Усупереч поширеній думці про шкідливість ілюстрацій у дитячих виданнях („Що ж залишиться для самодіяльности дітей при читанні, якщо навіть за чужою думкою, за думкою автора, діти будуть йти не своїм умом, а умом художника, який вмішався в процес їх внутрішньої роботи?“[1]) українські видавництва взялися друкувати для дітей книжки з ілюстраціями, а серед них Івана Франка. Незважаючи на матеріяльні проблеми видавців, чимало книжок було багато оформлено вже наприкінці ХІХ ст. На початку ХХ ст. вони почали виходити навіть із кольоровими ілюстраціями. І це, як казав М. Таранько, були „дорогі видання, роблені за кордоном“[2].

Питання оформлення дитячих видань неодноразово виносилося на сторінки багатьох українських часописів. До своїх висновків С. Сірополко, К. Малицька, М. Гнатишак долучали досвід дослідників дитячої книжки загальноєвропейського рівня. Будучи певними в тому, що „діти далеко ліпше запам’ятають собі науку, котру самі витягнули з огляданих на рисунку предметів і ситуацій і віднесуть більшу користь з так здобутих відомостий“[3], вони звертали увагу на виконання малюнків. Усі без винятку говорили про те, що твори „мусять бути правдиві, артистично виконані. Без того краще їм не бути. Поганий малюнок тільки зіб’є з пантелику дитину, зовсім не пособить їй розуміти текст, а хиба заплутає […] У дитячому журналі мусять бути малюнки, а не карикатури. Карикатура в дитячій книзі — се отрута“[4]. Вони повинні „містити в собі приступну дітям моральну ідею [...] мають розвинути в дитині естетико-моральне почуття, поширити її світогляд, збільшуючи обсяг її понять та уявлень“[5]. Високі вимоги до ілюстрування дитячих видань стало основою залучення видавництвами до співпраці кращих художників того часу.

До 750-річчя першої писемної згадки про Львів

Кожне місто має початок відліку своєї історії. Так само і Львів — перша писемна згадка про місто відома під 1256 роком. Але це зовсім не означає, що люди саме з того часу почали обживати цю околицю. Чи археологія має докази, які свідчать про значно раніші часи заселення львівських узгір’їв, ніж це подають середньовічні хроністи?

Так, таких доказів у львівських археологів назбиралося уже чимало. А невідомі вони широкому загалу читачів, передусім тому, що інформація про них розкидана по різних малодоступних, і спеціялізованих виданнях із різного часу.

Робочий кабінет письменника, усе, що його оточує у години творчої праці, без сумніву, має той чи інший вплив на творчість: книжки під рукою під час роботи, спосіб писання, речі на столі чи біля столу... А що вже казати про портрети людей, які прикрашають стіни робочого кабінету — усе це більшою чи меншою мірою позначається на творчому процесі, завжди становить інтерес для дослідника і криє у собі якусь таємницю.

Серед речей робочого кабінету Івана Франка особливу увагу привертає портрет невідомої жінки з квіткою маку у волоссі, котрий прикрашає одну із стін робочого кабінету його помешкання на колишній вул. Понінського, 4 (нині І. Франка, 152). Адже відоме зізнання самого ж І. Франка в листі до А. Кримського про те, що „значний вплив на моє життя, а значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом“. Хто зображений на тому портреті, яка його авторська назва, чому саме його повісив І. Франко серед небагатьох малярських робіт у своєму робочому кабінеті? Таємничість портрета не раз привертала увагу франкознавців (Івана Білинкевича в дослідженні „Дорогами Великого Каменяра по Івано-Франківщині“, Романа Горака в есе „Мовчання“ та книзі „Тричі мені являлася любов...“), і їхні дослідження усе ж провокують чимало запитань.