Державні медично-природничі фахові курси на базі Львівського медичного інституту в роки німецько-гітлерівської окупації
(період п’ятий, липень 1941 – липень 1944)
Складні та трагічні для більшої частини населення Західної України роки московського комуністичного режиму змінилися роками німецько-гітлерівської окупації. Несподівано 22 червня 1941 року почалася війна Третього Рейху проти СРСР, продовжувалася Друга світова війна. Гітлерівська Німеччина прагнула стати новою арійською світовою імперією, захопила території сусідніх країн в Європі, завойовувала країни світу. Вперше в історії світу в Рейху за Гітлера почали ще в 30-х роках масове знищення євреїв, ромів (циган), вбивали психічно хворих, осіб з можливістю шкідливої спадковості.
У вересні 1939 року гітлерівці запровадили програму «евтаназії» - фізичного знищення осіб, «небажаних» для арійського суспільства Третього Рейху, чим сподівалися очистити і вдосконалити расу арійців. Передбачалося знищити в концтаборах дванадцять мільйонів осіб, євреїв, ромів, а також поляків, українців та інших слов’ян, осіб з фізичними і психічними дефектами, безнадійно хворих. Сюди відносили осіб що «не представляють життєвої цінності», «чужі суспільству» таких як політичні опозиціонери, злочинці, бомжі, бродяги, гомосексуалісти, проститутки, наркомани та ін. На території Третього Рейху, в окупованій Австрії та Польщі, створили концтабори, в яких стали вбивати тисячі людей, найбільше євреїв. В концентраційному таборі Маутхаузен біля Відня загинув (мабуть був вбитий) 1942 року родич автора Мирон Ганіткевич, уродженець м. Сокаль, працював вчителем біля Варшави, арештований гестапо.
Німецькі війська зайняли Львів, Галичину назвали дистриктом та об’єднали із захопленим в 1939 році генералгубернаторством для окупованих польських земель - Generalgouvernement für die besetzten polnischen Gebiete. Влада відділила Галичину від Східної України, вважала частиною генерального губернаторства. Очолював дистрикт Галичини генерал-губернатор Ганс Франк. Діяли 4 види поліції, окрема поліція безпеки та гестапо. Генеральне губернаторство було поділене на окружні староства, в Галичині було відновлено поділ на повіти і гміни.
В 1940 році в Генеральному губернаторстві проживало: поляків – 10,69 млн., українців - 4,45 млн., євреїв – 1,9 млн. До 1943 року гітлерівці звезли до губернаторства з інших країн Європи 1,5 млн. євреїв. В так званій операції «Райнгард» було вбито близько 2 млн євреїв та ромів. В той час на терени губернаторства було переселено з Німеччини 330 тисяч німецьких колоністів. В дистрикті Галичина було українців 4,258 млн., поляків 687 тис., євреїв 557 тис.
Почався трирічний період гітлерівської окупації. Поспішний відступ Червоної Армії супроводився трагічними наслідками для десятків тисяч політв'язнів у в’язницях Західної України. 22 червня 1941 року у львівських в'язницях НКВС утримувалося 4 960 осіб, ще тисячі були арештовані під час облав і вуличних боїв у перші дні війни. Протягом тижня з 22 по 29 червня 1941 року НКВС провело масове винищення в'язнів. Масові вбивства відбулися у містах Львові, Самборі, Станиславові, Дем'яновому лазі, Золочеві і Дрогобичі. За звітом начальників НКВС в перші дні липня у трьох львівських в’язницях розстріляно 2 464 особи. У Галичині загинуло до 80 тис. в'язнів.
30 червня 1941 року Українські національні збори проголосили у Львові Акт відновлення Української Держави, утворили українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком, на міській ратуші повівав синьо-жовтий прапор. Мар’яну Панчишину запропонували пост міністра народного здоров’я. За кілька днів із встановленням німецької окупаційної влади український уряд заборонено. 12 липня окупанти арештували Я. Стецька і членів правління.
