Володимир Гнатюк і західноукраїнське відродження

Історія українського національного відродження в XIX ст. — один із найяскравіших і водночас один із найменш досліджених розділів історії України. Щоправда, свого часу здобутки і втрати нації на цьому шляху привернули увагу чималої когорти вчених гуманітарного профілю і викликали небезуспішні спроби їх осмислення, проте згодом, за умов тоталітарного режиму, вони пішли в забуття. Саме така доля спіткала й наслідки ориґінального пошуку одного з найвизначніших учених-україністів Володимира Гнатюка.

Учений розпочав свою наукову і громадсько-політичну діяльність на зламі XIX—ХХ ст., коли йшов до завершення процес формування сучасної української нації, а український національний рух вступив у свою найвищу стадію — політичну і в умовах наближення розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, що розшматували живе тіло цієї нації, поставив на порядок денний питання про відновлення власної незалежної держави. Наукове і взагалі все духовне, а значною мірою і громадсько-політичне життя Галичини тоді було позначене незаперечним впливом Наукового товариства ім. Шевченка, котре відігравало роль наукового й загальнокультурного центру для усієї України, а головні напрями діяльности якого визначали такі могутні постаті, як М. Грушевський та І. Франко. В. Гнатюкові судилося стати в один ряд з цими велетнями духа. За свідченням академіка М. Грушевського, те, що В. Гнатюк „дав українській нації, творить великий і вічно пам’ятний монумент його любови до українського народу та його наукового дослідження“.

Феноменально багатогранна діяльність В. Гнатюка, визначного вченого-україніста (етнографа, фольклориста, літературознавця, мовознавця, історика) і славіста, талановитого організатора науки, блискучого редактора і вдумливого видавця, його самовіддана громадсько-політична праця — одна з найяскравіших сторінок нелегкого, але впевненого поступу українського народу по шляху національного відродження, до відновлення національної державности.

Із багатющої наукової спадщини вченого найменш дослідженим залишається його творчий доробок у царині історії України. І не тільки тому, що він менший за обсягом порівняно із внеском до інших напрямів українознавства, а й через те, що його праці на історичну тематику переважно присвячені вельми складній і, до того ж, до недавнього часу, м’яко кажучи, не толерованій офіційними чинниками проблемі — історії національно-визвольної боротьби українського народу, його національного відродження, а частково ще й тому, що деякі з них друкувалися свого часу в проскрибованих цими чинниками видавництвах і через те десятиліттями припадали пилом у сховищах „спецхрану“.

Сьогодні вивчення творчого доробку В. Гнатюка-історика, зокрема його праці з історії національного відродження на західноукраїнських землях, стає вельми актуальним. Воно дає змогу не тільки заповнити ще одну прогалину в біографії ученого, а й краще уявити процес українського національного відродження загалом, простежити його невторовані шляхи, виявити періоди піднесення і спаду, здобутки і втрати задля того, щоб можна було скористатися його повчальними уроками в сучасних умовах.

Проблемами українознавства В. Гнатюк зацікавився ще у студентські роки, навчаючись під керівництвом професора М. Грушевського. Уже тоді, виявивши надзвичайно низький стан наукової досліджености українського народу, він вважав за національний обов’язок якомога скоріше виправити це становище і намагався сприяти цьому своїми науковими працями. Згодом суто наукові зацікавлення трансформувалися у гаряче бажання всеохоплюючого національного відродження українців, здобуття ними повної національної свободи і державної незалежности. Про свої заповітні мрії, які присвічували йому протягом цілого життя, учений не раз говорив на схилі років. Ними були палке прагнення „дожити до часу нового ладу на Україні“, входження українського народу як самостійного члена „у сойм інших народів“, „у ряд загальнопризнаних культурних націй“, здобуття ним повноти „прав і зрівняння з іншими державними народами“.

Ось чому вчений був такий чутливий до всього, що стосувалося проблеми національного відродження в Україні, у тому й, особливо, в українських землях у складі Австро-Угорщини. Інтерес до згаданої проблематики підсилювався тим, що В. Гнатюк тривалий час сам був одним із провідних діячів і співорганізаторів національного духовного життя, до тонкощів знав усі його сторони і тому міг висловлювати своє авторитетне слово з усіх питань не тільки як дослідник, а й як досвідчений професіонал-практик.

