(4-й період, 1939 - 1941)
З початком Другої світової війни у 1939 році настав новий поділ Речі Посполитої між Німеччиною і СРСР. Пакт Молотова-Ріббентропа привів до встановлення на Західній Україні московсько-більшовицького режиму. 17 вересня 1939 року до Галичини почала входити Робітничо Селянська Червона Армія (РСЧА), зайняла Західну Волинь, Галичину і Закерзоння з містом Перемишль. 1 вересня проживало в Галичині 7,929 млн. людей, у тому числі 56,5% українців, 32,6% поляків та 7,7% євреїв, решту складали інші національності.
22 вересня Армія увійшли до Львова. Цей вступ радянських військ означав для переважно польського населення міста кінець їхнього економічного, соціального й культурного переважання. Уже 1 жовтня 1939 року політбюро ЦК ВКП (б) розглянуло "Питання Західної України і Західної Білорусі", вирішило провести 22 - 23 жовтня на приєднаних територіях вибори радянської влади. У Львові склали список кандидатів для обрання - «комуністів і безпартійних», серед них 98 присланих членів партії, громадян СРСР. Вибори проводили під пильним наглядом військових властей, при участі біля 50 000 пропагандистів. За офіційними результатами 90,4% виборців проголосували за висунутих кандидатів. Були висловлювання, що фактично проголосували біля половини виборців, 15 - 20% населення Західної України підтримали вибори.
26 – 27 жовтня керівництво організувало у приміщенні Великого міського театру Львова (тепер Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької) засідання маріонеткових Народних Зборів Західної України. Одностайно ухвалено делегатами представлену декларацію про встановлення радянської влади на Західній Україні і про возз'єднання з УРСР, схвалено постанови про націоналізацію банків і великої промисловості, конфіскацію земель поміщиків, монастирів і заможних державних урядовців. 27 жовтня 1939 року Народні збори обраних делегатів звернулися до Києва і Москви з проханням включити Західну Україну в склад СРСР. Головою делегації, яка брала участь у заходах в Києві та в Москві, зробили Мар’яна. Панчишина. Враховували що він зазнав переслідувань польською владою, налагоджував зв’язки з лікарями Києва, був учасником поданого раніше звернення кількох інтелігентів Львова до Києва про підтримку «будівництва української культури і науки в УРСР». М. Панчиишин виголошував підказані промови, зустрічався в Кремлі з Сталіним. Партійні органи провели обрання його депутатом Верховної Ради УРСР та Верховної Ради СРСР.
1 листопада 1939 року сесія верховної Ради СРСР ухвалила закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. 14 листопада 1939 року Верховна Рада УРСР ухвалила аналогічний закон. 3 грудня 1939 року в Москві прийнято постанову "Про націоналізацію промислових підприємств і установ на території Західної України та Західної Білорусі". Компартійні структури у Західній Україні стали власниками 2,5 тис. промислових підприємств. У великих землевласників, польських осадників і колоністів конфіскували 2,7 млн гектарів землі, з яких 1,1 млн передали селянам, решту землі використали для створення колгоспів і радгоспів. Влада і партійні органи з великим тиском на селян до половини 1941 року створили 1300 колгоспів, 53 радгоспи та 174 Машино-тракторні станції (МТС).
4 грудня 1939 року рішенням Верховної Ради СРСР на території Західної України було ліквідовано старий адміністративно-територіальний устрій і створено шість нових областей: Волинську, Рівненську, Дрогобицьку, Львівську, Станіславську і Тернопільську. До кінця 1939 року сформовано обласні управління НКВС, посилені кадрами зі східних областей УРСР. До Львова почала прибувати велика кількість громадян СРСР. Радянська влада присилала зі сходу масово партійних активістів, росіян і українців, членів нової адміністрації в містах і селах. Численні чиновники та працівники НКВС, які прибули в Галичину, за низькими цінами скуповували всякі продукти і товари, незабаром крамниці стали порожніми. Ціни різко піднялися, наприкінці 1939 року настав дефіцит необхідних продуктів. У Львові та в містах Галичини довелося за продуктами стояти в черзі, часом довжиною сотні метрів.
Радянське керівництво ліквідувало усі польські адміністрації, уряди, господарські та суспільні організації, розпустило найбільші політичні легальні партії, наукові заклади, Лікарську палату. Закрито на якийсь час університет Яна Казімєжа. Заборонено і розпущено всі українські організації як «буржуазно – націоналістичні». Ліквідували Просвіту, Народну лічницю, Українське лікарське товариство, товариства Відродження, Союз українок, Пласт, Сокіл та ін. Розгромлено НТШ, окремі його діячі були репресовані та навіть вбиті. Шпиталь Шептицького перетворили на державну лікарню. Заборонили видавати українські газети і журнали, які виходили до 1939 року. В значній мірі повторили те, що робив у Львові та в Галичині у 1914 - 1915 роках 1-ої світової війни військовий генерал-губернатор царя Миколи ІІ граф Г. Бобринський. Армійський підрозділ почав випускати у Львові газету «Вільна Україна».