Характер панування гітлерівської окупаційної влади на захоплених територіях був застрашуючий, проводили винищення населення, особливо його еліти, провідної верстви. 15 вересня гестапо масово арештувало українську інтелігенцію, у в’язницю на Лонцького потрапило кількасот осіб. Окупанти стали проводити планомірне знищення національної інтелігенції, національної культури, пригноблення релігійного життя, насильну мобілізацію на примусові роботи. З Львівської області було депортовано на роботи до Німеччини 170 370 осіб, з Рівненської – 22 279, зі Станиславської (назву скорочено) – 68 361, з Тернопільської – 164 046. У складних важких умовах праці в Німеччині багато їх загинуло.
Виявлені пізніше в Польщі джерела свідчили, що вже в 1939 році, після закінчення воєнних дій в Польщі, німецькі окупанти приступили до реалізації погрому «Акція інтелігенція», яка тривала до 1943 року. В цій акції в різних регіонах Польщі, на Помор’ї, Мазовші, Сілезії, Великопольщі, в Лодзі, в Кракові замордовано понад 45 тисяч польських інтелігентів – професорів, вчених, наукових працівників. Багатьма свідченнями і документами встановлено, що гестапо ще задовго до вересня 1939 року підготувало списки польської інтелігенції в більших містах країни, щоб проводити її систематичне винищення. Планувалося при появі наступних поколінь інтелігенції також їх знищувати.
1 і 2 липня до Львова прибули кілька спецгруп СС (Schutzstaffe) для ліквідації всіх, кого гітлерівці визнали небажаними або ворожими до Третього Рейху. 2 липня 1941 року заарештували професора Політехніки, колишнього прем’єр-міністра Польщі Казімєжа Бартеля. Вночі 3 липня арештували та у ніч на 4 липня приховано розстріляли групу вчених львівських вищих шкіл та їхніх рідних або знайомих. Згодом виявлено документи, що наказ про знищення львівських професорів віддав шеф СД у Генеральному Губернаторстві, бригаденфюрер СС генерал Карл Шонґарт. Гітлерівці ліквідували насамперед тих польських науковців, які співпрацювали з більшовиками у 1939 – 1941 роках, хоч уряд Рейху налагоджував досить тісну співпрацю з владою СРСР. За отриманим списком затримували тих професорів, які були депутатами до місцевих рад, їздили влітку 1940 року з колишнім прем’єром Польщі професором Політехніки Казімєжем Бартелем до Москви. Арешти та розстріл інтелектуалів виконала «Айнзацкоманда для особливого застосування», підлеглі Шонгарту гестапівці та їхній голандський співпрацівник Пітер Ментен. Цей же підрозділ за дорученням Гімлера арештував 6 листопада 1939 року групу професорів у Кракові, більшість з яких потім загинула в концентраційних таборах.
Після війни встановлено, що СС затримало професорів університету, політехніки, медичного інституту, зооветеринарного інституту та міської лікарні, їх ріжних, знайомих і слуг. З дому професора Островского забрали 7 осіб. Заарешованих відвозили до будинку «Бурса Абрагамовича» в комплексі гуртожитків Львівської політехніки на нинішній вулиці Бой-Желенського. Після коротких допитів команда відпустила арештованих слуг і одного професора педіатра Францішка Ґроєра, дружина якого була англійкою, а він сам німецького походження. Перед світанком 22 львівських професорів, в тому числі 10 професорів-медиків, 2-х доцентів і двох лікарів, разом з рідними і близькими виводили з приміщення по чотири особи на поблизькі схили Кадетської гори (нині – Вулецькі пагорби) біля теперішньої вулиці Сахарова, де заставили їх викопати дві великі ями. Там на світанку провели розстріли невинних жертв злочинної фашистської ідеології. Насамперед розстріляли вісім професорів, які їздили минулого року до Москви.Територію пагорбів зразу ж прибрали. Гітлерівці пограбували квартири науковців і знищили або вивезли цінні наукові матеріали вчених.
Цей незвичайний злочин гітлерівці затаїли від світу, доля арештованих залишалася в роки окупації невиясненою. На запити рідних гестапо і окупаційні органи не давали чіткої відповіді, або декого називали засланим, декого - померлим. Короткі повідомлення про арешти професорів були опубліковані в газеиах Лондона і Нью-Йорка. У період гітлерівської окупації доля арештованих вчених залишалася невідомою, дехто вважав арештованих живими, засланими в концентраційні табори чи у в’язниці.
