вони діяли до 1928 року, коли були замінені «Скрипниківським правописом».

Особливо інтенсивною стала робота з розвитку української термінології із утворенням Української академії наук, пізніше Всеукраїнської академії наук (ВУАН). О.Черняхівський, як один із організаторів медичної секції УНТ, організував і очолив Медичну секцію ВУАН, одночасно він був головою медичної комісії природничого відділу Інституту української наукової мови ВУАН.  Вчений  готував   великий  медичний  словник на 30-35 аркушів,   який  йому так  і  не  дали закінчити.

При Медичній секції працювали дві комісії: 1. Редакційно-видавнича комісія, в яку входили акад. О.Корчак-Чепурківський, проф. О.Черняхівський, д-р Колесницький та д-р Іщенко, організувала друкування матеріалів, що доповідалися на секції. 2. Термінологічна комісія (одночасно це була Медична комісія природничого відділу Інституту української наукової мови ВУАН) у складі голови проф. О.Черняхівського, акад. О.Корчак-Чепурківського, проф. Є.Черняхівського, проф. Ф.Цешківського,  д-рів А.Барбара, Колесницького, Кириченка, Гацанюка і Шаравського, працювала над складанням термінологічного медичного словника.

Професори української лектури Федір Цешківський та Олександр Черняхівський підготували перший латино-український анатомічний словник, «Матеріали до української природничої термінології та номенклатури. Т. V. Анатомічний словник. Nomina Anatomica Ukrainica».  Природничий відділ Інституту наукової мови ВУAН. 1925; перевиданий УЛТПА в Детройті 1971 р.).  В передмові до словника, написаній Ф.Цешківським і О.Черняхівським в січні 1924 р., після викладу історії утворення одностайної латинської анатомічної номенклатури говориться: “Потребу мати анатомічні назви українською мовою відчулося відразу, коли було засновано перший медичний факультет при Київському Державному Українському Університеті. На бажання студентства Українського Медичного Товариства почалася праця над встановленням української анатомічної номенклатури. Перші кроки в цій справі належать студентові В.Караванові (нині небіжчикові) та прозектору Ф.Цешківському, які протягом 1921 р. складають термінологію для остеології та синдес-мології, відповідно до Базельсько-анатомічної номенклатури. У 1922 р.,  щоб продовжити працю і зредагувати зроблене, було утворено комісію з членів медичної секції Українського Наукового Товариства (нині мед. секція при  Українській Академії Наук) в складі: проф. О.Черняхівського, Є.Черняхівського, Ф.Цешківського, д-ра А.Колесницького та студ. Дзюблика. Проте комісія мала лише 4 засідання і проредагувала лише частину остеології. А в тім виявилося, що праця комісії у такому великому складі йде дуже поволі, і, щоб швидше її здійснити, дальшу всю працю було доручено проф. О.Черняхівському та Ф.Цешківському. Останні почали працю з самого початку, проредагували усю остеологію, синдесмологію й переклали терміни з міології, спланхнології, нервової системи та естезіології.

Редактори перекладу, які є одночасно членами Медичної секції Природничого відділу Інституту Наукової Мови при Українській Академії Наук, передали на початку 1924 р. свою працю до Природничого відділу, і останній ухвалив переглянути її з філологом О.Курило, так що остаточна редакція належить О.Курило та О.Черняхівському.

Що до джерел, то не можна було знайти таку детальну анатомічну номенклатуру в літературі, бо українською мовою існують лише невеликі популярні анатомії, використані вже в “Російсько-українському медичному словнику” під ред. д-ра Галина, а народня мова, зрозуміла річ, може мати тільки в дуже незначній мірі матеріяли до анатомічних назов, так що величезну більшість термінів довелося витворити наново. Основою для такої праці був згаданий уже “Російсько-український медичний словник” під ред  д-ра М.Галина (Київ, 1920 р.). Терміни, що було взято з названого словника, були уважно переглянуті, перевірені, а деякі невдатні неологізми відкинуті. Опріч того були використані деякі матеріали, що не потрапили в словник Галина: 5 томів збірника Медичної Секції Українського Наукового Товариства у Київі, “Українські Медичні вісти”, “Львівський Лікарський вістник”, “Вістник лікарських помічників” (Київ), “Журнал Міністерства здоров’я та опікування”, Т.І., “Український медичний вістник” Т.І. (Прага 1923 р.) та ін.”.

Словник не втратив свого наукового значення, хоч з часу його опрацювання минуло 90 років.

В “Літературно-науковому віснику” у Львові надрукували рецензію Євмена Лукасевича на словник Ф.Цешківського і О.Черняхівського. В ній рецензент зробив ряд зауважень, зокрема наполягав на тому, що в академічному словнику всі терміни (як бронхи, трахея, плевра, пульс і т.п.), потрібно перекласти на українську мову, що слід давати лише одну українську  назву (а не декілька), вказав на деякі невдалі, смішні або дивовижні слова.