Після розпаду СРСР появилися повідомлення, що у Львові 17 жовтня 1939 року зустрічалися Сталін і Гітлер. Приводять документи, за якими на прохання Гітлера, при сприянні Молотова і Ріббентропа, до Львова на вокзал спеціальними поїздами засекречено прибули Сталін і Гітлер, При посиленій довкруги охороні провели зустріч у вагоні Сталіна, обговорювали поділ Європи. Опісля кухар з Грузії приготовив багате частування. Подію приховано, знищено усі компрометуючі документи. Неначе нагородили за це Ріббентропа орденом Леніна. В РФ публікують що це міф, нічого подібного не було.
Львівський обласний комітет КП(б)У зайняв будинок колишнього Намісництва Королівства Галичини і Володимирії, за Польщі - Львівського воєводства (тепер вул. Винниченка, 18, ОДА). Міський комітет партії розташувався у одному з найкращих будинків на головній Академічній вулиці, в Торгово-промисловій палаті (тепер проспект Т. Шевченка, 17-19, обласна прокуратура). Розпочалася націоналізація житла у великих містах, конфісковували все майно, дорогоцінні речі. Почали конфіскацію квартир та будинків у їх власників, насамперед у багатих поляків. До 27 листопада 1939 року у Львові для НКВС та Червоної армії було передано 1004 помешкання. В грудні 1939 року. нова міська влада Львова націоналізувала 343 із 466 приватних крамниць і кіосків. Націоналізовано понад 5 600 будинків, в тому числі 354 українських. Частину власників майна обкладали надмірно високими податками, так що були змушені добровільно покидати свої помешкання, які відразу займали приїжджі.
В містах Західної України націоналізовані будинки залишалися без господарського догляду, що призводило до руйнування, настали перебої у постачанні міщанам газу. Людям важко було пережити морозну зиму 1939-1940 років, доводилось опалювати помешкання дровами, підшивками старих газет. Виникли проблеми із забезпеченням електричним струмом. Восени 1940 року в окремих районах Львова світло виключали після полудня, довелося повертати нафтові лампи.
Греко-католицькі організації було заборонено, священиків проголошено «суспільно непридатними» i обкладено високими податками. Заборонили релігійні свята, традиційні для народу протягом століть, дні Різдвяних і Великодних свят встановили робочими. У Львівському університеті з усіх бібліотек забирали релігійну літературу, готували повну заборону УГКЦ. У вересні 1939 року солдати НКВД наїхали у Прилбичі, до села Яворівського повіту, де народився Андрей Шептицький. Тут Шептицькі побудували чудовий родинний палац, виплекали навколо будинку парк, висадили вишукані дерева та квіти, деякі привозили з самого Парижу. Енкаведисти увійшли до прилбицького храму, де в цей час правилася Служба Божа, вивели на подвір’я брата митрополита Лева Шептицького, його дружину Ядвігу та священика Маріуша Скібневського. У парку біля маєтку наказали їм власноруч викопати яму і на очах у селян розстріляли і закопали їх. Книги, картини та усі цінності того ж дня вивезли з палацу Шептицьких, зруйнували каплицю. З початком війни (23 червня 1941 р.) підрозділ саперного батальйону Червоної армії заклав вибухівку під палац графів Шептицьких, залишки родового маєтку було повністю знищено. Сьогодні на місці палацу Шептицьких стоїть лише пам’ятний камінь, встановлений в 1990 році. У 2011 році в парку Шептицьких збудували нову каплицю Матері Божої в пам’ять про ту, що в 1939 році була зруйнована більшовиками.
За два роки панування СРСР значно змінили склад населення Західної України. До Львова прибуло біля 70 тис. росіян – партійних працівників, військових, працівників НКВС та ін. За деякими даними у Львові в 1941 році проживало понад 300 тис. населення, в тому числі 65,8 тис. українців (22%), 76 тис росіян (25,4%), 159,4 тис поляків (50,3%). В цей час у Львові поляків і росіян було більше, ніж українців. Протягом 1939 - 1941 років із Західної України вивезли понад 900 тис. осіб, в тому числі поляків — 600 тис., українців — 200 тис, євреїв — понад 80 тис.
