ІВАН ТРУШ У СТВОРЕННІ ПОРТРЕТНОЇ ГАЛЕРЕЇ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА У ЛЬВОВІ

Портретна галерея Наукового товариства ім. Шевченка була одним із багатьох знакових проєктів, ініційованих очільником Товариства Ми хай лом Грушевським. Завдяки залученню до її створення видатних художників — І. Труша, Ф. Красицького, М. Івасюка, П. Холодного — вона стала справжньою скарбни­цею українського малярства. Фундамент галереї довело­ся закладати тоді ще молодо­му майстру пензля, випуск­нику Школи образотворчих мистецтв у Кракові, Іванові Трушу. На замовлення Това­риства художник створив дві серії портретів видатних українських діячів.

Першу серію Труш нама­лював 1898 р. На цей рік при­падали аж три гучні ювілеї: 25-ліття заснування НТШ, 100-ліття виходу в світ „Енеїди“ І. Котляревського та 25-ліття літературної праці І. Франка.

В рамках святкування 25-літнього ювілею своєї діяльности НТШ замовило І. Трушеві виконати три порт ре ти своїх фундаторів — Єлиза­вети Милорадович, Дмитра Пильчикова та Михайла Жученка. Вести перемовини з художником Виділ НТШ до­ручив І. Франкові, доброму приятелеві Труша. Художник радо погодився, адже ще ра­ніше, 1897 р., сам пропонував свої послуги. У листі до го­лови Товариства М. Грушевського, звертаючись по фінансову допомогу для закінчення студій в Краківській школі образотворчих мистецтв, він писав: „За евентуальне уділення грошей був-бим Товар[иству] вдячний не тільки словом, але й намальованням чого відповідного для Товариства, що в кінці і без субвенції уважаю за свій обов’язок“. Портрети фундаторів НТШ Труш виконував з фотографій. Відомо, що принаймні один із цих фотопортретів,— а саме Єлизавети Милорадович, до НТШ ще 1891 р. надіслав Олек­сандр Кониський. Працюючи над замовленням, І. Труш листовно звертався за консультаціями саме до нього, як до людини знайомої з портретованими, аби пере­дати не лише зовнішню поді­бність, але й риси їхньої вдачі. Про це О. Кониський згадує у листі до М. Грушевського на початку серпня 1898 р.: „Зараз дістав: 1) Письмо з Косова від того маляра, якому казало Т[оварист]во зробити портрети Мил[орадовички], Жуч[енка] і Пильч[икова]. Він просить деяких звісток, але не подає своєї адреси і підписався так, що можна гадати: Трум, Труш, Трунь. Як йому адресувати?“ У цьому ж листі Кониський, певно, образившись, що не потрапив до числа фун­даторів, яких Товариство ви­рішило вшанувати замовлени­ми портретами, обурюється: „Я, здається, в грудні [18]96 р. писав до Вас, що ініціатором Т[оварист]ва і першим фунда­тором був я [...] На жаль сей лист не був прочитаний ні на Виділі, ні на зборах, одна­че мені писали, що дехто на виділі, довідавшись про сей лист, висловлював такі думки: „Товари[ст]во не має жадних формальних доказів на те, щоб признавати мене ініціатором і фундатором“. Такого признання я ніколи не добивався, про формальні докази якось аж чудно говорить, а проте, все ж таки Виділ має їх потроху і, сміло скажу, має геть більше, ніж доказів на фундаторство небіжчика Пильчикова, патрет котрого Виділ заказав яко фундатора. Я дуже шаную пам’ять сього чоловіка і радо бачитиму в Т[оварист]ві патрет його; але фундаторство його...“

Услід за портретами засновників НТШ 1 липня 1898 р. І. Трушеві замовили портрет І. Котлярев­ського. Ним прикрасили залу, де 1 листопада проходила наукова академія з нагоди 100-літнього ювілею виходу „Енеїди“. У переддень цього свята, 30 жовтня, відбулись вечорниці, присвячені 25-літньому ювілею літературної діяльности І. Франка, де на „сцені серед зелені стояв портрет Франка, роботи І. Труша“, замовлений ювілейним коміте­том на чолі з В. Гнатюком. Після святкувань цей портрет був подарований до галереї НТШ.

