Професори-лікарі Львівського медичного факультету університету/медичного інституту - місцеві українці

Заснований у Львові під владою Австро-Угорської імперії університет з медичним факультетом (1784) був заповнений професорами австрійцями, переважно з столичного Віденського університету, працював недовго. При відновленні медичного факультету (1894) в ньому очолювали кафедри професори, які закінчили університети Відня, Кракова, Гайдельбергу, Ґрейфсвальду та ін., у 1898 році було 14 професорів (1).

В цей час в Галичині було  вже немало українців-лікарів, які здобували медичну освіту у Відні, Кракові, Цюриху та ін., але їх не залучали  до відродження нового медичного факультету. Проте на кафедрі анатомії у проф. Г.Кадия кілька років працював галичанин Мар’ян Панчишин.

Першим місцевим українцем, професором університету за Австро-Угорщини, став уродженець Львівщини лікар Адам Іван Соловій (2). Народився  26 травня 1859 року  в с. Поториця  біля Сокаля на Львівщині в сім’ї Івана Соловія,  генерального адміністратора маєтку графа Дідушицького.  Закінчив Краківський університет (1884), спеціалізувався з акушерства і гінекології у Відні (1884-87), провадив приватну практику з акушерства і гінекології в Братиславі (1887-97). Спочатку доцент (1901-08), згодом – професор кафедри акушерства і гінекології Львівського університету  (1908-1930), автор біля 50 праць українською, німецькою і польською мовами, в Лікарському збірнику НТШ опублікував статтю «Причинок до перерваня родниці». Після смерті професора А.Марса у 1919 р. був призначений завідувачем кафедри, але в 1921 році нове польське керівництво, яке надало університетові ім’я польського короля Яна Казімєжа, призначило керівником кафедри акушерства і гінекології  Казімєжа Бохеньского, уродженця Великопольщі, який тільки в 1920 році отримав звання доцента. А.Соловія, який уже 13 років мав звання професора,  повернули на посаду професора кафедри. Чи тут мав значення його вік, йому тоді виповнилося 62 роки, але в університеті були професори-медики, які залишалися керівниками кафедр до 66-74 років! Чи мало значення його українське походження?

А.Соловій продовжував до 1930 року працювати професором університету і очолював Державну акушерську школу, тепер Львівський державний медичний коледж імені А.Крупинського. 4 червня 1941 року разом з онуком  Адамом Міксевичем був таємно розстріляний гітлерівцями в групі польських вчених (3).

За польської влади ні один  український лікар-галичанин  не отримав посади професора медичного факультету університету, прийом студентів-українців був сильно обмежений. Українці в Галичині становили 80% населення, тоді як у Львові їх було всього 8%. Заборона уряду приймати до університету українців викликала велике обурення населення. Українською інтелігенцією Львова 1921 року засновано нелегально Львівський український (таємний)  університет (Львівський У(т)У) із трьома факультетами, підпільно працювали перші два курси (4). Навчання в університеті відбувалося в умовах суворої конспірації.  Професором медичного факультету, деканом, один час ректором,  став Мар’ян Панчишин. Медичний факультет мав 10 кафедр, на навчання записалося 185 студентів. Серед викладачів були також М. Музика, І. Куровець, С. Балей, О. Барвінський та ін.  Викладали за університетськими програмами українською мовою, використовували переважно німецькі підручники та латинську мову. Документи про закінчення двох курсів друкували латинською мовою, свідоцтва видавали від імені ЗУНР і Сенату Української вищої школи. Після закінчення 4-х семестрів студенти виїжджали продовжувати навчання в закордонних університетах, де визнавали свідоцтва Львівського У(т)У.  Таємний університет зазнав переслідувань польською поліцією, арешту студентів та професорів, після деякого зменшення обмежень українців у державному університеті його закрито (1925).

Пізніше закінчили медичний факультет польського університету окремі місцеві українці – Степан Кметик (1929), Роман Осінчук (1931), Степан Коржинський і Матвій Лотович (1932), Михайло Дубовий і Богдан Собчук (1933); Роман Бариляк (1935), Степан Мартинів і Мирослав Бурачинський, (1936) та ін., з них  за 30 років  чотири  лікарі змогли стати професорами Львівського медичного інституту.