Після об’єднання Західної України із УРСР відмічали, що вперше за багато століть всі українці опинилися в межах однієї держави. Були і продовжуються висловлювання, що частина українських земель залишилася в Польщі (Перемишль, Засяння, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина). Частина залишилася раніше в РСФСР (Воронежчина, Білгородщина, Ростовщина, Кубань, Зелений Клин).
Всі ці погіршені умови життя, певна соціально-культурна деградація, диктаторство комуністичного режиму в Західній Україні турбували і лякали населення, викладачів і студентів університету. У жовтні 1939 року уряд УРСР перейменував університет Яна Казімєжа у Львівський державний університет, ліквідував богословський факультет, відокремив медичний факультет. В грудні 1939 року на базі медичного факультету відкрито Львівський державний медичний інститут з двома факультетами -лікувально-профілактичним (пізніше лікувальним) та фармацевтичним. Деканат медичного факультету тоді знаходився в головному корпусі університету. З утворенням медичного інституту для дирекції, партбюро та для нових компартійних кафедр інституту зайняли великий триповерховий будинок кафедри дерматовенерології, яку очолював професор Роман Лєщиньскі. Цей клінічний корпус університету, збудований 1908 року на вулиці Пекарській, напроти трьох корпусів теоретичної медицини. Він дещо подібний до першого головного анатомічного корпусу, але менший, в ньому нема такого видатного художнього оформлення, як в анатомічному корпусі, нема великої двоповерхової півкруглої аудиторії. Кафедру і великий відділ дерматовенерологічних хворих перевели до націоналізованого будинку в місті (вул. Коновальця). Ректорат і адміністрація інституту/університету вже 80 років залишаються в тому клінічному корпусі. Не залишилося доступних даних про парторга інституту, представника військового комісаріату, спецчастину НКВД.
Інституту виділено в місті 19 націоналізованих будинків для розташування нових клінічних і теоретичних кафедр та гуртожитків. Надано приміщення для бібліотеки, насамперед зібрано книги і матеріали з бібліотеки ліквідованої Лікарської Палати, та медичну літературу з бібліотеки університету. Значну кількість медичної літератури, журналів та підручників німецькою, польською, французькою, англійською мовами передали із своїх бібліотек професори, які стали працювати в медичному інституті. В. Зємбіцкі, який нагромадив багато праць по історії медицини, передав літературу із створеного ним в університеті Музею історії медицини. На кафедрах, які існували біля 40 років, в кабінетах керівників було зібрано і збережено тисячі томів європейських медичних періодиків та монографій.
Влада діяла так, як поступили після жовтневого перевороту 1917 року, ліквідувала демократичні вікові традиції університетів, запровадила свою комуністичну диктаторську систему управління. Поряд з проведенням професійної підготовки спеціалістів планували виховувати молодь на основі марксистсько-ленінської ідеології та матеріалістичного світогляду. Почали жорстоко репресувати населення за «український буржуазний націоналізм». Храм-каплицю біля патологоанатомічного корпусу закрили, зняли з купола хрест, стали використовувати як складське приміщення та нищити, подібно як більшість церков і костелів у місті. Заборонили священикам, ченцям і черницям заходити в приміщення лікарень для надання потрібної допомоги хворим.
Керівництво університетом здійснювало партійне бюро і директор, призначені столичними (київськими та московськими) органами і обласним комітетом комуністичної партії. Директором медичного інституту став присланий з Харкова лікар (без наукового ступеня) Макарченко Олександр Федорович. Він уродженець Маріуполя, закінчив Харківський медичний інститут (1933), працював в облздороввідділі, директором Харківського інституту удосконалення лікарів (1937 - 1939). Львівський науковець бактеріолог Максим Музика був призначений заступником директора медичного інституту по навчальній роботі. В минулому він був деканом медичного факультету Українського таємного університету – У(т)У, обраний членом Народних зборів.
Деканом медичного факультету був призначений завідувач кафедри гістології та ембріології, професор Болєслав Яловий (1906-1943). Деканом фармацевтичного факультету призначили завідувача кафедри біохімії, професора Якуба Парнаса (1884-1949); його заступником став львів’янин Петро Мельничук з кафедри фармакогнозії, який допомагав вирішувати проблеми з гуртожитками, бібліотекою, студентською їдальнею. Встановлено професорам і викладачам невеликі зарплати. Вперше на території Галичини запровадили діючий з 1922 року в СРСР порядок - обмежений набір студентів за результатом вступних іспитів та безплатне навчання у вищих школах. Об’явили, що право вступу до інституту мають усі громадяни незалежно від їхнього соціального походження, статі, раси та національності. Студентам призначали невеликі стипендії, відкрили їдальню, частині студентів надавали місце проживання у влаштованих гуртожитках.