У відповідь О.Черняхівський надіслав 10.VII.1926 р. листа до редакції, в якому твердив, що не обов’язково всі терміни мусять мати українські відповідники, адже в усіх мовах є терміни з латинської, що навіть корисне для міжнародного порозуміння медиків. Декілька українських назв дано було для цього, щоб з часом вибрати оптимальні варіанти. Погоджуючись з деякими слушними зауваженнями, він писав: “Тільки дружними силами всієї України може бути витворена дійсно бездоганна анатомічна термінологія, яка повинна бути грунтом і для всієї загальномедичної термінології”. Про ці слова О.Черняхівського варто пам’ятати деяким теперішнім нашим вченим, які вважають для себе правомірним мало не в кожному інституті або університеті творити свою термінологію і свій правопис.

Необхідно відзначити великий внесок, який зробив О.Черняхівський в розвиток української   медичної термінології. В 1925 році він публікує в журналі «Українські медичні вісті» (№ 1) “Матеріяли до ембріологічної термінології”. Це був перший російсько- та латинсько-український  словник термінів з ембріології. В примітці до публікації сказано, що редакція має на меті системно давати на сторінках журналу термінологічний медичний матеріял.

Значний вплив на розвиток української медичної термінології мали переклади на українську мову європейських посібників і підручників з гістології, ембріології, гістологічної техніки на українську мову, які зробив О.Черняхівський (1918–1928).

Олександр Черняхівський разом з братом хірургом Євгеном Черняхівським ще в Медичній секції УНТ почав працювати над російсько-українським медичним словником. У 1931 році він вийшов друком як “Практичний словник медичної термінології”.  В “Передньому слові” читаємо: “10 років тому на терені України вийшов перший “Російсько-український медичний словник” д-ра Галина... Українська мова стала на наукові підвалини, ставши мовою державною. Протягом цього часу вийшло чимало словників термінологічних і номенклятурних. Але медичного авторитетного словника нема і сьогодні. Потреба у цьому нагальна. Особливо цю потребу ми відчуваємо останніми 6-7 роками (період українізації)... І ось після 2,5 років подаємо практичний російсько-український медичний словник. Підкреслюємо, що, складаючи його, ми мали на думці не остаточно розв’язати проблему української медичної термінології, а тільки задовольнити нагальну потребу... Виходячи з потреб переважно практичного лікаря, ми намагалися подати в словнику потроху термінологічного матеріялу з усіх галузей медицини, поминаючи вузько-фахові терміни й потреби... Ми певні того, звісно, що робота наша не бездоганна; багато, видима річ, можна буде знайти в ній огріхів, багато слушних закидів поставиться нам на карб... Проте, сподіваємося, що ця наша робота хоч трохи заповнить прогалину в українській медичній термінології. Остаточно ж її заповнить термінологічний медичний словник”.

Словник видано у Харкові (1931) Державним видавництвом “Радянська школа”. Він виходив від ВУАН, Науково-дослідного інституту мовознавства (Інститут наукової української мови ВУАН уже був ліквідований комуністичною владою), з «відділу термінології та номенклятури» і започаткував “Серію практичних словників”. Це був перший випуск  цієї  серії, і очевидно, єдиний, який вдалося видати до репресивних рішень ЦК ВКП(б) відносно української мови. На титульній сторінці вказані прізвища: В.Крамаревський, О. П’ятак, В. Савицький, О.Туровець, А. Шуринок. Тільки в передмові сказано: “З філологічного погляду словника зредагував філолог Ізюмов О.П., з науково-медичного - проф. Черняхівський Є.Г. Ім’я проф. О.Черняхівського, який на той час був уже засуджений в процесі “СВУ”, зовсім не згадувалося.

Видання словника могло стати визначною подією в розвитку українських вищих медичних шкіл. На жаль, дуже швидко більшовицький режим всю потугу свого репресивного і пропагандистського  апарату скерував на придушення української національної культури і науки, знищення найкращих її представників, масове винищення геноцидом-голодомором українського села. Словник було вилучено з бібліотек і знищено, як “націоналістичну літературу”, досі уціліли поодинокі його примірники. Лише друзі та знайомі вченого, які добре знали про його багатолітню працю, зокрема ті, що емігрували на Захід, називали це видання “Словником Є.Черняхівського”.

У 1933 році Інститут мовознавства ВУАН видав єдиний Медичний термінологічний бюллетень  №1 (Київ, Видавництво ВУАН).

Не можна не відзначити високого рівня освіченості наших вчених – авторів словників, які знали європейські мови, латинську і грецьку термінологію та вміло використовували їх. Видання українських медичних словників в умовах тоталітарного радянського режиму було величезним досягненням, що допомогло збереженню української медичної лексики до наших часів. При дослідженні створених у різний час словників добре прослідковується формування української медичної термінології.