В період польського панування на  медичному факультеті Львівського університету змогли працювати лише декілька українців:  С.Коржинський – асистент кафедри педіатрії, Р.Осінчук  -  асистент кафедри внутрішніх хвороб, Р.Бариляк – лікар хірургічної клініки, ларинголог Львівської лікарні, Б.Собчук – асистент кафедри біохімії університету. У Львівському загальному шпиталі працювали М.Дубовий  -  дерматолог, С.Мартинів – ординатор терапевтичного відділу, С.Кметик - інфекціоніст та ін.

З початком Другої світової війни у 1939 році відбувся розподіл Польщі між Німеччиною і Росією згідно пакту Молотова-Ріббентропа,  у вересні до Радянської України і Радянського Союзу приєднано Галичину і Закерзоння з містом Перемишль, пізніше – Буковину і Закарпаття. В процесі ліквідації польського університету Яна Казімєжа  встановлено Львівський державний університет та Львівський державний медичний інститут (ЛДМІ).

Першим директором інституту прислано з Харкова кандидата медичних наук невропатолога О.Ф.Макарченка, його заступником призначили львів’янина М.М.Музику. Деканом медичного факультету став польський професор-гістолог Б.Ялови. На фармацевтичному факультеті деканом став також польський  професор-біохімік Якуб Парнас, заступником декана –львів’янин Петро Мельничук з кафедри фармакогнозії.

 В інституті продовжували  працювати колишні професори і викладачі медичного факультету польського університету, деякі з них переходили на російську або українську мову викладання. На медичних кафедрах і в клініках працювали 52 науковці-поляки. Теоретичні кафедри очолювали 16 професорів, клінічні – 10 польських професорів, приїхало кілька доцентів і викладачів марксизму-ленінізму та інших нових відкритих кафедр. В штаті інституту затверджено 40 професорів, планували збільшити їх число в 2,5 рази. Радянська влада замінила діючу у Львові та в Європі, Америці і ін.  систему автономії вищих шкіл, наукових ступенів, на місце існуючого багато століть одного ступеня «доктора медицини» запровадила введені у 30-х роках більшовиками в СРСР два ступені -  «кандидата медичних наук» і «доктора медичних наук».

В перші місяці навчання проводили професори та викладачі лікарського факультету польського університету, прибули насамперед викладачі марксизму-ленінізму. В 1940 році з Москви прибув професор-фармаколог С.В.Вольтер, єврей (загинув на початку війни 1941 року), з Харкова хірург доцент П.І.Голобородько, 1941 р. з Києва прибув  професор-терапевт Ф.Я.Примак. Проведено «радикальну ломку старих традицій факультету», «ліквідацію пережитків буржуазного ладу», запроваджували комуністичну ідеологію (5).

Першим і єдиним місцевим українцем - професором інституту на заново названу кафедру шпитальної терапії призначено Мар’яна Панчишина, «народного професора» У(т)У без наукових ступенів. Він був одним із найбільш відомих і авторитетних у Львові терапевтів (6). Він був змушений брати участь в роботі Народних зборів, які проголосили про приєднання Західної України до УРСР у складі СРСР, його  обрали  депутатом Верховної ради. Оскільки він часто виступав у захист представників населення від репресій НКВС, ставлення до нього протягом року змінилося, сподівався переслідування.

До роботи в  інституті. залучили ще кількох місцевих лікарів-українців. Доц. Я.Бачинський очолював  11 місяців  кафедру неврології.  Р.Осінчук продовжив роботу асистентом клініки М.Панчишина, асистентом-терапевтом став працювати також С.Мартинів;  С.Коржинський продовжував працювати асистентом клініки педіатрії, О. В. Коваль– ординатором стоматологічної клініки, В.Келеман – аспірантом кафедри хірургії, М.Дубовий («доктор медицини» з 1933 року)  отримав працю в дерматологічній клініці інституту, проте у квітні 1940 р. був заарештований НКВС і засуджений на 5 років позбавлення волі. Майже на 2 роки арештовано  польського професора-терапевта Р.Ренцкого.

Радянський режим, встановлений  у 1939 році в Галичині, почав відкритий терор, засудження та заслання багатьох «українських буржуазних націоналістів»,  проведено «Процес 59-ти». Вперше в історії вищої школи, проводилися арешти органами НКВД і засудження до смерті, розстрілу, ув’язнення і депортації студентів і  викладачів медичного інституту, заслання в концтабори ГУЛАГу.

