Львівський державний медичний інститут МОЗ УРСР /ордена Дружби народів/ після Другої світової війни
(шостий період, 1944-1991)
27 липня 1944 року Червона армія звільнила Львів від гітлерівських окупантів. Військові та партійні органи відновили радянську владу і тоталітарну комуністичну диктатуру. Одразу наказали польським підпільним військам АК скласти зброю і приєднатися до Червоної Армії, або до радянсько-польської армії. Вже 1 липня всіх командирів АК у Львові було запрошено до радянського штабу, де їх одразу заарештували і відправили в тюрму на Лонцького. Згодом їх усіх засуджено на 10-20 років і вивезено в Сибір.
Після масового вбивства гітлерівцями євреїв та інших, еміграції частини українського населення та з поверненням до Львова евакуйованих в 1941 році осіб у Львові було лише 150 тис. населення (до 1939 року було 345 тис.). В жовтні 1944 року кількість жителів у Львові становила 154 тис., в тому числі 40,6 тис. українців, 103,4 тис. поляків, 8,5 тис. росіян, 1,7 тис. євреїв. Єврейське населення Львова в ході війни було майже повністю винищене гітлерівцями. За іншими даними при визволенні міста Львова в ньому знаходилося 3400 євреїв.
В Західні області було скеровано (1945) понад 35 тис. партійних працівників і 3 500 спеціальних пропагандистів. На 1 січня 1946 року прибуло близько 80 тис. партійних, радянських, господарських та інших керівників партійного та державного апарату. Прибуло багато переселенців зі сходу в заклади промисловості, транспорту, освіти, в наукові та культурні установи. Масу демобілізованих офіцерів залишали на постійне проживання в містах Західної України.
У жовтні 1944 року відновлено попередній (1939-1941) Львівський державний медичний інститут. В перші дні виконуючим обов’язки директора призначили Максима Музику – члена НТШ, колишнього заступника директора медінституту (1939-1941). Незабаром приїхав директор Тимофій Глухенький, уродженець Чернігівщини, професор терапевт, який до цього працював в Ростові, Іжевську та ін. Він поселився в двоповерховому будинку, який збудував собі М. Панчишин (в 1925 р.), де влаштував рентгенівську апаратуру, приймав численних хворих з Галичини. Заступником директора залишався до 1948 року М. Музика. Заступником директора інституту з навчальної роботи став львів’янин П. Мельничук, видав накази про викладання українською мовою. Ліквідували діючу на фахових курсах кафедру історії медицини, відкрили військову кафедру та кафедру латинської мови.
У 1944 році, на відміну від 1939 року, прибули зі Сходу УРСР та з СРСР багато професорів медицини. В медичному інституті почали працювати професор топографчної анатомії І. В. Студзінський (з Києва), професор хірург Г. П. Ковтунович (з Душанбе), доктори мед наук ортопед-травматолог Г. Ф. Скосогоренко (з Душанбе), хірург Георгій Караванов (з Харкова), терапевт Ніколай Кевдін (з Туркменістану, росіянин), доцент дерматовенеролог Тихон Глухенький. Пізніше (1945) прибули професор судової медицини В. П. Ципковський (з Іжевська і Києва), професор очних хворіб А. М. Родигіна (з Іжевська), професор фармаколог з армії Г. О. Петровський, професор невропатолог Д. І. Панченко з армії, професор анатом О. А. Отелін (з Харкова), професор патологічної фізіології Г. В. Пєшковський (з Сталінабада), доктор медичних наук мікробіолог Л. А. Чорная (з Душанбе), доцент патологоанатом М. В. Войно-Ясенецький (із Сталінабада), доцент терапевт В. І. Чернов. У 1946 році прибули професор терапевт В. Х. Василенко, професор отоларинголог С. В. Міхайловскій (з Башкірії), доктор мед.наук - інфекціоніст Г. Г. Хоменко (із Києва) та ін.
Професори медичного факультету польського університету (одинадцять осіб), які залишилися після вбивства гітлерівцями десятьох професорів, продовжували працювати в інституті. По змозі проводили свої дослідження, опублікували 70 наукових праць в радянських і закордонних журналах. Найбільш активно вели наукову роботу професори Р. Вейгль, Ф .Гроєр. Кафедру латинської мови очолив (1944) Микола Панчук, уродженець Станиславівшини, закінчив філософський факультет Львівського університету (1912), учитель гімназій Львова. Перші роки оплата професорів була низькою, студентам давали також невисокі стипендії.
Уже в серпні 1944 року був оголошений набір на всі курси. По вступних іспитах на 1-ий курс лікувального факультету зараховано 469 студентів, із них 50 чоловіків. Серед них значна кількість демобілізованих із армії, після поранень на фронті. На старші курси прийняли частину студентів ДМПФК та переведених з інших медичних інститутів УРСР.. 1 жовтня в інституті розпочали новий навчальний рік 1062 студенти лікувального і фармацевтичного факультетів. Повернено комуністичні програми навчання. В інституті відкрито спецчастину - відділ МВС (1946 р., з 1953 р. - КДБ), який займався шпигунською роботою, виявляв «антипартійних» осіб, запроваджував донощиків («секретных сотрудников» – сексотів) в інституті у кожній групі співробітників і студентів, впливав на рішення керівництва.
Прийом студентів знаходився під контролем партбюро, спецчастини та керівництва інституту. Наступного року на навчання була зарахована значна кількість демобілізованих фронтовиків, росіян, євреїв, уродженців інших республік СРСР. Частину вступників приймали за рекомендацією партійних організацій та начальства. Викладачам, які приймали вступні іспити, давали вказівки щодо частини вступників (особливо медалістів) – кого можна прийняти, кого не можна. Часто оцінку ставили не за відповіді на екзаменаційні питання, а за вказівкою «зверху».
Дипломи лікарів виписували тільки російською мовою. По закінченню навчання дипломованих лікарів скеровували на 3 роки на роботу в Галичині та в інших областях УРСР. Після відпрацювання за скеруванням молоді лікарі могли залишатися, або переходити в іншу медичну установу в іншому населеному пункті.
В цей період викладачів не вистарчало. З 226 осіб професорсько-викладацького складу, що працювали в інституті перед початком війни, залишилося 95, серед них 18 професорів, 13 доцентів та 64 асистентів і викладачів. Бракувало 14 професорів і 3 доцентів, які були страчені гітлерівцями або загинули у 1941 році. Стали запрошувати студентів старших курсів викладати теоретичні дисципліни студентам першого і другого курсів. Директор Т. Глухенький умовив студента 4-го курсу Едуарда Фрайфельда стати викладачем нормальної анатомії. Згодом (1946) він став асистентом, проводив заняття у групі автора, багато років був кваліфікованим доцентом і активним громадським діячем. Засновано (1947) Студентське наукове товариство (у автора посвідчення № 3).
Після закінчення Другої світової війни у 1945 році влади СРСР і Польщі запровадили процес репатріації українського, польського і німецького населення. Після війни СРСР віддав Польщі землі УРСР – частину Лемківщини, Закерзоння, місто Перемишль. Польська влада провела переселення українців, які народилися і багато років проживали на українських землях у Закерзонні, Надсянні, на Лемківщині і Холмщині до Галичини та в інші області УРСР. В процесі переселення прибули 122 622 українські родини (482 880 осіб). За соціальним складом найбільш чисельну категорію «самостійного» населення становили селяни – 286 858 осіб. До «несамостійної» категорії зараховували дітей, людей пенсійного віку, інвалідів, до них належали 182 944 особи.
Одночасно проводилося репатріація з Галичини до Польщі. Протягом 1944 - 1946 років репатріювали з УРСР до Польщі 776 200 поляків, 32 800 чехів і словаків, 447 600 німців, які були переселені гітлерівцями на українські землі. З Галичини переселено 752 100 поляків. Поляків і німців переселяли з Галичини на території Польщі та отримані з Східної Німеччини. Поляки багато століть домінували серед мешканців Львова, після війни та переселення. польська етнічна громада у Львові перетворилася з домінуючої більшості у нечисленну меншість. В 1946 році після репатріації у Львові із 160 тис. поляків 1939 року залишилося тільки 15 тис. З колишнього довоєнного (1939) населення Львова в 1946 році залишилося в місті лише 30 тис. осіб.
З більшістю польського населення у 1944 – 1946 роках переїхали зі Львова до Польщі польські вчені. Виїхали майже всі польські професори медицини (10 осіб) і викладачі та лаборанти (кілька десятків осіб), які багато років працювали в медичному факультеті, згодом в медичному інституті. Переїхали, переважно до нового відкритого польського університету в м. Вроцлаві (колишній німецько-польський Бресляу, який після війни віддали Польщі). Влада організувала приїзд до Львова на їхнє місце та на місце вбитих гітлерівцями вчених професорів і доцентів зі східних областей УРСР та з СРСР.
