Варлаам Компаневич* (1777—1858)

Загальновідомо, що для повнокровного розвою суспільства потрібне самоусвідомлення того, як люди жили, думали, творили в минулому. В час, коли чималими зусиллями суспільство відновлює пам’ять, контекст історії завжди потрібний. Він збагачує чин і сприяє поступу. Важливе місце в цьому процесі належить особам, які виражали суспільно-політичну думку, створювали філософію своєї епохи, займалися освітою і просвітою, наукою. Серед цих осіб у Західній Україні кінця ХVІІІ — першої половини ХІХ ст. був Варлаам Компаневич.

Оглядаючи історію розвитку суспільно-політичних відносин, громадського, культурного і церковного життя Західної України першої половини ХІХ ст., наперед треба відзначити, що В. Компаневич, незважаючи на всі суперечності часу і його самого як особистости, залишався однією з тих постатей в українській дійсності, які мислили категоріями, притаманними частині високоосвічених осіб, що постійно вболівала та дбала про свій народ, була готова творити для нього лишень добро: „він через церкву постійно був серед народу“. Ці риси були не надбані В. Компаневичем, а закладені в його генетичному коді. Вони йшли, здається, по крови від батьків, дідів і не мінялися протягом цілого життя.

Походив В. Компаневич із м. Дерманя на Волині. Чим займалися, ким були його батьки та як глибоко в минуле сягав рід Компаневичів у цьому невеличкому, з давніми культурно-історичними традиціями місті, нині, наразі, невідомо. Народився 1777 р. (за іншими даними — 1779)[1]. Початкову освіту, як згадує Іриней Яворський, одержав „уже в родительскім домі […] посідаючи совершенную знаємість так французького языка, як і музики, любив літературні занятія…“[2]. Стаціонарно навчався у василіянській школі у Кристинополі, пізніше Замойській колеґії. Для продовження освіти і поглиблення знань короткочасно виїжджав за кордон у римські конвікти. Мав особливі здібности до мов. Знав крім французької, латинську, італійську, німецьку та майже всі слов’янські мови.

У Кристинополі В. Компаневич прийняв чернечий обіт, а в 1802 р. його висвячено на священика. Десь близько того часу вченого призначили викладачем основ християнської віри в Бучацькій василіянській гімназії, а згодом його поставили ігуменом Кристинопільського монастиря. Ще до смерти М. Гриневецького (1823 р.) покликано В. Компаневича у Львів для виконання обов’язків генерального прокуратора василіянських монастирів у Галичині. Цю посаду він обіймає протягом двадцяти років, з 1822 по 1842 роки. Між тим, здається, у 1836 його призначено ігуменом Крехівського монастиря, де він активно працює до 1848 р.

Оглядаючи життєписний шлях ученого, треба зазначити, що В. Компаневич був типовим представником тієї частини галицьких інтелектуалів, яка, хоч і вихована у схоластичному дусі й традиціоналізмі просвітництва, тяжіла до змін і реального бачення світу, що ним на зламі ХVІІІ — початку ХІХ століть уже жила Європа. Вчений високо цінував культ розуму та справжнє пізнання людиною усього, що її оточує. Саме у цьому ключі В. Компаневич реалістично, з усіма позитивними й неґативними рисами свого часу оцінює життя багатьох країн і ситуацію в Україні (зокрема в Галичині), йому особливо близькими були загальноосвітні програми, а поряд і світоглядні концепції Європи. Певна річ, В. Компаневич окрему увагу звертав на навчання у монастирських школах, пріоритетом яких, крім теологічних наук, вважав вивчення історії рідної землі. Він дотримувався позицій, на яких раніше так чи інакше стояли М. Гриневецький, М. Гарасевич, І. Лаврівський, хоч у багатьох наукових дисциплінах В. Компаневич заторкує питання, які для свого часу належали тільки йому.

З-поміж багатьох аспектів життєвих і творчих зацікавлень адміністративно-організаційного, освітнього (у системі мережі шкіл василіянських монастирів), урешті наукового, найбільш значущим у життєписі В. Компаневича є науковий. І цей аспект заінтересовань дослідника насамперед тісно пов’язаний з історико-гуманітарною проблематикою. Домінантою у ній є історія і краєзнавство.