В червні 1941 року в перші дні нападу гітлерівської Німеччини на СРСР поспішний відступ Червоної армії супроводився масовим винищення в'язнів, арештовано і репресовано кілька десятків студентів і працівників медичного інституту, розстріляно помічника ректора Євстахія Струка, головного бухгалтера Кухар. Приїжджі керівники та викладачі інституту евакуювалися, уникнув насильної евакуації професор М.Панчишин.

Окупаційна влада губернаторства заборонила діяльність вищих шкіл, в тому числі Львівського медичного інституту. 3 липня гестапо і есесівці арештували біля 40 осіб львівських вчених та їх родин, в тому числі 14 професорів і науковців медицини, серед них українця А.Соловія, наступного дня їх таємно розстріляли (3).

В умовах окупації М.Панчишин і доктор Я.Гинилевич наполегливо добивалися можливості відновити роботу медичного факультету, готувати українських лікарів.  Влада з часом погодилася формувати німецьку вищу школу, директором її призначили німця доцента Карла Шульце. Крім викладачів польського університету (арійського походження) М.Панчишину вдалося призначити викладачами в клініки українців: Я. Гинилевича, Р.Осінчука, О.Подолинського, Б.Гординського, С.Мартиніва, Д.Луцика, Н.Лукіяновича, О.Коваля, Я.Воєвідку. С.Барвінського, М.Подільчака,  С.Кметика, В.Келемана, С.Коржинського, С.Юсько, С.Парфанович, Я.Бачинського та ін. В роботі вищої медичної школи фактично вперше стало досить багато викладачів-галичан.

Окупаційна влада заборонила надавати  академічні звання або  ступені, в травні інститут перейменовано в «Державні медично-природничі фахові курси» (ДМПФК), мав лікувальний і фармацевтичний факультети. Серед 13 професорів був один українець М.Панчишин, працювало 44 викладачів ­­- українців в клініках і 6 на теоретичних кафедрах, та 52 науковці-поляки (7).

Гітлерівські окупанти підсилювали ворожість польської шовіністичної молоді і українських студентів, нацьковували взаємно українців і поляків, що привело до важких трагічних подій на Волині, в Підляшші. Найбільш драматичні події розгорнулися 1943 року, зазнавав злочинного залякування з боку підпільних польських шовіністів і передчасно помер проф. М.Панчишин,  трагічно загинули професор Б.Ялови, А.Ластовецький, О.Подолинський. В зв’язку з наближенням фронту у березні 1944 р. навчання в ДМПФК припинено. Частина викладачів і студентів евакуювалася, щоб не потрапити під переслідування НКВС.

Згодом викладачі курсів, які залишилися у Львові, після складних тривалих допитів і переслідування органами НКВС були допущені до продовження науково-педагогічної роботи у відновленому ЛДМІ. Це Ю.Децик, С.Юсько, Д.Луцик, С.Мартинів, М.Подільчак, В.Келеман, І.Кенс, С.Коржинський, Б.Собчук, Т.Вільчинський (поляк); працювали в інституті а пізніше були репресовані  С.Барвінський, Я.Бачинський, С.Кметик.

Із числа студентів курсів вийшли  пізніші українці доктори наук, професори в Галичині: Д.Макар, О.Винницький, М. Шеремета, Л.Січкоріз, Р.Рудий, С.Кіт, А.Лемішка, Р.Кенс, А.Хома.

Влітку 1944 року радянська армія зайняла Львів і Галичину,  відновився тоталітарний більшовицький режим, відновлено ЛДМІ, його партійне керівництво, повернено комуністичну ідеологію в програми навчання. У Львові запроваджено введений більшовиками в СРСР у 1934 році  науковий ступінь «кандидата наук».

З 226 осіб професорсько-викладацького складу, що працювали перед війною, на 1-е жовтня 1944 року залишилося 95, серед них 18 професорів. В інституті бракувало 14 професорів і 3 доцентів, які страчені  гілерівцями або загинули у 1941 році. Інші професори польського університету короткий час (1-2 роки) продовжували працювати. Але польські професори (крім Т.Вільчинського) та  викладачів залишили інститут - в процесі репатріації українського, польського і німецького населення виїхали, переважно до нового польського університету в м. Вроцлав (колишній Бресляу). В Інституті виник брак науковців, влада організувала приїзд до Львова на їхнє місце та на місце арештованих гітлерівцями вчених професорів і доцентів зі східних областей УРСР та з СРСР.

