Ісаєвич Ярослав Дмитрович
У березні 2006 року виповнюється 70 років видатному українському історикові, академікові Національної академії наук України Ярославові Ісаєвичу. Він належить до нечисленної групи вчених-істориків, які, попри несприятливі обставини радянського правління, змогли здобути справжнє наукове визнання ще до розпаду СРСР, а потім відкрити всьому світові інтелектуальну значущість українознавчих досліджень. У незалежній Україні Я. Ісаєвич розвинув та примножив свої наукові здобутки, а також довів, що є не лише першорядним ученим, а й добрим організатором та керівником.
Народився Ярослав Дмитрович Ісаєвич 7 березня 1936 р. в селі Верба, що біля міста Дубна на Рівненщині, у вчительській родині. Його батько, Дмитро Григорович, учитель української та англійської мов, був у молоді роки активним учасником Визвольних змагань 1917—1921 рр., членом Української Центральної Ради, одним із сподвижників Михайла Грушевського, дипломатом УНР. Родина матері Наталі (з дому Чабан) теж належала до числа українських патріотів, а її брат Михайло був Січовим Стрільцем.
Дитячі роки Я. Ісаєвич провів на батьківщині матері, у місті Стрию. 1952 р. він вступив на історичний факультет Львівського державного університету імени Івана Франка, який закінчив у 1957 р. Активна праця у бібліотеках та архівах, талант дослідника та підтримка вчителів дали йому змогу ще в студентські роки закласти міцну основу для подальшої наукової праці.
Дипломна робота Я. Ісаєвича з історії ранньомодерного Дрогобича, яку він готував під керівництвом професора Я. Кіся, уже мала так багато наукового матеріялу, що невдовзі переросла в кандидатську дисертацію, котру молодий вчений успішно захистив у січні 1961 р.
Так розпочалася блискуча наукова кар’єра Я. Ісаєвича. В різні часи він викладав у Львівському університеті, Івано-Франківському педагогічному інституті, університеті „Києво-Могилянська академія“, виступав з лекціями в університетах Польщі, США, Канади, Німеччини, Австралії, Японії та інших країн. Однак основним місцем праці був і залишається Інститут українознавства імени Івана Крип’якевича (до 1993 р. — Інститут суспільних наук) НАН України, в якому Ярослав Дмитрович з 1989 р. працює на посаді директора.
Як учений-історик Я. Ісаєвич займається переважно історією Галицько-Волинської держави, спадщиною Юрія Дрогобича, історією українських братств XVI—XVIII ст. та українського книговидання. До найважливіших праць Я. Ісаєвича належать „Братства та їх роль у розвитку української культури XVI—XVIII ст.“ (1966), „Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI—XVIII ст.“ (1972), „Юрій Дрогобич“ (1972), „Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні“ (1975, перевид. 1983), „Преемники первопечатника“ (1981), „Літературна спадщина Івана Федорова“ (1989), „Україна давня і нова. Народ, релігія, культура“ (1996), „Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми“ (2002). Окремо слід відзначити ще одне ґрунтовне видання — зведений каталог українських стародруків „Пам’ятки книжкового мистецтва“ (два томи у трьох книгах, 1981—1984), яке Ярослав Дмитрович підготував спільно з доктором мистецтвознавства Якимом Запаском. Я. Ісаєвич — відповідальний редактор і один з основних авторів другого тому фундаментальної академічної праці „Історія української культури“ (2001).
Дослідження Я. Ісаєвича, виконані на високому науковому рівні, із залученням нових джерел (він увів до наукового обігу чимало невідомих раніше творів українських письменників і вчених XVII—XVIII ст., а також деякі інші цінні пам’ятки, як записки німецького мандрівника Мартина Ґруневеґа з описами Львова і Києва) дали йому змогу стати авторитетним ученим не лише в Україні, а й за її межами. Це засвідчило чимало ґрунтовних позитивних рецензій на праці Я. Ісаєвича науковців багатьох країн.
У зв’язку з реформами в СРСР у період т. зв. „перебудови“ у науковців з’явилася нарешті можливість виїжджати на стажування чи для збору нових матеріялів за межі колишнього соцтабору. У 1989 р. Я. Ісаєвич брав участь в установчій конференції Міжнародної асоціяції україністів (МАУ) в Італії. На Другому міжнародному конґресі україністів (Львів, серпень 1993 р.) його обрали президентом МАУ, яку він очолював до 1999 р. Я. Ісаєвич брав активну участь у підготовці всіх (дотепер відбулося шість) конґресів МАУ. У 1993 р. Я. Ісаєвич був обраний почесним доктором Гродненського університету ім. Янки Купали, а в 1994 р. — іноземним членом Польської академії наук.
Наукові заслуги Я. Ісаєвича належно оцінили й в Україні. Від 1990 р. він — член-кореспондент, від 1992 р. — академік Національної академії наук України. У 1993—1998 рр. Я. Ісаєвич керував Відділенням історії, філософії та права НАН України.
Я. Ісаєвич був ініціятором та керівником багатьох важливих колективних наукових проєктів. Особливого визнання заслуговує збірник наукових праць „Волинь і Холмщина 1938—1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння“ (2003).
Я. Ісаєвич також спричинився до відродження Наукового товариства ім. Шевченка в Україні. Він брав участь у нарадах Ініціятивної групи з відродження НТШ, Установчих зборах НТШ у Львові в жовтні 1989 р., а в березні 1992 р. обраний до складу першого корпусу 32 дійсних членів НТШ. У 1989 р. і протягом кількох наступних років Я. Ісаєвича науковці обирали заступником голови НТШ.
Своє 70-річчя академік Ярослав Ісаєвич зустрічає у розквіті творчих сил. У рік 750-річчя Львова під його керівництвом завершується праця над колективною монографією з історії давньої галицької столиці. Реалізація усього того, над чим сьогодні працює і що планує здійснити ювіляр, збагачує українську та світову історичну науку і надалі примножуватиме здобутки українських учених у царині гуманітарних знань.
З роси і води Вам, вельмишановний і дорогий Ярославе Дмитровичу!
Учні