Значний вклад у розвиток української медичної термінології вніс київський лікар Євмен Лукасевич. Працюючи інтерністом і педіатром, він знаходив сили й  час для наукової праці. Разом з невеликим гуртком київських  лікарів-українців (брати Олександр та Євген Черняхівські, М.Галин, Квятківський, Лук’янів та ін.)  він брав живу  участь в роботі медичної секції Українського Наукового Товариства в Києві (яке очолював М.Грушевський), в її термінологічній комісії, публікував наукові праці українською мовою.

Змушений після поразки УНР емігрувати з України, він  видає своїм коштом у Львові у видавництві НТШ „Анатомічний словник. Матеріали” (1926). У передмові він пише: „Розпочавши в Празі працю над підручником педіатрії в злиденні години 1920 р. я переконався, що без термінолоґічного словника не зможу її продовжувати. Пришлось через те відкласти цю справу, а взятись за підставу всієї наукової праці – за українську медичну термінолоґію. Склавши для свого  власного вжитку український клінічний словник, мусів я ізнов почерзі зложити для себе український підручник анатомії, а там далі ще й російсько-український словник найпотрібніщих слів при наукових працях. І тільки закінчивши цю підготовчу роботу, що продовжувалась біля двох років, я міг знов взятись за задуману працю. Навчений власним досвідом, як пекуча потреба української медичної термінології, та як гірко працювати без словників і підручників, я зважився оце випустити в світ поки що анатомичний словник, щоб частиною моєї праці поділитись з колегами і заповнити хоч одну прогалину, бо несприятливі умови друку не дають мені змоги видрукувати анатомію та инші підручні словники. …Взявшись за працю надто велику для одної людини, за працю, що складається науковими комісіями і твориться роками, та не в злиденних умовах сучасности – я кермувався тілько одною визначеною метою: покласти цеглинку до будови української  термінолоґії та збудити до праці над створенням рідної медичної літератури. Виряжаючи цей словник у переконанню, що маючи лихе словництво легче витворити добре,  та що недостатки в словнику виправлять більш від мене здатні до цього – покладаю надію, що в майбутньому збереться більше термінологичних праць, і на підставі тих матеріялів будемо мати  усталений, всіми принятий, одностайний, український анатомичний словник. І коли ця моя „спроба” упорядковання анатомичної номенклатури принесе хоч деяку користь, коли вона підготовить Грунт для майбутньої кращої праці, - я буду щасливим” – такими словами Є.Лукасевич закінчив свою передмову, яку він писав у Варшаві 1923 р. Він добавив ще основні правила складання цього словника:”1) щоб усі назви були суто українські, не видумані, а взяті з мови народньої, 2) щоб основні назви – коли їх нема в нашій мові – були дійсним перекладом латинського слова, 3) щоб кожному латинському слову відповідало тільки одно українське слово, 4) щоб прикметники мали закінчення відповідно ріжноманітному їх значінню, 5) щоб словництво було легко зрозуміле. Всупереч правилу № 3 він пізніше  все таки включив у свій словник українські синоніми. Серед  використаних джерел Є.Лукасевич називає київські та львівські українські медичні видання, російські, німецькі, чеські та польські словники і праці. Він висловлює „сердечну подяку високоповажаному панові Володимирові Гнатюкові за його ласкавий труд при перегляді та виправленню фільольоґичних недокладностей української частини словника”.

У першій частині словника подані „Загальні назви”, при чому загальні анатомічні терміни подаються в шести мовах: латинській, українській, російській, польській, чеській та німецькій.  Друга  частина „Латинсько-український словник” містить більш детальні  анатомічні терміни в двох мовах.  Досі словник Є.Лукасевича  залишається  унікальним явищем, єдиним таким словником-поліглотом  в  нашій літературі.

    Здавна в українській абетці та  в українській медичній термінології вживалася літера ґ. Цю літеру зустрічаємо вже в одній з перших українських граматик Мелетія Смотрицького у XVII ст. Виникла   вона для позначення природнього для української мови  дзвінкого, проривного задньоязикового звуку в таких словах, як аґрус, ґанок, ґаздиня, ґвалтувати, ґримаса, еміґрація, ґрунт, ґудзик, ґатунок та ін. Цей звук і відповідну букву ґ використовували у власних назвах, як Ґалаґан, Ґонта, Ґудзій, а також у власних назвах іншомовного походження, як Арґентина, Ґвінея, Ґібралтар, Ґданськ, Вашінґтон, Ґете і т.п.

У ряді випадків відмінність звучання г і ґ змінює значення українського слова, наприклад : на ґанку і на Ганку, ґрати у вікнах і грати в оркестрі, ґніт у лампі та гніт і неволя.

Букву ґ вживали в перших друкованих українських працях, в Записках математично-природописно-лікарської секції НТШ у Львові (1896-1938), у Лікарському збірнику НТШ (1898-1901), в Записках медичної секції Українського наукового товариства в Києві (1910-1918). Її широко вживали в медичних термінах латинського і грецького походження в тих випадках, воли в оригіналі була буква G або γ (гамма), там де іншомовні слова мали букву H писали г. Отже подавали: анґіна, анальґіна, веґетативний, ґанґрена, гемоґлобіна, ґенетика, гіґієна, ґлавкома, ґрип, деґенерація, емульґатор, кардіоґраф, ліґатура, менінґіт, подаґра тощо.