В медичному інституті продовжували працювати давні кафедри, відкриті після 1894 року в нових збудованих упродовж 1894 - 1914 років теоретичних і клінічних корпусах Збільшено число клінічних кафедр, відкрито ще по 2 терапевтичні і хірургічні кафедри; встановили поділ кафедр терапії та хірургії на кафедри пропедевтичної, факультетської і шпитальної терапії та хірургії відповідно. Заснували кафедри інфекційних хворіб, організації охорони здоров’я, соціальної гігієни, лікарських форм. Заплановано відкрити кафедру санітарної оборони. Протягом жовтня-грудня 1939 року відкрито ще 19 нових кафедр (13 теоретичних і 6 клінічних), штат професорів мав збільшитися у 2 рази.
До інституту прибували з СРСР професори і викладачі. Федір Примак, уродженець Чернігівщини, закінчив Київський медичний інститут (1924), працював завідувачем кафедри факультетської терапії Київського медичного інституту (1937 – 1940), з 1941 року став професором, завідувачем кафедри факультетської терапії Львівського медичного інституту. Самуіл Вольтер, випускник Одеського медичного інституту (1924), асистент кафедри фармакології 1-го Московського медичного інституту (1931 – 1940), став працювати професором, завідувачем кафедри фармакології (загинув у перші дні війни). Павло Голобородько закінчив Харківський медичний інститут (1921), доцент Харківського інституту удосконалення лікарів, став завідувати створеною (1940) кафедрою оперативної хірургії і топографічної анатомії. Кафедрою організації охорони здоров’я (1940) приїхала завідувати доцент Євгенія Бєлицька, закінчила Київський медичний інститут (1929), завідувала кафедрою соціальної гігієни Донецького медичного інституту (1938 – 1940). До інституту прислали викладачів партійних дисциплін.
В інституті дозволили дальше працювати колишнім професорам і викладачам медичного факультету університету Яна Казімєжа. Професора В. Сєрадзкого залишили завідувачем кафедри судової медицини, яку він організував у збудованому у 1900 році патологоанатомічному корпусі, працював уже 39 років. Професора В. Новіцкого залишили завідувати кафедрою патологічної анатомії, яку він очолював з 1919 року. Професор А. Цєшиньскі продовжував очолювати кафедру стоматології, організатором і керівником якої він був від 1913 року. Професор Т. Островскі, який був керівником кафедри хірургії (з 1932 р.), став завідувати кафедрою факультетської хірургії. Професор Р. Ренцкі, керівник кафедри внутрішніх хворіб (з 1920 р.), був призначений завідувачем кафедри факультетської терапії (незабаром його заарештували). С. Прогульскі працював на кафедрі педіатрії (з 1904 р.), професором кафедри (з 1938 р.), продовжував працювати професором кафедри педіатрії яку очолював Ф. Гроєр. Професор Я. Грек (уродженець Тернопільщини), який раніше працював професором кафедри внутрішніх хворіб, став завідувачем кафедри пропедевтики внутрішніх хворіб. Професор В. Добжанєцкі, який працював професором кафедри хірургії, став завідувати кафедрою шпитальної хірургії. Професор Г.Гіляровіч, який працював (з 1926 р.) професором кафедри хірургії, залишився професором кафедри хірургії.
Кафедру акушерства і гінекології продовжував очолювати професор К. Бохеньскі, випускник Ягеллонського університету (1898), працював керівником кафедри з 1921 року. Професор Т. Залєвскі, закінчив медичний факультет Ягеллонського університету (1896), керівник кафедри оториноларингології (з 1919 р.), залишався завідувачем кафедри. Окуліст А. Беднарскі, випускник Ягеллонського університету (1894), професор (1909), керівник кафедри очних хворіб (з 1922 р.), продовжував завідувати кафедрою. Працював завідувачем кафедри дерматовенерології професор Я. Ленартовіч, випускник Ягеллонського університету (1902), керівник кафедри з 1925 року. Р. Лєщиньскі, уродженець Львівщини, закінчив медичний факультет Львівського університету (1901), професор кафедри дерматовенерології (з 1926 р.), працював професором (до 1940 р.).
Кафедру інфекційних хворіб очолив професор В.Ліпіньскі, закінчив медичний факультет Віденського університету (1914), професор, керівник курсу інфекційних хворіб Львівського університету (з 1927 р.). С. Лясковніцкі, уродженець Львова, закінчив медичний факультет Львівського університету (1920), працював викладачем курсу урології, з 1938 року професор кафедри хірургії, керівник курсу і клініки урології, став завідувачем кафедри урології інституту. А. Демяновскі, уродженець Львова, закінчив медичний факультет Львівського університету (1913). доцент психіатричної клініки університету (з 1915 р.), став завідувати створеною кафедрою психіатрії. Кафедру гігієни продовжив очолювати професор З. Штойзінг, уродженець Станіслава (нині Івано-Франківськ), закінчив Львівський університет (1910), керівник кафедри гігієни і бактеріології (з 1919 р.).