Після війни встановлено, що в той день були арештовані і загинули від рук гестапівців 41 професор, рідні та знайомі їх, в тому числі 10 професорів Львівського університету та Львівського державного медичного інституту. Професор Антоній Цєшиньскі (59 р.) – довголітній керівник кафедри стоматології (1913 - 1941). Професор Тадеуш Островскі (60 р.) – керівник кафедри і клініки хірургії (1932 - 1941). Професор Роман Ренцкі (74 р.) – керівник кафедри внутрішніх хворіб (1920 - 1939). Професор Ян Грек (66 р.) – завідувач кафедри пропедевтики внутрішніх хворіб (1939 - 1941). Професор Владислав Добжанєцкі (44 р.) – керівник кафедри шпитальної хірургії (1939 - 1941). Професор Генрик Гіляровіч (51 р.) – професор кафедри хірургії. Професор Вітольд Новіцкі (63 р.) – завідувач кафедри патологічної анатомії (1919 - 1941). Станіслав Прогульскі (67 р.) – професор кафедри педіатрії (1938 - 1941). Професор Влодзімєж Ян Сєрадзкі (70 р.) - керівник кафедри судової медицини (1900 - 1941).
Гітлерівцями арештовано найстаршого у Львові сеньора-професора українського походження Адама Соловія (82 р.), довголітнього професора акушерства і гінекології медичного факультету. Коли до помешкання А. Соловія увірвалися гестапівці, він був з донькою і 19-річним онуком Адамом Месовичем, який того року закінчив середню школу. Комісар запитав доньку професора, чи є ще в неї діти. Вона відповіла, що є ще донька. Тоді разом з професором арештували його онука.
Жертвами нацистів стали тієї ночі також лікарі: Єжи Гжендзєльскі (40 р.) - доцент офтальмологічної клініки, Станіслав Мончевскі (49 р.) – доцент, ординатор акушерсько-гінекологічного відділу Загального шпиталю, доктор медицини Єжи Новіцкі (27 р.) – асистент кафедри гігієни, син професора В. Новіцкого. Випадково потрапив до рук гестапівців (зайшов в час арешту до помешкання проф. Я. Грека) і також був розстріляний Тадеуш Бой-Желєньскі (66 р.) – лікар, публіцист, перекладач французької літератури, якому в 1939 - 1941 роках дали очолювати кафедру французької літератури Львівського університету. Казімєж Бартель, 59-річний професор геометрії Львівської політехніки, який тричі був прем’єром Польщі, був страчений 22 липня 1941 року за особливим наказом Гітлера.
Через два роки, коли до Львова наближалися радянські війська, у ніч з 7 на 8 жовтня 1943 року гестапо вислало спеціальний загін молодих євреїв із гетто, якому допомогли знайти місце групового захоронення вчених на пагорбах, заставили розкопати його і провели ексгумацію останків розстріляних вчених та їх рідних.
Після відходу гітлерівців з’явилися свідчення деяких учасників цього загону, що ними було виявлено документи і деякі речі страчених професорів. Останки розстріляних перевезли до Лисиницького лісу, де вже давно було створено концтабір для ліквідації полонених і євреїв, там їх спалили разом з іншими жертвами гітлерівців. Рештки костей перемололи на спеціальній машині, попіл розвіяли в Лисиницькому лісі. Так окупанти намагалися затерти сліди своїх нелюдських злочинів. Могили вчених немає.
Керівник кафедри фізіології (1895 – 1934), професор (1935 - 1939) Адольф Абрам Бек, деякий час переховувався в лікарні, перед арештом в серпні 1942 року (у 79 років) покінчив життя самогубством.
У Львові в жовтні 1941 року гітлерівці створили великий Янівський концентраційний табір, куди зганяли політичних в'язнів, військовополонених, найбільше євреїв. Гестапівці зібрали оркестр, який заставляли щоденно виконувати для жертв «танго смерті». За час існування табору в ньому знищено до 200 тис. людей. Другий Сирецький концентраційний табір влаштували в червні 1942 року в Києві, в ньому загинули біля 30 тис. осіб. Два злочинні гітлерівські концентраційні табори на Україні були пізніше визнані на міжнародному рівні. В Києві найбільше жертв було у Бабиному Яру. де гітлерівці вбили біля 100 тис. українців, євреїв (найбвльше), циган, військовополонених, пацієнтів психіатричної лікарні та ін.