О.Черняхівський вживав букву ґ в словах  ґанґлій, патольоґічний,   реґенеративний, аґент та ін. М.Кос писав: астиґматизм, катеґорія, ґрупа, етіольоґія, орґанізм, ґліцерин, конверґенція, саґітальний. М.Галин (1926) писав через ґ такі терміни: акромеґалія, аґар, ґаза (марля), ґамета, ґімнастика, ґрунтовий, ґудзоватість, ґуля, ґаляктоза, миґдалики, наґазований, морґанієва (ямка), реґуляторний, орґан, рентґеновий, сементи, тромбоґен, фібриноґен та ін.

В журналі «Український медичний архів» (Харків, 1927) зустрічаємо букву ґ в позначенні статей: а, б, в, г. ґ і т.д., в словах ґрунт, ґвалт, Каґан. В словнику В.Кисільова (Одеса, 1928) знаходимо слова ґроно, ґроняк, гіґієна, ґуля, ґенціана, ґума, ґудз, ґила, ґвинтуватий та ін. Вживання букви ґ було неоднаковим в різних джерелах і не завжди досить чітко унормованим.

Отже не відповідають дійсності твердження окремих критиків,  що буква ґ зустрічається лише в деяких регіонах (головно в Галичині) і не мала історичного застосування в українській мові. Приклади свідчать про її поширення в Наддніпрянській Україні, в українській медичній літературі. Її широко використовували в підручниках, монографіях, в медичних виданнях 20-х та початку 30-х років в Україні. Вона була в українських правописах 1921 і 1928 років, в Правописному словнику Г.Голоскевича (1914, 7-е вид. – 1930).

Терміни української мови характеризуються економністю і консонансністю,  мають високу інформативність, досить досконалу орфографію, багатющий вербальний фонд, найсприятливіші правописні норми.

В 30-х рр. ХХ ст. тоталітарний московський режим та його прислужники на українській землі розпочали новий наступ, спрямований на витіснення української мови, пригнічення української культури і науки, ліквідацію свідомої української інтелігенції. Із наростанням в 1933 р. репресій проти українського народу, в рік організованого комуністичним режимом страхітливого геноциду-голодомору, український правопис, що діяв на той час, влада оголосили націоналістичним, а його укладача Григорія Голоскевича засудили, він загинув у концтаборі ГУЛАГу.

У 1933 р. напрямок розвитку української медичної термінології був засуджений, як “котрреволюційний, буржуазно-націоналістичний”. Ліквідовано Інститут наукової української мови ВУАН, майже всі, хто працював над українською медичною термінологією, були репресовані або усунені від наукової діяльності. Припинилося опрацювання нових словників, старі вилучено з бібліотек в спецхрани. Розвиток українського назовництва скеровано адміністративними заходами на шлях наслідування російської мови і використання “кальок”.

5 вересня 1933 року Народний комісар освіти УСРР видав «Постанову до видання нового українського правопису», буприйнято підготовлений Наумом Кагановичем та групою вірнопідданих манкуртів правопис 1933 року, в якому запанували норми російської мови. Зі словників стали вилучати давні українські слова-терміни, як: світлина, підсоння, славень, прозірка, осоння, заглада, робітня, руханка, присяга, крамниця та ін., натомість масового поширення набули «кальки» російських слів як: відкритка, клятва, стакан, уборка, утюг, чердак, яд, язва, кишечник і т. п.

18 листопада 1933 року за вказівкою з Москви партійне керівництво України ухвалило рішення про припинення українізації під тим приводом, що вона «загрожує існуванню єдиного Союзу». Продовжуючи імперську політику російського царизму, комуністична влада ліквідувала українські періодичні медичні видання, друкування підручників, монографій, збірників та ін.  видавництва здійснювали майже виключно російською мовою. Адміністративними заходами державного апарату звужено сферу вжитку української мови в галузі медицини (подібно як і в інших  сферах  науки і практики). Її було  витіснено із медичних інститутів і училищ, із наукових медичних закладів і лікарень, із формулярів медичної документації та статистики.

Реалізуючи горезвісну теорію «злиття націй»  у випадках, де українська мова ще зберігалася, її всяко русифікували: українські терміни замінювали російськими, українським  словам   надавали   російськомовного  звучання, тощо. Адміністративними заходами почато широкий наступ на українську медичну термінологію. За наказом партійних органів складалися нові словники, в яких було все більше «кальок», а українські слова опинялися на другому місці або зовсім зникали, проводилася інтенсивна асиміляція українських термінів  на російський кшталт, правопис ще більше наближено до російського.