Професор анатомії Ю. Марковскі виїхав (1944) до Польщі, незабаром його замінив проф. А. Любомудров з Росії (Іваново). Йому була надана велика квартира професора Г. Кадия на 2-му поверсі анатомічного корпусу, де він проживав близько 20 років, приймав у свята своїх співробітників та знайомих. Професор біології Р. Вейґль виїхав (1945) до Краківського університету, його замінив проф. М. Єфімов з Москви. Отоларинголог Т. Залевскі виїхав до Вроцлава (1944), незабаром його замінив С. Міхайловскі з Башкирії. Хірург А. Ґруца переїхав до Варшави (1944), його замінив С. Скосогоренко (єврейського походження) з м. Душанбе. Професор гігієніст З. Штойзінґ виїхав (1945) до Вроцлава, замінив його професор білорус В. Мартинюк з Києва. Дерматолог Я. Ленартовіч виїхав (1946) до Вроцлава, його замінив Т. Глухенький з м. Орджонікідзе. Патофізіолог Б. Ґендош виїхав до Кракова (1945), його замінив Г. Пешковський із Сталінабада.
Історик медицини професор В. Зємбіцкі виїхав (зі своєю великою науковою бібліотекою) спочатку до Кракова, потім перебрався до Вроцлава. Дерматолог Р. Лещиньскі і невропатолог Г. Гальбан виїхали в пенсійному віці. Лише педіатра Ф. Ґроєра, який виїхав в Польщу (1946), замінив його учень, українець, доцент С. Коржинський. Після від’їзду до Москви Я. Парнаса (1941) кафедру біохімії згодом також очолив львівський українець доцент Б. Собчук. Залишився працювати в медичному інституті до похилого віку (до 76 р.) поляк, професор фармакогнозії Тадеуш Вільчиньскі.
Влада Польщі, в період перебування країни у Кремлівському «соціалістичному таборі», здійснила (1947) військово-політичну операцію «Вісла». Понад 150 тис. українців були примусово виселені зі своїх родинних місць і розпорошені по території Польщі, переважно на «повернуті землі». Продовжили подібні до колонізації заходи з метою завершення полонізації Польщі, ліквідації територій, заселених українцями.
Друга світова війна привела до знищення аграрного господарства УРСР, зруйнованими були тисячі колгоспів і радгоспів, залишалося мало людей придатних до праці. За вказівками з Москви встановили в УРСР надзвичайно великий план здачі зерна державі, що вважали сталінською політикою хлібозаготівель. До Києва прислали нового партійного керівника Л. Кагановича. Посуха та забір і продаж зерна за кордон привели в УРСР у 1946 – 1947 роках до голодомору сільського населення, загинуло біля 1 млн людей. В Західних областях голодомор менше проявився, найбільше потерпіла Чернівецька область, менші зміни були на Львівщині. Частину селян захищали від забору у них зерна відділи українських повстанців. В медичному інституті діяла карточна система, яка давала змогу не вмерти з голоду. Викладачам і студентам видавали мало продуктів, ціни на них різко підвищилися, буханець чорного хліба коштував 100 - 150 карбованців.
В грудні 1947 року партбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про скасування карткової системи і проведення грошової реформи. Вилучили з обігу зайву грошову масу, в три рази зменшили обігову грошову масу. Студентам і викладачам інституту проводили біля головного корпусу обмін невеликих грошей –один новий карбованець за десять старих. В кого були великі нагромадження грошей - їх не обмінювали. Запровадили обов’язкові «позики», відбирали значну частину зарплат і стипендій.
По закінченню Другої світової війни в Галичині, у Львові, в медичному інституті продовжувалася складна і напружена обстановка. Продовжувала боротьбу за незалежність Українська повстанська армїя (УПА), ускладнювала ситуацію наявність польських підпільних відділів Армії Крайової (АК). Після звільнення Львова від німецьких окупантів АК почала 1 серпня 1944 року з жителями Варшави Варшавське повстання з метою встановити в столиці польську владу. Червона Армія поблизу не підтримала повстання, воно було жорстоко придушене гітлерівцями. За 63 дні повстання загинули 10 тисяч повстанців, 17 тисяч потрапили в полон, 7 тисяч пропали безвісти. Загинуло близько 150 тисяч цивільного населення Варшави, велика частина міста була зруйнована.
Комуністичний уряд Польської республіки офіційного 19 січня 1945 року розпустив АК. Частина вояків продовжувала до кінця 1945 року боротьбу проти комуністичної влади, проти українського населення і УПА на території колишньої Польщі. Траплялося, що колишні збройні загони АК домовлялися з УПА і виконували спільні збройні операції. За даними НКВС до 1 вересня 1945 року у Львівській області заарештовано 3 319 вояків АК, комендантів Львівського обшару АК.
1 листопала 1944 року помер митрополит Андрей Шептицький у 80-му році життя. Єпископа Йосипа Сліпого, який перебрав провід над Галицькою митрополією, арештували разом з іншими українськими католицькими владиками 11 квітня 1945 року, засудили на 8 років важких робіт. Наступного року влада своїми репресіями і насильством реалізувала «самоліквідацію» Української греко-католицької церкви.
По закінченню Другої світової війни в Галичині продовжувала боротьбу за незалежність Українська повстанська армїя (УПА). В УПА відійшли (1944) студенти інституту Володимир Манюх, Олександр Король; Василь Ониськів помагав УПА проводити санітарні курси. Викладачі і студенти Львівського медичного інституту, лікарі зазнали репресій. В 1945 році загинули в УПА асистент Антін Кольман, Степан Олесницький. У 1946 році енкаведисти вбили студентів інституту Богдана Коваля та Петра Городника.
В селі біля Яворова енкаведисти замордували (1944) лікаря Юрія Липу – видатного громадського діяча, письменника, поета, публіциста, сина Івана Липи. Він закінчив Познаньський університет (1929), організував у Варшаві Український Чорноморський інститут, опублікував більше 50 актуальних праць, на львівщині проводив підпільні курси для медсестер УПА. Автор «всеукраїнської трилогії»: «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941).
Органи МВС (раніше НКВС) арештували, заслали або довели до загибелі багато викладачів і студентів інституту. Були засуджені (1948-1949 рр.) студенти Плюгавка Андрій, Зубрицька Ольга, Буряк (Бусол) Галина, Вовк Марко, Росовська (Гривна) - Анна, Колдра Олександр, Ухач Емілія, Копистянська Віра (після закінчення), Заячківський Мирон, Гіжовська Марія, Кузьма Роман, Боровець Софія, Стахів, фармацевт Віра Лемеха, Стецько Анна, Олег, Вагула Марія, Пристай Ярослав, Василь Труш, Баран Любомир, Чепига Віра, Кузик Емма, Коротинська, Каськів, Червак, убито студентку секретаря деканату Любу Верес. Арештовано і засуджено висококваліфікованих лікарів, викладачів, зокрема фізіолога Марію Ясеницьку (1945), терапевта О. Барвінського на 10 років (1947), доцентів Матвія Лотовича (1948), Ярослава Бачинського (невропатолог, в.о.зав.кафедри, історик медицини, 1949), Миколу Тимчишина, інфекціоніста асистента С. Кметика (1950), Аспіранта кафедри фізіології Богдана Надрагу вивезено в Сибір (1947), Володимира Васильчишина після аспірантури (1948) засуджено на 10 років.
Після спровокованого убивства у Львові письменника Я. Галана (жовтень 1949 р.) в медичному інституті виключено і арештовано викладачів і десятки студентів. Арештували на деякий час професорів Г. Ковтуновича і М. Туркевича, асистента М. Копистянського, лікарів Н. Левицьку, Я. Павловську, студентів І. Буланову, В. Васюту, В. Шелеста. Студентка інституту Банах Дарія-Іванна від переслідування НКВС (1949) дістала психічний зрив.
Радянська влада проводила боротьбу з українським населенням, яке часто сприяло УПА. Масовими й жорстокими були репресивно-каральні акції в західних областях України. Щоб підірвати соціальну базу УПА, радянські спецслужби здійснили масову депортацію “членів родин” оунівців, вояків підпілля. У 1944–1945 роках з Галичини у східні райони СРСР було вивезено 12 117 сімей (30 259 осіб). Депортація продовжувалася до 1949 року і загалом охопила 50 453 сім’ї (143 141 особу).
В УРСР в 1919-1953 роках рішенням судових органів або «особливих нарад», військових трибуналів, «двійок» і «трійок» сотні тисяч громадян було засуджено, багато до найвищої міри покарання і розстріляно. За нашими дослідженнями матеріалів реабілітації в УРСР в 1919-1953 роках було репресовано і пізніше реабілітовано 278 лікарів, серед них 109 українців, 134 євреїв та 91 із 14 національностей. Розстріляно 70 лікарів-українців, нема даних, де вони здобули лікарські дипломи.