З медичним інститутом співпрацював директор створеного (1939) Львівського інституту висипного тифу та вірусології, раніше професор медичного факультету університету Рудольф Вайгль, уродженець Чехії, закінчив природничий та медичний факультети Львівського університету (1907, 1913), очолював кафедру загальної біології. Проводив медичні мікробіологічні дослідження, опрацював метод діагностики висипного тифу, перший винайшов та налагодив виробництво протитифозної вакцини, чим зупинив епідемію висипного тифу в Галичині, допоміг іншим країнам світу.
Кафедру нормальної і топографічної анатомії продовжував очолювати учень Г. Кадия професор Ю. Марковскі, уродженець Львова, закінчив медичний факультет Львівського університету (1920). Кафедру гістології та ембріології очолював професор Б. Яловий, уродженець Перемишля, закінчив Львівський університет (1931), призначався деканом (1940) медичного факультету/інституту, трагічно загинув 1943 року. Кафедру фізіології продовжував очолювати професор М. Вєжуховскі, випускник Варшавського університету (1920), працював у Львові з 1936 року.
Кафедру історії медицини, відкриту на медичному факультеті 1934 року, ліквідували (в УРСР їх не було). Професору Вітольду Зємбіцкому дозволили читати курс історії медицини. Семінарські заняття по історії медицини проводив галичанин асистент Ярослав Бачинський. Викладання історії медицини перевели з будинку на вулиці Грушевського на вулицю Січових стрільців, 6, в будинок-палац графа С. Бадені, який він подарував медичному факультетові. Тепер там знаходиться наукова бібліотека медичного університету.
В медичному інституті, створеному на базі медичного факультету університету, було значно більше професорів і студентів медичного факультету. Медичні дисципліни продовжували викладати 21 поляк, професор медичного факультету, один професор львівський українець та кілька з Москви і Східної України. Професори, які народилися в Галичині (у Королівстві Галичини і Володимирії), жили серед українців (7 осіб), а також ті, що довго жили у Львові, розуміли українську мову, але викладати медичні дисципліни було складно, не знали української термінології. Продовжували працювати доценти і асистенти медичного факультету. Серед студентів 4 – 5 курсів (біля 700) було також більше поляків, значна кількість євреїв, та студенти, прислані з інших інститутів УРСР. Викладачі та студенти могли користуватися присланими до бібліотеки інституту підручниками російською і українською мовами. Професори намагалися продовжувати свої клінічні і теоретичні дослідження, Важливі наукові дослідження виконували професори Ф. Ґроєр, Р. Вейґль, Я. Парнас, А. Ґруца, А. Цєшиньскі та ін.
В жовтні 1939 року відомого львівського лікаря-українця Мар’яна Панчишина призначили головою профспілки лікарів Львівської області та завідувачем облздороввідділу, для якого зайняли приміщення Лікарської палати (там тепер знаходиться департамент охорони здоров’я Львівської обласної адміністрації). В грудні М. Панчишина перевели в медичний інститут на посаду завідувача кафедри шпитальної терапії на базі кафедри внутрішніх хворіб медичного факультету, якої керівником був Р. Ренцкі. Його призначили також радником директора інституту О. Ф. Макарченка. М. Панчишин раніше був професором, деканом і ректором У(т)У, його називали «народним професором», але не мав наукових ступенів і звань. Незабаром М. Панчишину присудили без захисту дисертації наукове звання професора (1940). Він став першим галичанином-професором у Львівському медичному інституті, другим професором-українцем після А. Соловія в історії медичного факультету/університету. Довголітніх професорів медичного факультету університету
українця пенсіонера-сеньйора Адама Соловія (80 років) та професора-сеньора Адольфа Бека (76 років) залишали без уваги. Фото М. Панчишин
Відкрито нові кафедри суміжних дисциплін, які раніше студенти проходили на загальних кафедрах університету. Організаторами і завідувачами цих кафедр стали львівські науковці. Кафедру медичної хімії (біохімії) заснував і очолював професор Якуб Парнас, уродженець Тернопільщини, який до цього був керівником кафедри біохімії на медичному факультеті та деканом факультету, керівником фармацевтичного відділення університету. В медичному інституті він проводив на кафедрі медичної хімії підготовку з хімічних дисциплін студентів фармацевтичного факультету, його призначили деканом фармацевтичного факультету. Пізніше відкрили ще 4 кафедри хімії. Створено кафедру військової підготовки.