В адміністративному порядку вилучили із абетки літеру «ґ», вилучили її з друкарень, заборонили вживати у друкованих в УРСР виданнях. Так була «репресована» і повинна була зникнути буква, яка наважилася засвідчувати відмінність, окремішність українського алфавіту від російського. (Тільки в українській лікарській діаспорі дотримувалися, як правило, словника Г.Голоскевича, продовжували вживати букву ґ). З усуненням букви ґ   втрачено адекватність щодо передавання чужомовних слів з таким звуком, появилася неоднозначність деяких українських слів.

  Як звітував тодішній міністр освіти УСРР Затонський тільки за один  рік репресовано 1649 українських науковців «націоналістів», головно фахівців з української мови та історії. У компартійній пресі стали появлятися замовні статті вірнопідданих «філологів» на кшталт: «Націоналістична небезпека на мовному фронті та боротьба проти неї», «Націоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору», «Націоналістичне шкідництво в синтаксисі української літературної мови», «Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті» та ін. В журналі АН УСРР писали: «Класово ворожі елементи вели та подекуди і тепер ведуть контрреволюційну роботу на мовному фронті… подекуди вороги пролетаріату почали замінювати загальновідомі терміни на штучно видумані слова, не зрозумілі широким багатомільйонним українським масам. Петлюрівські елементи, що позасідали в деяких наших наукових інститутах, хотіли відірвати термінологію української мови від широких трудящих українських мас…» (Фізичний термінологічний бюлетень. 1935. № 4. видання Інституту мовознавства УАН).

У словнику С. Василевського (Словник медичної термінології, Київ - Дніпропетровськ, Держмедвидав, 1936)  писалося: «...докладно викрито головні моменти націоналістичного шкідництва у галузі медичної термінології...». І коли ще нерідко трапляються «науковці», які кажуть, що нинішній стан української мови "исторически сложился", то вони або полінувалися ознайомитися з історією поневоленої та нищеної України, або в душі є разом з тими, хто насильством, терором, голодомором-геноцидом, репресіями протягом десятиліть доводили українську мову до межі зникнення та вважають для себе доблестю відкрито продовжувати вікову антиукраїнську діяльність.

У пізніше виданих словниках виключено ряд слів, що широко вживались в українській мові до середини 20-х рр. як наприклад: бандаж, бляхар, ґречний, піґулка, ґуральня, дозорець, забавка, корок, краватка, крамниця, серветка, сукня, тістечка, фарба, цегельня, церата, цукроварня, часопис, шпиталь, щадниця тощо. Багато русифікованих медичних термінів у формі «кальки»  зустрічаємо в словнику «Русско-украинский  словарь под ред. И.К. Багмут и И. К.  Белодеда»   (Київ, 1980)   та в 11-томному «Словнику української мови» (Київ, 1970—1980).

Слід враховувати, що багато медичних термінів  мають однакове звучання в українській і російській мовах внаслідок спільного походження чи запозичення, найчастіше з латини: абсцес, артерія, астма, атропін, атрофія, афазія, доза, дренаж, епідемія, капсула, катар, круп, пневмонія, пульс і т. п.

В незалежній Україні, після 60-літньої заборони повернено літеру «ґ» в український алфавіт. Багато фахівців вважають, що попереду відновлення літери «ґ» в медичних термінах латинського і грецького походження, таких як анальґін, анґіна, ґанґрена, гіґієна, ґлавкома, ґрануляція, деґенеративний, конґрес, ліґатура, менінґіт, риґідність, флеґмона тощо. В деяких виданнях («Львівський медичний часопис - Acta Medica Leopoliensia»)  уже застосовується такий правопис.

Разом з тим необхідно враховувати, що чужомовні слова з літерою ґ адаптувалися, узвичаїлися на український лад вимови. Наприклад: хірургія, кардіограма, генетика  з літерою ґ будуть звучати на російський або польський лад (хірурґія, кардіоґрама, ґенетика). Адже з часом  інтернаціональні терміни стають національними. З огляду на сказане, більшість українських фахівців наукової мови вважають за доречне відтворювати літеру та звук ґ тільки в тих випадках, коли необхідно забезпечити адекватність звучання: щодо власних назв та в словах, де може бути втрачена однозначніть. Пропозиція зберегти звук ґ тільки в словах грецького походження вважається нереальною.

За роки незалежності України проведено велику роботу по опрацюванню української наукової термінології, в т.ч. медичної. Проведено низку конференцій з проблем української термінології, в т.ч. всеукраїнських та міжнародних.

Значний поштовх до розгортання термінологічної лексикографії дали регулярні міжнародні конференції: “Проблеми української термінології. СловоСвіт”, ініційовані професором Володимиром Перхачем під егідою Технічного комітету стандартизації науково-технічної термінології на базі Національного університету “Львівська політехніка” (Перхач Володимир. Засади відродження і розвитку української мови. Російсько-український науково-технічний словник. Львів, 1997. – С.6-19). Одинадцять таких конференцій проведено у Львові (1990-2010), на деяких з них (І, ІІІ, VІ, VІІ) обговорювалися питання медичної термінології, вказувалось на важливість досліджень у цій галузі. Відзначено тенденцію до впорядкованості та систематизації термінопонять, що виявляється у прагненні уникнути таких небажаних явищ, як полісемія, синонімія, багатокомпонентність терміна, перевантаженість іншомовними одиницями, епонімічними термінами тощо. Адже наукова термінологія не є сталою системою, вона живе, змінюється, пристосовується до потреб сучасності. Історія розвитку даної науки, зміна наукових поглядів, інтеграція та диференціювання наукових дисциплін, культурні зв’язки, вплив лексико-семантичної системи мови – все це відображається на термінологічній системі й на окремих термінах.

