Інноваційні засади моделювання української економічної перспективи

Однією із суттєвих прикмет сучасности є формування інформаційної цивілізації, що спирається на інноваційні технології в усіх сферах буття. Розвиток інформаційного суспільства пов’язаний з глобалізаційними процесами, які, своєю чергою, диктують умови для розвитку конкурентноспроможного виробництва й економіки взагалі. Все це значно ускладнює розвиток національних економік, які формуються на руїнах планово-директивної господарської системи.

Яскравим тому підтвердженням є розвиток економіки суверенної України, яка, за вдалим визначенням Джеймса Мейса, була найбільше вражена совєтським неґативним досвідом, наслідки котрого всіляко замулювалися. Дехто з економістів досі не може збагнути, чому українська економіка так довго, з такими великими труднощами виривалася з обіймів минулого. Річ у тому, що Україна вважалася економічно найрозвинутішою серед „республік-сестер“, а насправді була найбільше колонізована й деформована. Підтвердженням цього є те, що під час проголошення державної незалежности в Україні вироблялося лише 15—20 відсотків технологічно завершеної продукції, а її основні виробничі фонди в окремих галузях промисловости були фізично зношені й морально застарілі на 70—90 відсотків.

Отже, приступаючи до розбудови національної системи, Українська держава зіткнулася з надзвичайно складними проблемами реструктуризації промисловости і всього народногосподарського комплексу, який треба було вивести на шлях інноваційного розвитку. Останній став історичною необхідністю ґарантування економічної та політичної безпеки нації.

У тих умовах була потрібна чітка, науково обґрунтована програма виведення економіки України з колоніяльно-імперської відсталости на шлях динамічного, збалансованого, інноваційного розвитку. Окремі ініціятиви з боку вчених-економістів проявлялися, але вони не мали належної урядової підтримки, не були втілені в конкретну програму дій з відповідним фінансовим і політичним забезпеченням.

На жаль, на стартовому етапі розвитку української економіки розуміння необхідности докорінної її переорієнтації не було всеохоплююче, а тому не дивно, що перший Президент України дотепно висловився: „Маємо те, що маємо“, а другий у період першої своєї каденції заявляв: „Скажіть, що маємо будувати, і я побудую“. Йдеться передусім про засади розбудови національної економіки.

Нерозуміння цих засад потроху відходило в минуле, і дедалі чіткіше пробивалося розуміння необхідности інноваційного розвитку України. До деякої міри зміна пріоритетів помітна на зламі ХХ—ХХІ ст. і особливо на початку ХХІ ст., коли на всіх рівнях почала культивуватися думка про необхідність інноваційного моделювання української економічної перспективи. Науковці, урядовці, політики дедалі відвертіше почали говорити про побудову знаннєвої економіки на інноваційних засадах. Про це йшлося у виступах Президента України, на міжнародних, всеукраїнських і реґіональних наукових конференціях. Аналіз інноваційної проблематики нині можна вважати престижним, що наповнює оптимізмом щодо економічного поступу України.

У тому зв’язку треба відзначити, що в публікаціях наводяться різні визначення інноваційности, але не можна заперечити того, що інноваційним економічний розвиток може бути тільки тоді, коли охопить усі фактори виробництва. Ознакою інноваційности є інтелектуалізація діяльности, пов’язаної з виробництвом, збереженням і переданням знань, скорочення життєвого циклу продукції та активне впровадження інтелектуальних ресурсів, які виступають важливим чинником зростання конкурентноспроможности економіки.

У світовому класифікаторі останньої Україна займає непривабливі місця, незважаючи на те, що її індустріяльним розвитком так хизувалися комуністичні вожді. Вони приховували глибокі деформації в економічній сфері, що була зорієнтована на виробництво напівфабрикатів. Це, до речі, добре показав професор Іван Малишко на прикладі машинобудування, котре в умовах планово-директивної системи протягом 20—30 років випускало напівфабрикати, які мали попит не тому, що вони задовольняла потреби, а тому, що інших не було. Переробка металу в автомобіль дає 10 умовних одиниць прибутку. А переробка того самого металу в металообробне обладнання дає від 10 до 50 умовних одиниць прибутку[1].

