ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА КОМІСІЯ

В історію нашого письменства, отже, й усієї національної духовности, Іван Франко увійшов як друга величина після Тараса Шевченка. І ця історична оцінка цілком заслужена: І.Франко створив могутній монумент, вічно живий своїми ідеями, втіленими в яскраві художні образи, як і рівно ж виваженими інтелектуальними трактатами, можна сказати, з багатьох царин української та й світової життєдіяльности.

Над різними „питаннями язиковими“, як сам Іван Франко про це пише, йому доводилося багато розмірковувати. І вчений прийшов до розуміння величі мови, її таємничої мудрости, всеосяжности слова, його незбагненної сили. Він показав, що мова — це „скарбівня людських досвідів, спостережень, поглядів і чуття, людської цивілізації“[1].