Львів і святість

Сакральна архітектура та сакральний ландшафт Львова — відображення у священних місцях і спорудах тисячолітньої історії пошуку шляху до Бога на нашій землі від язичництва до християнства в розмаїтті віровизнань сучасности, це — багатобарв’я стилів, найкращі імена українських та чужоземних зодчих, що споруджували храми упродовж віків, пам’ять і традиція місця. Львів, будучи на перехресті європейських шляхів, віддавна відзначався багатонаціональним характером свого населення, відтак — культури і віровизнань. Приходили і відходили етноси, та залишали по собі сліди — архітектуру, храми, цвинтарі, які, проте, не щадив ні час, ні люди... Буремне ХХ століття не раз суттєво змінювало сакральну географію Львова. Але ні війни, ні аґресивна атеїзація другої половини ХХ ст. не знищили святинь Львова, а в роки Незалежности України розпочалася нова хвиля храмобудування.

Львівська область виділяється на тлі всієї України — тут налічується понад 2400 сакральних об’єктів (11відсотків з-посеред 25 областей). Розмаїттям віровизнань, своєрідністю конфіґурації релігійного ландшафту відзначається на українському релігійному горизонті і Львів. У Львові на 1 січня 2005 р. налічувалося 43 віровизнання (майже половина всіх віровизнань, зареєстрованих в Україні), які згромаджені у 207 релігійних організаціях. Дев’ять найчисельніших львівських віровизнань та конфесій утворюють 172 релігійні громади. Це Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) (65 організацій, що охоплють 55 громад вірних), Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) (29 організацій і 28 громад), Українська Православна Церква Київського патріярхату (УПЦКП) (відповідно 22 організації і 21 громада), Римо-Католицька Церква (РКЦ) (9 організацій і 8 громад), Українська Православна Церква Московського патріярхату (УПЦМП) (8 організацій і 7 громад), протестантські — Євангельські християни-баптисти (ЄХБ) (10 організацій і 9 громад), Християни віри євангельської (ХВЄ) (8 організацій і 7 громад), Адвентисти сьомого дня (АСД) (5 організацій і 4 громади); Свідки Єґови (СЄ) (16 організацій і 14 громад). Усі ці релігійні організації мають у Львові управління, єпархії (архиєпархії), дієцезії. Решта 34 віровизнання згромаджує 35 релігійних організацій. Серед них — юдеї, вірменські — Апостольська та Католицька Церкви, німецькі — Євангельська Лютеранська і Готська Православна Церкви, Українська Лютеранська, кілька євангельських церков, новоапостольська, РУН Віра, екуменічне братство, мормони, мусульмани, буддисти, кришнаїти та інші.

Релігійним громадам належить у різній формі понад 100 культових споруд, заплановано спорудити в найближчі роки ще 23 святині. Найчисельніша Українська Греко-Католицька Церква має у Львові 50 церков та монастирів і планує звести ще 13 храмів. За півтора десятка років УГКЦ спорудила у Львові 16 нових церков та ґрунтовно реконструювала і відремонтувала старі існуючі церкви. УАПЦ володіє 16 храмами (8 з яких — новозбудовані). УПЦКП має 7 церков (3 новозбудовані). РКЦ налічує 5 костелів (2 будуються). УПЦМП має одну церкву. ЄХБ мають 4 молитовні будинки, ХВЄ — 4, АСД — 3, СЄ — 3, юдеї — 2 синагоги, мормони — 2 культові споруди. Отже, у Львові багато представлені як християнські, так і нехристиянські віровизнання.

Важливим для розуміння закономірностей формування системи сакральних об’єктів великих історичних міст є чинник часу. Часовий чинник проявляється у кількох аспектах. По-перше, час конституює постійність та періодичність у функціонуванні сакральних об’єктів. Постійність функціонування пов’язується з храмами, цвинтарями, монастирями, дзвіницями, каплицями. Періодичність властива самому послідовному характеру богослужінь (літургійний рік, вечірня, утреня, всенощна). Для архітектури та міста важливими є тривалість існування сакральних об’єктів. Незмінність та канонічність східних гілок християнства— українського православ’я та Греко-Католицької Церкви — пов’язується з їх глибокою традиційністю, що також корелює зі значною часовою незмінністю (інерційністю) містобудівних систем.