Подібних прикладів можна навести безліч. Вони підтверджують те, що перехід на інноваційні технології із завершальним циклом створення виробів підвищує рівень конкурентноспроможности економіки, її внесок у зміцнення економічного потенціялу країни.

Аналітики вказують на різні причини низького рівня інноваційного розвитку української економіки, одна з яких полягає у вкрай низькій частці бюджетних витрат на наукові дослідження. Так, обсяг затрат на фундаментальні дослідження, прикладні дослідження й науково-технічні розробки співвідносяться як 1:0,8:3,3 при оптимальному співвідношенні (яке, за даними ЮНЕСКО, спостерігається у передових країнах) 1:6:100. У Львівській області це співвідношення становить 1:1,2:1,9, у Києві — 1:0,6:3,2[2]. Звичайно, можна погодитися з тим, що інноваційна діяльність великою мірою залежить від обсягів та фінансування. Однак головним її фактором є людський потенціял. У тому зв’язку треба визнати, що за період з 1991 до 2003 р. чисельність дослідників в академічному секторі зменшилася у 1,3 раза, у вузівському — у 2,6, у галузевому секторі кількість дослідників скоротилася у 3,7, а в заводському — у 3 рази. Очевидна річ, що таке зменшення чисельности науковців неґативно позначається на інноваційних процесах. Правда, при тому варто відзначити, що впровадження інновацій потребує не тільки кваліфікованої праці, а й молодіжної. Адже молодь найменше обтяжена застарілими уявленнями, вона володіє новітніми технологіями поповнення знання, скоріше реагує на потреби сьогодення, а тим самим більш придатна до запровадження інноваційних технологій.

До речі, це засвідчує зарубіжний досвід. У багатьох країнах інноваторами в різних галузях промисловости були саме молоді люди, іноді навіть студенти. Цей факт переконує у тому, що всі ланки освіти мають бути інноваційні. Через те, наприклад, у Німеччині, США та деяких інших країнах інноваторів формують ще на шкільній і студентській лавах.

Один із напрямів підготовки молоді до інноваційної діяльности — комп’ютеризація навчання. Але в Україні не мають комп’ютерів у містах 57 відсотків шкіл, а в сільській місцевості — понад 60 відсотків. Загалом в Україні у містах комп’ютер має лише один із 200 учнів, а в сільській місцевості — один із 1000, тоді як у країнах Євросоюзу один комп’ютер припадає на 15 учнів. Тож недивно, що за рівнем використання сучасних інформаційних технологій Україна серед 82 країн посідала 70-те місце, тоді, як, наприклад, Естонія — 4-те.

Цікаво, що за кількістю академіків Україна займає перше місце у світі. Зате за часткою публікацій Україна дуже відстає від інших країн. Значною мірою це є результатом неприпустимо малих витрат у розрахунку на одного дослідника. До речі, за даними МОП, якщо на науку виділяється менше 2 відсотків ВВП, то починається руйнація не лише науки, а й економіки.

Певна річ, що можна би наводити й інші арґументи і факти, пов’язані з інноваційною діяльністю в Україні, стан якої характеризують дані таблиці, де показана динаміка надходження заявок на винаходи в 2000—2004 роках.

Надходження заявок на винаходи у 2000—2004 роках в Україні

З наведених даних видно, що надходження заявок на винаходи протягом 2004 року проти попередніх років навіть зменшилися. Це можна вважати певним сигналом до інтенсифікації інноваційного процесу в Україні.

У тому контексті заслуговує на увагу те, наскільки відображені проблеми інноваційної політики в державних документах, зокрема в Законі України „Про Державний бюджет України на 2006 рік“. Аналіз того важливого документа проведення державної політики переконує у тому, що інноваційні проблеми в ньому не знайшли цілісного відображення. Так, видатки з бюджету передбачені на реалізацію Комплексної програми будівництва вітрових електростанцій, створення власного виробництва ядерного палива, державну підтримку будівництва й технічного переоснащення підприємств з видобутку кам’яного вугілля, надання кредитів на реалізацію інвестиційних проєктів, впровадження енерґозберігаючих технологій у галузях економіки тощо[3].

Безперечно, впровадження вказаних інновацій сприятиме підвищенню ефективности економіки України. Однак для переведення її на інноваційний шлях розвитку потрібна всеохоплююча програма, розроблена на засадах системности. Ця вимога до певної міри врахована в Указі Президента України „Про створення Державного аґентства України з інвестицій та інновацій“.