Першим приїжджим професором  у 1944 році був терапевт Тимофій Глухенький з Північної Осетії (українець), тоді ж прибули професор топографоанатом І.В.Студзінський з Києва, професор хірург Г.П.Ковтунович з Душанбе, доктори мед наук ортопед-травматолог з Душанбе Г.Ф.Скосогоренко, хірург з Харкова Георгій Караванов, терапевт Ніколай Кевдін з Туркменістану (росіянин), доцент дерматовенеролог Тихон Глухенький. Пізніше (1945) прибули професор судової медицини з Іжевська і Києва В.П.Ципковсий, професор А.М. Родигіна з Іжевська, професор фармаколог з армії Г.О.Петровський, професор невропатолог Д.І.Панченко з армії, професор анатом О.А.Отелін з Харкова, професор Г.В.Пєшковський з Сталінабада, доктор мед.наук мікробіолог Л.А.Чорная з Душанбе, доцент патологоанатом М.В.Войно-Ясенецький із Сталінабада, доцент терапевт В.Чернов; у 1946 році  професор терапевт В.Василенко (на короткий час), професор отоларинголог С.В.Міхайловскій з Башкірії,  доктор мед.наук - інфекціоніст  з Києва  Г.Г Хоменко та ін.(8).

У 1949 р. в медінституті працювали 174 приїжджі професори і викладачі та лише 64 “местных” (з довідки директора Г.Ф.Скосогоренка до обкому партії).

Радянські професори запроваджували прийняті тоталітарним режимом закони  науки і навчання студентів, викладали російською мовою, виховували покоління в комуністичній ідеології. Якщо в університеті до радянського періоду дипломи наукового ступеня і наукові звання присвоювали професори  вчених рад університету, то тоталітарно-більшовицький режим запровадив корінні зміни автономії і статусу університетів та інститутів, питання наукових ступенів і звань стали оформлятися в Москві ВАКом при участі партійних органів, спецчастин НКВС, управління міністерства (9).

Керівництво ЛДМІ при підтримці в Москві ВАК багато років надавало звання професора тільки приїжджим з УРСР і СРСР викладачам.  У воєнний рік та перші  післявоєнні  роки  звання професора отримали Г.Ф.Скосогоренко (1945), Г.Караванов і Н.Кевдін, М.В.Войно-Ясенецький (1946),  Д.І.Панченко, Г.Г.Хоменко, І.М. Грабченко,  Л.А.Чорна (1947), Л.М.Кузменко (1948) та ін.   З 1944 до 1961 року  професорами  інституту були  тільки приїжджі з СРСР і УРСР лікарі, місцевим викладачам-українцям на протязі 16 років не давали можливості здобути звання професора. 

В ЛДМІ почато проводити захисти кандидатських і докторських дисертацій за запровадженими в СРСР законами. У 1948 році  докторську дисертацію захистив акушер-гінеколог Я.В.Куколєв, за рік отримав звання професора.

Першим з місцевих викладачів захистив дисертацію на запроваджений  у Львові ступінь кандидата наук лікар-біохімік Б.Собчук (1946), який працював в галузі біохімії з 1933 року. Пізніше були допущені до захисту М.Музика  (1947), М.Лотович (1948), Р.О.Бариляк (1949), Ю.Децик, Я.Криштальська (1950). Хірургу А.Гнатишаку вчена рада під партійним керівництвом двічі відмовляла в присудженні вченого ступеня, то із-за недостатньої громадської роботи, то подібно, тільки за третім разом у 1950 р. захист відбувся. Кандидатські дисертації захистили також М.Подільчак, Д.Луцик, О.Коваль, В.Кліпко (1951), С.Мартинів (1952), Л.Луцик і Р.Рудий (1953), М.Дубовий, С.Коржинський, Д.Пронів,  В.Чаплинський (1954), Я.Ганіткевич, С.Юсько (1955), Д.Макар (1956) та ін. Двічі була змушена готувати кандидатську дисертацію З.Гельнер. Спочатку місцеві українці могли писати дисертації і захищати їх рідною українською мовою, тільки автореферат перекладали на російську. Автор статті написав кандидатську дисертацію з нормальної  фізіології і захищав її  українською мовою, але вже наступного року (1956) з Москви надійшло розпорядження усі дисертації писати і захищати російською мовою!