Чинник часу проявляється у двох видах аналізу системи сакральних об’єктів міста. Перший — діяхронний аналіз, тобто еволюції формування системи сакральних об’єктів. Наприклад, для Львова — дає змогу виділити кілька найважливіших етапів: княжа доба (з об’єктами археології докняжого часу); пізнє середньовіччя; ренесанс; промисловий період; совєтський період; доба незалежности. У кожному з цих етапів треба провести другий — синхронний — аналіз, що розкриє формування системи сакральних об’єктів у суспільному та просторовому контексті — взаємопов’язаність релігій та конфесій у певному часі між собою та суспільством, основні домінанти, підпорядковані об’єкти, їх ієрархію, значущість у міському просторі та структурі. Поетапний аналіз та складення картини в кожну епоху дасть можливість виявити найдавніші та найтриваліші в часі місця, території та сакральні об’єкти, які створять достовірний образ сакральности Львова протягом усієї його історії.

Чинник часу у формуванні та розвитку об’єктів храмобудування пов’язаний найперше з їх виникненням, формуванням та функціонуванням, які іноді складають десятки і сотні років. Історичний вимір чинника часу пов’язує зародження та розвиток, виражає поступальний рух. Вимір чинника часу як вічности не виражає руху, він застиг, відображаючи феномен традиції, виражаючи канон — священна історія, що відбулася, зміні не підлягає — ми можемо тільки повторити її у ритуалах — у літургії перебуваємо в єднанні з Богом. У сакральній картині світу застиглий час безперервний, незмінний, це — час вічности. У світській картині час хронометрується, він дискретний, змінний, темперований, ритмізований. Час у сакральній архітектурі ставить складне завдання: поєднати час богослужбового функціонування об’єкта, час його обходження, сприйняття, участи в ньому з відчуттям вічности, яка є присутня у літургії, сутности храму як Дому Божого.

Отже, часовий чинник розкриває нам кілька буттєвих пластів сакральних об’єктів: по-перше, час виникнення, формування, розвитку, зникнення (руйнування), відродження (чи забуття) сакрального об’єкта (світський, життєвий час), по-друге, час богослужбового функціонування — як часу богослужінь та як часу сакрального функціонування об’єкта, враховуючи літургійний рік — це якби сакралізація обліку часу — богослужбовий час. І, нарешті, втілення у сакральному об’єкті застиглого часу — вічности, передусім у літургії, а також і у структурі об’єкта (святе місце) — становить богословський час. Східне і західне християнство (православне і католицьке) у часі літургії відбуває зв’язок з Богом, що постійно присутній у храмі. Протестантська Церква, натомість, вважає зв’язок з Богом лише в часі спільного зібрання і молитви, а поза тим молитовний дім — звичайний будинок без Бога. Подібно і юдеї, якщо тратять храм (синагогу), то вважають, що так потрібно було Богу, і це місце перестає бути священним, об’єктом поклоніння. Виняток становить хіба частина зруйнованого Єрусалимського храму — Стіна Плачу.

Життєвий час сакрального об’єкта безпосередньо пов’язаний з часом містоформування, і в такому розумінні сакральний об’єкт подібний на інші типи об’єктів, що формують місто. Усі ці об’єкти існують в одному реальному часі.

Ілюстрацією втілення світського-сакрального часу виступає історія храмобудування Львова, в якому впродовж багатьох століть проживали численні нації, які, стверджуючись у власній духовності, формували релігійне розмаїття і своєрідність міста, витворюючи неповторну сакральну конфіґурацію та образ Львова.

Для міста Лева в сакральному розумінні знаменним та переломним виступає також друга половина XVIII cт. — прихід Австрійської імперії на терени Галичини спричинився до небувалої до того часу секуляризації: закриття та ліквідації більшости костелів, церков, монастирів як духовних закладів. На щастя, завдячуючи своїй матеріяльній цінності, основні львівські храми та монастирі переважно збереглися, хоч зникло багато малих парафіяльних, передусім дерев’яних, костелів та церков. До приходу Австрії на галицькі землі у Львові XVIII cт. було 72 храми різних віровизнань.

