Як закінчив життя контр-адмірал Ярослав Окуневський

 Ярослав Ганіткевич   

Як закінчив життя контр-адмірал Ярослав Окуневський

 Згадки про видатного українця – генерального штабового лікаря (контр-адмірала) Австро-Угорського флоту, мандрівника, мемуариста, мецената, громадського діяча і патріота свого краю довгий час були забороненими в Україні, та й не були поширеними в українській діаспорі. Коли після проголошення незалежності України почалося відновлення нашої історії і культури, стали повертати замовчувані раніше імена і постаті, виникло немало труднощів. Торкнулися вони і Ярослава Окуневського, суперечливих коротких відомостей про його місце народження, про останні роки життя в Городенці та обставини смерті. Помилкові дані про дату і місце його народження зустрічалися в коротких матеріалах про нього, на жаль вони повторені також і в деяких наших ранніх публікаціях (1994, 2004). Про уточнення цих відомостей та про 150-річчя Ярослава Окуневського ми вже писали*. 

Суперечливі повідомлення про смерть Ярослава Окуневського. Одні публікації просто писали про смерть 69-річного Я.Окуневського, інші писали що це була трагічна смерть, ще інші -   про самогубство (самоповішення). Як насправді помер Ярослав Окуневський?

Очевидців подій того часу вже немає в живих, тому відповідь на це питання довелося шукати у тодішніх виданнях. У пошуку матеріалів ми переглянули тисячі сторінок періодичних видань Галичини українською і польською мовами за осінь 1929 року та за окремі періоди 1930 і 1935 рр.

Газета «Діло» (орган видавничої спілки «Діло», за редакцією Олександра Костика)  29.10.1929 року (на 5-й день після смерті Адмірала), побіч із статею про відслонення в Коломиї пам’ятника Ю.Пілсудському, опублікувала статтю «Посмертна згадка. Д-р Ярослав Окуневський.  З Городенки прийшла до нас сумна звістка, що там помер дня 24 жовтня ц.р. у 70 році життя б. генерал-лікар австрійської маринарки й автор відомих споминів п.з. «Листи з чужини» - д-р Ярослав Окуневський. Похорони покійного відбулися в суботу 26  ц.м. на міське кладовище в Городенці». Дальше   описується його життя і діяльність. Закінчується некролог словами: «Вічна пам'ять Заслуженому Українському Громадянинові!»

Наступного дня, в середу 30.10.1929 року,  газета «Новий час» (ч.121) – (львівський ілюстрований популярний часопис, що його видавав Іван Тиктор, а друкував Ставропігійський інститут) майже дослівно передрукувала «Посмертну згадку» із газети «Діло».

3.11.1929 року  львівський часопис «Свобода»  – опублікував коротенький некролог: «Посмертна згадка. Д-р Ярослав Окуневський», бувший генерал-лікар австрійської маринарки, помер 24 жовтня ц.р. в Городенці. Покійний провів майже ціле життя за границею, об’їхавши в службі цілий світ, однак ніколи не переставав інтересуватися справами рідного краю. Свої подорожі описав у двох книжках п.з. «Листи з чужини», а крім того забирав часто голос в українських газетах на ріжні злободневні теми, висказуючи дуже розумні думки. В.Й.П.!». 

Цього ж дня  3.11.1929 року (ч. 81) газета «Нова зоря» (львівський часопис української християнської організації, відп. ред. Роман Гайдук) подала таку інформацію: »Посмертна згадка. Помер доктор Ярослав Окуневський, відомий автор знаменитих описів подорожей по світі,  котрі становлять перлину нашої подорожної літератури. Його творчості сподіємося привести окрему статтю». Проте до кінця року така стаття не з’явилася.

Такими були перші чотири публікації в українських газетах про смерть Я.Окуневського у найближчі дні після неї. Як бачимо, в них ця подія подається як звичайна смерть старшої заслуженої людини, ніяких коментарів чи домислів про «трагічну» смерть немає.

--------------------------

*(Ганіткевич Ярослав. Ярослав Окуневський – військовий лікар, мандрівник, публіцист, національно-культурний діяч // Кн. Визначні постаті України: Андрій Чайковський та Теофіл Окуневський (до 150-річчя від дня народження). Львів, Афіша, 2010. С.134-148;  Ярослав Окуневський – видатний лікар, генерал медичної служби Австро-Угорського флоту, український національно-просвітницький діяч // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України. 2012,№ 2. С. 104 – 115;  Електронний ресурс. Режим доступу      http://ntsh.org/node/113).

 

Інакше написали про цю подію дві польські газети. «Gazeta poranna» (що виходила у Львові)  уже в понеділок 28.10.1929 р. (№ 9024) – на день раніше від газети «Діло» -  подала коротку замітку  невеликим шрифтом під заголовком «Samobójstwo b. Admirała   marynarki austrjackiej» («Самогубство колишнього адмірала австрійського флоту»). В ній пишеться: «Станіславів, в жовтні. Сьогодні в Городенці здійснив самогубство тамтейший судовий лікар  д-р Ярослав Окуневський, який повісився на шнурі від віконної штори. Померлий був адміралом бувшого австрійського флоту і мав 70 років. Родина померлого, а іменно дружина і донька, перебувають постійно у Відні. Як припускають, приводом для розпачливого кроку був родинний розлад».

Наступного дня у вівторок 29.10. львівська  газета «Wiek nowy» (ч.509)  посередині сторінки дуже великим шрифтом подала заголовок: «Sensacyjne samobójstwo». Дещо меншим шрифтом: «Były admirał austriacki z powodu niesnasek rodzinnych odbiera sobie życie» («Сенсаційне самогубство. Колишній австрійський адмірал покінчив з собою через родинний розлад»). Далі пишеться: «Дня 25 ц.м. здійснив в Городенці сенсаційне самогубство через повішення у власнім помешканні на шнурку від штори вікна д-р Ярослав Окуневський, 70 років, емеритований лікар-адмірал колишнього австрійського флоту, останнім часом судовий лікар, народності руської. Причина самогубства таємнича; родина померлого, а саме жінка і донька, мешкають постійно у Відні. Причину самогубства наразі не встановлено, натомість є припущення, що був нею родинний розлад».