При зміні складу населення на місці колишньої полонізації партійні органи і радянська влада стали проводити русифікацію Львова та Галичини. В містах, районах запроваджували російську мову, багато шкіл перевели на російську мову навчання, запроваджували російську мову в дитячих садках, в інститутах, театрах, кінотеатрах, поширювали російську пресу та книги. В крамницях, ресторанах, клубах звучала російська музика і пісні. Присилали російськомовних начальників, партійних керівників, спеціалістів. Львів ставав наполовину російським.
Прислані до Львівського медичного інституту науковці запроваджували прийнятий тоталітарним режимом радянський спосіб науки і системи навчання студентів. Більшість викладала російською мовою, виховувала покоління «здатне остаточно встановити комунізм». Нові завідувачі кафедр формували свій науковий напрямок, дослідження попередніх польських професорів не продовжували. Історію медичного інституту відзначали і описували тільки з 1939 року, рідко згадували медичний факультет існуючого півтора століття університету. Не згадували розбудову за Австро-Угорщини «медичного містечка». Замовчували існування Державних медико-профілактичних фахових курсів (ДМПФК), довгий яас не признавали документів про навчання на цих курсах.
Невеликий курс історії медицини, який заборонили в медичних інститутах після жовтневого перевороту і запровадили в СРСР тільки у 1948 році, після В. Зємбіцкого на кафедрі організації охорони здоров’я читав 25 років викладач, пізніше професор Ісаак Шапіро (закінчив Харківський інститут червоних професорів 1935 р.). Він публікував матеріали партійного характеру по історії медицини в Галичині. Кафедру факультетської терапії очолював (1945 – 1948) професор В. Х. Василенко, уродженець Києва, пізніше працював в Москві. Його арештували (1953) і готувалися стратити у сфабрикованій Сталіним «справі лікарів», «вбивців під маскою професорів-лікарів». Проведена деяка українізація інституту викликала невдоволення багатьох викладачів, звернулися зі скаргами до Москви, Т. Глухенького зняли з посади директора (1944). Новим директором призначено Г. П. Скосогоренка (на 6 років), згорнулася українізація інституту.
Посилилась в інституті діяльність спецчастини МДБ. Агенти пізнім вечором привозили студента, лікаря, викладача до управління на вул. Дзержинського (тепер Вітовського) та в окремій кімнаті кілька їх працівників проводили довгі розмови російською та українською мовами. Виясняли умови, зацікавлення, інтереси, тоді пропонували співпрацю для добра держави та їхнього особистого добра. Обіцяли підтримку в отриманні призначення, в просуванні по службі, та пропонували передавати їм систематично відомості про розмови, поведінку в колективі, стати «секретним сотрудником». Якщо претендент не заперечував усього, але обгрунтовано і переконливо відмовлявся – відпускали його. Якщо погоджувався – оформляли документи, домовлялися через кого, як і коли передавати відомості. Вважалося, що «сексоти» МДБ були в кожній студентській групі, в кожній кафедрі та клініці. Траплялися випадки коли окремі викладачі-лікарі проводили відверті розмови зі своїми пацієнтами та доносили на них, так що їх пізніше арештували.
Радянська влада планувала в п'ятирічці 1946-1950 років "перетворити Львів у великий індустріальний центр республіки". До Львова з Росії перевезли 25 фабрик і заводів, направляли російських фахівців. В місті інтенсивно будували нові та реформували довоєнні промислові підприємства, відкривали нові школи, училища і технікуми, інститути. У 1955 році промисловість Львова складалася з 58 заводів, 30 фабрик, 37 виробничих комбінатів, 4 райпромкомбінатів, 13 друкарень, 30 виробничих і навчально-виробничих майстерень, 6 майстерень ремонтно-будівельних контор, 64 кооперативних артілей. В зв’язку з цим з 1950 року з метою пошуку роботи на виробництві до Львова інтенсивно мігрувало сільське населення, насамперед Львівської області. З 1960 року для здобуття освіти у багатьох відкритих училищах та інститутах та подальшого працевлаштування до міста також прибувало багато сільської молоді. До Львова переїхало також багато сільських жителів з Тернопільської області, дещо менше з Івано-Франківської, Волинської та Хмельницької. Найбільші темпи приросту припали на 1955–1959 роки, тоді до Львова прибуло близько 79 тис. українців. Кожні десять років, за матеріалами переписів 1959–1989 років, склад населення міста поповнювався на 130 – 140 тисяч осіб української національності.
У 1959 році у Львові проживало 410,7 тис. осіб, у 1970 р. – 553,5 тис., у 1979 р. – 665,1 тис., у 1989 р. – 786,9 тисяч осіб. Упродовж 1959–1989 років чисельність мешканців Львова зросла майже вдвічі. В 1950 – 1970-ті роки національний склад населення міста зазнав кардинальних змін. Львівські євреї були знищені в роки війни, поляків виселили за угодою між УРСР і Польщею, численним був наплив росіян і російськомовних українців. При тому, на склад населення міста великий вплив оказало після багатьох століть інтенсивне переселенню сільських мешканців.
У національному складі мешканців Львова з 1950-х років, на відміну від попередніх періодів його історії, почали поступово переважати українці, їхня частка серед населення міста невпинно зростала. У 1955 році українці становили 44,2 % населення (168 тис. осіб), пізніше у 1959 р. – 60,2 % (247 тис.), у 1970 р. – 68,2 % (378 тис.), у 1979 р. – 74 % (492 тис.), Другою за чисельністю етнічною групою у Львові були росіяни. У повоєнні роки їх кількість у Львівській області була навіть вищою, аніж у сусідніх з РФ Сумській та Чернігівській областях. У 1951 році 39% населення у Львові становили росіяни. Після прибуття багатьох українців із сіл у 1955 році у Львові нараховувалося 135 тисяч росіян (35,6 %). За складом населення Львів після багатьох століть знову міг стати українським містом.
. Керівництво інституту при підтримці в Москві ВАК багато років надавало звання професора тільки приїжджим з УРСР і СРСР викладачам. У воєнний рік та перші післявоєнні роки в інституті звання професора отримали Г. Ф. Скосогоренко (1945), Г. В. Караванов і Н. А. Кевдін, М. В. Войно-Ясенецький (1946), Д. І. Панченко, Г. Г. Хоменко, І. М. Грабченко, Л. А. Чорная (1947), Л. М. Кузменко (1948) та ін. З 1944 до 1961 року професорами інституту були тільки приїжджі з СРСР і УРСР лікарі, жодному з місцевих викладачів-українців на протязі 17 років не вдалося здобути звання професора.
Частина викладачів, які прибули до Львова з різних регіонів СРСР, уже мали звання професора, немало з них отримали це звання за коротший період наукової та викладацької роботи. Так, терапевт Т. Т. Глухенький став професором у 36 років, отоларинголог С. В. Міхайловський – у 37 років, гістолог А. П. Дибан – у 38 років; фізіолог А. М. Воробйов, педіатр С. І. Ігнатов – у 40 років. В той же час місцеві, здібні і талановиті місцеві науковці, змогли при радянському режимі отримати пізніше звання професора тільки у набагато старшому віці. Професорами стали: С. Коржинський – у 63 роки, С. Мартинів – у 62 роки, Любомира Луцик – у 60 років, Стефанія Юсько – у 55 років.
В інституті проводили захисти кандидатських і докторських дисертацій за запровадженими в СРСР законами. До складу Вченої ради інституту, яка приймала захист дисертацій, планувала наукові роботи, вирішувала надання наукових звань, дирекція ввела (як після жовтневого перевороту в СРСР та УРСР, як у 1939 р.) представників партії, комсомолу, профспілки, а також бухгалтера, працівника відділу кадрів, бібліотеки, технічних працівників інституту, студентів. Усі вони голосували за тематику наукових медичних досліджень, теми кандидатських і докторських дисертацій, присвоєння медичних наукових ступенів і звань, за звіти наукових медичних досліджень і т.п.
У 1948 році вперше захистив докторську дисертацію акушер-гінеколог Я. В. Куколєв, за рік отримав звання професора. Першим з місцевих викладачів захистив дисертацію на запроваджений у Львові ступінь кандидата наук лікар-біохімік Б. Собчук (1946), який працював в галузі біохімії з 1933 року. Пізніше були допущені до захисту кандидатських дисертацій М. М. Музика (1947), М. Лотович (1948), Р .О. Бариляк (1949), Ю. І. Децик, Я. А. Криштальська (1950). Хірургу А. І. Гнатишаку Вчена рада під партійним керівництвом двічі відмовляла в присудженні вченого ступеня через «недостатню громадську роботу», тільки за третім разом (1950) захист відбувся. Кандидатські дисертації захистили також М. Подільчак, Д. Луцик, О. Коваль, В. Кліпко (1951), С. Мартинів (1952), Любомира Луцик і Р. Рудий (1953), М. Дубовий (хоч мав звання «доктор медицини» з 1937 р.), С. Коржинський, Д. Пронів, В. Чаплинський (1954), Я. Ганіткевич, С. Юсько (1955), Д. Макар (1956) та ін. Двічі була змушена готувати кандидатську дисертацію З. Гельнер. Вона, як спочатку місцеві українці, написала дисертацію українською мовою, тільки автореферат російською мовою. але 1956 року з Москви надійшло розпорядження усі дисертації писати і захищати російською мовою.