В. Компаневич цікавився стародавньою історією України і княжою добою. Князі Данило і Лев — на його думку, визначні будівничі Руси-України. Князь Данило — дипломат і полководець. Високо оцінено його контакти з татаро-монголами. Спостереження В. Компаневича стосуються також ставлення ханів до церковної ієрархії Руси. Згідно з ним, „політика ханів була шанувати єпископів і митрополитів“. В. Компаневич не обходиться без оцінок історичних подій у Західній Європі, зокрема Австрії. Він також писав про ситуацію у Росії, політику російських царів, приєднання Казані та інших земель до Росії. У половині ХVІ ст. (1553) з боку царя і його уряду починаються заходи, спрямовані на запровадження у Росії друкарства, виходить друком перша друкована книжка „Апостол“ (1564). Знає В. Компаневич про переслідування і втечу І. Федорова з Росії. В іншому місці вчений констатує, що магнат Станіслав Конецпольський володів в Україні 170 „власними містами і містечками, 740 селами“ і т. ін[3].

Чимало уваги В. Компаневич присвятив історії Львова, адже тривалий час працював над документами з історії Львова, дослідженням джерел праць Б. Зиморовича про Львів. Учений спеціяльно торкається історії львівського Ставропігіону та подій, пов’язаних з його усталенням і функціонуванням у Львові, розглядає ставлення до цієї інституції митрополита М. Рагози і царгородського патріярха Єремії та ін., „волоської“ церкви, святого Юра та інших церков, згадує архітектора Доре, поховання рідних молдавських господарів у Львові.

У літературі В. Компаневича супроводжує означення „монастирський історик“. Це пов’язане з тим, що В. Компаневич написав декілька праць про монастирі Галичини, з-посеред яких заслуговують окремої уваги дослідження про монастирі Юра та Онуфрія у Львові. Монастир Святого Юра вчений згадує у різних роботах, але з них спеціяльної оцінки заслуговує дослідження „Księga dziejów czyli historie… zakonu świętego Bazylego W[ielkiego] w monasterze Lwowskim pod tytułem świętego Jerzego Męczennika…“[4].

Твір у жанровому відношенні є своєрідною хронікою монастиря, укладеною за роками, яка містить відомості не лише з історії монастиря, а й Львова та України. Охоплює 1280—1729 роки. Інформує, що Львів відомий з-перед 1260 р. У контексті різних історичних фактів розповідає про захоплення і пограбування міста Львова (допускає, що й монастиря) королем Польщі Казимиром ІІІ (ґрунтує інформацію на літописах і працях Б. Зиморовича та М. Бельського), трактуючи подію як „тяжку поразку для Русі“. Поряд В. Компаневич на основі невідомих джерел встановлює імена багатьох настоятелів монастиря Юра, згадує будівництво церкви Юра 1363 р. і Вірменського собору. Церква Святого Юра, згідно з обчисленнями В. Компаневича, будувалася 37 років і багато разів перебудовувалася. Учений повідомляє про ікони церкви, обрання ієрархів.

Інша сторінка у творчості В. Компаневича з монастирської тематики — праця над історією Онуфріївського монастиря у Львові (йдеться насамперед про працю „Cerkiew ś[więtego] Onufrego Pustelnika…)[5]. Його першопочатки автор пов’язує з княжою добою, автор користується поширеними в тодішньому науковому світі леґендами про „руських князів“ і їхню причетність до заснування монастиря. В. Компаневич також веде розповідь про прибуття у Львів василіян, які „при горі Замковій мали свою церковцю і монастир, спочатку маленькі та вбогі, а пізніше щедрістю князя Лева збудовані з доброго дерева“, про появу, завдяки старанням Костянтина Острозького в монастирі Онуфрія у Львові 1518 р. друкарні, функціонування якої було забуте і лише 1574 р. І. Федоров це „друкованg занgдбалоg обновилъ“.

Завершує цикл праць з історії західноукраїнських монастирів В. Компаневича стаття про Підгорецький монастир. Про нього дослідник веде мову в багатьох дослідженнях, окремо у статті, яка мала перерости у книжкове видання „Wiadomość o Podhorcach…“[6].