Отже ця газета в основному повторила «факти»  з Газети поранної, подала національність померлого, при чому тенденційно пише не «української», а «руської», наводить неточні дані: подано недокладну дату смерті (25 замість 24 жовтня); як родину називають дружину і доньку, тоді як рідний брат, з яким жив Я.Окуневський, також належить до найближчої родини; говориться про одну доньку, тоді як були дві доньки; пишеться: »причину самогубства наразі не встановлено», але нічого не згадується про поліційне розслідування, яке в такому випадку мало б відбутися і встановити причину. В тексті короткої замітки повторяється припущення з Газети поранної, що причиною самогубства міг бути  «родинний розлад», але в заголовку це уже виноситься як безапеляційне твердження

Отже, з одного боку наведено наче детальний опис випадку – повішення у власному помешканні на шнурку від віконної штори, з іншого боку подано низку неточних даних, фактично замітку взято з  Газети поранної попереднього дня, повторено припущення і в підзаголовку подано їх як факт, а проте не подано більше ні одного  конкретного факту, який би підтверджував версію самогубства. Якщо «причину самогубства наразі не встановлено» то де пізніша інформація про встановлення причини?

Преса Галичини того часу була переповнена матеріалами про нову хвилю терору в СРСР, процеси над українською інтелігенцією (відомий сфабрикований ГПУ процес «СВУ» в Харкові 1929 р.), про винесення численних смертних вироків українським інтелігентам і т.п. «Українське життя» (виходило в Станіславові) та інші українські газети подавали також відомості про святкування в Городенці 50-річного ювілею «Рідної школи», про поминальні Богослужіння 31 жовтня за упокій душ героїв, що полягли за волю Батьківщини, тощо.

Як часто тоді газети писали про самогубства? Нині може видаватися дивним, але писали дуже і дуже часто, і не завжди вірогідно. Наведемо деякі повідомлення преси, опубліковані приблизно в ті дні, коли помер Я.Окуневський.

Отже, майже щоденно преса подавала відомості про різного роду «самовбивства», інколи в одному числі газети було декілька таких повідомлень. Так, «Діло» 25.10.1929 р. пише про «самовбивство в читальні Просвіти», про самогубство чи вбивство Лямбека, про самовбивство Олени Ковальчук. 26.10 подає добірку: «Із хроніки самовбивств». 27.10 надруковано замітку «Цікаве самовбивство» - про купця в Чехії. 30.11 – про самогубство поліціянта в Станіславові. У 1930 році 12.03 ця газета пише про «епідемію самовбивств у Львові», 14.03 – про самогубство в Підгірцях, 24.03 – про два самогубства і т.п.

«Свобода» (3.11.1929) подавала відомості про «самовбивство з нужди». Газета «Коломийські  вісти» (16.07.1928) писала: «Правдива епідемія самогубств найшла м.и. на Львів, де нема дня, щоби двоє, троє нещасливців не наважилося на своє життя, заживаючи отруї, скачучи з поверха, вішаючися, топлячися і т.п. У Львові повісилася на лямпі коло міського театру Марія Дренюк, зовсім нага. Її відратували і арештували».

Газета  «Новий час» 30.11.1929 р. (ч.131) опублікувала перекладену з німецької мови статтю Р.Мурмера «Наука про самогубство», в ній відзначалося, що в Німеччині щоденно покінчує з життям 40 осіб!

Аналогічна ситуація спостерігалася в польській пресі. «Gazeta poranna» (видавалася у Львові) 14.10.1929 писала про сенсаційнке вбивство лікаря; 16.10 – про самогубство редактора; 17.10 – «обережний самогубець в Перемишлі»; 19.10 – про невдале самогубство; 23.10 – «Вбивство, самогубство чи нещасний випадок?»; 24.10 – Хроніка з Коломиї, самогубство в Касі хворих; 25.10 – самогубство незнаної особи, «Самогубство руського неврастеніка Миколи Яремчака у Відні», жахливе самогубство в касі інвалідів; 26.10 – «вбивство чи самогубство, тіло на колії»; 28.10 – 5 спроб самогубства в один день!; 30.19 – самогубство славної артистки; 2.11 – самогубство директора банку;6.11 – спроба самогубства; 8.11 – самогубство китаянки у Варшаві; 10.11 – самогубство і т.д.  Ця газета, яка майже кожен день друкувала повідомлення про самогубства, першою опублікувала (8.11.1929)  замітку: «Самогубство бувшого адмірала…».

«Gazeta lwowska»  29.10.1929 р. пише про «манію самогубств в минулу суботу»; 30.10 пише про самогубство служниці; 31.10 – про таємниче самогубство німецького дипломата; 6.11 – про спробу самогубства у Львові; 8.11 - про самогубство сестри колишнього цісаря Вільгельма, проте відзначає що перевірити інформацію неможнливо; тут-же про самогубство учня промислової школи; 10.11 – спроба самогубства уряднички; 13.11 – спроба самогубства жінки. 14.11 – «відомості про самогубство сестри цісаря не підтвердилися ,вона померла»; спроба самогубства ремісника. 16.11 – про два самогубства у Львові. 17.11 – про самогубство учениці гімназії. 20.11 – «про недойшлого самогубця». 21.11 – «про самогубство літерата». 23.11 – «про самогубство з літака» і т.д.

Газета «Wiek nowy»  - 22.10 – пише «Вбивство чи самогубство?» говорить про «сенсацийні поголоски». 23.11 – пише про «сенсацийне самогубство в Нью-Йорку. 24.11 – про подвійне вбивство і самогубство біля Сокаля. 25.11 – про самогубство державного урядника, таємниче самогубство, самогубство поліціянта. 26.11 – про самогубство Миколи Яремчака з туги за жінкою і дитиною. 29.11 - про сенсацийне самогубство  - смерть під колесами локомотиви і т.д.

«Dziennik Lwowski»  публікує майже кожен день повідомлення про самогубства, 23.11.1929 – про вбивство і  самогубство на забаві «Просвіти», 25.10 – про страшне самогубство (купець облився нафтою і запалився),  28.10 – п’ять намагань самогубства у Львові, самогубство колишнього міністра, 29.10 – самогубство купця в Станіславові, 8.11 – самогубство учня промислової школи, 14.11 – самогубство адвоката, намагання самогубства у Львові, 16.11 – два сенсаційні самогубства у Львові , 17.11 – самогубство учениці, 22.11 – самогубство в Браткові і т.д. Газета подає «Вісті з повітів», «Хроніку Станіславівську», опублікувала  в листопаді двічі (11 та 25.11)  матеріал: «Вісті з Городенки (від нашого кореспондента). Городенка в листопаді». Приведені відомості з підзаголовками: «З життя Стшельца», «Гарний приклад», «Закриття літніх відпочинкових таборів для дітей із західних регіонів»,» «Урочисте посвячення нової зали Польської міщанської читальні». Дуже мало ймовірне, щоб власний кореспондент газети в Городенці не подав зі злорадством матеріалу про таку подію, як сенсаційне самогубство українського лікаря, відомого в Європі контрадмірала військового флоту Австро-Угорської монархії, якщо б ця подія мала місце.