Служіння ідеї українського національного відродження стало справою життя ученого, усієї його науково-дослідної, науково-організаційної і видавничої, а також громадсько-політичної діяльности. Цій справі служили і десятки його публікацій на історичні та громадсько-політичні теми, що вийшли як окремими виданнями, так і статтями в тогочасній періодиці. Значна їх частина, зокрема, присвячена широкому спектру українського національного життя у Галичині і, частково, на Буковині та на Закарпатті. Це насамперед численні аналітичні огляди статистичних даних з констатацією нестерпних політичних умов життя галицьких і буковинських українців на тлі політичних прав (зокрема виборчих) інших народів Австро-Угорщини, плачевного стану народної освіти, його виступи проти дискримінації українського населення у системі державного шкільництва під виглядом утраквізму (двомовности), за розширення прав української мови в середній і високій школі та створення українських приватних шкіл, ґрунтовний виклад історії змагань за український університет у Львові, історії Наукового товариства ім. Шевченка та Українсько-руської видавничої спілки у Львові, матеріяли про заснування у провінційних містах і містечках Народних домів як вогнищ національного життя, місце у ньому акцій жіночого руху, вшанування пам’яти та ювілейні заходи, присвячені видатним діячам національної культури (Т. Шевченку, М. Лисенку, М. Грушевському, М. Павлику, О. Терлецькому та ін.), заснування Товариства прихильників української літератури, науки і мистецтва. Із сторінок періодичної преси неодноразово звучали слова критики на адресу тих консервативних сил, які протистояли українському національному рухові, зокрема австрійської і польської правлячої верхівки та москвофільства.

Предметом особливої уваги вченого були нестерпні умови життя українців Закарпаття перед лицем асиміляторської політики правлячих кіл Угорщини та надання допомоги їх національному відродженню. Цій темі він присвятив у галицькій українській та чеській пресі серію статей, з-поміж яких виділявся укладений ним спільно з І. Франком маніфест „І ми в Європі. Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття“, підписаний поряд з І. Франком визначними українськими діячами В. Будзиновським, С. Даниловичем, В. Охримовичем, М. Павликом, Ю. Романчуком, О. Терлецьким, К. Трильовським, А. Чайківським та ін.

Скрупульозно зібраний і високо професійно опрацьований ученим при підготовці вже згаданих публікацій багатющий джерельний матеріял, власні спостереження були покладені в основу його ориґінальної синтетичної історичної праці під назвою „Національне відродження австро-угорських українців (1772—1880 рр.)“.

Вельми цікавою є історія підготовки цього дослідження. У 1910 р. група відомих російських і українських учених (серед них — Ф. Вовк, Ф. Корш, О. Шахматов, М. Туган-Барановський, М. Грушевський, А. Кримський) за умов певного послаблення дискримінації урядовими колами Росії української культури після революції 1905—1907 років вирішила підготувати видання енциклопедичної праці „Український народ в його минулому та сучасному“. За посередництва Ф. Вовка до участи в її написанні було залучено В. Гнатюка. Від імени редакції видання листом від 22 жовтня 1910 р. за підписом О. Шахматова йому було запропоновано підготувати історико-літературний нарис (обсягом 2 арк. ) „Печатки Галицького відродження“, довівши його до початку 80-х років XIX ст. з тим, що подальші десятиліття мав опрацювати для усієї української літератури О. С. Грушевський. Згодом, відповідаючи на запитання В. Гнатюка, О. Шахматов запропонував включити до нарису й матеріяли про Буковину та Закарпаття, припускаючи, що на ці сюжети навряд чи звернуть увагу інші автори згаданого видання. Наприкінці 1910 — на початку 1911 р. текст нарису був підготований і надісланий до Петербурґу. Планувалося внести його до четвертого тому згаданого енциклопедичного видання. Згодом В. Гнатюк підготував і надіслав О. Шахматову ще популярний варіянт праці для одного з періодичних видань. Однак, судячи з повідомлення Ф. Вовка, вихід згаданого тому у зв’язку з несвоєчасною підготовкою текстів іншими авторами затягнувся. А коли почалася Перша світова війна, надії на його опублікування узагалі було мало.

Тим часом за видання нарису взявся Союз визволення України у Відні, вважаючи її вельми актуальною для використання у національно-освідомлювальній діяльності серед східноукраїнського населення, у тому тих його представників, що перебували в австро-угорських та німецьких таборах для військовополонених, та пропаґуванні серед них ідеї державної незалежности України. Від його імени виданням зайнявся співробітник бібліотеки НТШ В. Дорошенко, який перебував тоді в австрійській столиці. Його заходами книга з деякими доповненнями була надрукована українською мовою у Відні 1916 року (обсягом близько 4 арк. ).

Хоч згадану працю задумувалали як історико-літературний нарис, насправді вона такою не є. Її радше можна віднести до жанру історичного нарису, який стисло розкриває становлення і розвиток українського громадсько-політичного і культурного руху на західноукраїнських землях від кінця ХVIII — до початку XX ст. та підсумовує найважливіші його результати.

Жанр нарису дав авторові змогу не переобтяжувати його емпіричним матеріялом, а зосередитись на узагальненні найістотніших сторінок національного розвитку. В наслідку в доволі невеликій за обсягом праці вдалося охопити широке коло питань національного життя як певної системи і розкрити їх у спосіб, цілком достатній для того, щоб уявити загальну картину процесу відродження від його початків і до Першої світової війни.

Треба сказати, що нарис В. Гнатюка — це, можна сказати, перша на західноукраїнських землях спеціяльна праця комплексного характеру з даної проблеми, що вийшла окремим виданням, і ще й донині вона залишається єдиною такого роду книгою в українській історіографії (публікації інших авторів на цю тему — це, як звичайно, частини більших праць або статті, що мають переважно вужчі територіяльні та хронологічні рамки або ж розглядають лише окремі часткові питання).