До речі, сам факт створення такого аґентства на державному рівні є свідченням підвищеної уваги до інноваційної діяльности в Україні. Основними завданнями Держінвестицій України є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної інвестиційної та інноваційної політики; координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інвестиційної та інноваційної політики[4].

У межах своєї компетенції Державне аґентство України з інвестицій та інновацій здійснює супроводження інвестиційних та інноваційних програм і проєктів, координацію роботи, пов’язаної із залученням інвестицій, кредитів для реалізації програм і проєктів, формує інформаційні бази даних у вказаній сфері, бере участь в організації навчання, підвищенні кваліфікації та перепідготовці фахівців у сфері інвестиційної та інноваційної діяльности.

У Положенні про Державне аґентство інвестицій та інновацій вказані й інші напрями діяльности, спрямовані на здійснення інвестиційно-інноваційного процесу в Україні. Позитивно оцінюючи цей документ, треба визнати, що він чи найбільше відповідає завданням виведення економіки України на шлях інноваційного розвитку.

Стратегія інноваційного розвитку економіки закладена в Постанові Кабінету Міністрів України „Основні напрями урядової політики в економічній та соціяльній сферах на 2006 рік“. У ній відзначено, що підвищення конкурентоспроможности національної економіки здійснюватиметься за такими пріоритетними напрямами: 1) посилення інноваційної активности підприємств реального сектора економіки; 2) створення інституціонального середовища для стимулювання інноваційної активности суб’єктів господарювання[5]. Ця постанова передбачає сконцентрування ресурсів на тих напрямах науково-технічного та інноваційного розвитку, які забезпечуватимуть формування вищого технологічного укладу в економіці України.

Названа постанова Кабінету Міністрів України містить конкретні заходи, спрямовані на інноваційне забезпечення економічного розвитку з чітким графіком реалізації інноваційних заходів, програм і проєктів. Їх здійсненню підпорядкована інвестиційна політика, зокрема залучення чужоземних інвестицій, які повинні виконувати інноваційну функцію. Останнє дуже важливо, бо часто використання чужоземних інвестицій спирається на застарілі технології.

Отже, є усі підстави твердити про те, що в інноваційній сфері є певний якісний прорив, а головне — розуміння її значимости для української економічної перспективи. Щоб домогтися суттєвих інноваційних зрушень в економіці, треба до цього процесу залучити інтелектуальний і вольовий потенціял нації. Власне, це не завжди з належною повнотою ураховують урядові чинники.

Інноваційні засади розвитку економіки можуть бути зведені лише на системній основі, тобто на врахуванні всіх факторів у їх взаємодії. Очевидно, з допомогою інформаційних технологій треба виявити пріоритетні напрями впровадження інновацій, залучивши до цього процесу всі верстви суспільства для створення високоефективної динамічної національної економіки. Це повинно бути постійною турботою усіх, а не окремих категорій людей. Правда, науковці беруть на себе найбільшу відповідальність за інноваційні деформації.

Зарубіжний досвід свідчить, що до інноваційної діяльности залучаються усі категорії молоді, бо від неї, як уже говорилося, залежить новаторство у всіх сферах життя. Якщо так, то освіта в усіх ланках має бути інноваційно зорієнтована. Це ще більше стосується науково-дослідних осередків, наукових товариств тощо. Це стосується і діяльности НТШ, у структурі якого доцільно створити секцію чи комісію з інноватики, зосередивши в ній найбільше творчих учених. Адже не може НТШ не бути активним учасником інноваційного розвитку, від якого залежить майбутнє України!

Степан Злупко

1. Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Хімія, технологічні науки, науки про землю, медицина та психологія.— Донецьк, 2003.—  Т. 3. — С. 92.
2. Соціально-економічні дослідження в перехідний період: Збірник наукових праць. Вип. 4 (LIV).— Львів, 2005.— С. 317—318.
3. Закон України „Про Державний бюджет України на 2006 рік“ // Урядовий кур’єр.— 30 груд.
4. Положення про Державне аґентство України з інвестицій та інновацій // Там само.— 25 січ.
5. Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження основних напрямів урядової політики в економічній та соціальній сфері на 2006 рік“ // Урядовий кур’єр.— 2006.— 26 січ.