В цей час польські газети публікують багато критичних матеріалів про українців (про викриття тайної організації «Пласт» в Коломиї; про арешти членів УВО, «український сепаратизм» та патріотизм, про  підпал українцями скирт збіжжя польських осадників на Сокальщині, демонстрації українців в Тернополі, сутички у Волоській церкві, УНДО і православ’я,  святкування річниці перемоги в українсько-польській війні і т.п.).

Цікавий такий факт, що характеризує вірогідність інформації того часу. 19.10.1930 року «Діло» опублікувало замітку «Ще про один некрольог, о. Євген Мандзій жиє!». Йшлося про те, що опублікована раніше в газеті звістка про його смерть і проведений похорон, отримана  від о. О.Стефановича, виявилася хибною і невірною. Йому сказала одна жінка, і він написав до «Діла», що і було надруковано. Така тоді була вірогідність друкованих  в пресі відомостей, і це в одному із найповажніших українських часописів!

Як бачимо, в той час «сенсаційні» повідомлення про самогубства і вбивства, були звичайними і повсякденними, як в українській, так і в польській пресі. При цьому вірогідність цих повідомлень була невисокою, інколи прямо писали про «сенсаційні поголоски» тобто чутки, траплялися й помилкові повідомлення, інколи вони спростовувалися, але частіше до них не поверталися.

На цьому тлі немає достатньо переконливих аргументів, щоб вважати короткі повідомлення (без наступного підтвердження і продовження) двох, не дуже авторитетних польських львівських газет за такі, що безсумнівно стверджували факт самогубства українця Ярослава Окуневського.

Проти достеменності  твердження, точніше - припущення цих газет свідчать такі факти:

Неточності і помилки в коротеньких повідомленнях.

Майже повна тотожність двох заміток, що свідчить про одне лише первинне джерело інформації.

Відсутність повідомлень в інших польських газетах («Gazeta lwowska», «Dziennik lwowski»), які дуже часто писали про самогубства, в яких частина журналістів критично висловлювалася про українців і радо підняла би матеріали про самогубство  українського лікаря-адмірала.

Відсутність подібного повідомлення в газеті «Dziennik lwowski», яка мала свого кореспондента в Городенці і в дні  після смерті Я.Окуневського (в листопаді 1929) публікувала матеріали з Городенки.

Українські газети («Діло», «Свобода», «Новий час», «Нова зоря») не звернули уваги на «сенсаційні повідомлення» двох польських газет і протягом 9 днів після смерті Я.Окуневського подавали звичайні посмертні згадки без будь-яких коментарів, мабуть вони знали вартість сенсацій у газетах бульварного типу!

Низка українських  газет Галичини («Наше слово», «Нова зоря», «Громадський голос», «Правда») в період жовтня-листопада 1929 р. не подали жодної інформації про смерть Адмірала; якщо б це була «сенсація» вони мали б повідомити своїх читачів  про таку подію,

Ні в українських, ні в польських газетах не було будь яких повідомлень про участь поліції у з’ясуванні обставин «сенсаційного самогубства», тоді як поліційне розслідування було обов’язковим у випадку самогубства. Тим більше, що на той час польська поліція підійшла би дуже прискіпливо до такого випадку з відомим у світі українцем. Після повідомлення польських газет про самогубство  польська поліція Городенки не могла не зробити відповідної перевірки і розслідування.

Мало ймовірно, що до самогубства могла вдатися сильна, вольова людина, яка в нелегких умовах чужини пройшла шлях від корабельного лікаря до генерального штабового лікаря – контрадмірала, виділялася високим інтелектом, виховувалася в родині священика.

Проти версії  самогубства Адмірала переконливо свідчить урочистий похорон, що відбувся без затримки, через день після смерті, за участю священика, місцевої влади та військових; захоронення на видному місці при головній алеї кладовища (самогубців так не хоронили).

Безпідставним видається припущення, що брат померлого, відомий український адвокат, міг якимсь чином приховати перед громадкістю та польською поліцією факт самогубства брата,  не допустити розслідування і вже через день організувати нормальний урочистий похорон.

Отже аналіз повідомлень трьох польських газет про «сенсаційне» самогубство Ярослава Окуневського, брак їхнього підтвердження і доповнення подальшими публікаціями, брак будь-якої згадки про поліційне розслідування вказує на невірогідність цих повідомлень.

Найбільш цінні безпосередні дані про останні роки життя Я.Окуневського вдалося отримати від його родини, з якою нещодавно пощастило встановити контакт.  Онук Адмірала д-р Еґон Бальцар з Відня приїхав вперше до Львова та Городенки і Яворова для участі у відзначенні 150-річчя від дня народження Ярослава Окуневського. Він привіз і подарував Музеєві Галицької медицини ім. Мар’яна Панчишина цінні матеріали про свого Дідуся, виступав з повідомленнями на ХІІІ конгресі СФУЛТ, у нас була можливість  протягом тижня спілкуватися з ним.

Нещодавно д-р Еґон Бальцар віднайшов серед речей своєї мами – Теодори, старшої доньки Ярослава, коробку, заповнену старими листами. Це було понад 100 листів Адмірала до дружини Отілії і до доньок Теодори і Ольги (німецькою мовою). Тут виявилися також листи Теофіла і його доньки Олени до Отілії та їхніх доньок, написані під час хвороби Я.Окуневського та після його смерті і похорону.

Отримано нові дані, які вимагають перегляду і уточнення відомостей про останні роки життя Я.Окуневського. Після переїзду до Городенки, він жив в домі брата Теофіла Окуневського. Як повідомляла газета  «Городенківські вісті» у 1930 р. (ч.1), «Д-р (доктор права, прим. Я.Г.) Окуневський Теофіль веде від 40 літ адвокатську канцелярію в Городенці при головній вулиці у власному домі». Ярослав Окуневський  мав у цьому домі брата свою приймальню хворих («лікарську порадню»). Дві польські газети вказали, що він був «судовим лікарем», в інших матеріалах відомостей про це немає.  Вважалося що він провадив самотній спосіб життя, втратив зв’язок з сім’єю, яка залишилася в Австрії.  Справді, після праці він переважно усамітнювався, не провадив товариського способу життя. Зрештою, як стверджував його молодший товариш д-р Іван Куровець («Діло», 1929), в молодості він «як студент корисно вирізнявся всією своєю поведінкою, був це тип молодого тоді аристократа духа, що не любив корчемного життя, корчемних простих норовів і тому серед деякої частини студентів не мав багато симпатії».