Поряд із дослідженням тематики, пов’язаної із деякими загальноісторичними проблемами, історією монастирів Західної України, В. Компаневич зосереджує увагу на дрібних, здебільшого причинкових питаннях історії. Він їх вишуковує у контексті праць інших авторів і дає їм своє тлумачення та оцінку. Це своєрідні статті-рецензії. З погляду аналізу фактажу та методики вивчення тієї чи іншої проблеми цього типу дослідження В. Компаневича репрезентують його кращу наукову спадщину. Прикладом може слугувати стаття В. Компаневича „Uwagi i postrzeżenia nad rozumowaniem j[egomościa] x[iędza] Bened[ykta] Lewickiego o dzwonie lwowskim ś[wię]tojurskim…“[7], яка є відгуком-рецензією на працю В. Левицького „O dzwonie lwowskim ś[wię]tojurskim…“[8].

В. Компаневич опонує В. Левицькому дату виготовлення і встановлення дзвона на дзвіниці церкви Юра 1292 р., він наводить чимало наукових арґументів (їх аж сім!), відкидаючи тези В. Левицького як такі, що побудовані на „домислах і гіпотезах“. У підсумку дослідник риторично запитує: „Чи ж може автор уваг у нашому столітті вимагати, щоби насліпо йому вірити? Чи читачі не можуть це самі пізнати?“. Стаття В. Компаневича є свідченням високого наукового рівня і вимог дослідника до наукової продукції. На основі статті також робляться загальноісторичні висновки.

Важливою для В. Компаневича була археологія. Вона підтверджує, насамперед, широту його зацікавлень як історика і краєзнавця. Вражає спостережливість ученого і вміння оцінювати та обирати історичний терен для досліджень. У 1810 р. В. Компаневич відвідує Пліснесько. Оглянувши землі довкола монастиря, написав: „Ми знайшли прекрасну рівнину, поле і незвичний монастирський сад; серединою рівнини тягнуться на значній між собою віддалі тричі вали та канави через усю площу Лисої чи Замкової гори, а між ними густо засіяні могили, менші і більші, а на них ростуть одвічні дуби“. Як ініціятор розкопок (разом із П. Гайслером) відкриває В. Компаневич три різні могили і на основі побаченого записує: „У розкопаних могилах знайдено кістки, радше скелети людей, що поховані вертикально (pionowo) до поверхні землі; у менших двох могилах [знайшли] по одному скелету, в більших — по два. При тих скелетах були великі залізні цвяхи, скло і шматки черепів. Земля, з якої висипано могили, була завезена“[9]. Згодом (1833 р.) дослідженнями цих могил у Пліснеську мали займатися Тит Дзялиновський і Лев Невузький, які відкрили, згідно з повідомленнями В. Компаневича, чимало „рідкісних пам’яток“.

До археологічних зацікавлень ученого треба віднести також наполегливі шукання могили князя Лева Даниловича на території Онуфріївського монастиря у Львові, гробу І. Федорова. У літературі усталилася думка про зарахування В. Компаневича до перших галицьких археологів. Ведені ним розкопки і дослідження проводились ще до офіційного рішення придворної канцелярії Австро-Угорщини (5 березня 1812 р.), згідно з яким губерніяльні власті брали на себе обов’язок сприяти виявленню і зберіганню пам’яток, зобов’язувалися дбати про стародавні предмети та археологічні знахідки.

Окреме місце у творчості В. Компаневича займають архівознавство і книгознавство. Доказом того є, як згадувалося, широке знайомство вченого-ченця з давніми рукописними та друкованими пам’ятками. Це підтверджує використовувані ним джерела та література в лекційних курсах і власних працях. В. Компаневич був докладно ознайомлений з великою богослужбовою літературою, читав Тому Кемпійського, Петра Скаргу, численні твори отців церкви і полемістів, світські пам’ятки, наприклад, Життєпис святих Кирила і Мефодія (поч. ХІІІ ст.), Апологію Аполлія, твори Мелетія Смотрицького, а поряд твори Я. Длугоша, давні літописи, різні списки литовських статутів, підгорецький Сvнопсисъ тощо.