Кафедру фізики організував і завідував нею Андрій Ластовецький, асистент кафедри фізики Львівського університету. Він уродженець Галичини, закінчив Боннський університет (1927), доктор філософії, дійсний член НТШ (1933). Йому надали (1940) наукове звання професора. Короткий час був курс фізичної культури. Відкрили (1940) кафедру фізичної культури, яку організував Степан Гайдучок. Він уродженець Львівщини, закінчив курси Празького університету (1910), медичного факультету У(т)У), проводив заняття з фізкультури в гімназіях Львова, підтримував товариства Сокіл і Пласт, автор десяти книг з проблем спортивного виховання. Перші два роки він завідував кафедрою, пізніше працював викладачем. В 1940 році створено ще кафедру іноземних мов, яку очолив Теофіл Глушкевич, українець, випускник Віденського університету, доктор філологічних наук.
У першому навчальному році (1939-1940 рр.) у Львівському медінституті викладання проводили 23 професори, 118 доцентів і асистентів. Уже в жовтні 1939 року відкрито кафедру основ марксизму-ленінізму, велику частину навчальних годин призначали на вивчення запроваджених партійних дисциплін. Таких штучно створених комуністичним режимом «наукових інститутських дисциплін» не було в цивілізованих країнах, не було ніде крім СРСР та «соціалістичного табору» після перемоги у Другій світовій війні і захоплення частини Європейських країн. У світі публікували праці Маркса, Енгельса, деяких не прийнятих пропагандистів комунізму, організаторів незначних комуністичних партій. В СРСР партійне керівництво запровадило друкування великими тиражами публікацій Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, замовляло примусово у частини вчених монографії, збірники, підручники по марксизму-ленінізму, науковому комунізму, історії партії, атеїзму. Частину науковців і викладачів заставили перепідготуватися на викладачів марксизму-ленінізму, сфабрикували програми партійних курсів та запровадили в усіх інститутах такі «наукові» дисципліни. Вперше у Львові в медичному інституті на базі медичного факультету університету до викладання медичних (та підготовчих) дисциплін і підготовки лікарів долучили виховання відданих партії «будівничих комунізму».
Вперше за час існування медичного факультету на підготовку лікарів і провізорів прийнято багато більше студентів. Якщо раніше при наявності документа про освіту приймали на навчання за високу оплату усіх бажаючих, то тепер приймали на безплатне навчання частину бажаючих за результатом вступних іспитів, за рішенням приймальної комісії, партбюро, представників НКВС. В інститут прийнято 344 особи, переважно робітничого та селянського походження, та 11 грудня 1939 року розпочато заняття на усіх 5 курсах. Більшість прийнятих студентів становили українці. На першому курсі було українців 48%, євреїв 32%, поляків 16%, інших національностей 4%. На старших курсах залишалися студенти медичного
факультету польського університету, серед них більшість становили поляки (біля 75%), були євреї (біля 9%). На старші курси зараховано також студентів, переведених з інших медичних інститутів УРСР. На усіх курсах вчилося 1 139 студентів, з них 993 на лікувально-профілактичному факультеті.
В грудні 1939 року почала працювати Вчена рада інституту. До складу Вченої ради наряду з професорами введено партійних, профспілкових і комсомольських активістів, кадрових, бухгалтерських, юридичних, господарських та інших працівників, студентів. Працівники не-медики, які не займалися наукою, становили до третини членів Вченої ради і мали таке ж право голосу, як професори медицини чи фармації. Засідання Вченої ради проводили у найбільшій аудиторії анатомічного корпусу, розташованій на рівні двох поверхів, в якій перші лекції з анатомії на відновленому 1894 року медичному факультеті Львівського університету читав професор Генрик Кадий. Там же пізніше відбувався захист дисертацій, проводилися партійні і профспілкові збори. На одному з перших засідань Вченої ради (1940) професор Антоній Цєшиньскі у своєму виступі каявся у тому, що раніше, він як декан медичного факультету, сприяв обмеженню вступу українців на медичний факультет.
Офіційно 19 лютого 1940 року Постановою Ради Народних Комісарів УРСР медичний факультет був виокремлений зі складу університету і перетворений на самостійний Львівський державний медичний інститут з лікувально-профілактичним і фармацевтичним факультетами. Фармацевтичний факультет медичного інституту утворено на базі фармацевтичного відділу медичного факультету університету.
«Народний професор» Мар’ян Панчишин почав читати студентам інституту відкриті лекції по терапії рідною українською мовою. Асистентом кафедри став доктор Богдан Гординський, який їздив до Києва для розвитку зв’язків з медиками столиці УРСР. На кафедрі продовжували працювати викладачі медичного факультету, поляки та євреї.