В інституті продовжували працювати професори медичного факультету польського університету, які залишилися після вбивства гітлерівцями десятьох професорів. Проводили свої дослідження, опублікували 70 наукових праць в радянських і закордонних журналах. Найбільш активно вели наукову роботу професори Р. Вейгль, Ф .Гроєр. Кафедру латинської мови очолив (1944) Микола Панчук, уродженець Станиславівшини, закінчив філософський факультет Львівського університету (1912), учитель гімназій Львова. Перші роки оплата професорів була низькою, студентам давали також невисокі стипендії.
В цей час стали розвивати медичний інститут для покращення охорони здоров’я. В 1947 році відкрили курси спеціалізації та вдосконалення лікарів на клінічних кафедрах, пізніше (1955) їх реорганізовано у факультет удосконалення лікарів. У 1949 році в інституті були 41 завідувач кафедр, в тому числі лише 8 місцевих науковців, в числі 25 доцентів було лише 4 місцевих. Серед 236 викладачів інституту було ще 15 поляків, в інституті працювали 174 приїжджі професори і викладачі та лише 64 “местных” (з довідки директора Г. Скосогоренка до Львівського обкому партії).
Після війни в Західній Україні відкрито нові медичні інститути: Чернівецький (1944) Івано-Франківський (спочатку Станіславський, 1945), медичний факультет в Ужгородському університеті (1945), Тернопільський (1957). Викладачами стали переважно переведені або прислані викладачі медичних інститутів східних областей УРСР та РСФСР. Нові медичні інститути готували лікарів у пергу чергу для своїх областей. Львівський медичний інститут з 1950-х років скеровував своїх випускників у Львівську область та в інші області УРСР. Значний розвиток інституту у науковій і педагогічній роботі став відбуватися у 50-х роках ХХ сторіччя, коли після довгих років сталінських репресій настав період хрущовської відлиги. Після ХХ з’їзду КПРС (1956), засудження культу та ідеологічної спадщини Сталіна, була відкрита «залізна завіса». З'явилися знову класична література, більш правдива історія, відкриті для публіки музеї. Мільйони невинних політв'язнів поверталися з Сибіру до своїх домівок. Інститут почали широко розбудовувати. Побудували новий теоретичний корпус, ряд гуртожитків. Розширено клінічні корпуси терапії, хірургії та акушерства і гінекології за надбудову третього поверху. Збудований за Австро-Угорщини медичний факультет, один з кращих на початку ХХ ст., став одним з кращих, елітних навчальних закладів серед медичних інститутів СРСР. Навчання продовжено до 6 років для лікарів і до 5 років для фармацевтів, так що 1953 року випуску не було. У 1954 році серед випускників був Михайло Павловський – майбутній перший директор/ректор інституту/університету із жителів Західної України.
Автор (Я. Ганіткевич) вступив до Львівського медичного інституту у 1946 році, був очевидцем виключення і репресій викладачів і студентів. Слухав лекції російською мовою більшості професорів, що прибули зі Східної України та з Росі. Українською мовою за п’ять років читали на потоці автора Б. Собчук, М. Музика, С. Коржинський, І. Студзінський, Р. Бариляк і М. Дубовий. Деякі асистенти на цих кафедрах проводили заняття лише російською мовою. У 1951 році автора, як активного члена Студентського Наукового товариства, зарахували в аспірантуру кафедри нормальної фізіології. Під керівництвом професора Я. П. Склярова підготував і захистив 1955 року кандидатську дисертацію, написану українською мовою. Перед тим автор прочитав пробну лекцію (фізіологія дихання) українською мовою в прекрасній аудиторії кафедри, в якій 60 років тому (9 вересня 1894 р.) в день урочистого відновлення медичного факультету прочитав свій декрет Імператор Франц Йозеф І в присутності еліти Львова і Відня, де було багато ректорів університетів Європи. Але тоді про це ніхто з працівників кафедри не знав.
В даній аудиторії багато років читав лекції з фізіології професор Адольф Бек німецькою та польською мовою. За радянської влади лекції читали тоді в цій аудиторії професор Я. П. Скляров і доцент І. В. Скороход російською мовою. Після вибуття за віком з комсомолу та після відмови вступати до партії автор змушений був «за своїм бажанням» залишити інститут. Більшість населення Західної України України не погоджувалися вступати в КПРС, на 23 тис. членів Львівської партійної організації у 1950 році лише 10% походило з місцевого населення.
В інституті відкривали нові кафедри і факультети. Створено кафедру комунальної гігієни (1954), епідеміології (1958), торакальної хірургії(1964). Професор Анатолій Гнатишак відкрив в інституті першу в УРСР та першу в СРСР кафедру онкології (1966). Відкрито кафедри гігієни харчування (1971), гігієни праці (1972), дитячих інфекційних хворіб (1989). У 1958 році відкрили стоматологічний факультет, до цього була лише (з 1914 р.) кафедра стоматології. Згодом відкрито педіатричний та санітарно-гігієнічний факультети, почато впроваджувати очно-заочну форму підготовки провізорів. Створено (1958) Спортивний клуб, підготовлено багато майстрів спорту.
У багатьох місцевих студентів та викладачів та деяких приїжджих було негативне ставлення до комуністичної диктатури. Продовжували дотримуватися релігійних свят, підпільно, хрестили дітей, хоронили з священиками (автор так хоронив батьків), проводили вінчання. Читали видану раніше літературу, заборонені режимом поезії Т. Шевченка та І. Франка, слухали зарубіжне радіо. Часом переписувалися із рідними і знайомими в діаспорі, інколи вдавалося виїжджати за границю. Студент інституту, пізніше асистент кафедри анатомії Василь Боянівський пройшов підпільно в Дрогобичі навчання і був висвячений на священика забороненої владою УГКЦ. Він допомагав священикам, брав участь в заборонених релігійних заходах, надавав потрібну допомогу населенню.
За роки комуністичної диктатури в СРСР в інституті далеко відійшли від норм справедливості та чесності при вирішенні кадрових питань. Довгий час допуск до аспірантури місцевих випускників обмежувався спецчастиною та партійним бюро інституту. У червні 1953 року на пленумі Львівського обкому КПУ директор Львівського університету ім. Івана Франка Євген Лазаренко говорив: «Ганебно стоїть справа з прийомом до аспірантури», коли питання зарахування в аспірантуру вирішують органи МВС. Мало місце різке обмеження росту місцевих співробітників-науковців. Керівництво інституту та спецчастина обмежували можливість наукового росту українців до рівня кандидатів наук, докторів наук і професорів. Переважно не допускали росту кадрів із місцевих лікарів, не допускали до захисту докторської дисертації місцевих лікарів доцентів.
Керівництво інституту з часом допустило до підготовки і захисту дисертації небагатьох місцевих науковців-викладачів. За 45 років радянської влади на багатьох кафедрах медичного інституту жодному викладачеві-галичанину – “мєстному» - не дали можливості підготувати і захищати докторську дисертацію та стати професором. Це кафедри анатомії, патологічної анатомії, епідеміології, інфекційних хворіб, офтальмології, рентгенології і радіології, анестезіології і реаніматології, гігієни харчування, комунальної гігієни, організації охорони здоров’я, філософії. З кафедри нормальної фізіології, яку очолювали професори Скляров Я. П. (1952-1974), Панасюк Є. М. (1974-1999) партбюро та ректорат (при участі спецвідділу КДБ) усунули або заставили піти десять місцевих науковців: М. Ясеницька (арештована), Є. Думін, В. Васильчишин (арештований), Б. Надрага (засланий в Сибір), Я. Ганіткевич, І. Шостаковська, О. Назарчук, Н. Давосир, А. Мазурок (арештована), Є. Яремко.
Влада інституту затримувала надання посади і присвоєння звання професора після захисту докторської дисертації, декому з місцевих українців зовсім не надано заслуженого звання професора. Михайло Дубовий, уродженець Львівщини, закінчив медичний факультет Львівського університету (1931), захистив (1937) дисертацію на вчене звання «доктора медицини». Працював у дерматовенерологічній клініці університету (з 1939 р.), згодом у Львівському медичному інституті (1939-1940). В квітні 1940 року був арештований і засуджений на 5 років, перебував в Узбецькій РСР. У 1946 році повернувся на кафедру Львівського медичного інституту, працював асистентом (до 1967 р.), доцентом (до 1973 р.), завідувачем кафедри (до 1985 р.). Повторно захищав дисертації на науковий ступінь кандидата наук (1954) та доктора наук (1970). Видатний дерматовенеролог, досліджував роль стероїдних і статевих гормонів у патології шкіри, профілактику професійних дерматологічних захворювань у робітників, лікування сифілісу. Автор близько 90 наукових праць, проте до кінця радянського режиму йому не давали звання професора. (Отримав його тільки в Україні у віці 84 роки). Написав книжку спогадів про перебування в засланні.