Розгляд проблем методології і практики термінологічної лексикографії на наукових конференціях, в науковій та навчальній літературі сприяє виробленню та поширенню уніфікованих наукових засад, оптимальних концепцій укладання термінологічних словників різних видів.

 Предметом дослідження стає лінгвістична проблема вдосконалення термінології клінічної медицини, її практичне втілення, яке трактується як цілий комплекс робіт щодо систематизації, кодифікації, впорядкування, уніфікації та стандартизації, а також нормування термінології, тобто перегляд терміносистеми відповідно до норм української мови. Важливою передумовою вдосконалення термінології  є  достатньо на сьогодні опрацьовані її лінгвістичні основи. Медичні словники залишаються основним джерелом систематизації та унормування медичної термінології (Місник Н.В. Медичний словник як основне джерело систематизації та унормування галузевої термінології. Українська термінологія і сучасність. Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової конференції. – К., 1997. – С.197–199).

При розвитку української медичної термінології необхідно враховувати багатства народної української мови (Петрова Ольга. Джерельна база лінгвістичного дослідження  народної медичної термінології в українській мові. Проблеми укр. термінології. Вісник державного університету «Львівська політехніка» № 336.Львів, 1998. – 289-291).

Зі становленням України як самостійної держави активізувадась підготовка словників, разом з тим помітна була відсутність єдиних методологічних засад і навіть орфографічних принципів. Одні автори продовжували лексикографічну практику попередніх років (50-х і 60-х ) і видали кілька нових словників  без належного перегляду лексичних норм української мови минулих років. У інших авторів спостерігалась тенденція до повернення традицій українського словникарства кінця 19 ст. - 1-ї третини 20 ст., з униканням іншомовних слів, посиленою увагою до народної лексики та правопису 1928 року.

В деяких словниках знайшли відображення і перші спроби формування української медичної термінології: Мусій О., Нечаїв С., Соколик О., Гаврилюк С., »Російсько-український медичний словник»,  Київ, 1991; Умань, 1992; С. Нечай, «Словник чужослів мови медика», Київ, 2000; С.Нечай, «Російсько-український медичний словник з іншомовними назвами» (Київ «Третє тисячоліття», 2000); налічує 15000 слів, вказана основна медична іншомовна термінологія, слово-джерело. Автори подають кілька пропонованих українських відповідників, на останньому місці той, що вважався досі найприйнятнішим або й єдиним, за що вони зазнали гострої критики. В цих та низці інших словників виступає прагнення очистити нашу мову від невластивих їй елементів, відновити її автентичні, питомі риси.

Видавнича спілка “Словник”, фундатором якої був Львівський державний медичний університет (нині – Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького), видала “Орфографічний словник українських медичних термінів” (Львів, 1993). Словник містить 29000 основних термінів, які стосуються 36 спеціальностей, у його підготовці взяли участь завідувачі кафедр, професори, доценти та викладачі університету, що дозволило охопити майже всі галузі медичної науки.  Вперше в Україні в такому обсязі наведені медичні терміни, що задовольняють потреби науковців, лікарів, викладачів та студентів. Автори намагалися врахувати досвід попередників в адаптації правопису.

Широке визнання фахівців-медиків і лінгвістів отримав виданий спілкою за редакцією М.П.Павловського та ін. двотомний “Українсько-латинсько-англійський медичний тлумачний словник” (Львів, 1995), який охоплює 33 тис. термінів. У передмові до праці наведено глибокий історичний аналіз видання словників в Україні, особливостей стану медичної термінології, а також надано поради стосовно користування словником. Основна частина праці – тлумачний словник з перекладом українських термінів латинською та англійською мовами. Словник вийшов у двох томах об’ємом 130 видавничих аркушів, подано близько 66000 слів. Ґрунтовне лінгвістичне редагування цих словників виконав лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка професор Л.М.Полюга.

Цінним виданням для тих, хто вперше почав писати медичні праці українською мовою, став “Російсько-український словник медичної термінології” (Наукова думка, Київ, 1996) за редакцією О.К.Усатенка. У ньому перекладено 30000 медичних термінів, що широко використовуються сучасною наукою. До одного російського терміну наведено один український еквівалент, але якщо в українській мові зустрічаються синоніми, то вони подаються у послідовності від нормативного, еквівалентного і найбільш уживаного в мові до його варіантів.У всіх словах поставлено наголос, а у словах з дефісом наголос поставлено над обома частинами, що допомагає правильній вимові

Під егідою Комітету наукової термінології, Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні, Інституту української мови підготовлено й видано фундаментальну академічну працю – “Російсько-український словник наукової термінології” в 3-х томах (Київ, 1994-1998), другий том - «Біологія, хімія, медицина».