Як тепер виявилося, в час перебування в Городенці Я.Окуневський підтримував тісний зв’язок з дружиною Отілією і доньками Теодорою і Ольгою в Австрії. Майже щотижня він писав їм довгі листи (на 2-4 сторінки), сповнені любові і бажання жити разом одною сім’єю, і також часто отримував листи від дружини і доньок та їздив до Австрії їх відвідати і допомогти їм.

 Отже твердження про розрив Адмірала з родиною були помилковими, як стверджують віднайдені листи, ніякого «розладу» в родині не було, хоч обставини змушували їх жити окремо.

Остаточним доказом натуральної смерті після хвороби, а саме проблем із серцем, можуть бути листи Теофіла і Олени Окуневських до дружини Отілії, та повідомлення доньки Ольги, яка приїздила з Австрії до Городенки на похорон батька.

Як підтверджують віднайдені листи, які писали в час хвороби Адмірала та зразу після його смерті брат Теофіл та небога Олена, Ярослав Окуневський помер 24 жовтня (в четвер) 1929 року о 10-й годині ранку. Вже декілька місяців перед тим він скаржився на серце і задишку, їздив до Львова консультуватися в професора (мабуть у М.Панчишина). Поставлено діагноз підвищення кров’яного тиску і склероза судин (стенокардія?). В половині жовтня в нього виникла інфекція - карбункул лівого плеча з високою температурою. В лікарні йому зроблено хірургічне втручання під наркозом, після чого 19 жовтня він повернувся до дому. 23 жовтня він почувався краще, за вечерею з родиною Теофіла говорили, що незабаром він одужає і  зможе знову приймати пацієнтів. Ніч пройшла спокійно, зранку 24 жовтня він пішов вмиватися. Коли він довго не з’являвся, о 10-й годині пішли за ним і знайшли його мертвим. Вважали, що трапився «серцевий удар».

Важко припускати, що в цих листах приховувалася правда про самогубство, щоб уберегти від переживань дружину Отілію, яка в той час доглядала хвору доньку Теодору. А якби був  факт самогубства, то від Ольги не можна було його приховати, з часом це якось би виявилося в родині. А цього не було.

 Маємо всі підстави стверджувати, що смерть Ярослава Окуневського настала після його хвороби, хірургічного втручання під наркозом з приводу карбункула лівого плеча, в умовах хворого серця, високого тиску крові та атеросклерозу. У віці 69 років у цьому не було нічого незвичайного. Рівно стільки ж (69 років) прожив його батько Іполит Окуневський. (Брат Теофіл Окуневський прожив 79 років; сестра Ольга прожила 85 років, сестра Наталя – 59 років, сестра Емілія – 32 роки; брат Іполит – 18 років).

Ровесник Я.Окуневського  в Києві академік-терапевт Теофіл Яновський помер у віці 68 років; серед інших колег з Віденського університету лікар Михайло Кос,  полковник  австрійської армії, помер у віці 67 років; лікар Іван Куровець -  68 років;  лікар Євген Озаркевич - 55 років. В Коломиї  1931 року помер «на серцевий удар» лікар І.Ціпановський у віці 57 років.

Таким чином, нічого «таємничого» та «сенсаційного» в смерті Я.Окуневського після скарг на серце та хірургічного втручання у віці 69 років не було.

Повідомлення в польській пресі могли легко виникнути в умовах щоденних інформацій про самогубства, що нерідко ґрунтувалися на поголосках, які стали буденним явищем. Появі цих повідомлень могли сприяти критичні зауваження багатьох польських журналістів на адресу українців та українських організацій. Дуже можливо, що хтось з поляків-журналістів не пробачив Я.Окуневському участі в українсько-польській війні на боці ЗУНР, активної підтримки ним Визвольних змагань українців Галичини. Живому Адміралу відмовили в наданні відповідної пенсії, мертвого намагалися позбавити доброго імені через поголоски, - які ані не підтверджено, ані не спростовано. Проте, як з’ясувалося, свою чорну справу вони зробили.

Згодом справа виявилася складнішою, з’явилася низка матеріалів, які важко пояснити. Обставини смерті Я.Окуневського з часом стали обростати ореолом «трагічності», хоч для цього, як вище було показано, не було підстав, окрім «поголосок» двох польських не досить поважних газет.

В публікації, що з’явилася за тиждень після першого повідомлення, на 11-й день після смерті Я.Окуневського, в тій же газеті «Діло» (10.11., ч 250), львівський лікар, директор Народної лічниці ім. Митрополита Шептицького, молодший на 3 роки колега Ярослава з Віденського університету і товариства «Січ» Іван Куровець, який колись був близьким з покійним, пише вже про «трагічну смерть» Адмірала. 

Подібно написано в календарі «Просвіта» на 1931 рік (видано у Львові 1930 року). Некролог (без підпису) починається словами:  «Дня 24 жовтня 1929 р. помер трагічно в Городенці д-р Ярослав Окуневський…».

Володимир Дорошенко, бібліограф і історик, колишній директор бібліотеки НТШ у Львові, представляючи українських лікарів-літераторів, писав у журналі «Лікарський вісник» (Чикаго, 1955, ч.1): «Д-р Ярослав Окуневський був справжнім європейцем, незвичайно культурною і вихованою людиною. Завжди елеґантно, із смаком одягнений, він був зразком джентельмена. Втративши з упадком Австрії емеритуру, дуже бідував на старості літ і, не маючи сил знести злидні, а не можучи присилувати себе попросити допомоги у громади, наложив на себе руки». Твердження В.Дорошенка, що Я.Окуневський «дуже бідував на старості літ і, не маючи сил знести злидні…» не відповідає відомим фактам, так же як не відповідає фактам домисел двох польських газет про «сімейний розлад» («rodzinnе niesnaski»).

Лікарський вісник, орган УЛТ у Львові, 15 квітня 1930 року (Рік УІІІ, ч. 1) подав таку інформацію: »Протягом останнього півріччя померли: д-р Я.Окуневський помер 25 жовтня 1929 р. в Городенці, д-р Є.Лукасевич і д-р М.Кос. Подано некролог Є.Лукасевича, інші некрологи будуть в наступних числах». Однак в наступних числах некролога Я.Окуневського так і не надруковано (хоч до 1939 року опубліковано 10 некрологів).  День смерті вказано неточно (25 замість 24 жовтня). (В списках членів УЛТ того часу його прізвище не наводиться; це дозволяє припускати, що Я.Окуневський не був офіційно членом УЛТ, а  його біографії не було в редакції). Чому редакція не виконала своєї обіцянки і пізніше так і не опублікувала некролога?