Фото М. Дубовий
Партійне керівництво не допустило до захисту докторської дисертації та посади професора видатного вченого Максима Музику. Уродженець Львова, закінчив медичний факультет університету Франца Йозефа І (1913), заснував (1919) і очолював бактеріологічно-хімічний інститут НТШ, професор і декан У(т)У, вчений бактеріолог, голова УЛТ у Львові (1925-1930). Був обраний членом Народних зборів у Львові (1939), призначений заступником директора відкритого медичного інституту по навчальній роботі. Воєнні роки провів у Харкові та Киргизії. Після війни був заступником директора медичного інституту (1944 -1948), Захистив кандидатську дисертацію та отримав наукове звання доцента (1947), завідував кафедрою мікробіології (1944-1964). Дружину його художницю Ярославу Музику арештували (1948) і засудили на 25 років. М. Музика досліджував епідеміологію інфекційних хворіб, проводив на собі експерименти з самозараженням збудниками склероми, вивчав вплив антибіотиків. Опублікував 50 наукових праць, підготував 6 кандидатів наук. Залишався доцентом, консультантом кафедри (1964-1969), прожив 83 роки. Керівництво інституту не допустило кваліфікованого вченого, завідувача кафедрою, до захисту докторської дисертації та посади професора.
фото М. МУЗИКА
Львівський медичний інститут закінчив 1954 року Л. М. Личковський, працював доцентом і завідувачем кафедри анатомії, після захисту докторської дисертації (1969) звання професора не надавали йому 20 років, отримав тільки 1989 року. Місцевому хірургу О. В. Фільцу після захисту докторської дисертації 16 років не давали посади і звання професора. О. О. Кіцера після захисту докторської дисертації (1976) не отримував звання професора 7 років, Любомира А. Луцик і Ю. М. Туркевич - 6 років, В. С. Лесюк і Я. І. Томашевський – 5 років, Стефанія Юсько – 4 роки. М. О. Вільчинський не отримав звання професора до розпаду СРСР (5 років).
Не дозволили подавати докторську дисертацію видатному рентгенологу Ярославі Криштальській. Закінчила медичний факультет Ягеллонського університету (1924), працювала рентгенологом у клініках медичного факультету Львівського університету, Народної лічниці, доцент курсу рентгенології кафедри пропедевтичної терапії (1944- 1955), кандидат медичних наук (1950), завідувач курсу і кафедри рентгенології і медичної радіології (1955 – 1966), автор 20 наукових праць.
Зазнав переслідувань Степан Барвінський, уродженець Львова, видатний терапевт, випускник медичного факультету Львівського університету (1939). Працівник кафедри шпитальної терапії, після тривалих досліджень зобної хвороби в Прикарпатті зміг захистити кандидатську дисертацію (1953). Коли підготував і подав до захисту (1968) два томи докторської дисертації про профілактику і лікування ендемічного зобу на Львівщині, його, як безпартійного, члена «націоналістичної родини» не допустили до захисту. Пропрацював доцентом до 1977 року. Не допустили до захисту надруковану докторську дисертацію, актуальну і цінну працю з питань демографії та генетики доцентки кафедри біології Зиновії Служинської. Не давали їй характеристики, оскільки в неї був у родині священик, залишалася безпартійною. Партійними органами та спецчастиною не допущено до захисту докторської дисертації психіатра Романа Николина.
В інституті не мали можливості стати професорами місцеві талановиті доценти: хірурги В. Келеман і Б. Винниченко, терапевти Б. Галібей та І. Литвин, офтальмолог Марта Фільц, патофізіолог М. Горинь та ін. Були арештовані та репресовані кваліфіковані викладачі і доценти інституту Я. Бачинський, М. Лотович, С. Кметик, А. Мазурок, аспіранти Б. Надрага і В. Васильчишин, які могли з часом стати докторами наук і професорами.
Доцента П. Мельничука звільнено з інституту (1951) як «буржуазного націоналіста» із забороною працювати в навчальних закладах, хоч він як заступник директора після війни багато зробив для налагодження роботи інституту. Після приходу на кафедру хірургії члена партії Фаїни Спектор галичанину хірургу кандидату наук В. Кліпко не дозволили завершувати докторську дисертацію, незаконно звільнили (1953) і переслідуваннями довели до передчасної смерті. Завідувач цієї кафедри хірургії професор Г. Караванов під час війни залишався на окупованій території, боявся переслідувань, не захищав місцевих співробітників. Арештовано і засуджено випускника інституту С. Корольчука (1971).
Тоталітарний режим переслідував випускника (1973) і співробітника медичного інституту Володимира Івасюка, відомого видатного українського композитора і співака. У 1979 році його у віці 30 років викликало КДБ і приховано вбили, експертиза фальсифіковано представила це як самогубство. В Чернівцях проведено (1989) фестиваль «Червона рута» як мітинг-протест проти вбивства В. Івасюка, почато активне національне відродження. Автором та родичкою В. Івасюка і кількома вченими Львова направлено (2008) звернення до СБУ та ГПУ України про необхідність об’єктивного вияснення обставин смерті лікаря-композитора. Недавно експертиза підтвердила що це не було самогубство.
Лікарі-галичани отримали в інституті можливість подавати до захисту докторські дисертації лише в кінці 50-х років, коли припинили довголітні сталінські репресії. В інституті декого з місцевих безпартійних стали допускати до посад доцентів та професорів. Першим з місцевих українців-лікарів у період радянської влади у 1958 році захистив докторську дисертацію (з великим трудом і затримкою) Анатолій Гнатишак (1917 - 1997). Він українець, народився в Польщі, навчався на медичному факультеті університету Яна Казімєжа, закінчив Львівський медичний інститут (1941), йому затримували захист дисертацій. В 1961 році йому вдалося отримати звання професора. Видатний хірург і онколог, завідувач створеної ним першої в УРСР та СРСР кафедри онкології (1966), автор 150 наукових праць, підготував 29 кандидатів і 10 докторів наук, засновник Львівської онкологічної школи. А. І. Гнатишак, за довгий час після А. Соловія (53 роки) і М. Панчишина (21 рік), став третім місцевим лікарем-професором у Львівській вищій медичній школі. ФОТО А. Гнатишак
Тривалість талановитої високоефективної наукової та педагогічної праці перших місцевих українських професорів медиків у Львові: А. Соловій – 22 роки (1908 - 1930), М. Панчишин – 4 роки (1939 – 1943), А. Гнатишак – 19 років (1961 -1980). Львівський університет був мало доступний для українського населення за часів Австрії, Австро-Угорської імперії та за Польщі, вибірково малодоступний в радянські періоди. В інституті різко відрізнялося ставлення до приїжджих науковців з УРСР і СРСР та до представників місцевого українського населення.
За панування тоталітарного режиму в УРСР професорами з місцевого населення у Львові змогли стати всього вісім хірургів, три терапевти, три стоматологи, два педіатри, два отоларингологи, два дерматологи-венерологи, два біохіміки, по одному акушер-гінекологу, фтизіатру, невропатологу, дитячому хірургу, фармакологу, гігієністу. В період радянського режиму у Львівському медичному інституті професори місцевого, галицького походження становили менше четвертої частини професорів інституту.
Частина місцевих викладачів інституту, які не були допущені до захисту докторської дисертації або до звання професора, змогли за свої досягнення і ефективну науково-педагогічну роботу здобути його в інших вищих школах. Серед них патофізіолог і професор лабораторної діагностики К. А. Захарія (Київ), фізіологи І. В. Шостаковська (Львів), Я. В. Ганіткевич (автор, Чернівці), Є. О. Яремко (Запоріжжя). патологоанатом М. Шеремета (Івано-Франківськ),
З часом в інституті дещо покращився розвиток медичних наук, хоч в дечому відставали від зарубіжного рівня, поліпшували медичну допомогу населенню. Значно покращено систему охорони здоров’я населення. Підвищено професійний рівень підготовки лікарів, допускали у незначній мірі можливість наукового росту місцевих викладачів. Львівський обласний відділ охорони здоров’я 25 років (з 1958 р.) очолював Роман Манастирський, уродженець Львова, випускник Львівського медичного інституту (1951 року, однокурсник автора, прожив 92 роки. Відкрито спеціалізовані відділи в районних лікарнях, створено виїзні флюорографічні бригади, в селах області відкрито амбулаторії з терапевтом, педіатром і стоматологом. Значно розширено приміщення медичних закладів, побудовано нові районні лікарні, поліклініки, диспансери. У Львові збудовано нові поліклініки і стаціонари, велику лікарню швидкої допомоги (найбільшу в місті), велику обкомівську лікарню (тепер Західноукраїнський спеціалізований дитячий медцентр у Львові, відомий як Чорнобильська лікарня), у Винниках побудовано госпіталь інвалідів війни (тепер Львівський обласний госпіталь інвалідів війн та репресованих ім. Ю. Липи на 700 ліжок), реабілітаційну лікарню в Брюховичах та ін. Побудовано ряд нових санаторіїв в Трускавці та Моршині. У 1970 році у львівських медичних закладах працювало 4 116 лікарів.