Помітною подією стало видання в Україні перекладів всесвітньовідомого тлумачного словника Дорланда. Завдяки меценатам української медичної діаспори в США у 2002 році видано «Англо-український ілюстрований медичний словник Дорланда», українське 29-те видання у двох томах (2688 с., понад 120 000 термінів), «Наутілус», Львів. Словник не тільки полегшить знайомство лікарів України з англомовною медичною літературою, але і дає інформацію про найновіші медикаменти, прилади, пристрої, препарати, методи діагностики і лікування у світовій медицині. У 2007 році вийшов у світ «Українсько-англійський.медичний ілюстрований словник Дорланда, 30-те видання у двох томах (2272 с.), «Наутілус», Львів. Проте і в ньому не вдалося уникнути тих недоліків в українській медичній термінології, які характерні для словників нашого часу.

Протягом 1990-2010 рр. державні та приватні видавництва України видали біля 50 медичних словників. В деякій мірі поступовому звільненню мови лікарів, а заразом і широких верств населення, від засмічення може сприяти «Словник русизмів у мові медиків» (Львів, 1993) автора цих рядків.

Найновішим досягненням стало створення поруч з традиційними «паперовими» словниками нових словників на електронних носіях та термінологічних словників он-лайн. Як приклад можна навести «Українсько-російсько-англійський словник морфологічних термінів: анатомія, гістологія, цитологія, ембріологія», 599 слів; адреса сайту:  http://www.morphology.dp.ua/_dict/

Готується медичний платний он-лайн перекладач німецько-український і українсько-німецький, адреса сайту:  http://perevods.com.ua/ua/slovar.php

Компанією YakuRu Ltd. (Японія) розроблено безкоштовний «YakuSu - Українсько-японський, японсько-український словник онлайн», до якого входить медичний словник.

Додаток до інтернет переглядача Mozilla Firefox - FoxLingo  перекладає з десятків мов, в тому числі з української та на українську, адреса для завантаження додатку:  https://addons.mozilla.org/ru/firefox/addon/2444/.

Термінологія все більше входить в навчальний процес, обговорюється місце термінології як навчального предмету в медичній освіті. Видано відповідний посібник (Литвиненко Н.П., Місник Н.В. Українська медична термінологія у фаховій мові лікаря: Навч. посібник. – 2 вид., доп. – К.: Книга плюс. – 2001. – 176 с.). У Харківському національному медичному університеті створено кафедру латинської мови та медичної термінології, в Луганському медичному університеті відкрито кафедру іноземних мов з латинською мовою та медичною термінологією. Предметом дослідження науковців-викладачів є  головно латинська та грецька термінологія в зв’язку з українським назовництвом. 

На сучасному етапі розвитку термінознавства основним напрямком роботи в цій галузі є удосконалення термінології, оскільки основний корпус медичної терміносистеми вже сформувався, але потребує суттєвого впорядкування і нормалізації.

Останнім часом науковці акцентують увагу на тому, що саме робота з упорядкування термінології є необхідною умовою ефективного розвитку наукових досліджень, розвитку міжнародної співпраці, видання наукової та довідкової літератури, а також підвищення якості підготовки фахівців у вищих навчальних закладах.

Предметом науковців є лінгвістична проблема вдосконалення термінології клінічної та теоретичної медицини, її практичне втілення, яке трактується як цілий комплекс робіт щодо систематизації, кодифікації, впорядкування, уніфікації та стандартизації, а також нормування термінології, тобто перегляд терміносистеми відповідно до норм української мови.

Тенденція до впорядкованості та систематизації термінопонять виявляється у прагненні уникнути таких недоліків, як порушення лексичної загальнолітературної норми, неточне лексичне позначення наукових понять, уживання слів, не властивих українській мові, наявність термінологічної полісемії, омонімії, синонімії, багатокомпонентність терміна, перевантаженість іншомовними одиницями, епонімічними термінами, варіантність клінічних термінів тощо. Лінгвістичний аналіз термінів у напрямку дотримання відповідних мовних норм обумовлений практичними потребами у щоденному фаховому спілкуванні, спеціальній освіті, документації, друкованій продукції.

Лінгвальна нормативність термінів – це правильність їх утворення та вживання. Нормування термінології здійснюється насамперед унаслідок її ґрунтовного лексикографічного опису, результатом чого є створення відповідного словника. Забезпечення лінгвістичної нормативності термінів повинно відбуватися на фонетичному, орфоепічному, орфографічному, лексико-семантичному, словотвірному, морфологічному, синтаксичному рівнях.