У 1899 р. Труш влаштував свою першу вистав­ку в Товаристві прихильників образотворчих мис­тецтв у Львові, що стала підсумком його творчих здобутків останніх років. Критичну оцінку репре­зентованому на виставці доробку Труша на сто­рінках „Літературно-наукового вістника“ висловив І. Франко, де серед іншого згадав і кілька портре­тів із галереї НТШ (хоча вони й не експонувались на вернісажі): „Пейзаж у Труша шкодить портре­тові; ловлячи сьвітляні ефекти на лиці він не має часу вистудіювати і вловити характерні риси лиця, його живий образ. Не диво, що з усіх дотеперішніх портретових проб йому найліпше вдався портрет Сембратовича, роблений не з натури, а з фото­графії; не диво, що з фотографії роблені портрети Котляревського, Милорадовичевої і Пильчикова (для тов. ім. Шевченка) також треба зачислити до його ліпших на тім полі“.

Бажаючи і надалі втілювати задум щодо ство­рення портретної галереї НТШ, Трушеві дору­чають намалювати серію портретів наддніпрянсь­ких діячів. 21 червня 1899 р. на засіданні Виділу ухвалюють рішення закласти в бюджет 210 золо­тих ринських на виготовлення портретів В. Анто­новича, П. Житецького, О. Кониського, а також за окрему винагороду — М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького. Інфор­мацію про мету прибуття Труша до Києва та його заняття містить і спеціяльне донесення начальни­ка Київського губернського жан­дармського управління Депар­таментові поліції Міністерства внутрішніх справ у Петербурзі від 18 (31) березня 1901 р., з якого, між іншим, дізнаємось, що в Києві художник перебував від 22 люто­го до 8 листопада 1900 р. Автор донесення генерал-майор В. Новицький зазначав, що Іван Труш був направлений до Києва Нау­ковим товариством ім. Шевчен­ка з метою намалювати портре­ти київських громадських діячів (В. Антоновича, І. Нечуя-Левицького, П. Житецького та Л. Косач (Лесі Українки), і „сняв портрети с ýтих лиц в Киеве, уехал за границу, располагая устроить во Львове виставку своих картин и снятих портретов с названних лиц. Труш работал в помещении Нового киевского археологического музея“.

Творчими проблемами, які його спіткали у Києві, художник ділився з Михайлом Грушевським — ідейним натхненником проєкту та лю­диною, яка безпосередньо піклувалась справами портретної галереї. В одному з листів він звітує про роботу над портретами М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького: „Отже по тих 6 днях забрався я малювати Лисенка і мордувавім єго через цілий тиждень [...] До половини доведений портрет носив всякі знамена неудатної роботи [...] В понеділок мусів я перенестися до Левицького, бо у Лисен­ка [...] лекції, він отже не має часу позувати [...] Рішивім Лисенкови дати спокій, а колись зачати зовсім наново малювати єго портрет і перед тим-же винайняти чи випозичити у котрого з тутеш­ніх малярів робітню, що мені по великих трудах і втраті часу — не удалося“. Закінчивши роботу над портретом Івана Левицького, художник пере­брався до помешкання В. Антоновича: „Антоно­вич позував добре але не щодня. У него й світ­ло фатальне і комната мала, так що умучений тим всім і зденервований до крайності хотівім на якімсь добрім місці пофотографувати тих доброді­їв і відїхати чим скорше до Львова. Та з розмаїтих взглядів не міг я того учинити і звісно лишивім ся у Києві. Антоновичу стрілило до голови перенести мене до городського музея. Я на те охоче пристав і се заким мені тут протерли вікна на суфіті і т. п. переніся я до Житецького, котрого я мучив 6 днів з найбільшою відразою і знеохоченням малювати портрети. Я просто постановивім радше не малю­вати портретів ніколи як мучиться і денервувати­ся по приватних домах“.

Через одинадцять років Труш опублікував у газеті „Неділя“ невеличкі спогади про зустрічі в Києві з В. Антоновичем та П. Житецьким. Ці сво­єрідні словесні портрети свідчать, наскільки влуч­но за зовнішніми прикметами художник бачив і відчував внутрішній світ своїх героїв: „Володимир Антонович належить до найінтереснійших і найінтелігентнійших людий, яких я взагалі коли-не­будь зустрічав. Середнього росту, лице квадрато­ве із сивою густою чуприною над чолом, борода брита, а вуси підстрижені [...]. Треба було пригля­нутися [...] що се чоловік великої товариської місь­кої оглади. Аж зблизька можна було обсервувати його характеристичні великі очи, які вказували на чоловіка, що богато передумав і думати потра­фить. Парадний чорний костюм не лежав на нім добре — висів як на шарагах, сивий в широкий десень достроювався до постаті ліпше, а генеральська уніформа надавала ученому історикови вигляду гумористичного [...]