Раніше (1944 р.) радянські органи, НКВС, деякі вчені почали займатися дослідженням вбивства гітлерівцями науковців Львова, серед яких було 10 професорів медичного факультету університету та Львівського медичного інституту. Академік Ярослав Ісаєвич і підполковник Кім Науменко зібрали численні матеріали і свідчення. У Львівському обласному партійному архіві знаходиться поданий після війни прокурору області меморандум про знищення німецькими фашистами інтелігенції м. Львова 1941 року. Надзвичайною державною комісією СРСР 13 грудня 1944 року було складено звіт про злочини нацистів у період окупації Львова.
Після закінчення Другої світової війни учасники перемоги почали готувати засудження гітлерівців та їх учасників за виконані злочини. До Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі подано документ Комісії СРСР про вбивство львівських вчених. 15 лютого 1946 року при аналізі цього звіту трибунал поклав вину у вбивстві в 1941 році групи вчених на гітлерівських окупантів. З таким обвинуваченням гітлерівців виступав на Нюрнбергському процесі прокурор СРСР Роман Руденко.
В 1950-х роках органи КДБ і радянська пропаганда фальсифікували відомості державних комісій про вбивство польських вчених Львова гітлерівцями і до 1989 року стали цинічно приписувати вбивство львівських вчених та інші вбивства українським військовикам з батальйону "Нахтігаль". Комуністичний режим став вимагати покарання та знищення українських «буржуазних націоналістів», пропагував це широко як в СРСР і в УРСР, так і в підлеглій Польщі. Після закінчення Другої світової війни в багатьох місцевостях, наукових і навчальних закладах, польська компартійна влада прийняла від радянських органів твердження про участь українських націоналістів у знищенні польських вчених. Такі погляди почала розвивати частина польських істориків.
Радянські органи стали широко інспірувати ворожнечу між українцями і поляками, при цьому використовуючи історію польсько-українських конфліктів і боротьби, яка відбувалася на Волині. В 1954 році в СРСР вийшла перша обширна книга із зібраними памфлетами проти «буржуазних націоналістів», яку видали в Москві російський письменник В. Беляєв і М. Рудницький, професор Львівського університету, Вони описували видуману брехню про вбивство львівських вчених, ніби-то проведене спільно гітлерівцями і українськими вояками з батальону «Нахтігаль», про те що українці подали гітлерівцям для вбивства список польських вчених.
У Польщі після закінчення Другої світової війни в багатьох місцевостях, наукових і навчальних закладах, польська компартійна влада прийняла від радянських органів твердження про участь українських націоналістів у знищенні польських вчених. Такі погляди почала розвивати частина польських істориків. Проте польська Головна комісія з розслідування злочинів гітлерівців у Польщі, яка тричі у 1959, 1966, 1976 роках розглядала події у Львові, ще за комуністичного режиму ствердила, що злочин скоїли нацисти, що українці, вояки батальону «Нахтігаль» участі у знищенні польських вчених не брали. Польська урядова комісія у 1976 році остаточно ствердила, що злочин скоїли гітлерівські нацисти. За справою вбивства львівських вчених відкривали кілька разів кримінальні справи проти працівників гестапо. На жаль, мимо численних фактів, які торкаються деяких громадян Німеччини, для судового звинувачення цих осіб забракло достатніх доказів, так що останні справи в Ряшівському суді у 2003 та 2006 роках закрито «в зв’язку з невиявленням виконавців злочину».
Один із свідків польського судового розгляду - професор Зиґмунд Альберт, до 1945 року працював патологоанатомом-доцентом у Львівському медичному інституті, опісля переїхав до Польщі і став професором Вроцлавського університету, багатьох із розстріляних добре знав особисто. Він перший надзвичайно ретельно вивчив архіви і численні свідчення членів родин професорів та інших, кому пощастило вижити, об’єктивно виклав трагічні події 1941 року. З. Альберт, не знайшовши злочинів українців, зробив однозначний висновок: «Багато поляків помилково вважають, що вбивство професорів здійснили українці». Польський дослідник Ґжегож Грицюк також доказав виключну роль спецгрупи Е. Шонґарта у знищенні «для німецьких інтересів» польської інтелігенції, євреїв і комуністів.
Після війни львів’яни готувалася поставити пам’ятник львівським вченим – жертвам фашизму. Партійні органи планували назву пам’ятника у проектній документації того часу — «Вченим, розстріляним гітлерівцями та українськими буржуазними націоналістами». Отже влада Львова мала користуватися створеними КДБ і комуністичними пропагандистами звинуваченнями «українських націоналістів».
За ініціативою вчених Львівського медичного інституту підготовлено проекти пам’ятника, які, імовірно, створено скульпторами під керівництвом Емануїла Миська (свого часу директор Львівської академії мистецтв, Народний художник УРСР). На місці вбивства професорів на Вулецьких пагорбах було розпочато будівельні роботи, підготовлено скульптурну групу розстріляних вчених. Проте партійні керівники звернули увагу на те, що центральна постать скульптурного монумента була зліплена за портретом професора Львівської політехніки Казімєжа Бартеля, який раніше очолював уряд Речі Посполитої та був розстріляний 27 липня 1941 року. Колишній польський прем'єр-міністр видався радянській владі Львова таким же неблагонадійним, як і німецькій владі. Вирішено: не ставити пам’ятник з керівником «буржуазної Польщі» професорам – жертвам гітлерівців. Роботи за вказівкою партійних органів припинено, згодом встановлені частини пам’ятника розібрано і прибрано. Довгий час на місці страти професорів стояв високий хрест.
Працівники медичного інституту зберегли частину пам’ятника - скульптурну групу, яка предствляє 11 постатей замордованих гітлерівцями вчених. Ця пам’ятна скульптура залишилася без уваги як в УРСР, в Україні, так і в Польщі. Фото Скульптурна група розстріляних вчених
У Польщі на Грюнвальдській площі Вроцлава у 1964 році відкрито пам’ятник пошани польським науковцям Львова, які загинули в період гітлерівської окупації. Встановлено в Польщі низку пам’ятних знаків на честь помордованих гітлерівцями вчених. У 25-річчя встановлено пам’ятні таблиці в костелі О. О. Францісканів у Кракові (1966). В будинку Польської академії наук у Вроцлаві в 40-у річницю трагедії учні і приятелі встановили пам’ятну таблицю «в честь 25 професорів вищих львівських шкіл, замордованих гітлерівцями». Подібні пам’ятні знаки до 40 і 50-ї річниць встановлено у Вроцлавському і Варшавському університетах, в університеті Марії Склодовської-Кюрі у Любліні. У Медичній академії у Вроцлаві зберігається урна з прахом страчених професорів (земля з кров’ю) з Вулецкого пагорба у Львові, де їх замордовано. Тільки у Львівському медичному інституті не згадували і не відзначали пам’яті 10 вбитих професорів, які працювали у 1939 -1941 роках.
У 1960-х роках за розпорядженням «зверху» керівництвр інституту заборонило викладати на усіх кафедрах українською мовою. В інституті, в адміністрації, в канцеляріях, на кафедрах, у технічних відділах - усюди запроваджено російську мову. Пояснювали тим, що уряд Москви запровадив всесоюзний випуск лікарів Львівського медичного інституту. Випускники інституту отримували призначення на три роки в РСФСР, на цілини в Казахстан, в інші республіки, на Далекий Схід, навіть на острів Сахалін. Після відпрацювання багато лікарів поверталися в рідні краї, але деякі залишалися в чужих краях на постійне проживання. Українські науковці генетики вважали що це робили для збіднення генофонду українців і галичан.
В медичному інституті влада УРСР повторила рішення, які приймала польська влада в університеті – викладати тільки державною російською мовою, не дозволено представникам більшості населення викладати і користуватися в інституті українською мовою. Тоталітарний комуністичний режим повторював політику царської імперії з утиску і заборони української мови. Кваліфікована професорка педіатр Стефанія Юсько, яка отримала одною з перших диплом лікаря (1941), учениця професора Ф. Гроєра, працювала доцентом і завідувачем кафедри педіатрії (1956 – 1977), оскільки викладала українською мовою змушена була у 60 років вийти на пенсію. На її місце прийняли російськомовну професорку. С. Юсько ще 17 років працювала періодично в іншому інституті.
