Ганіткевич Ярослав. Проблема автономії післярадянських університетів

Під час перебування в наукових поїздках у багатьох європейських країнах, в США і Канаді, довелося познайомитися зі станом університетів у світі, порівняти з ними університети в Україні. Мною опубліковано більше десятка праць про автономію університетів   та про запровадження і наявність в Україні двох наукових ступенів. Подавав до уряду (2005) пропозицію вчених про реформування ВАКу.

Недавно у Львові була делегація ректорів з Канади,  питали чому в нас нема нормальної автономії університетів.

Взагалі в статутах, в багатьох матеріалах говориться про автономію наших університетів, але це ж зовсім інше поняття ніж автономія  університетів у світі! (В законі говорилося також про автономію технікумів, училищ і т.п.!!).   Тоталітарним режимом була запроваджена величезна різниця між підпорядкованими компартії кількома університетами (спочатку ліквідованими, були народні інститути, опісля назву повернено, але не повернено статусу!) в СРСР та  кількасотлітніми автономними університетами в «капіталістичному світі». У відповідності до Хартії Університетів України “Академічні свободи, університетська автономія та освіта” (2009 р.) під університетською автономією розуміють “форму встановлення та повсякчасного досягнення академічних свобод, що визначається як необхідна ступінь незалежності університету:

• у правоздатності вирішувати завдання розвитку особистості, суспільства;
• від зовнішнього втручання (від держави та інших суспільних сил) приймати рішення стосовно внутрішньої організації та управління, розподілу фінансових ресурсів та генерування доходів, адміністрування і встановлення власної лінії поведінки (місії) у сфері освіти, науково-дослідної роботи, викладання й інших пов’язаних із цим видах діяльності”.

У пункті 3.8 цього документу Університети закликають уряд “визнати принципи університетської автономії, що підкріплює їх різноманітні місії, у тому числі:

• академічної автономії (навчальні плани, програми та наукові дослідження);
• фінансової автономії (виділення бюджету єдиною сумою);
• організаційної автономії (організаційна структура університетів);
• автономії в області кадрової політики (найм, заробітна плата та просування по службі)”.

Після розпаду СРСР та переходу від частини тоталітарної радянської імперії з комуністичною ідеологією до встановлення і розвитку демократії  в новій незалежній Україні чомусь в системі вищих шкіл залишено запроваджене більшовиками управління університетами - міністерством та обласною адміністрацією, науковий ступінь кандидата наук, позбавлення університетів права видавати дипломи про захист дисертації, права відкрити кафедру – наприклад історії медицини (яких досі немає тільки в Україні!!); залишено змінений склад вченої ради (включає біля 25% не професорів!), яка в дійсності не має права вирішувати ряд питань роботи університету і т.п.

На жаль про необхідність встановлення реальної, а не бутафорної автономії українських університетів говорять усі, але до реальних справ ні до кого руки не доходять. В цивілізованому світі автономія університету дозволяє йому самостійно регулювати власну академічну структуру, встановлювати власні навчальні програми, визначати власні пріоритети наукових досліджень, видавати дипломи  магістрів та докторів, за якість підготовки яких несе відповідальність навчальний заклад без затверження у ВАКу чи ДАКу.

Традиційна повна фінансова залежність Українських університетів від органів і структур державної влади є головним важелем тиску на університети, без усунення якої ніколи не можна говорити про автономію навчального закладу. Справжню автономію вітчизняні університети набудуть лише за умови диверсифікації джерел фінансування, у якому державне фінансування за жодних умов не може бути важелем державного контролю над вищою освітою. Автономія й академічна свобода університетів України – не самоціль. Університетська автономія має сприяти досягненню стратегічної мети підвищення конкурентоспроможності українських фахівців на світових ринках праці, введення країни в єдиний європейський освітньо-науковий простір задля забезпечення сталого розвитку суспільства. Автономії українських університетів повинні забезпечити подолання системних проблем, що накопичилися у вітчизняній системі вищої освіти. Серед найгостріших із цих проблем можна виділити:

• Незбалансованість мережі університетів та інших закладів вищої освіти в Україні. В останні два десятки років вища освіта стала дійсно масовою, що не підкріплювалося збільшенням державних видатків до рівня, який гарантував би якісну освіту всім бажаючим її отримати. Внаслідок цього в останні роки постає питання про необхідність скорочення невиправдано великої кількості вищих навчальних закладів.
• Інфляція стандартів освіти. Надмірне зростання кількості державних, відомчих та приватних вузів, не підкріплене системою контролю відповідності їх матеріально-технічної та інтелектуальної бази освітнім стандартам, нечіткість визначення цих стандартів, призвели до появи “дипломованих фахівців”, які не мають інколи навіть базових фахових знань, що веде до втрати суспільного престижу української вищої освіти.
• Ізоляція від міжнародної інтелектуальної спільноти. Брак фінансування наукової діяльності вищих навчальних закладів, обмеженість доступу до сучасної наукової літератури, старі наукові кадри, котрі не володіють іноземними мовами та сучасними засобами комунікації, “радянський менеджмент” призвели до втрати позицій університетських науковців України в міжнародному науковому співтоваристві.
• Відрив викладання від сучасної науки. Розрив між навчальним процесом і науковими дослідженнями зумовлюється відсутністю ефективної системи підвищення кваліфікації викладачів вищої школи та відсутністю в більшості університетів необхідної науково-дослідної бази, яка з радянських часів залишається прерогативою науково-дослідних інститутів системи Національної академії наук України.
• Повільні темпи та низька ефективність упровадження принципів Болонського процесу. Не завершено перехід на дворівневу систему ступенів вищої освіти (наявність освітнього рівня “спеціаліст”). Упровадження Європейської кредитно-трансферної системи (ESTS) та додатку до диплому міжнародного зразка (DS) не підвищили академічної мобільності українського студентства і не привели до визнання української вищої освіти за кордоном. Змістовні вимоги Болонського процесу підмінюються формальними нововведеннями, які невиправдано бюрократизують навчальний процес. Непродумані заходи з реформування часто викликають опір викладачів, які вважають болонські реформи недоцільними, натомість віддаючи перевагу апробованим національним освітнім традиціям.
• Низький рівень оплати праці викладачів та співробітників. Заробітна плата викладачів та працівників ВНЗ не досягала навіть середньої у промисловості, що провокує пошуки додаткових джерел доходів, у тому числі корупційних. Кар’єра викладача стає дедалі менш привабливою для талановитої та амбітної молоді.
• Високий рівень корупції. Введення системи ЗНО випускників шкіл, яке, поза сумнівом, є дуже позитивним процесом, знизило рівень корупції при вступі до ВНЗ, але корупція під час навчання набула майже неконтрольованих обсягів.
• Потенційні загрози, пов’язані з непродуманими заходами посилення автономії. При розробці і втіленні заходів з розширення університетської автономії необхідно передбачити ефективні запобіжники від узурпації влади у ВНЗ. В умовах майже повної залежності Вченої ради, а також самоврядних інституцій (студентського самоврядування, профспілок, професійних і громадських товариств, університетських ЗМІ тощо) від адміністрації ВНЗ (в особі ректора) автономія університету від держави може перетворити його на “ректорську вотчину”.

Недавно на засіданні Ради ректорів Львова говорили про позбавлення ректорів права розпоряджатися заробленими коштами. Міністерством освіти різко міняється тепер діяльність ВАК. Чи десь в розвинутій країні міністр освіти  може встановлювати за своєю видумкою зовсім нові правила захисту дисертацій на вчених радах «автономних» університетів, без широкого обговорення вченими, врахування пропозицій і рішень вчених рад і т.п.?  Міністерством готувався законопроект реформування вищої освіти, який видно був мрією чиновників Міністерства  повністю контролювати навчальний процес у своїх інтересах. Але повідомляють, що  за державною програмою розвитку освіти Республіки Казахстан з 2015 року буде представлена автономія національним дослідницьким університетам, з 2016 року - національним вищим навчальним закладам.

Більшість ректорів, як у Львові колишній ректор медичного університету М.П.Павловський, зробили багато для покращення роботи успадкованих, підпорядкованих до розпаду СРСР комуністичній владі вищих шкіл. Проте керування університетами  не дозволено наблизити до світового рівня. Звичайно, тепер прийняти справжню автономію університетів нема відповідних умов, в більшості вирощені в умовах СРСР професори, та немало ректорів у східних областях, неготові до повної демократизації українських вищих шкіл.  При запровадженні тепер автономного управління деякі університети могли б зразу бути перетворені деякими професорами і ректорами у ВНЗ Російської імперії або щось не загальнонародне.  Тому видається можливим попереднє, наукове, ділове обговорення включення в реформи умов і переходу в майбутньому університетів до світового рівня.

Чи не варто при нинішньому стані університетів в незалежній Україні поставити на обговорення, опублікувати відкрито, питання про реалізацію поступового переходу за якийсь час (5 – 15 років?) наших університетів до прийнятого у розвинутих, нормальних країнах світу, вдосконаленого за кілька сотень  років,  нормального стану автономії?

Чи вироблена за багато століть в розвинутих країнах європейська автономія університетів, впроваджена в майбутньому в університетах розвинутої української держави, зможе забезпечити нормальну, більш ефективну наукову і педагогічну працю в університетах ректора, вченої ради, всіх ланок і науковців?