То чому вже за 10 днів після похорону Я.Окуневського українські лікарі і журналісти стали писати про його «трагічну» смерть? Чому В.Дорошенко писав прямо; «Наложив на себе руки»? Чи така сильна була магія цих двох сенсаційних, і є підстави вважати – брехливих, поголосок в польських газетах? Чи були ще якісь факти? То чому ніякі інші факти не знайшли місця на сторінках преси, ні української, ні польської? На сторінках львівського медичного місячника?

Чому у львівському журналі «Лікарський вістник» не опублікували професійно грамотної інформативної статті про життя і діяльність, хворобу і смерть видатного українського лікаря Ярослава Окуневського?

Чому  українські видання, які обіцяли зразу після смерті Я.Окуневського опублікувати більші статті про його життя і діяльність («Лікарський вістник», «Нова зоря») не виконали своєї обіцянки?

Виникає також питання, чому брат Ярослава Теофіл Окуневський (помер у 1937 р.), відомий український адвокат, посол до Австрійського і Галицького парламенту, який пережив Ярослава на 8 років і продовжував провадити адвокатську практику в Городенці, не вимагав спростування видуманих повідомлень, чому сам не виступив в пресі? Може не надавав будь якого значенням цим «поголоскам»? Але чому не спростував пізніших повідомлень в українських виданнях? Чому не подбав, щоб згадати добрим словом свого видатного брата Ярослава Окуневського в день  75-річчя від дня його народження (5 березня 1935 р.)?

Чому українські газети, які писали про смерть Я.Окуневського («Діло», «Новий час», «Свобода», «Нова зоря») на початку березня 1935 року не згадали про 75-річчя від дня народження видатного українського лікаря.

Чому в опублікованих статтях не згадували про участь Я.Окуневського в період ЗУНР. Дивно, що ні «Лікарський вісник» ні українські газети, які писали про смерть Я.Окуневського («Діло», «Новий час», «Свобода», «Нова зоря») не відгукнулися на 70-річчя, та особливо на  75-річчя від дня народження Ярослава Окуневського (5 березня 1930 та 1935 року). Не згадала про нього газета «Городенківські вісті», яка почала виходити 1930 року.

Після 1939 року в Західній Україні ім’я українського контрадмірала, який служив у Австро-Угорському військовому флоті, виступав на стороні УНР і ЗУНР у національно-визвольних змаганнях, заборонили згадувати. Але українська еміграція зберігала пам’ять про  видатних українців. То ж чому не вдалося знайти будь яких діаспорних публікацій до 100-річчя від дня народження Я.Окуневського (5 березня 1960 р.). Чи через поголоску про самогубство не вважали  гідним вшанування його річниці?

Адже в деяких опублікованих посмертних статтях говорилося про його заслуги для рідного краю, про такі українські, написані  з великою любов’ю до рідної землі «Листи з чужини», про меценатську допомогу українським організаціям Галичини, допомогу в побудові Народного дому і лікарні в Городенці, про організацію допомоги з Відня медичними засобами, сприянню поверненню моряків до рідних країв, діяльність як голови санітарної управи ЗУНР.

То чому про ці заслуги Ярослава Окуневського не згадано з нагоди  річниці від його народження?

Чи причина в пригнобленні після поразки Визвольних змагань 1919-1920 рр. і розчарування в керівниках, громадських діячах того часу? Адже в грудні  1924 р. редактор газети «Діло» Михайло Рудницький відмовився опублікувати статтю Я.Окуневського з об’єктивним критичном аналізом подій 1919-20 рр.

Чи все ж таки в колах української інтелігенції Галичини поширилася і була прийнята підкинута польськими газетками поголоска про самогубство Ярослава Окуневського? Чи не проявилася в цьому одна з поганих рис багатьох наших краян: швидше сприймати  негативні оцінки своїх провідників і осіб на вищих суспільних щаблях, ніж позитивні, добрі опінії про них; скоріше повірити поганому, ніж доброму? Інакше чи могла би поширитися і закріпитися, перейти в друковані матеріали нічим не підтверджена версія про самогубство?

Чи може тут  відіграла певну роль звичайна заздрість деяких людей, які бачили в цьому можливість «взяти реванш» над таким звичайним сином сільського священика, якому так пощастило – стати адміралом флоту Австро-Угорської імперії, об’їхати на кораблях велику частину світу, побувати в численних дворах імператорів, королів і вождів, написати цікаву і популярну книгу. А тепер зі злорадством сприйняли слухи, що він таки виявився слабшим, «гіршим» за них.

Так чи інакше, як показують джерела, почала панувати опінія, що Ярослав Окуневський у важкій ситуації наклав на себе руки, це навіть оправдували обставинами, в яких він нібито опинився – відмова у наданні пенсії, розрив з родиною і т.п.  Хоч при ближчому розгляді обставини не були такими поганими: він жив у будинку   брата Теофіла з  його родиною, мав  в цьому будинку свою приймальню і заробляв приватною практикою, виконував обов’язки судового лікаря (тепер кажемо судмедексперта), матеріально був достатньо забезпечений. Не було «розриву з родиною», він підтримував постійний тісний листовний зв’язок з дружиною і доньками в Австрії, їздив відвідати їх. При матеріальній потребі йому міг допомогти брат – відомий в Галичині адвокат і громадський діяч, добре матеріально забезпечений.

На нашу думку, аналіз преси, та особливо відомості, отримані від онука Адмірала д-ра Еґона Бальцара із листів рідних, дозволяють поставити під сумнів версію про самогубство Ярослава Окуневського.

Проведене в 2010 році широке відзначення 150-тої річниці від дня народження  дає  всі підстави повністю відновити добру пам’ять і добре ім’я та повернути в українську історію  замовчувану в радянську добу постать одного з наших видатних українців – лікаря, контрадмірала, письменника, мецената,  громадського діяча, патріота української землі Ярослава Окуневського.

 

 

ДОДАТКИ

Оскільки відомостей про життя і діяльність Ярослава Окуневського не так багато, подаємо повністю (із збереженням правопису) прижиттєву біографічну довідку з альманаху «Січ» (1908), яку  він сам міг написати або перевірити, дві найбільш інформативні «Посмертні згадки» та матеріал з церкви Св.Варвари у Відні.

ДР. ЯРОСЛАВ ОКУНЕВСЬКИЙ

Уродив ся 1860 р. в Радівцях на Буковині, де його батько був священиком. Ґімназію кінчив в Коломиї, а університет у Відні. Членом товариства «Січ» був від 1877 до 1884 р.; був також головою товариства. Вступив як лікар на службу у фльоті 1884 р. Відбув кілька подорожий на воєнних суднах: «Мінерва», «Аврора», «Радецкий» та «Франц-Йосиф». Вражіня з своїх подорожий описав в фейлетонах Діла, що відтак появилися як передрук в двох томах п.з. «Листи з чужини», - накладом Лукіяновича у Львові.