У 1970-х роках львівські студенти відчули засилля російської мови: навчальні заклади ставали російськомовними. Наприкінці 1970-х – у 1980-х років навчання в середніх спеціальних закладах, профтехучилищах Львова проводилося лише російською мовою. За словами Романа Іваничука «за один тільки рік (1973) у вищих навчальних закладах Львова все було зрусифіковано – від таблиць на фасадах до обов’язкової російської мови на екзаменах». Російською мовою велося усе офіційне діловодство, проводилися різні зібрання і публічні святкування. Чисельність російськомовних шкіл у Львові з кожним роком зростала, окремі з них рахувалися елітними. За рішенням партійного керівництва з Москви на основі російської мови і переважно російської культури проводили комуністичне вихованню «совєтського народу». Багато викладачів і студентів у Львові та в Галичині цього не сприймали, що відкрито виявилося в кінці 1980-х років.
Починаючи з 1961 року, поряд із підготовкою радянських кадрів, медінститут здійснював безплатне навчання іноземних громадян, найбільше з країн Азії, Африки та Південної Америки. Створено деканат для роботи з чужоземними студентами (1962), відкрито (1963) кафедру російської мови для підготовки студентів іноземців. За 30 років інститут підготував біля 1500 лікарів і провізорів іноземців, які успішно працювали у багатьох країнах світу. За підготовку значної кількості лікарів і провізорів з інших країн Президія Верховної Ради СРСР нагородила (1984) інститут орденом Дружби народів і перейменовано інститут у Львівський ордена Дружби народів державний медичний інститут.
В часи сталінізму і пізніше надалі не допускали демократії, автономії університетів та інститутів, виборів деканів і директорів. З самого початку радянської влади і до 1980 року медичний інститут очолювали 6 ректорів, які були прислані з Росії або сходу УРСР. Найдовше керували росіяни Л. Кузьменко (випускник Воронезького університету, 13 років) і М. Даниленко (випускник Саратовського медінституту, 17 років). Прислані владою директори насамперед виконували вказівки партійних зверхників. Значну частину співробітників і студентів приймали за поданням партійних органів і керівництва, виключали студентів і науковців за рішенням партбюро та спецчастини МВС. Траплялися випадки хабарництва при прийомі студентів, за декі широко відомі випадки засуджено директора медичного інституту в Тернополі та декана Івано-Франківського медичного інституту.
В 1981 році директором інституту вперше партійні органи і МОЗ призначили уродженця Західної України Михайла Петровича Павловського, Народився 1930 року в сім’ї службовця у місті Берестечко на Волині, школярем відвідував Козацькі могили в близькому селі Пляшева, де 1651 року відбулася Берестецька битва. Закінчив медичний інститут (1954), за 27 років став одним із кращих хірургів у Львові, громадським активістом, працював завідувачем кафедри хірургії (з 1973 р.), професором (1974), заступником директора з лікувальної роботи, згодом з міжнародних зв’язків (1974 - 1981), заслужений працівник Вищої школи (1980). Йому довелося російською мовою читати лекції, проводити засідання кафедри, виступати на хірургічному товаристві, спілкуватися в дирекції інституту. Коли почалися зміни в країні, М. Павловський зробив багато для запровадження української мови, ліквідації насадженої комуністичної ідеології, повернення демократії та університетських традицій. Фото Павловський М.
До кінця існування СРСР у Львівському медичному інституті число кафедр збільшено до 74. У 1980-ті роки відкрито 12 кафедр, працювали близько 90 професорів. Оплата професорів стала досить високою – 500 крб. в місяць, була в 3-4 рази вищою за зарплату лікарів-практиків. Майже усі студенти отримували стипендії. Кращих випускників Вчена рада стала спрямовувати для подальшого розвитку в аспірантуру, клінічну ординатуру.
В 1985 році у Львові членами комуністичної партії були 60 251 особа, 5,7% від кількості жителів міста. Серед них було українців – 60,8%, росіян – 31,9%, євреїв – 3,2%, білорусів – 1.6%, поляків – 0,9%, вірмен – 0,2%, татар – 0,2%, молдаван – 0,1%, грузин – 0.09%, болгар – 0,05%.
Ситуація в інституті почала змінюватися після того, коли стало погіршуватися становище економіки СРСР. У квітні 1985 року новий Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов проголосив курс на перебудову. 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС сталася катастрофа планетарного масштабу. Почали формувати спілки сприяння перебудові, перші спілки виникли у Львові, на Вінниччині, Хмельниччині.
Студенти Львова створили (1986) молодіжне неформальне «Товариство Лева». Мало на меті брати активну участь в процесах національного відродження, створити нову українську модель, відроджувати народні традиції (вертепи, гаївки, обжинки). Почали видавати одну з перших в Україні самвидавчих газет «Поступ». Однією з перших публічних акцій товариства був вечір, присвячений пам'яті Василя Симоненка. На ньому вперше після звільнення з ув'язнення виступили дисиденти В'ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь.
В УРСР 1988 року почали створювати Товариства української мови ім. Т. Шевченка, організовано відділення у Львові в навчальних закладах. В медичному інституті головою Товариства обрано професора, завідувача кафедри неврології Павла Скочія (уродженець Чернігівщини, писав українські вірші). До правління увійшли переважно місцеві професори, доценти, асистенти і лікарі. На викладачів і студентів інституту вплинуло створення у березні 1988 року політичної організації всеукраїнського масштабу - Української Гельсінської Спілки, яку очолив Левко Лук'яненко. Мало значення утворення Народного Руху України (НРУ).
В березні 1989 року викладачі-українці поставили в інституті питання викладати та писати праці українською мовою. Створено координаційну комісію для впровадження в навчальний процес української мови, яку очолив П. Скочій. Комісія виступили з відозвою до викладачів і студентів, які не знають української мови, почати опановувати її. Директор М. Павловський і частина керівників повернули викладання рідною мовою, сприяли запровадженню української мови на усіх кафедрах. Хоч професори-комуністи з Росії та Східної України становили більшість в інституті, почалося поступове перетворення зрусифікованого інституту в український.
Рада Міністрів УРСР за зверненням автора (Я. Ганіткевича) з підтримкою акад. П. Г. Костюка та М. П. Павловського вирішила (1989) у Львівському медичному інституті відкрити та фінансувати лабораторію для вивчення патогенезу жовчнокам’яної хвороби. Завідуючим призначено Я. В. Ганіткевича, автор повернувся у свій колишній медичний інститут.
Важливе значення мало відновлення в інституті українських організацій –Товариства української мови – «Просвіта» (проф. П. Скочій), Народного Руху (Ю. Коржинський), Українського лікарського товариства (УЛТ, проф. О. Кіцера), Лікарської комісії НТШ (проф. Я. Ганіткевич), Студентського братства (Тарас Курій), газети «Народне здоров’я» (З. Масний) та ін. Повернено релігійні виступи в урочистості навчального року. Налагоджено контакти та співпрацю інституту з лікарями діаспори, з Українським лікарським товариством Північної Америки (УЛТПА), із зарубіжними університетами і вченими. Почали підготовку європейських звань – вищу освіту рівня бакалавра та магістра.
1989 рік став першим роком масових страйків робітників, шахтарів Донбасу, Павлограда, Червонограда, Нововолинська, які висловили недовіру Компартії України, урядові УРСР. До страйкуючих шахтарів підключились студенти, що вимагали подальшої демократизації суспільства. 1-го травня члени Студентського братства інституту під час параду прорвалися в колону та з прапором України пройшли перед трибуною партійного керівництва Львова.
Весною 1989 року численні викладачі та студенти медичного інституту брали активну участь у підготовці та проведенні виборів до Верховної Ради СРСР, були спостерігачами на виборчих дільницях. Деякі з них були пізніше переслідувані міліцією і арештовані. У Верховну раду СРСР (1989) був висунутий М. П. Павловський, отримав велику підтримку, але не був обраним. Обрали львівського письменника О. Братуня, в Києві українського лікаря-письменника Юрія Щербака, члена Народного Руху В. Яворівського.
У вересні 1989 року Михайло Горбачов схвалив зміну влади в Києві, призначили нового першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка. Життя людей під час перебудови ускладнилося, погіршилось становище економіки СРСР, наступила інфляція, знецінення карбованця. І. Драч, Д. Павличко, М. Попович та ін. опублікували проект програми НРУ за перебудову.
У жовтні 1989 року у Львові відбулися установчі збори по відновленню НТШ, які проводили українські науковці під головуванням члена-кор. АН УРСР Олега Романіва. В них брали участь працівники медичного інституту, давні члени НТШ М. Дубовий і М. Коржинський, а також Я. Ганіткевич, О. Кіцера, С. Мартинів, П. Скочій. Обговорено відновлення Лікарської комісії та видання Лікарського збірника НТШ. Згодом у власність НТШ передано оригінальну віллу «На хресті» (вул. Ген. Чупринки, 21). Будинок спорудив І. Левинський (1890-ті роки), корпус з шестигранною вежею, фасади вирізняються яскравим керамічним декором та різьбленими деталями. Після розпаду СРСР останні власники українці, які в період війни емігрували до США, сприяли передачі будинку НТШ.