До роботи в медінституті залучили ще кількох місцевих лікарів-українців. Доцент Ярослав Бачинський 11 місяців очолював кафедру неврології. Роман Осінчук продовжив працювати асистентом клініки Мар’яна. Панчишина; асистентом кафедри терапії став працювати також Степан Мартинів. Лікар Степан Коржинський продовжував працювати асистентом клініки педіатрії, Володимир Кліпко – асистентом кафедри загальної хірургії, Олександр Коваль – ординатором стоматологічної клініки, Василь Келеман – аспірантом кафедри хірургії. Михайло Дубовий («доктор медицини» з 1933 р.) отримав працю в дерматологічній клініці інституту (у 1940 році був заарештований за звинуваченням у тому, що він як лікар числився офіцером запасу збройних сил Польщі).
Затверджено штат інституту в числі 231 осіб професорсько-викладацького складу, в тому числі професорів – 40, доцентів – 37, планували збільшення в 2,5 раз в порівнянні з 1938 роком на медичному факультеті. Важливу роль надавали партійності викладачів і студентів. Навчальний відділ інституту повністю змінив на кафедрах навчальні програми медичного факультету. Велику частину навчальних годин приділяли на вивчення запроваджених партійних дисциплін – марксизму-ленінізму, діалектичного та історичного матеріалізму, історії комуністичної партії, політекономії, наукового комунізму, основ атеїзму.
Вперше у Львові запроваджено обмежений прийом студентів за рішенням приймальної комісії та партійного керівництва. До цього часу в університети Австро-Угорщини і Польщі приймали за оплатою всіх бажаючих згідно з поданими документами, як у цивілізованих країнах. Комуністичний режим повністю ліквідував університетську автономію вищих шкіл, яка діяла у Львові, в Європі та Америці, у інших країнах світу. Не проводили виборів деканів і директора інституту, в наукову і навчальну роботу запроваджено комуністичну ідеологію, як в усіх навчальних закладах СРСР. Українців позбавили національного, релігійного, патріотичного виховання. Почав діяти запроваджений більшовиками у 1934 році в СРСР закон про надання Москвою двох наукових ступенів – кандидата наук і доктора наук, замість існуючого в царській Росії та у світі одного ступеня – доктора відповідної науки. Влада не допускала ніяких ініціатив львівських вчених, ніяких вільних організацій студентів.
Вперше в історії Галичини в той час наступив відкритий терор населення. Співробітники НКВС проводили арешти і засудження до смерті, розстріли, ув’язнення і депортацію, заслання в концтабори ГУЛАГу. У медичному інституті була складна і напружена обстановка. Комуністичний режим безпощадно розправлявся з національно свідомою українською інтелігенцією, так званими «буржуазними націоналістами». Арештували у 1940 році лікаря-дерматолога Михайла Дубового. Майже два роки провів у в’язниці професор-терапевт Роман Ренцкі (йому дивом вдалося вижити у руках радянського правосуддя, але через короткий проміжок часу він у числі інших польських професорів медичного факультету без суду і слідства був страчений гітлерівськими окупантами - 4.07.1941 р.). Найбільш цинічним і жорстоким із судових процесів за цей період вважали показовий закритий «Процес 59», що відбувався над українськими студентами і гімназистами, пов’язаними з ОУН. У вересні 1940 року заарештовано 13 студентів Львівського університету, шестеро — медичного інституту, троє — політехнічного, 12 гімназистів і ще 11 випускників гімназій та вищих шкіл. Серед арештованих було 37 чоловіків та 22 жінки віком від 15 до 30 років. У березні 1941 року засуджено до смерті 42 осіб. За рішенням Колегії Верховного суду СРСР розстріляно 19 засуджених. Засуджено до смерті або багаторічних концтаборів студентів-медиків Ореста Булку, Богдана Старка, Петра Шенгера, Степана Думанського, Дарію Коверко, Ярославу Якимечко. Весною 1941 року засуджено і під час війни страчено в ГУЛАГу (Буреполомлаг ВТК № 4 біля Горького) Богдана Андрійчука, двоюрідного брата автора, учня 9-го класу Борщівської середньої школи Тернопільської області.