Між Львовом і Любліном, недалеко Рави-Руської, в с. Белжець у 1940 - 1942 роках створили концентраційний табір Белжець, в якому щоденно вбивали в трьох газових камерах 15 тис. в’язнів. Привозили для страти людей з Любліна, Львова, усієї Галичини, а також з Чехії, Словаччини, Австрії, Німеччини, Голландії (Нідерландів), Бельгії, Норвегії. В серпні 1942 року до концтабору Белжець депортовано 50 тис. львівських євреїв. З міста Радехова, де жив автор, за документами Генералгубернаторства 15.09 та 7.10.1942 року депортовано до табору 2 400 осіб. Тут загинули сотні тисяч євреїв, невідома кількість поляків, українців, ромів. На місці концтабору смерті після війни створено символічне Місце Пам'яті, кам'яний мавзолей-музей на площі захоронених жертв, нагадує історію гітлерівського геноциду.
Євреїв спочатку переселяли в окремі гетто, а пізніше вивозили в концтабори, де розстрілювали або вбивали газами. Єврейське населення Львова, Галичини і України в ході війни було майже повністю винищене. В м. Радехові в 1941 році батько автора повів школяра до зубного доктора Фаля, який мав будинок біля центру міста. Поставив пломбу в молярний зуб, який зберігався 25 років. Через якийсь час батько з сумом повідомив, що Фаль з родиною закінчив життя самогубством (отруєнням), коли починали вивозити усіх євреїв з міста і повіту до гетто в Кристинополі (тепер Червоноград), а звідти ло концтаборів. Деякі українці, священики, митрополит Андрей Шептицький приховували євреїв від гітлерівської страти. Пізніще священика Омеляна Ковча та інших визнали в Ізраїлі «Праведниками України».
Окупанти повсюди без суду та слідства вішали й розстрілювали поборників української самостійності. В Києві від рук нацистів загинув 621 член ОУН, по всій Україні – кілька тисяч. Гітлерівські окупанти в Києві закатували, розстріляли або вбили в душогубках понад 195 тис. жителів України. Багато українців загинуло серед 3 млн знищених окупантами радянських військовополонених. Гітлерівці замордували українців лікарів: професорів П. М. Буйка (Фастів), Б. П. Кучеренка, О. Лазуренка (Київ), лікарів Костя Воєвідку (Станислав), Ганну і Петра Рощинських (Кременець) та багато інших. Спланований керівництвом Третього Рейху геноцид народу України мав наперед визначений кінцевий результат – звільнення «життєвого простору», проводили його шляхом прямого знищення великої кількості жителів.
Після Другої світової війни було встановлено, що гітлерівці проводили Голокост, знищили біля 6 млн., найбільше євреїв. На догоду Гітлеру деякі продажні аморальні науковці-євгеніки висунули расистську теорію про вищість «арійської раси», до якої належали німці та інші нордичні германські народи, над усіма іншими етносами та націями.
В Галичині влада губернаторства заборонила діяльність вищих шкіл, в тому числі університету, Львівського медичного інституту. Відкрито заборонену комуністичною владою Лікарську палату, але не дозволено відновити Українське лікарське товариство. Ліквідували більшість медичних закладів та безоплатну медичну допомогу. Обов’язкове щеплення дітей проти хворіб було припинене, лише в окремих районах щеплення проводили за оплату. Залишилося мало лікарів. Для більшості населення спеціалізована медична допомога була недоступна. Надзвичайно негативні наслідки мало скасування безплатної медичної допомоги. Під час окупації всі відносини населення з медичним персоналом регулювалися як приватні, на засадах плати за надані послуги. Це було не під силу більшості населення й суттєво впливало на доступність медичних послуг. Через руйнування лікувальних закладів та відсутність фахівців для більшості хворих стала недоступною спеціалізована медична допомога.
1 липня 1941 року видано розпорядження всім працівникам медичного інституту з’явитися на своїх місцях праці. Більшість співробітників медичного інституту з'явилися на кафедрах і в клініках, але доля інституту залишалася невідомою. Щоб забезпечити збереження кафедр і клінік медичного інституту уряд генерал-губернатора 4 липня призначив професора Мар’яна Панчишина «комісаричним управителем» інституту. На теоретичних кафедрах залишено лише професорів, інших співробітників звільнено. В клініках і амбулаторіях збережено працівників, однак велику частину клінік і шпиталів зайняв німецький військовий шпиталь, кількість шпитальних ліжок зменшилася з 1800 до 900. М. Панчишин опинився на чолі недіючого медичного інституту. Він призначив свого працівника Романа Осінчука директором клінік, якому вдалося зберегти штат клінік (крім євреїв).