Медичну термінологію необхідно розвивати і нормалізувати з урахуванням її національних та міжнародних функцій та специфічних рис – наявністю переважної кількості термінів іншомовного походження. У вирішенні проблеми взаємодії національних і міжнародних компонентів називають такі три аспекти:1- врахування традицій терміновживання, які в медицині складалися протягом століть; 2 -  доцільність використання наявних у рідній мові еквівалентних до іншомовних термінів; 3 - творення нових термінів за словотвірними моделями української мови (Наталія Місник, Людмила Симоненко. Про "стан здоров'я" мови медицини (термінологічний аспект).  Проблеми української термінології. Вісник Нац. ун-ту "Львів.політ.". – № 453, 2002. – С. 262–269).  Проте далеко не всі автори виданих останнім часом медичних словників дотримуються цих вимог. Лексично-нормативні і правописні розходження посилюються у зв’язку з перевиданням словників 1920-х pp. (М.Галин «Латинсько-український словник», В. Підмогильний і Є. Плужник «Фразеологія ділової мови»; С. Караванський «Російсько-український словник складної лексики»;  Г.Голоскевич «Правописний словник» та ін.)  та застосуванням їх різними видавництвами.

За висловом академіка НАМН України Л.Пирога  “… фахова термінологія повинна бути уніфікована і доведена до користувача у формі, яка б вимагала якнайменше зусиль у користуванні і тлумаченні” (Пиріг Л.А. Медицина і українське суспільство. Збірка медико-публіцистичних праць. – К., 1998, с. 9, 67; Українська мова у сфері медицини - сучасний стан і тенденції.  «Ваше здоров’я», № 3. -  2010). 

З аналізом потреби упорядкування наукової мови медичних текстів виступив академік НАМН України М.П.Павловський, автор, рецензент, науковий редактор багатьох наукових праць і видань українською мовою, укладач словників (Павловський М.П. Ще раз про потребу упорядкування наукової мови медичних текстів. Шпитальна хірургія. 2005. - № 2. – С. 6-15). Багато текстів авторефератів, дописів, статей знаходяться, за висловом автора «в жахливому стані». Найчастішим порушенням норм української мови є надуживання чужої лексики, застосування неукраїнських словотворів, слів-покручів, двозначність висловлювань, копіювання російських мовних зворотів. Деякі терміни переносяться в українську мову без перекладу, наприклад: озноб (замість лихоманка), спайки (зрощення, злуки), бинтування (бандажування). Неправильно вживаються суфікси в термінах, наприклад: регуляторні (замість регуляційні), вазопресорні (вазопресійні), овуляторні (овуляційні), компенсаторні (компенсаційні), пальпаторно (пальпаційно), медикаментозне (медикаментне). Неправильне вживання таких слів, як непереносимість (замість несприйнятливість), сканограма (скенограма), оперативне втручання (операційне), паренхіматозний (паренхімний), медико-хірургічна (має бути медично-хірургічна), острівці Лангерганса (Лянґерганса), прогресуюча декомпенсація (має бути наростаюча), згортання крові (зсідання), зустрічаються аденоми (трапляються) і т.д. Вчений наголошує на необхідності активізувати роботу з упорядкування української наукової медичної термінології, доводити до ладу медичну професійну лексику. Багато слів-термінів вимагають обговорення, дискусії. Усі ми повинні прагнути до чистоти у мові, позбуватися елементів чужинецького, неохайності, слід разом поміркувати над словом. Слово викладача, науковця мусить бути зразком для всіх інших.

 Отже, укладаючи словник, пропонуючи новий термін, необхідно пам’ятати, що кінцевою метою термінотворчого процесу, видання лексикографічних праць є впровадження напрацювань у науковий і професійний обіг.

 Серед сьогоднішних проблем української медичної термінології можна назвати проблему уніфікації в утворенні нових термінів, уникнення надмірної англізації, разом з тим наближення до міжнародних термінів, збереження тенденції до інтернаціолізації термінології.

Ще належить провести роботу з нормування та регламентації правопису, якому належить повернути ті скарби, що втрачені за роки експериментів в добу тоталітаризму.

Сьогодні, в період відродження і розвитку   української   культури і науки   як   ніколи важливо відновити і розвинути національну медичну термінологію, як і мову взагалі, очистити її від нав'язаних їй адміністративними заходами чужих деформованих слів, як від росіянізації, так і від надмірної «американізації». У першу чергу це актуально для практичної медицини, де діяльність лікаря пов'язана з оформленням численної документації, медичних та експертних висновків, історій хвороби, амбулаторних карт, операційних журналів, різноманітних довідок та виписок, тощо. Це не менш актуально для науково-медичних праць, дисертацій, монографій, для медичних журналів і збірників, в яких ще нерідко трапляються  кальки або неоковирні самовільні переклади з інших мов, найчастіше з англійської та російської.

Функціонування та вдосконалення української медичної термінології становить одну із важливих проблем розвитку української медицини,  української культури і науки в незалежній Українській Державі. Остаточне вирішення  проблем сьогоднішної медичної термінології ще попереду.