Тепер є Окуневський старшим штабовим лікарем і шефом-хірургом в морськім шпитали в Полі; є відзначений риц. хрестом Франц-Йосифа, еспанським хрестом заслуги в морській службі і китайським орденом дракона.

(Альманах «Січ». Львів, 1908. - с. 189. Тут же подано знимку Я.Окуневського в морській офіцерській формі).

 

Д-Р ЯРОСЛАВ ОКУНЕВСЬКИЙ.

З Городенки прийшла до нас сумна вістка, що там помер дня 24 жовтня 1929 у 70-ім році життя б. ґенерал-лікар австрійської маринарки й автор відомих споминів п. з. «Листи з чужини» — д-р Ярослав Окуневський. Похорони Покійного відбулися в суботу 26. ц. м. на міське кладовище в Городенці.

Ярослав Окуневський уродився у священичій сім'ї, в якій все були живі національно-культурні традиції і де сильним живчиком било національне життя. І покійний нині Ярослав, і його рідний брат Теофіль, відомий народній діяч і б. парляментарний посол, тепер адвокат у Городенці, вийшовши з такої родинної атмосфери, дістали оба високу освіту, будучи рідкими у нас типами інтелєктуалістів-культурників.

По скінченні гімназії записався пок. нині Ярослав Окуневський на медичний факультет у Відні. В тому часі він грав немалу ролю в житті українського студентства в наддунайській „Січі", де був навіть якийсь час головою. Тоді ж жив він у дружніх зв’язках м. ін. з Остапом Терлецьким, який бував нераз підчас ферій гостем у батьків Окуневських, По якомусь часі Ярослав Окуневський дістав т. зв. військову стипендію, що зобов’язувала його до лікарської служби у війську.

Скінчивши медицину, опинився Ярослав Окуневський на становищі військового лікаря при австрійській маринарці в Полі, звідки відбував у своїм службовім характері подорожі кораблями в ріжні сторони світа. Цій обставині українська подорожня література завдячує свій шедевр — його прекрасні „Листи з чужини", що вийшли давно перед війною в двох томах. Будучи ціле життя на чужині, писав він нерідко й до української преси, м. ін. і до «Діла», його статті або спомини були друковані теж в обох альманахах віденської „Січи" (в 30-ліття і в 40-ліття її істнування), у «Вістнику Союза Визволення України», в «Українському Прапорі», «Українському Голосі» й інших орґанах української преси. Остання більша стаття появилася в ювилейному числі «Діла» перед двома роками п. з. „Стара Русь".

По війні працював Я. Окуневський в українській санітарній місії у Відні, де поклав немало свого труду, а перед кількома роками на старости літ, вернув у рідні сторони й отворив у Городенці лікарську порадню, служачи своєю фаховою радою і помічю населенню цілого повіту. Там і постигла його смерть. Осиротив жінку і дві доньки, що живуть постійно у Відні.

Вічна Пам’ять Заслуженому Українському Громадянинові!

(Газета «Діло», 29 жовтня 1929 р.)

 

Д-р Іван Куровець (Львів)

Д-р Яр. Окуневський

Д-р Яр. Окуневський емеритований генерал-лікар воєнної маринарки, а опісля лікар у Городенці помер у 70-тім році життя  24-го  жовтня цього року траґічною смертю в Городенці.

Була це визначна індивідуальність як чоловік, лікар, письменник-публіцист і тому як товариш його молодих літ з часів віденської «Січи» уважаю за свій обов’язок подати деякі подробиці його життя, бо він як визначний український громадянин цілим своїм життям на це вповні заслужив.

В половині жовтня 1891 р. як молодий студент медицини («ембріо») приїхав я до Відня на студії і з’явився в товаристві «Січ», яке мало тоді свою домівку у Відні VIII. Б. при вул. Лявддонґассе.

У «Січі» почувався я скоро як дома, бо знайшов там сердечних товаришів й опіку січового батька Остапа Терлецького і старших товаришів між якими перебував Ярослав Окуневський. У часі, як я нарокував до «Січи» як медик ембріо 1-го року, Ярослав Окуневський був уже студентом 5-го року мєдицини.  

З самого вигляду інтелігентний, симпатичній, живий, рухливий, повний молодечого запалу хоч на кілька літ, віком і студіями старший, не бочився від нас молодиків-ембріонів, навпаки займався нами, був нам щирим дорадником у студіях і в перших кроках життя на віденськім грунті. Він впливав на молодих, недосвідчених товаришів корисно, додатньо, заохочував до серйозної науки, а притім дбав про загальну освіту: радив читати в вільних хвилинах чужу літературу і всілякі наукові твори, подавав авторів, яких треба читати, а «Січова» бібліотека була в тім напрямі багата.

Ярослав Окуиевський опікувався своїми молодшими товаришами, слідив їх поведінку і поступи в науці, а коли видів, що хтось не надається до медичних студій то хоч в оглядній формі радив покидати медицину, а перебратися завчасу на інші фахи, як право або теольоґію. В поведінці взагалі і супроти товаришів був ніжний, ніколи не ужив грубого слова, був завсіди чоловіком мягких, культурних манер. Хоч за часів, коли я прийшов до «Січи» він уже не був головою, то мав завсіди великий вплив на товаришів, особливо медиків. У духовім житті «Січи» брав живу участь; мав часті відчити на ріжні теми і при всіх відчитах, рефератах товаришів в дискусії забирав голос і виявляв велике і всесторонне знання. Як студент корисно виріжнявся всією своєю поведінкою, був це тип молодого тоді аристократа духа, що не любив корчемного життя, корчемних простих норовів і тому серед деякої частини студентів не мав багато симпатії.

Ярослав Окуневський був живої вдачі, рухливий і у всіх важних моментах діяльности «Січи» виявляв своє «я», рішучо та енерґійно.

Пригадую собі, як у часі ювилейного свята професора Мікльосіча на академії, яку урядили всі славянські студентські товариства," а з ними і „Січ" (було це в році 1883 або 1884), В. Дудикевич, тодішній голова „Буковини" т-ва москвофільської академічної молоді, в нетактовний, грубий та брутальний спосіб накинувся на „мазепинців" і противників одної неділимої Росії і иа т-во „Січ" і крикнув до нас як до „заблуждавших: ,,Сибір єсть харошая страна". Це все сталося на святі підчас академії в честь Мікльосіча, який завсіди заявляв, що українська мова цілком відрубна від російської. Була це нечувана провокація. Ярослав Окуневський перший, а за ним вся Січова брать кинулася з кріслами в руках на Дудикевича. Счинилася велика буча.