М. Панчишин і доктор Я. Гинилевич наполегливо добивалися можливості відновити роботу медичного факультету, готувати українських лікарів, організувати навчання українською мовою. У листопаді 1941 року влада вирішила формувати німецьку школу «Державну медичну академію». Директором призначили доктора професора-терапевта Карла Шульце, який закінчив університет Мюнхена (1929), працював у шпиталях Мюнхена, Женеви, Парижа, був (1939 - 1941) військовим лікарем. Кафедру патологічної анатомії стала очолювати Гелена Шустер – уродженка Львова. Закінчила медичний факультет Львівського університету (1912), асистент і доцент кафедри патологічної анатомії Львівського університету (1918 - 1921, 1937 - 1939).
Організація викладацької роботи продовжувалася майже рік, назву змінено на «Державний медичний інститут». Крім викладачів польського університету М. Панчишину вдалося призначити в клініки українців: Я. Гинилевича, Р .Осінчука, Я. Максимонька, Я. Малиса, О. Подолинського, Б. Гординського, С. Мартиніва, Д. Луцика, Н. Лук’яновича, І. Мрица, Я. Воєвідку. С. Барвінського, С. Кметика, Я. Хомина, О .Фаріон, В. Келемана, С. Коржинського, С .Юсько, Н. Левицьку, С. Парфанович, В. Кіналя, М. Подільчака, О. Скороход, С. Кривокульського, О. Коваля та ін.
На теоретичних кафедрах були залучені українські викладачі М. Бурачинський (анатом), Т. Мучій (гістолог), В. Кассараба (патологія), Б. Мриц (судова медицина). Відновлено кафедру історії медицини з професором В. Зємбіцкім, на ній працював також українець Я .Бачинський. На фармацевтичному факультеті був фізик професор А. Ластовецький, хімік-фармацевт Є. Вертипорох (декан фармацевтичних курсів), на фармакогнозії - асистент П. Мельничук, було ще 15 викладачів-українців.
В січні 1942 року відбулася нарада кількох вищих шкіл Львова, на якій вирішено почати навчання в квітні. Окупаційна влада заборонила надавати академічні звання або ступені. У травні інститут перейменовано в «Державні медично-природничі фахові курси» (ДМПФК), які мали лікувальний і фармацевтичний факультети. Наряду з 13 професорами поляками і М. Панчишиним працювало 44 викладачів - українців в клініках і 6 викладачів на теоретичних кафедрах. Переважний або виключно український склад викладачів мали клініки хірургії, внутрішніх хворіб, акушерства та гінекології. Повністю укомплектовані викладачами-українцями були суміжні кафедри – хімії, німецької мови, майже повністю – фізики. Проф. М .Панчишин і його колеги прагнули, щоб курси мали ознаки української вищої школи. В деяких заняттях викладачі переходили на українську мову, вона звучала поза аудиторіями, в спілкуванні викладачів-українців із студентами та хворими.
На медичних кафедрах і в клініках працювали 52 науковці-поляки. Історію медицини продовжував читати проф. В. Зємбіцкі. Викладачі-поляки нерідко користувалися польською мовою викладання. На кафедрах фармакології, фізіології (перший рік), судової хімії, гігієни і бактеріології, у відділі урології були лише поляки викладачі. Загальна кількість викладацького складу курсів становила 114 осіб. В інституті стали працювати троє фольксдойчів – два лікарі та секретарка.