Виконувати докторські дисертації і подавати їх до захисту лікарі-галичани отримали можливість лише  в кінці 50-х років, коли після довголітніх сталінських  репресій настав  період хрущовської відлиги, була відкрита „залізна завіса", з'явилася знову більш правдива історія, мільйони політв'язнів поверталися з Сибіру. Довгий час допуск до аспірантури місцевих випускників обмежувався спецчастиною та партійним бюро інституту. У червні 1953 року на пленумі Львівського обкому КПУ ректор Львівського університету ім. Франка Євген Лазаренко говорив: «Ганебно стоїть справа з прийомом до аспірантури», коли питання зарахування в аспірантуру вирішують органи МВС! Керівництво ЛДМУ із спецчастиною обмежувало можливість наукового росту українців до рівня  кандидатів наук, докторів наук і професорів.

Першим з місцевих українців в період радянської влади  аж у 1958 році захистив докторську дисертацію  (з великим трудом і затримкою) Анатолій Гнатишак (1917-1997),  за 3 роки йому вдалося отримати звання професора (1961),  видатний хірург і онколог, завідувач створеної ним першої в СРСР кафедри онкології (1966), автор 150 наукових праць, підготував 29 кандидатів і 10 докторів наук, засновник Львівської онкологічної школи.

А. І. Гнатишак став після А.Соловія і М.Панчишина за довгий час третім місцевим професором у Львівські вищій медичній школі. Роки  високоефективної наукової та педагогічної праці перших місцевих українських професорів: А.Соловій – 1908-1930; М.Панчишин – 1939–1943;  А.Гнатишак – 1961-1980. Львівський університет був мало доступний для українського населення за часів Австро-Угорської імперії  та  за Польщі, більше  доступний в радянський період, хоч в цей час різко відрізнялося ставлення до приїжджих науковців з УРСР і СРСР та до представників місцевого українського населення.

Політика тоталітарного режиму, русифікація народів та переслідування «українського буржуазного націоналізму» зумовлювали дуже повільне збільшення числа  професорів-галичан. В процесі чотирьох десятиліть радянської влади науковці за існуючими правилами виконували і захищали кандидатські та докторські дисертації, деякі галичани вступали до партії та мали більше можливостей отримати звання професора. За 48 років режиму СРСР змогли захистити кандидатські і докторські дисертації та здобути звання професора такі лікарі Західної України (Галичина, Волинь, Буковина):  М.Д. Подільчак (1962), переселенець з Польщі, видатний хірург, автор 430 наукових праць; Р.О. Бариляк (1963), видатний отоларинголог, автор 125 наукових праць; Д.І.Пронів (1964), невропатолог, автор  100 наукових праць; Ю.І.Децик (1968), терапевт, автор 180 наукових праць; О.В. Коваль (1968), стоматолог, організатор стоматологічного факультету, автор 50 праць; Д.П.Луцик (1969), терапевт, автор 60 наукових праць; С.І. Коржинський (1969), видатний педіатр, автор 50 наукових праць; В.В.Чаплінський (1969), хірург, автор 140 праць; І.І.Даценко (1970), видатний гігієніст, автор 350 наукових праць; Ю.В.Кулачковський (1971), фтизіатр і пульмонолог, автор 150 праць; Чучмай Г.С. проф. (1971), стоматолог-терапевт, автор 180 праць;  С.М.Мартинів (1972), видатний терапевт, гематолог і клінічний імунолог, автор 140 наукових праць, під його керівництвом виконано 7 докторських і 38 кандидатських дисертацій; Р.В.Рудий (1972), – фармаколог, автор 120 праць; В.С. Лесюк (1972), акушер-гінеколог, автор 90 праць; С.М.Юсько (1973), видатний педіатр, автор 80 праць;  Д.А.Макар (1973), видатний хірург, автор 200 праць; М.П.Павловський (1974), видатний хірург і ректор ЛНМУ, автор і співавтор понад 1000 праць; Л.М.Січкоріз (1975), фармаколог, автор 120 праць; Л.А.Луцик -  (1978), видатний стоматолог, організатор першої кафедри стоматології дитячого віку, автор 90 праць;  Б.Т.Білинський (1979), видатний хірург-онколог, автор 320 наукових праць; Я.І.Томашевський (1979), ендокринолог, автор біля 300 праць; О.О.Кіцера (1983), відомий отоларинголог, автор 250 праць; В.Й.Гроховський (1988), дитячий хірург, автор 100 праць; О.В.Фільц (1988), хірург, автор 120 праць; Є.Х. Заремба (1989) терапевт, автор 670 праць; Ю.М.Туркевич (1989), дермато-венеролог, автор 200 праць;  О.М.Созанський (1990), відомий акушер-гінеколог, автор 220 праць та ін. Зменшилася підготовка місцевих професорів у 80-ті роки.