«Товариство «Січ» було тоді осередком всіх еміґрантів з Росії, а головно з України, які утікаючи з Росії переїздили через Відень па захід в Европу. Вони мали захист у «Січі» і пораду. Остап Терлецький, оба Окуневські, Ярослав і Теофіль. віддавали емігрантам великі услуги. Тут у Відні довший час перебував Драгоманів, у переїзді до Швайцарії заїзджав проф. В. Антоновнч з Київа і багато інших. У той час було в «Січі" чимало визначних індивідуальностей, як професор Горбачевський, д-р Щасний  Сельський, Остап Терлецький, д-р Кость Левицький, д-р Дорундяк, Григорій Цеглинський, Окуневські, які для нашого народу багато заслужилися.

У часі літніх ферій у гостиннім і привітнім домі батька Окуневських в Яворóві (повіт Косів) у часі 1882-1884 збиралася молодь і заїзжі емігранти, професори як проф. Вовк, і інші. Тут у часі ферій гомоніло життя, падали палкі горячі промови. Старий батько Окуневських сивий як голуб священик прислухувався молоді і радів; передтим москвофіл, під впливом синів став симпатиком українців. З часом, як оба Окуневські після скінчення студій пішли в світ — стала Криворівня середовищем, де зїздилася молодь, а згодом і цвіт української інтелігенції як Франко, Грушевський, Гнатюк.

Ярослав Окуневський мав надзвичайний хист легко виучуватися чужих мов і ними володів як матірньою мовою. І так знав і володів він мовою російською, німецькою, польською, французькою, англійською, італійською та сербською. Як чоловік широкої вдачі і ширших овидів, любитель краси й природи мав гін мандрувати у широкий світ і тому скінчивши медичні студії й після однорічної практики в віденських шпиталях вступив до австрійської воєнної маринарки, де тоді добре плачено лікарів, а при цьому можна було мандрувати по світі.

Я бачив його по двох роках служби при воєнній маринарці, коли він промандрувавши по світі заощадив дещо гроша, взяв однорічну відпустку і поїхав до Відня доповнювати своє фахове лікарське образовання в віденських клініках.

Був він уже тоді світський чоловік, з манерами європейця, опісля що кілька років приїздив до Відня або Грацу на кілька місяців на студії лікарські, бо свій лікарський фах він завсіди любив і був першорядний, вишколений досвідчений лікар. З тих часів походять його прегарні «Листи з чужини». Його тягнуло все до краю, бодай на кілька тижнів заїзджав він майже щороку до свого Яворóва, щоби надихатися повітрям дорогої йому Гуцулії. В часі його побуту в краю ріжними часами стрічав я його і бачив його завжди тим самим сердечним товаришем Славком, яким був у Відні. Був це чоловік великої культури, європеєць, джентельмен.

Після розвалу Австрії приїхав з полудня до Відня і тут з Васильком і іншими працював увесь час у санітарній місії і виєднував для Західньої України, яка була тоді в огні і крові, санітарний матеріял з австрійських запасів. Коли була найбільша скрута в галицькій армії викрутив чотири ваґони санітарського матеріялу і вислав у запльомбованих ваґонах у супроводі аптикаря до Станиславова, та, на жаль, ваґони ті розбили мадяри в Будапешті, забрали весь матеріял, а вагони прийшли порожні до Станиславова. За весь час нашої влади в Станиславові в 1918-1919 рр., стояв він із нашим урядом у постійнім контакті і служив йому радою. В початку боротьби зорганізував санітарну службу у Відні для нашої держави, придбав визначні фахові лікарські сили для нашої армії і санітарної служби. Коли розгорілися епідемії плямистого тифу і інших недуг, він завсіди дбав за нас, уживав для нашої користи заграничних  санітарних  місій, швайцарського червоного хреста.

Після закінчення війни вернув до краю і осів як лікар у Городенці. Часом, хоч рідко заїздив до Львова, брав участь в обох конґресах українських лікарів у Львові, на яких був першим президентом. Після нещасної для нас війни стрічався я кілька разів з д-ром Яр. Окуневським у Львові. Хоч старий літами, хоч як прибила його доля, в товаристві своїх давніх товаришів оживлявся, забував .за турботи життя і був веселий, балакучий, виявляв велике заінтересування до теперішньої доби нашого життя      

Честь його пам’яти! Нехай земля буде йому пером!

(Газета «Діло», 19 листопада 1929 р.)

 

До гробу Генерала-лікаря, д-ра. Ярослава Окуневського

Д-р. Ярослав Окуневський народився 1859 року в Яворові в священичій  родині. скінчив медичні студії у Відні, під час студій був головою тутешньої Січи. Присвятив своє життя медичній службі, при війську Австро-Угорської монархії. Ще молодим лікарем звернув на себе увагу надзвичайною енергією і самопосвятою при поборюванню пошестей. Під час одної пошести червінки в Далмації, наприклад, масові захорування навели таку паніку на населення, що адміністрації не можливо було знайти ні одного шпитального слуги, ні одного цивільного лікаря. Прислуга шпиталева, яка ще не захоріла, розбіглася. Д-р Окуневський зголосився добровільно до рятункової акції, сам   власноручно   виносив і відвозив хорих, переводив дезінфекцію ба навіть   власноручно ховав померших, бо не можна було знайти   для того ні священика, і нікого  з людей, щоб викопати могилу. За свою самопосвяту він ледве не заплатив життям, бо й його пошесть не оминула і довгі тижні боровся  він між життям і смертю. Військова команда вміла оцінити заслуги талановитого українського лікаря, він скоро піднімався в службовій ранзі, так що під час  війни займав він  найвище можливе для фаху морського лікаря, становище в державі Австро-Угорській -   він був Санітарним шефом Австро-Угорської маринарки. Під час своїх службових подорожів об’їхав він не раз всю земну кулю, зазнайомився з чутими землями й життям на них. З цих часів  датуються всім знані його «Листи з чужини», натхнені любов’ю  до батьківщини, гуманністю, любов’ю до людини взагалі, а особливо - до нашого нещасного поневоленого народу. На цей літературний твір  наша література може бути горда перед иншими літературами, бо в нім, при тонкім дару спостереження, вживім представленню  явищ життя є стільки теплоти й любови як ні в яких инших творах подібного типа.

За часи війни наша суспільність зобов’язана генералові Окуневcькому за те, що він підняв cвій голос в обороні жертв Талєргофа й поклав кінець Талєргофській трагедії.