Після тривалого прохання українських вчених Львова генеральний губернатор Г. Франк і Берлінська влада дозволили 14 квітня 1942 року відкрити роботу ДМПФК на базі колишнього медичного факультету університету і медичного інституту. Влада припинила надання університетських ступенів і звань, але за науковцями повністю зберігалися права самоврядування, формування медичних навчальних програм; студентів не переслідували, приймали більше українців. Навчальні програми принципово не відрізнялися від передвоєнних (до 1939 р.). Ніяких «ідеологічних предметів», лекцій чи зібрань не було. Не планували виховання в дусі вірнопідданості гітлерівській владі, не нав’язували фашистської ідеології. Влада не проводила жодних перевірок навчальних програм, лекцій чи семінарів, професори, керівники кафедр і клінік, на свій розсуд і вибір організували навчальну роботу. Окупанти вимагали лише користування німецькою мовою, ставили певні національні обмеження до зарахування студентів. Навчальний рік поділено на триместри, навчання було платним. Оплата професорів і викладачів була невисокою.
У квітні 1942 року на курси прийнято 722 особи, біля 85% українців і 14% поляків. В той час у Львові проживало поляків 172,7 тис. (54%), українців 83,6 тис. (26,1%), євреїа 50 тис. (15,6%) та 3,3% інших. На прийом студентів впливало гестапо та окупаційна влада. На старших курсах переважали польські студенти. Прийнято студентів зі Східної України, вони становили 10% від загального числа студентів.
Протягом 1942 - 1943 років закінчили навчання 143 особи. Замість дипломів видавали довідку-посвідчення та листок про здачу лікарських екзаменів. Випускникам, українським і польським лікарям, суворо не дозволяли лікувати німців. У липні 1942 року оголошено, що випускникам Львівського медичного інституту 1940 і 1941 років необхідно повторити іспити і нострифікувати дипломи. Це досить формально провела комісія, очолювана професором З. Штойзінґом, було нострифіковано 160 дипломів, в т.ч. 55 українцям.
Восени 1943 року в ДМПФК навчалося вже 1577 осіб, із них 1238 українців, 322 поляки, 17 інших національностей. На фармацевтичних курсах навчалося 113 студентів, з них 75 українців.
В 1943 - 1944 роках при відступі окупантів із Східної України на фахових курсах стали працювати приїжджі зі сходу вчені-медики, які боялися репресій комуністичного режиму. Це були професори фтизіатрії Василь Плющ, фізіології - Валентина Радзимовська і Ніколай Попов (росіянин з П’ятигорська, який викладав фізіологію після арешту гестапівцями проф. М. Вєжуховского), хірургії - Борис Андрієвський, лікар-психіатр - Антін Лук’яненко, зоолог - Михайло Ветухів, професор фармацевт-хімік Євген Вертипорох.
В роки німецько-гітлерівської окупації фашисти проводили надзвичайні жорстокі акції. В масових репресіях окупанти знищили біля 500 лікарів-євреїв Львівщини. У листопаді 1942 року гестапо арештувало 10 польських професорів і викладачів, але директор ДМПФК К. Шульце з великим трудом добився їх звільнення. Хоч студентів курсів не репресували, все це створювало атмосферу жаху. Потрібна була велика сила волі, відвага, твердий характер, віра в близьке краще майбутнє щоб викладати і навчатися в таких умовах.
Окупаційна влада підсилювала ворожість польської шовіністичної молоді та українських студентів, нацьковувала взаємно українців і поляків, Погіршувало стан українців польське підпілля. Поляки розвивали (1939 – 1945) на території Речі Посполитої підпільні збройні сили – Армію Крайову (АК), яку вважали одною з найчисельніших «підпільних армій» тодішньої Європи, досягала близько 380 тис. осіб. Підпорядкована польському еміграційному урядові в Лондоні та підтримувана західними союзниками АК боролася проти гітлерівських окупантів в Губернаторстві, а також проти націоналістичних збройних формувань - українських, білоруських і литовських. Створили ряд Округів АК, на Західній Україні Львівський, Станиславівський, Тернопільський, Волинський, Полісся. Вояки АК вважали Західну Україну територією Польщі, В АК були випускники університету, які за Австро-Угорщини і за Речі Посполитої вороже ставилися до українців та до євреїв. Деякі групи поляків співпрацювали з гітлерівцями, брали участь у ліквідації євреїв, у боротьбі з українцями.
Наявність польського підпілля привела до важких трагічних подій на Волині, в Підляшші. До 1938 року в села Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків - осадників, ще 100 тис. переселилися у міста. Це стало основною причиною конфронтації, нав'язаної між меншиною колонізованих поляків і корінним населенням українців. Найбільш драматичні події розгорнулися 1943 року. У Львові трагічно загинули професори Болеслав Яловий, Андрій Ластовецький, Олександр Подолинський, передчасно помер переслідуваний професор. Мар’ян Панчишин.