Зацікавлення історичним минулим України, його писемними пам’ятками розвинули у В. Компаневича загальне зацікавлення історією культури, а в ній і слов’янського книгодрукування. У першій половині ХІХ ст. книжка для нього — уже не тільки об’єкт знань, предмет замилування і надбання її для бібліотек (див. далі), а й предмет спеціяльних досліджень. При тому В. Компаневич виходить за межі локального книгодрукування, захоплюється розвитком книги (зокрема української), у загальнослов’янському контексті і трактує книгодрукування як важливе європейське історико-культурне явище. Йому належить створення окремого нарису з історії слов’янського книгодрукування у формі великої оглядової статті під заголовком „Primus Truber oraz wiadomość o niektórych drukarniach sławiańskich…“[10]. При написанні праці В. Компаневич спирався на дослідження В. Сопікова, Х.-Ф. Шнуррера, Й. Добровського, В. Копітара та ін., а головне — використовував власні знання, набуті під час знайомства de visu із слов’янськими стародруками та бібліографією книгодрукування.

Торкаючись раннього українського книгодрукарства, учений розглядає книжки Івана Федорова, а крім того, чимало подій, пов’язаних з його перебуванням у різних містах. Книговидавничий рух в Україні та Білорусі порівняно з Росією був, на його думку, масштабніший і за часом більш наближений до Заходу. Користуючись працями В. Сопікова та інших дослідників, В. Компаневич констатує, що хоч „у тому часі Росія почала вже звільнятися від довготривалих своїх злиднів… ще не могла в освіті встигати за Малоросією…“[11].

Було б помилково вважати, що В. Компаневич цікавився тільки книгодрукуванням ХVІ ст. — він також досліджує книжки ХVІІ—ХVІІІ ст. Учений констатує, що „у Південній Русі з кінцем ХVІ ст. з’являються одна за одною друкарні“, згадує видання і друкарні в Дермані, Галичі, Стрятині, Києві, Кременці, Чернігові, Почаєві, Луцьку та ін.

В. Компаневич належав до тих дослідників, якому також не чужими були питання мови і мовознавства. Мовами цікавився ще навчаючись у колегіумах. Дотримуючись традиції, писав польською і латинською, рідко українською (руською) мовами. (Відомі нині писані українською мовою лише окремі нотатки та листи). Найбільше у працях простежується оцінка функціональности різних мов у слов’янських народів. Поряд, зауважена з боку В. Компаневича спроба порівняльного дослідження мови „Острозької Біблії“. Він констатує у книзі новожитність мови; у передмові зауважене використання слів, які „не належать до первісної Слов’янщини, а до пізнього [періоду] розвитку діялектів, саме до руського і польського“.

В. Компаневич пропонує також своє бачення періодизації слов’янських мов як мовознавчої проблеми. Розвиток слов’янських мов щодо хронології можна б віднести, на його думку, до декількох епох: 1. передслов’янська епоха; 2. слов’янська епоха; 3. діялектна епоха; 4. епоха макаронізмів різних пізніших століть, [впливів] сусідів, політичних і торговельних зв’язків тощо[12].

Окремо не коментуємо пропонованої В. Компаневичем періодизації мов слов’ян, треба, однак, підкреслити інше: що й це питання не пройшло повз увагу вченого й опинилося у його полі зору.

Відомі й інші зацікавлення ученого-мовника. Він зауважує такий факт, що лише з 1729 р. „почали наші ченці де-не-де записувати реєстри польським письмом і діялектом“[13]. Отже, до того часу в монастирях (принаймні василіянських) Західної України домінувала писемна українська мова.

Цінними доповненнями до мовознавчих зацікавлень В. Компаневича є уваги вченого щодо розвитку кириличного письма. Наскільки вичерпно В. Компаневич володів таємницями кириличного письма, вказує не лише праця над рукописами, а й відчитання ним різних епіграфій, наприклад, відомого напису на святоюрському дзвоні або напису, викарбoваного над царськими воротами (ззовні вівтаря) дерев’яної церкви у Пліснеську. Досконало знав В. Компаневич середньовічну латинську палеографію і епіграфіку.