З кінця 1939 до половини 1941 року в Галичині було знищено і вивезено близько 1 мільйона людей. Жертвами тоталітарного режиму став майже кожен 10-й житель Західної України. Заарештовано 10,5 тис. українців, 2,5 тис. євреїв, 16,5 тис. поляків, настала «Катинська трагедія». Заарештованих без якого небудь приводу польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників і тюремників відправили в табори СРСР для військовополонених. В березні 1940 року Політбюро ЦК ВКП(б) під головуванням Сталіна прийняло рішення про розстріл арештованих поляків як «закоренілих невиправних ворогів радянської влади». У квітні-травні 1940 року розстріляно в Катині 14 552 особи. Після розстрілу військовополонених НКВС депортувало в Казахстан їхні сім’ї. Тривали розстріли в’язнів у тюрмах західних областей України та Білорусії, страчено 7 305 осіб, частину в Харкові, Києві, частину поховано в Биківні, могили багатьох не знайдено. Широкого розмаху набули депортації населення з метою «очищення регіону від неблагонадійного елементу». За даними О. Субтельного 500 тис. українців, селян, інтелігентів, робітників, відправили до Сибіру, Казахстану, де вони гинули в таборах смерті. У їхні квартири і будинки вселяли заново прибулих нових «визволителів», у більшості - родини енкаведистів.
Після нападу 22 червня 1941 року Третього Рейху на СРСР в Галичині почали евакуацію начальства, немало осіб при цьому загинуло. Органами НКВС арештовано і репресовано кілька десятків студентів і працівників медичного інституту, розстріляно помічника ректора Євстахія Струка, головного бухгалтера Кухара. 25 червня 1941 року військовий трибунал засудив до розстрілу викладача медінституту Петра Мельничука, але декану Якубу Парнасу вдалося врятувати його. Евакуйований до Москви видатний вчений Я. Парнас був обраний (1941) академіком АН СРСР, академіком АМН СРСР (1943), загинув трагічно у в’язниці в Москві 1949 року. Мар’ян Панчишин часто виступав на захист представників інституту і населення від репресій НКВС, тому ставлення влади до нього змінилося, з’явилася загроза життю. Відчуваючи неладне професор М. Панчишин заховався в приміщеннях клініки та уникнув насильної евакуації і можливої загибелі (як Петро Франко, Кирило Студинський), залишився в окупованому гітлерівцями Львові.
У 1939 році здавалося, що українці Галичини нарешті дістали після полонізованого університету свою українську вищу медичну школу, свій медичний інститут. Олександр Корнійчук приїздив до Львова (1939) та запевняв студентів, що протягом року буде здійснено українізацію Львівського університету. В медичному інституті двом місцевим українцям надали звання професора – «народному професору» Мар’яну Панчишину і фізику Андрію Ластовецькому. На обмежене навчання приймали найбільше українців. Частину дисциплін викладали українською мовою. Канцелярія, дирекція, деканати користувалися і писали українською і російською мовою. Був досить високий рівень кваліфікованої підготовки лікарів. Радянський медінститут виконував партійне завдання виховувати відданих партії спеціалістів, «будівничих комунізму».
Покращено стан української освіти в Галичині, ліквідовано полонізацію. Школи та гімназії перетворили в середні школи з українською або російською мовою навчання. Приймали за новими правилами вступників усіх національностей, запровадили українську і російську мову в усіх вищих школах Галичини і Львова. Корисним було запровадження безплатної освіти в інститутах при невисокому матеріальному рівні життя більшості українського населення, надання студентам проживання в гуртожитку та державних стипендій.
У дворічному періоді історії університету за радянської влади, при запровадженні жорстокого соціального терору населення, діяльність медичного факультету університету Яна Казімєжа зазнала дуже великих перетворень. Змінено (як раніше в СРСР) порядок управління інститутом, склад викладачів, склад Вченої ради, порядок прийому студентів, обмежено прийом і відбір вступників. Змінено програми навчання, запроваджено розподіл і скерування випускників на три роки роботи згідно з «потребами народного господарства». Приймали більше число українців відповідно до їх переваги у населенні Галичини, досить добре викладали медичні дисципліни. За 2 роки інститут випустив 455 лікарів і 100 провізорів (фармацевтів), їх скеровано на роботу в різні міста і села УРСР. Випускниками інституту у 1940 і 1941 роках стали студенти 3-го і 4-го курсів медичного факультету університету, де більшість становили поляки і євреї, серед них було біля 11% українців. До них приєднали студентів, переведених із старших курсів інших медичних інститутів УРСР. Протягом цих двох років в медичному інституті завершили підготовку лікарі-українці, студенти медичних факультетів університетів у Польщі, яким пізніше вдалося стали професорами інституту. Це Анатолій Гнатишак, Дмитро Луцик, Стефанія Юсько, а також доктор медичних наук Наталія Литвин, доцент хірург Василь Келеман. Якась частина випускників поляків і євреїв не залишилася в Галичині.
Випускники Львівського медичного інституту 1940 і 1941 років, лікарі і провізори, стали працювати в містах і селах Галичини, у новостворених державних лікувальних закладах і аптеках, значно покращився стан охорони здоров’я населення.