У нарисі розглянуто такі головні питання:
1. Умови, в яких відбувався процес відродження.
2. Становлення і місія у ньому національної літератури.
3. Боротьба за національну школу.
4. Формування національної літературної мови.
5. Формування й утвердження національної свідомости.
6. Становлення національної преси.
7. Розвиток українського політичного життя.
8. Заснування національних громадських інституцій.

Нарис переконливо відтворює широкопланову картину процесу національного відродження західноукраїнських земель до початку Першої світової війни. Хоч на шляху до національного самоутвердження довелося долати значні труднощі, підсумовує автор, усе ж українцям завдяки наполегливій праці в умовах конституційного ладу вдалося домогтись значних успіхів на всіх напрямах національного життя. І тому в Галичині і на Буковині „маємо тепер цілий ряд письменників, якими не посоромилася б і не одна далеко більша та культурно сильніша нація; маємо вчених, праці котрих знаходять загальне признання в науковім світі; маємо публіцистів, фінансистів, економістів, політиків, урядників, цілий ряд усяких товариств і інституцій та загалом увесь апарат, потрібний для культурного розвитку народу“.

Завдяки тому, за автором, „колись майже останні в ряді інших народів Австро-Угорщини зробилися українці кінець-кінців... поважною політичною силою в державі“, що „дає їм слушну надію на повне здійснення усіх їх національних змагань, становить запоруку ще кращої будуччини“.

Національне відродження у Галичині, писав згодом В. Гнатюк у праці „Наукове товариство імени Шевченка“, „виявило всю свою силу в 1918—1919 роках“, коли самовіддана і відчайдушна боротьба широких народних мас за відродження національної державности у вигляді Західно-Української Народної Республіки мала змогу спертися на вже підготовлений ґрунт для формування її організаційних структур.

Що ж стосується Закарпаття, то, як вважає В. Гнатюк, унаслідок асиміляторської політики урядових кіл Угорщини та безініціятивности й консервативности місцевої, переважно москвофільської інтеліґенції навіть на початку XX ст. українці перебували там „майже на тім становищі, на якім стояли галицькі українці на початку ХIХ ст., та що там народне відродження ще не розпочиналося“.

Погоджуючись з тим, що закарпатські українці можуть бути і добрими патріотами Угорщини, він разом з І. Франком та іншими діячами культури все ж дотримувався тієї думки, що „вони мають бути свідомими русинами, бути живою і діяльною частиною тої нації, до котрої належать своїм походженням, своєю історичною і духовною традицією“.

Незважаючи на, здавалося б, безвихідне становище, В. Гнатюк у статті „Відродження угорських русинів“ стверджував: „Не треба перед часом тратити надію на відродження Угорської Руси, поки животіє-дихає сам корінь народу, хоч і темний — сільський хлібороб. Скоріше чи пізніше пустить той корінь зелені парості і віджиє народ, хоч, як здавалося, пропащий. Чим скоріше, тим ліпше!“ Врятувати ж закарпатських українців від національної загибелі й відродити може, на його думку, „лише цілковитий поворот до чистої народної мови“.

А коли після розпаду Австро-Угорщини населення Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки одержало сприятливіші умови для національного розвитку, вчений, будучи обраний почесним членом новозаснованого товариства „Просвіта“ в Ужгороді, писав: „Невмірно тішуся, що Угор[ської] України минув довгий період вегетовання та настав новий, що віллє в неї правдиво національну структуру життя. Я тепер спокійний за її будуччину, бо вона вже не загине для нашої нації“. Він вважав, що піднесення освіти сприятиме ростові національної свідомости закарпатських українців, яка „з’єднить їх ще сильнішими культурними вузлами з заграничними земляками“, і це сприятиме утвердженню на Закарпатті української літературної мови тієї самої, що є „в Галичині, Київщині, на Кубані, на Зеленім Клині, в Америці“. Пророчий характер цих слів щодо Закарпаття підтвердило життя.

Підсумовуючи сказане, можемо стверджувати, що нарис „Національне відродження австро-угорських українців“ розкриває широкий і складний комплекс явищ, які у своїй сукупності становили процес національного відродження на західноукраїнських землях наприкінці XVIII — на початку ХХ ст., дає виважений аналіз цього процесу, завдяки чому є цінним набутком української історіографії і повинен увійти в науковий обіг поряд з його працями в інших галузях науки. Є у цій праці чимало повчального і для нашого сьогодення.

На сьогодні праця В. Гнатюка „Національне відродження австро-угорських українців“, ця визначна пам’ятка українознавчої думки, стала бібліографічним раритетом. Украй потрібне її перевидання готує Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, сподіваючись, що вона допоможе сучасному поколінню краще уявити процес українського національного відродження і, отже, глибше збагнути підґрунтя українських визвольних змагань ХХ ст. і джерела відновленої української державности.

Феодосій СТЕБЛІЙ