Захоплюють В. Компаневича історико-етнографічні явища західноукраїнських земель. Учений констатує, ведучи мову про Підгірці і Підгорецький замок, що там „усі давні будівлі…, які нині існують, виділяються особливо рідкісним мистецтвом стійкого будівництва“. У своїх записах В. Компаневич описує звичай селян не порушувати спокою померлих. Якщо того не дотримуватися, то померлі входять у конфлікт з лихими духами. Під час того як, В. Компаневич задумує провести розкопи могил у Плісненську, „люди, покликані для того, довго не хотіли доторкатися лопатами опуклих горбків, аж поки ми врочисто їх не запевнили, що всю пімсту лихих духів, яка при тому виникає, беремо на себе“[14]. У працях В. Компаневича засвідчуємо унікальний запис способу виливання на Україні дзвонів.

Знайомлячись із різними пам’ятками і вказуючи на приписи виготовлення деяких пам’яток, В. Компаневич інформує про музейні зібрання. У бібліотеці-архіві Онуфріївського монастиря знаходилось у 30-х роках ХІХ ст. „кілька полиць з камінням, що належало до мінералогічних зібрань“, у Підгорецькому замку була окрема зброярня „давніх рицарів“, а в ній — „шведські та татарські хоругви і багато інших дуже цікавих історичних предметів, що заслуговують на обширні та деталізовані описи“.

Не залишалося поза полем зору В. Компаневича образотворче мистецтво. Згадаймо, як він високо цінував гравюри, уміщені у праці Д. Бантиш-Каменського „Деяния знаменитых полководцев и министров служащих в царствование Петра І (Москва, 1813, 1821), а поряд окремо підкреслював (книжка була в особистій бібліотеці), що всі вони виконані „виходцями з народу“: Аргуновим, Осиповим, Івановим, Афанасьєвим, Храпцовим, Грачовим. Звернута В. Компаневичем „увага і, певним чином, дана наприкінці 30-х років оцінка картин пензля найславніших художників, що зберігалися у Підгорецькому замку“.

Цікавими є спостереження В. Компаневича над іконами, також „святими книгами“, церковним начинням і шатами в російських церквах.

Не можна не зауважити ще однієї, дуже привабливої риси зацікавлень ученого — В. Компаневич протягом цілого життя був великим бібліофілом, а згодом організатором або співорганізатором загальноміських і корпоративних бібліотек. Незабаром захоплення книжкою переростає у пасію. Він активно заанґажовується до збирання книжок (шляхом перенесення книжок із бібліотек розформованих у Галичині монастирів і парафій наприкінці XVIII ст., а заодно через приватний обмін та систематичну їх купівлю) і розширення бібліотеки Онуфріївського монастиря у Львові. До цієї бібліотеки включає у 20—30-х роках власну колекцію книжок. У бібліотеці, крім українських і латинських стародруків, з’являється велика сучасна йому німецькомовна література. Як добрий знавець французької мови спроваджує французькомовні наукові книжки. Щодо обміну, то В. Компаневич завдячує насамперед контактам із В.-О. Мацієвським і М. Погодіним (російська книжка), В. Копітаром (німецька і південнослов’янська книжка). Саме від них, — за словами А. Петрушевича, багато книжок придбав В. Компаневич для монастиря.

Чи не велика любов до книжки, а поряд переконання, що через знайомство з книжкою зростатимуть просвіта і освіта народу, а з ними й наука, схилили В. Компаневича та М. Гриневецького у 1817 р. підписати звернення до уряду про необхідність створення у Львові окремої бібліотечної установи т. зв. Інституту Оссолінських.

Багатьох авторів книг, які появлялися друком, В. Компаневич знав, а з деякими підтримував особисті контакти. Насамперед йдеться про тих осіб, які жили в часи В. Компаневича поза Галичиною: В.-О. Мацієвський, В. Копітар, письменник Юрковський, М. Кеппен, А. Глаголев, В. Кукольник. До цієї плеяди інтелектуалів належить також М. Погодін, М. Надєждін, Д. Княжевич, П. Киреєвський, князь Кропоткін (з ними особисто познайомився у 1835 р. під час їх перебування у Львові).