В останній час значно збільшилася кількість населення. У Львові у 1989 році проживало 725 000 осіб (за іншими даними 760 000). Найбільше було українців - 622 701 (79,1%) і росіян - 126 459 (16,1%). Меншинами були євреї - 12 795 (1,6%), поляки - 9730 (1,2%), білоруси - 5 849 (0,7%), молдовани - 1 605 (0,2%), вірмени - 980 (0,1%), татари - 761 (0,1%), інші - 6 023 (0,8%). Упродовж 1960 – 1980 років кількість поляків у Львові в кожному міжпереписному періоді зменшувалась у середньому на 2 тисячі. В зв’язку з розвитком держави Ізраїль до неї виїхало з СРСР багато євреїв. Зі Львова протягом 1970 – 1979 років більшість євреїв виїхали до Ізраїля.
Збільшилася кількість лікарів у Львові. Якщо в медичних закладах міста у 1970 році працювало 4 116 лікарів, то в 1986 році їх стало 6 416. Кількість середнього медичного персоналу підвищилася з 7 448 осіб до 9 957. Середньомісячна зарплата робітників і службовців (1990) становила 256 крб., працівники охорони здоров’я отримували наполовину менше - 122 крб.
У березні 1990 року галичани обрали у Верховну Раду УРСР та місцеві ради представників національних сил. До Верховної Ради УРСР був обраний в числі місцевих українців лікар Степан Хмара, випускник медичного інституту 1964 року, український політик, правозахисник, довголітній політв'язень радянських концтаборів, став народним депутатом України І, II та IV скликань. Головою Львівської обласної ради обрали В’ячеслава Чорновола. У місцеву владу прийшли нові люди, серед них – колишні політичні в’язні: Ірина Калинець, Михайло Косів, Іван Гель.
В 1990 році відбулися великі зміни в СРСР, в УРСР, у Львівському медичному інституті. В Конституції СРСР та УРСР скасували статтю, що визначала керівну роль КПРС у радянському суспільстві, визначено дозвіл на багатопартійність. Почали відновлювати історію України. На відзнаку Акту злуки ЗУНР і УНР 21 січня 1990 року від Івано-Франківська через Львів до Києва утворили «живий ланцюг», у якому взяли участь десятки тисяч людей. Викладачі та студенти медичного інституту брали участь в місті, частина (в тому числі автор) виїхала автобусами за Винники на трасу до Києва. В квітні 1990 року греко-католикам повернули Львівський собор святого Юра і палац греко-католицьких митрополитів. 1 грудня 1990 року скасувати заборону УГКЦ, в чому брали участь викладачі і студенти медичного інституту.
В червні 1990 року на Вченій раді інституту директор М. Павловський заявив про свій вихід із КПРС, його підтримав і так само заявив секретар партійного бюро професор Іван Готь (завідувач кафедри хірургічної стоматології, уродженець Львівщини). Почали поступово виходити з партії та віддавати свої партквитки викладачі та працівники інституту, насамперед місцеві українці. Директор видав наказ про ліквідацію парткому інституту. Деякі викладачі залишалися прихильниками комунізму, професор фармацевт В. Крамаренко (уродженець Чернігівщини) пізніше хвалився що має новий квиток української компартії. Не зважаючи на походження професорів інституту (більшість зі Східної України і Росії) та їх компартійну приналежність українці в керівництві та серед викладачів і студентів почали успішно процес національного відродження інституту.
Створено координаційну комісію для впровадження в навчальний процес української мови, очолювали її П. Скочій та Б. Винничекно (уродженець Галичини, хірург, доцент). Дирекція почала ліквідувати запроваджені партійним режимом кафедри комуністичної ідеології. Три кафедри перейменовано та змінено програми викладання. Кафедру марксизму-ленінізму (яку 1961 р. перейменували на кафедру філософії та наукового комунізму) перейменували (1990) на кафедру філософії та гуманітарних дисциплін, згодом на кафедру філософії з курсами історії України та економіки. Очолював її (з 1966 р.) надалі доктор філософських наук проф. В. Є. Доля (уродженець Казахстану, росіянин, випускник Ленінградського університету).
Кафедру історії КПРС (яку 1957 р. виділили окремо від кафедри марксизму-ленінізму, очолювала 1970 - 1990 рр. професор Н. С. Гурладі, харківчанка) перетворили на курс історії ХХ ст. Кафедру політекономії (яку 1950 р. виділили з кафедри марксизму-ленінізму) перетворили на курс економіки при створеній кафедрі філософії, завідуючу кафедрою доцента Т. М. Катаєву (працювала з 1984 р.) залишено завідуючою курсу економії на новій кафедрі.
М. Павловський створив 1990 року в інституті Видавничу спілку «Словник», науковці якої почали готувати «Українсько-латинсько-англійський медичний (тлумачний) словник» та інші словники. Викладачі інституту почали готувати і видавати підручники українською мовою, оскільки в бібліотеці інституту були лише російськомовні підручники.
Інститут гостинно приймав лікарів української діаспори, учасників ІІІ конгресу Світової федерації українських лікарських товариств (СФУЛТ), який проводили в Києві та у Львові (1990). Лікарська комісія НТШ провела цікаву зустріч викладачів і студентів з Аркадієм Жуковським, уродженцем Чернівців, довголітнім провідним україністом у Франції, видавцем Енциклопедії України, головою НТШ Європи.
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки у межах її території. В жовтні. почалася «Революція на граніті» - студенти навчальних закладів, в тому числі Львівського медичного інституту, в Києві на Жовтневій площі (тепер Незалежності) виступили з голодуванням та протестами. Студенти вимагали виходу України з СРСР, розпущення Верховної Ради, зміни уряду, утворення Збройних сил України, проголошення самостійної незалежної Української держави. Серед голодуючих було 25 студентів Львівського медичного інституту. В охорону і обслуговування голодуючих студентів входило 19 викладачів і лікарів інституту.
Для підтримки голодуючих у Києві студентів у Львові на площі перед Театром опери і балету почали голодування професори, викладачі і студенти Львівщини. Першими було біля 100 осіб із медичного інституту. Загін самооборони очолював Б. Винниченко. Незабаром обласна прокуратура почала допитувати всіх студентів, які голодували в Києві.
В інституті в осередках Товариства української мови ім. Т. Шевченка, НТШ та Народного руху України ініціативна група підготувала Статут Львівського медичного інституту. Статут детально обговорювали та в листопаді. затвердили на конференції інституту, а в лютому 1991 року затвердили в Головному управлінні навчальних закладів МОЗ УРСР. Старалися на місце партійної диктатури в інституті запровадити самоврядування. Почала діяти вперше утворена Рада інституту, рекомендувала дирекції нові заходи, зокрема встановити громадську посаду заступника директора з виховної роботи, на яку висунули доцента Б. Винниченка. Весною 1991 року у переповненому викладачами і студентами Актовому залі інституту відбулася зустріч з главою Української Греко-Католицької Церкви кардиналом Іваном Мирославом Любачівським, який прибув з Риму.
В червні (незадовго до прийняття Верховною Радою 24 серпня 1991 р. «Акту проголошення незалежності України») відбувся випуск лікарів та провізорів, в тому числі 76 громадян інших країн. Директор М. Павловський вперше запросив митрополита УГКЦ Володимира Стернюка, провели за традицією університету урочисте благословення випускників у нелегку дорогу життя і праці.
В останні роки існування УРСР українські викладачі та студенти Львівського медичного інституту почали активно перетворювати радянський комуністичний русифікований інститут в українську національну вищу медичну школу, наближати його до рівня європейських університетів.
В найдовшому періоді історії університету (47 років) тоталітарний комуністичний режим знову перетворив вищу медичну школу Галичини в чужомовний навчальний заклад, без автономії та демократії, під управлінням партійних органів та спецчастини КДБ, з викладанням комуністичної ідеології та вихованням «совєтського народу». В 1939 - 1941 роках та 10-15 років після Другої світової війни в медичному інституті допускали українську мову до викладання і наукової діяльності. Місцеві викладачі могли користуватися рідною мовою, але їх було мало, 15 років їх не допускали до посад професора. Пізніше заставили усіх викладати тільки російською мовою, запровадили стан подібний до стану в Речі Посполитій, заборонили українську мову як в університетах Російської імперії. Медичний інститут став приймати більшість українців, але випускав лікарів не для Галичини чи УРСР, а для РФСР та інших республік СРСР, готував лікарів іноземців.
Багатолітня вимога населення Галичини мати свій український університет, викладати українською мовою, готувати для населення відданих фахівців почала реалізуватися в останні роки існування УРСР і СРСР.