Спочатку місцеві професори викладали  рідною українською мовою, автор у післявоєнні роки слухав українські лекції  Б.Собчука, М.Музики, С.Коржинського, Р.Бариляка і М.Дубового, а також киянина І.Студзінського, так продовжувалося біля 15 років.

Проте  поступово ЛДМІ запровадив усю документацію російською мовою, став проводити всесоюзні випуски лікарів, в 70-х роках керівництво інституту стало вимагати від усіх професорів викладати російською мовою (подібно як запроваджувала Російська імперія 200 років), викладачам-українцям довелося у Львові знову перейти на чужу мову. За Австро-Угорщини професор-українець викладав німецькою мовою, за Польщі – польською, за  радянського більшовицького режиму професори-українці після короткого часу змушені були перейти на викладання, наукові доповіді, публікації російською мовою (як раніше написання і захист дисертацій).

Частина медиків, приїжджих до Львова з різних регіонів СРСР, уже мали звання професора, немало з них отримали це звання за коротший період наукової та викладацької роботи. Так, терапевт Т.Т.Глухенький став професором у 36 років, отоларинголог С.В.Міхайловскі – у 37 років, гістолог А.П.Дибан – у 38 років;  фізіолог А.М.Воробйов, патологоанатом М.В.Войно-Ясенецький та педіатр  С.І.Ігнатов – у 40 років, Т.В.Мітіна – у 45 років. В той же час місцеві, здібні і талановиті науковці, змогли при радянському режимі отримати звання професора тільки у набагато старшому віці, -  С.Коржинський – у 63 роки, С.Мартинів – у 62 роки, Л.Луцик – у 60 років, С.Юсько – у  55 років.

Керівництво ЛДМІ дало можливість готувати і захищати дисертації небагатьом місцевим науковцям-викладачам, на багатьох кафедрах зовсім не допускали цього, після захисту докторської дисертації затримували надання посади і присвоєння звання професора, а декому  з місцевих українців зовсім не надано заслуженого звання професора.

М.І.Дубовий, видатний дермато-венеролог після закінчення медицини (1933) у 1937 захистив дисертацію на вчене звання «доктора медицини», був арештований НКВС (1940),  захистив вдруге радянську кандидатську дисертацію (1954), втретє захистив докторську дисертацію (1970), проте до кінця радянського режиму (20 років!) йому не давали  звання професора. (Отримав його тільки в Україні у віці  84 роки!).  О.В.Фільцу після захисту докторської дисертації (1972) затримували надання звання професора 16 років,  О.О.Кіцера після захисту докторської (1976) не отримував звання професора 7 років, Л.А.Луцик і Ю.М.Туркевич після захисту чекали на це звання  6 років, Лесюк В.С. і Томашевський Я.І.  – 5 років,  С.Юсько – 4 роки,  М.О.Вільчинський  – очікував до розпаду СРСР (5 років).

Партійними органами та спецчастиною ЛДМІ не допущено до захисту докторської дисертації психіатра Р.Николина, залишилася незахищеною надрукована докторська дисертація, актуальна і цінна праця  науковця-біолога З.Служинської (спецчастина дорікала наявністю в родині священика), не дозволено оформляти дисертацію видатному рентгенологу Я.Криштальській (рентгенолог у Львові від 1928 року, завідувач кафедри з 1955 року!).  