Павло Житецький імпонував високим ростом, довгою сивою бородою і гарним якби одухотворе­ним лицем [...] Убирався не ліпше як Антонович, а гірше. Перший раз застав я покійного в довгім пер­ськім халаті, затовщенім і витертім із старости [...] Як критик житя і людей, був Житецький білим круком серед цілої росийської і австрийсько-української громади — признавав другим талант і за­слуги, а навіть любив заслужених вихвалювати і то не короткими словами, а просто довго розводився та тішився ними і старався на кождім кроці бути справедливим [...] Такого другого тепер уже нема під українським сонцем...“

Повернувшись до музею, задоволений просто­рою залою та гарним освітленням, Труш із новими силами взявся до роботи. Він навіть не звертав уваги на постійний гамір, адже в будинку музею продовжувались внутрішні будівельні роботи: „Тут, бачете, працюють робітники над стукатеріями і т. п., а позаяк двері ще не повставлювані і ті люде усюде швендаються, лишаю я ім всі прилади і всі портрети на ласку і не ласку [...] Тут зачав я малювати Лисенка на ново, а в страстний тиждень докінчу. Малюю і панну Драгоманов[у], панну Ли-сенківну (Катру) і Лесю Косач [...] Робота тут іде добре!“

Перебуваючи в піднесеному настрої, Труш на­віть роздумував над ідеєю намалювати та пода­рувати для галереї портрет М. Старицького „яко козацького типу“. Проте ідея так і залишилась не реалізованою (хоча портрет Старицького до га­лереї НТШ таки був придбаний 1905 р., але вже роботи іншого художника — Фотія Красицького).

Коли робота над більшою частиною портретів добігала кінця, Труш знову вдався з листом до Грушевського з проханням виплатити гонорар за додаткову роботу: „Рахунок був би такий: у Києві викінчив я уже портрет Левицького, Житецького, позавтрі докінчу Антоновича а в страстний тиж­день — Лисенка. Були би се портрети заплачені уже, бо з Товариства одержав я 310 зр. значить 4х70 і 30 зр. за дорогу [...]. Виділ ухвалив спортретувати ще Кониського...“ Деякий час І. Труш чекав на повернення О. Кониського до Києва, який, за спогадами Ганни Берло, перебував влітку 1900 р. поблизу Києва, на дачі Ганни Ямпольської на Шулявці, а восени того ж року повернувся до міста. Проте достовірна істо­рія створення портре­та О. Кониського поки що невідома. Оскільки його ставлення до спра­ви портретної галереї, як і загалом до Товари­ства, було особливим, можна припустити, що він навряд чи відмо­вив Трушу в позуванні. Сумнів у цьому викли­кає хіба що той факт, що останні місяці свого життя О. Кониський почувався погано (він помер через три тижні після від’їзду І. Труша з Києва, 29 листопада). З огляду на це, художник міг зробити фотографію і вже з неї намалювати портрет. Яка б з вер­сій не була правди вою, можна стверджувати, що портрет пензля І. Труша був останнім прижиттєвим зобра­женням О. Кониського.

Сеанси малювання портрета Лесі Україн­ки також відбувались у великій музейній залі. Незважаючи на слаб­ке здоров’я, літератор­ка робила над собою зусилля та позувала художникові. У листі до сестри Ольги Косач від 1 квітня 1900 р. вона повідомляла: „Малює тепер з мене один галичанин портрета, а си­дить він аж у новому музеї на Олександрівській вулиці, то поки туди та назад, то 1 ¹/₂ години, а там години дві пройде, дивись — і півдня про-пало“. Історія з портретом Лесі Українки обер­нулась для Труша низкою неприємностей і при­крим розривом доволі приязних стосунків. За невідомих причин портрет без її відома опинився не в збірці НТШ, як це планувалось, а його про­дав художник наміснику Галичини графові Леону Пінінському. Зі змісту епістолярного діалогу між Трушем та Лесею Українкою стають відомі деякі подробиці цього непорозуміння. Збереглась чер­нетка листа Лесі Українки до Івана Труша від 16 червня 1903 р., в якій вона, зокрема, дорікає: „Я не знаю, чому Вам не встид було слухати мого пи­тання за скільки Ви продали мою личину (това­риську власність) [закреслено: Jasnieoswięconemu] Ясновельможному, а чому Вашим прияте­лям було „неприємно і встидно“ слухати того, що я здивувалась, не побачивши мого пор­трета в Тов[аристві] [закреслено: за 1 ¹/₂ року ніяк не може діс­татись, у Ясновельм. є, а в Тов. ні, хоч за­мовив його в Києві не Пін[інському], а Тов[ариству]. Я мала право з того диву­ватись, бо Ви мені не сказали, що про­дали оригінал, а не копію, і я була певна, що я принаймні не тільки для самого Пін[інського] позува­ла, наражаючи своє здоров’я“. У відповідь Труш підтверджує цю інформацію та обіцяє: „Відповідно до гадок ваших, висловлених перед півроком в кан­целярії Наук[ового] тов[ариства] ім. Ш[евченка], Ваш портрет верне незадовго від намісника на своє дав­ніше місце. Підкінчений дуплікат тепер у мене, буде спалений“. І хоча Леся Українка була певна, що оригінал її портрета повернено від Пінінського до га­лереї НТШ, насправді ж він так і залишився в колекції намісника, звідки пізніше надійшов до Львівської картинної галереї (нині — Львівської галереї мистецтв). Залу Наукового товариства ім. Шевченка прикрасила авторська копія (певно, та сама, яку художник під впливом емоцій зби­рався знищити).