По розпаді монархії генерал Окуневський, бувши ліквідатором санітарного відділу    морського міністерства і заступником Української національної Ради, при тій ліквідації, зголошується до служби  Української держави. Здавалося б, що це була як раз та сила, що була б покликана   врятувати Рідну Землю бід страшної небезпеки повоєнних пошестей. Але на жаль сумні наші внутрішні відносини  не дали нам використати цієї сили. Українська громада не розуміла розмірів тієї небезпеки, не уявляла, що вона загрожує нашим найсвятішим стремлінням.

З Київа Генерал Окунєвсвкий через відомі події   взагалі ніякої відповіді не дождався, та й з Галичини не пороблено було ніяких сістематичних кроків для організації боротьби з найбільшим нещастям нашого Краю. Генерал Окуневський, який ту небезпеку бачив б усій її грозі, звернувся на початку 1919 року в своїм імени, ніким на те не уповноважений, до різних країв з закликами, і проханням о порятунок, На його заклики, підтримані Австрійським Червоним Хрестом відгукнулись 6 держав і 9 ріжних Червоних Хрестів в тім числі, й Женевський міжнародний Червоний Хрест. Ся остання інституція вислала своїх відпоручників до Галичини; її генеральний делегат д-р Фріх об’їхав наші села, заглянув в поражені нещастям селянські хати, поки нарешті й сам не зліг на плямистий тиф. До Відня була скликана міжнародна конференція для поборювання пошестей на Сході Європи, на якій   представники шести держав  та 9 Червоних Хрестів висловили свою готовність прийняти участь в організації допомогової акції в міжнароднім масштабі. Але така широка допомогова   акція сула б можлива лишень тоді, і цього нам Українцям неможна ніколи забувати, - як би ми самі проявили на тім полі належну енергію, і тим. заімпонували чужли землям, нашу молоду державу  мало  -хто знав   і в її життєздатність  мало хто гаразд вірив та що -ми мусіли щойно здобувати собі симпатії в чужих землях. Генерал Окуневський дістав правда незабаром повновласть   заступати З.У.Н.Р. в санітарних справах, але за нуждою в Галичині і хаосом   на Великій Україні, ніяких поважних на ту роботу засобів. Широко розпочата акція звелась таким   робом до кількох транспортів санітарного майна та одної більшої експедиції.   Бачучи мізерність розмірів нашої роботи супроти розмірів нещастя, західні держави не поспішали з перепустками через бльокаду, так що й та експедиція  прийшла з великим запізненням. А тим часом небезпека насувалась все чорніше; пошесть  обхоплювала все ширші лави борців. Правда, в тій нашій акції на одну набуту нами санітарну одиницю відійшло на Україну дві дарованих від инших земель, але все разом взяте при такім поширенню лиха було_не більше як каплею води в морі вогню.

Нарешті всі українські армії, яких не могли   знищити армії сусідів були цілковито знищені епідеміями в трохкутнику смерти, а з ними зійшли в могилу й найліпші наші надії. Даптовим пеклом назвав той трохкутник смерти чужинець майор Ледеррей, що провів на Україну споряджену Генералом Окуневським експедицію і подав світові потрясаючі описи того, що він на Україні бачив.

Тяжкою трагедією для Генерала Окуневського було бачити наступаючу грозу, бачити її неминучі катастрофічні наслідки, своєчасно знати, як і чим тому лихові запобігти, та не мати змоги того зробити, бо українське суспільство, запалене огнем визвольної боротьби, не добачало сього найстрашнішого ворога, чорної мари пошестей; бо воно забуло, що від того вогога гинула в історії людства не одна держава, хоча б античні Атени, що так само, як і Україна загинули в Періклові часи від плямистого тифа. Великою заслугою Окуневського є те цо тисячам хорих було   врятовано життя тими засобами, що він їх зібрав та в чужих землях випросив.

Після катастрофи віддав Генерал Окуневський всі свої сили на працю для Червоного Хреста Великої України, щоб рятувати далі принаймні життя поодиноких людей та бодай на будуччину створити той орган який стояв би завше на сторожі українського народа і рятував би його від подібної небезпеки. В 1920 році ще раз закроювалась широка рятункова акція для населення України, - та й ще раз розбилася з вини   деяких українських чинників і наслідком довгих і тяжких зусиль Червоного Хреста було знову лише кілька, санітарних транспортів та одна нова рятункова експедиція. Знову каплі в морі, але ті каплі дали змогу Українському Червоному Хрестові вдержатись в найтяжчу хвилину, коли його існування було найбільш загрожене. Він існує по нині й, віримо, буде існувати на добро українського народа.

А на будову його фундаментів чимало каменя знесено руками сивого Генерала з Галицького Яворова.

В 1922 році й та праця з політичних причин стала неможливою.  Генерала не заскочив цей момент несподівано: ще з року перед тим: він, немов молодий студент, проробив у вільні години цілорічний курс по віденським шпиталям, щоб набрати вправи в тих нових методах медицини, що повстали в часі, коли він, як морський санітарний шеф старої монархії, був цілковито зайнятий адміністративними справами. І коли ширша організаційна праця стала неможливою, він не схотів спочивати без діла, як пенсіоніст, а вернув до Галичини, до Городенки на дальшу службу своєму народові, вжє не як Генерал, а як рядовий робітник-лікар. Дама, що для того мусів розлучитись з своєю дорогою родиною. Вернув з надломаним  здоров’ям і розбитим серцем, але з незломаною любов’ю до Рідного Краю і вірою в його будучину.

Не раз забирав він голос в пресі, щоб кликати земляків до згоди, до шляхотности, до енергії, щоб поборювати нашу призвичаєну млявість, безпорадність і недбальство.

Як чесний жовнір остався він на своїм посту до останнього віддиху 24 жовтня о 11 годині перед полуднем перестало битися зломане серце і славний український Генерал закрив на віки очі. Нехай же його вірність, його любов до Рідного Краю і його енергія перейдуть в тисячі молодих сердець українських. Нехай гіркий довід його життя послужить наукою для нашого суспільства в будуччині. Перед одвертою могилою нехай кожний Українець дасть собі слово наслідувати своїм житті Генерала Окуневського. Зокрема, нехай кожний український студент медицини держить перед очима образ, як   зморений иншою працею сивий Генерал поспішав до шпиталю на вправу,- часто не мавши часу на їжу; він, що мав за плечима 50 років лікарської вправи. І лише для, того, щоб і найновішими методами медичної науки послужити братам у ріднім Краю.

А він нехай спочиє в рідній землі під прапором Червоного Хреста, якому життя своє служив так вірно.

(Надіслано у 2010 р. з церкви Св.Варвари у Відні).