Не допустили до оформлення докторської дисертації відомого мікробіолога М.Музику, який з 1919 р. створив бактеріологічний інститут НТШ, очолював УЛТ у Львові (1925-30), завідував кафедрою мікробіології ЛДМІ (1944-64), був заступником директора інституту  (1944-48),  автор 50 наукових праць, підготував 6 кандидатів наук. Галичанину хірургові кандидату наук В.Кліпко не дозволили завершувати докторську дисертацію, незаконно звільнили (1953) і переслідуваннями довели до передчасної смерті.

Місцеві викладачі, які не були допущені до захисту докторської дисертації або до звання професора в ЛДМІ, в умовах радянського режиму змогли  за свої  заслуги  і ефективну науково-педагогічну роботу здобути його в інших вищих школах, це патофізіолог К.А.Захарія (Київ), фізіолог І.В.Шостаковська (Львів), патологоанатом М.Шеремета (Івано-Франківськ), фізіолог Є.Яремко (Запоріжжя), автор статті Я.Ганіткевич (Чернівці) та ін.

В ЛДМУ не мали можливості стати професорами місцеві талановиті доценти: хірурги  В.Келеман і Б.Винниченко, терапевти С.Барвінський, Б.Галібей та І.Литвин, офтальмолог  Марта Фільц, патофізіолог М.Горинь  та ін.

Були арештовані та репресовані кваліфіковані викладачі  і  доценти ЛДМУ Я.Бачинський, М.Лотович, С.Кметик, А.Мазурок, аспіранти Б.Надрага і  В.Васильчишин, які могли з часом стати докторами наук і професорами.

В період радянської влади на низці кафедр ЛДМІ ні одного викладача-галичанина – “мєстного» -  не допускали до підготовки докторської дисертації та посади професора, - це кафедри анатомії, патологічної анатомії, епідеміології, інфекційних хвороб, офтальмології, рентгенології і радіології, анестезіології і реаніматології, гігієни харчування, комунальної гігієни, організації охорони здоров’я, філософії.

За роки радянської доби і тоталітарного більшовицького режиму у ЛДМІ вперше допущено до посади професора біля 25 науковців «мєстных» – уродженців Західної України, тоді як керівництво інституту з партійним бюро надало звання професора близько 100  науковцям з УРСР і СРСР і їхнім родинам. За панування радянського режиму професори українці місцевого походження становили лише менше четвертої частини професорів інституту, змушені були перейти  на чужу мову, як за часів Австро-Угорщини і Польщі.

При цих умовах вчені-українці в радянську добу внесли видатний вклад у розвиток медичної науки і практики, у формування наукових шкіл, вдосконалення лікувальної справи, підготовку лікарів і науковців.

Література

1. Зіменковський Б. М.Гжегоцький, О.Луцик. Професори Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького: 1784 – 2009. Львів, 2009. – 452 с.
2. Пам’ять не згасне. До 70-річчя трагічної загибелі українського -вченого Адама Соловія // Народне здоров’я. 2011.№ 12 (273).
3. Ганіткевич Я.В. Трагедія групи львівських професорів  у 1941 році (до 70-ї річниці страти    вчених) // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я. 2011. № 3. С.85-96.
4. Осінчук Р. // Медичний факультет Українського таємного університету у Львові (1920-1924 рр.), Мар’ян Панчищин і Максим Музика – професори Українського таємного університету // Лікарський збірник. Нова серія. Т.ІУ. Львів - Нью-Йорк, 1996. - с 107-140)
5. Шапиро И.Я. Очерки по истории Львовского медицинского института. Львів, 1959. -227 с.
6. Ганіткевич Ярослав // Мар’ян Панчишин – видатний лікар, педагог, вчений і суспільно-політичний діяч Західної України // Українські лікарі-вчені першої половини ХХ століття та їхні наукові школи. Львів, 2002.- С.338-370.
7. Стецьків Євген, д-р. Медичні студії у Львові в роки Другої світової війни (1939-1944 рр.) // Народне здоров’я. 2009. № 11-12 (248-249).
8. Львівський державний медичний інститут. 210-річчю відкриття, 100-річчю відновлення медичного факультету у Львові присвячується. Львів, 1994. – 328 с.
9. Ганіткевич Я.В. Наукові ступені в Україні: історія і проблеми // Світогляд, 2006, № 2. – С.46-56.

Фото  

Соловій А.І.

Панчишин М.

Гнатишак А.

Дубовий М.

Музика М.

Ярослав Ганіткевич