На початку 1942 року почалося формування на Волині Української повстанської армії (УПА), яка ставила мету створити Українську Самостійну Соборну Державу, боролася спочатку з гiтлерiвсько-фашистським режимом, опісля (1944 – 1949) із сталiнсько-комуністичним режимом. Студенти ДМПФК стали прислуховуватися до подій фронту і підпілля. Українські лікарі надавали допомогу підпільному Українському Червоному хресту (УХЧ). Змінювалося ставлення німецьких чиновників, стали говорити з директором К. Шульце про перейменування курсів у Львівську медичну академію. Проте у березні 1944 року надійшло розпорядження закінчити навчання. Планувалася евакуація курсів, інвентарів та бібліотеки до Кракова і продовження там їх діяльності. Деякі абсольвенти продовжували складати іспити до початку липня. Конкретних даних про кількість підготовлених лікарів і провізорів у 1944 році не знайдено, можливо це було 100 – 200 осіб.
Різко змінилося населення міста. Кількість всього населення у Львові в 1943 році зменшилася з 300 тис.до 209 тис., поляків було 131 тис., українців – 63 тис., про німців та інших не подано. Якщо в 1931 - 1940 роках у Львові жило близько 100 тис. євреїв, то в 1941 році їх було 76 тис., в 1942 - 50 тис., а в 1943 році вважали, що в місті вже нема євреїв.
Ряд професорів і викладачів ДМПФК, які брали активну участь у національно-визвольному русі, подалися на еміграцію. Це були Р. Осінчук, Я. Гинилевич, С. Парфанович, Л. Максимонько, Б. Андрієвський, В. Плющ, Є, Вертипорох, В. Радзимовська, І. Мриц, О. Мриц, В. Кассараба, Я. Воєвідка, Б. Гординський, С. Кривокульський, Н. Лук’янович. Вони стали активними діячами української медичної діаспори.
Згодом частина викладачів курсів змогли продовжити науково-педагогічну роботу в УРСР у Львівському медичному інституті. Це Ю. Децик, С. Юсько, Д. Луцик, С. Мартинів, М. Подільчак, С. Барвінський, В. Келеман, І. Кенс, С. Коржинський, Б. Собчук, Я. Бачинський (репресований), С. Кметик (репресований), Т. Вільчинський.
Із числа студентів курсів вийшли пізніші українці доктори наук, професори в Галичині: Д. Макар, О. Винницький, Любомира Луцик, М. Шеремета, Л. Січкоріз, Р. Рудий, С. Кіт, А. Лемішка, Р. Кенс, А. Хома. Із студентів вийшло багато лікарів української діаспори, зокрема видатні фахівці, громадські діячі, меценати – П. Пундій, П. Джуль, М. Дейчаківський, П. Моцюк, Я. Барвінський, В. Білинський, Н. Білозор-Коропецька, С. Ворох, Ю. Городиловський, С. Дудяк, В. Зарічний, М. Козак, Є. Стецьків, Р. Филипович, М. Фішер-Слиж, Б .Шухевич та ін.
Потрібно виправити замовчування в УРСР історії цієї Львівської вищої медичної школи. Викладачі та студенти курсів не прислуговували окупантам, не діяли на шкоду українському народу, у надзвичайно важких окупаційних умовах готували лікарів і провізорів. За свою відданість справі підготовки лікарів для народу Мар’ян. Панчишин, Олександр Подолинський, Андрій Ластовецький і Болеслав Яловий заплатили найвищою ціною – власним життям.
В Україні було мало відомо, що в роки гітлерівської окупації у Львові таємно діяла Рада лікарського факультету (виділу) університету, яка проводила таємне навчання польських студентів. Викладачами і габілітантами були 10 професорів, очолював К. Яблоньскі, декан – проф. Т. Залевскі, продекан – проф. Б. Яловий. Професор Р. Вейґль допомагав і віддавав Раді своє приміщення закладу (кафедри) загальної біології в університеті на вул. Миколая (тепер Грушевського, 4). Після закінчення Другої світової війни Міністерство освіти Польщі затвердило тайно проведену габілітацію лікарів.