В. Компаневич залишив багато згадок про своїх попередників і сучасників.

Таким ми знаємо В. Компаневича. Це щедро обдарована, вельми здібна і надзвичайно працьовита особистість у колі західноукраїнських учених першої половини ХІХ ст. Водночас це людина, нереалізована до кінця, як і багато інших тодішніх інтелектуалів у науковому сенсі. „Муж, про кого нині мова, чинно приклався до поширення світла серед народу…, діяв сумлінно і розумно. Тисячі подібних до нього згасло на нашій землі. Але на тому не завершуються їхні великі заслуги. Бо не досить того, хто сам із себе виростає, дивує лінивих і служить землякам щоби йдучи за пересудом століття не мовчати і разом із часом сповняти обов’язки. Важливо також у цьому часі вміло в його [життя народу] нести освіту. Це ознака великого таланту… А таким він був…“

Так приблизно писав у 1835 р. В. Компаневич про М. Гриневецького. Ці слова можна повною мірою віднести й до автора цих слів — Варлаама Компаневича.

Помер В. Компаневич 18 листопада 1858 р. на 81-му році життя у Крехівському монастирі.

Олег Антонович

* Стаття є уривком більшої розвідки про В. Компаневича.

1. Katalog w[ielmożnych] o[jców] Bazylianów, służących nauką i cnotą w Polszcze / Ułożył ksądz Sadok Barącz. Рукопис. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, від. рукописів, ф. 3 (Василіянські монастирі), спр. 378.— S.  56 зв.—57.
2. Я[ворский] И. [Некролог В. Компаневича] // Вhстникъ. Урядова часопись для русиновъ австрійской держави.— Вhдень, 1858.— Число 92.— С. 365—366.
3. Kompaniewicz B. Wiadomość o Podhorcach i klasztorze bazyliańskim // Lwowianin.— Lwów, 1838.— Zesz. III.— S. 29.
4. [Kompaniewicz B.] Księga dziejów czyli historyje z dyspozycyi i rozkazu przewielebnych przełożonych prowincyi ruskiej zakonu świętego Bazylego W[ielkiego] w monasterze Lwowskim pod tytułem świętego Jerzego Мęczennika… // Pamiątki historyczne krajowe. Zebrał i własnym nakładem wydał Ludwik Zieliński.— We Lwowie, 1841.— S. 75—108. Праця не писана рукою В. Компаневича, але про те, що вона належала В. Компаневичу, свідчить А. Петрушевич, зголошуючи, що рукопис був власністю В. Компаневича і він передав його Л. Зелінському для публікації у згаданому виданні.
   
5. Kompaniewicz B. Cerkiew ś[więtego] Onufrego Рustelnika i monaster x[iędzów] Bazylianów na przedmieściu Krakow­skim we Lwowie // Lwowianin.— Lwów, 1837.— T. II.— S. 71—72.
6. Kompaniewicz B. Wiadomość o Podhorcach… // Lwowianin.— Lwów, 1838.— Т. ІІІ.— S. 27—29.
   
7. Uwagi i postrzeżenia… .— Zesz. I—III.— S. 41—48, 129—136, 241—247.
8. Lewicki В. O dzwonie lwowskim ś[wię]tojurskim… // Czasopismo Naukowe od Zakładu Narodowego imienia Ossolińskich wydane…— Lwów, 1831.— Zesz. IV.— S. 20.
   
9. Kompaniewicz B. Wiadomość o Podhorcaсh…— S. 27.
10. Kompaniewicz B. Primus Truber oraz wiadomość o niektórych drukarniach sławiańskich i dziełach tamże wydanych // Pamątki historyczne krajowe.— Lwów, 1841.— S. 109—141. Написання праці належить відносити до 20 — поч. 30 рр. 
11. Kompaniewicz B. Primus Truber …— S. 119, 122.
12. Там само…— С. 129. 
13. [Kompaniewicz B.] Księga dziejów…— S. 108.
14. Kompaniewicz B. Wiadomość o Podhorcaсh…— S. 27, 29.