Той факт, що в галерею НТШ надійшла автор­ська копія, закінчена, судячи з наведених уривків листів 1903 р., в документах Товариства не відо­бражений. Навпаки, за їх змістом, портрет Лесі Українки Товариство отримало разом з усіма ін­шими невдовзі після повернення Труша до Льво­ва. У протоколі засідання Виділу від 6 лютого 1901 р. зазначено: „Перенято від д[обродія] Труша 7 портретів наших визначних діячів (В. Анто­новича, П. Житецького, Б. Грінченка, М. Лисен­ка, І. Левицького, О. Кониського, Л. Українки)...“Відомо також, що портрет Лесі Українки Труш разом із портретом В. Антоновича виставляв на другій персональній виставці в червні 1901 р. У критичній замітці М. Грушевського, присвяченій цій події, наголошено, що представлений портрет Лесі Українки належить Науковому товариству імені Шевченка. Очевидно, що цим портретом міг бути тільки оригінал, написаний з натури в Києві. Питання, як зго­дом він опинився в при­ватній збірці і яка була позиція з цього приводу замовника, НТШ, зали­шається нез’ясованим. Можна припустити, що ори´інальний портрет Лесі Українки був про­даний Леону Пінінському автором під час виставки за згодою Товариства та з умовою отримання від­повідної авторської копії.

Повертаючись до зга­даної статті М. Грушевського про другу ви­ставку Труша, треба зазначити, що з-поміж двох виставлених пор­третів київської серії, ав­торові особливо припав до смаку портрет В. Анто­новича, який вирізнявся „живістю образа“. „Щодо сеї живості,— пише Грушевський,— треба за­примітити нову подро­бицю в манері д[обродія] Труша — в остатніх часах він віддає [перевагу] фізіономії в руху — з усміхом, або навіть під час розмови (як портрет проф. Антоновича); се, розуміється збільшує ілю­зію житя, живости, але може трохи за дешевий ефект для такого серйозного майстра, як д[обродій] Труш, тим більше що й без сього ефекта він уміє  надати житє і душу портретові“. З прикрістю він відзначив, що художник не виставив інших „дуже гарних своїх портретів з музею Товариства ім. Шевченка — вибір його з-поміж них був рішу­че загострий“.

Для галереї НТШ І. Труш намалював загалом 13 портретів. Останнім до колекції надійшов ще один портрет Миколи Лисенка. На урочистому відкритті нової експозиції Музею НТШ (перейменованого на Український національний музей ім. Т. Г. Шевченка) 31 жовтня 1920 р. його репре­зентував Львівський крайовий кредитовий союз. Можливо, це один з варіянтів, котрий Труш роз­почав ще 1900 р. в Києві, про який згадує у своїй статті М. Грушевський: „Недокінченим і невиставленим лишився прегарний портрет Лисенка, що заповідався (оскільки я міг судити з невикінченої роботи, бачивши її в робітні д[обродія] Т[руша]) ще далеко ліпше ніж зро­блений для Товариства ім. Ш[евченка]“.

Більша частина пор­третів І. Труша, створе­них для галереї НТШ, збереглась донині, хоча і розпорошена по різ­них колекціях Львова та Києва. Збереглись навіть фотографії зали для За­гальних зборів Товари­ства в будинку 124 на вул. Чарнецького (нині — Винниченка, 24), на яких бачимо портрети В. Ан­тоновича, М. Лисенка, Є. Милорадович та О. Кониського.

1920 р. Іван Труш, очоливши Музейну ко­місію НТШ, підготував нову експозицію. У про­мові на її урочистому відкритті він наголосив: „Маємо невеличкий, але цінний завдаток на на­ціональну галерею“. І справді, портретна гале­рея НТШ вповні могла претендувати на статус національної, адже була не лише своєрідним пам’ятником фундаторам та провідним членам Товариства, але й найвидатнішим діячам України тієї доби, які підвищували авторитет української науки та культури на світовий рівень.

Ганна КОНДАУРОВА