Сакральні об’єкти, позначені на історичних планах XVIII ст., переважно — святині (собори, катедра, церкви, костели, синагоги, монастирі), каплиці, фіґури, хрести і цвинтарі. Складення сакрального ландшафту підпорядковане формуванню сакральних об‘єктів. Сакральний ландшафт є просторовим продовженням функцій сакральних об‘єктів у навколишнє середовище: сакральної (духовної) і простороформувальної.

Чимало колишніх львівських храмів з різних причин сьогодні не використовується для богослужінь — це костели Святої Марії Маґдалини, Святого Лазаря, єзуїтів, Святого Казимира, Стрітення, Кларисок, Івана Хрестителя, кілька синагог, частково використовуються — костели домініканів, бенедиктинок.

Серед ґрунтовно реставрованих храмів УГКЦ передусім виділимо архикатедру Святого Юра, церкви — Святого Андрія (колишній Бернардинський костел), Святих Єлизавети і Ольги (кол. костел Святої Ельжбєти), Покрови на Личаківській (колишній костел Матері Божої Остробрамської), перебудованих — Петра і Павла в Рясному (колишній костел, церква), монастирі — Святого Онуфрія чину Святого Василія Великого, Святого Михаїла (колишній костел кармелітів босих), отців Редемптористів, кілька інших святинь, а також відновлення і закладення нових духовних навчальних закладів: Українського Католицького Університету, Богословської академії, духовних семінарій, численних катехитичних та недільних шкіл.

Нові храми, збудовані в 1990—2005 роках, виділяються своєю архітектурою. Передусім відзначимо церкву Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ (1997—2001 рр.), що на вулиці Червоної Калини на Сихові, авторства архітектора з Канади проф. Радослава Жука. Церква вдало розміщена в однорідному масиві монотонної панельної багатоповерхової забудови на осі вул. Сихівської та є домінантою і найпримітнішим об’єктом усього більш як стотисячного району Сихів. Варто відзначити, що Радослав Жук (автор понад півтора десятка збудованих церков у діяспорі) своєю творчістю заповнює значну прогалину в українській церковній архітектурі, що склалася у півстолітню перерву зведення храмів в Україні. Завдяки особливій ролі проф. Р Жука в українській архітектурі, передусім церковній, Львів збагатився унікальною пам’яткою сучасної сакральної архітектури. Своїм виразним пірамідальним силуетом, стрункістю гранчастих правильних призм, упізнаваним рисунком золотих бань, загальною стриманістю та аскетизмом у просторових засобах церква Різдва Пресвятої Богородиці арх. Радослава Жука є чи не найкращим здобутком церковної архітектури Львова доби Незалежности.

Одним з найраніших сучасних храмів УГКЦ у Львові є велика церква Святих Володимира і Ольги на вул. В. Симоненка, зведена за проєктом архітекторів Мирона й Олександра Вендзиловичів. Храм відзначаєтся могутнім силуетом, спробою монументального вирішення внутрішнього простору зального типу та намаганням протиставитися громаддю багатоповерхівок, що його обступили. Заслуговує на увагу напевне найраніша львівська церква, зведена після оголошення автокефалії УАПЦ 1988 р. у підміському селі Зубра, автором якої є арх. Роман Сивенький. Архітектурний вистрій церкви тяжіє до зразків українського бароко та відзначається виразним силуетом, пропорційністю, масштабністю основних форм і просторів в інтер’єрі й екстер’єрі. Дві інші церкви архітектора Романа Сивенького, — Різдва Пресвятої Богородиці УАПЦ на левандівській вул. Сяйво та Святого Ґеорґія УПЦКП на вул. Чернівецькій різняться своєю стилістикою. Якщо перша — ротонда з розвиненими конхами — витримана у традиційних просторових формах, то друга вирішена у сміливих прозорих та водночас простих прочитуваних формах, які ефектно демонструють відкритість храму у вечірній час. Зведена в гамірному місці на Привокзальній площі, практично на зупинці трамваю, затиснута між парканом прилеглої школи і трамвайною колією, церква Святого Ґеорґія пробує своєю сакральністю зібрати хаотичний довкільний простір, невиразне середовище, внести острівець спокою і задуми у неспокійному місці, своєю демонстративною відкритістю назовні закликає до себе перехожих, які поспішають у дорогу.

Кілька цікавих церков збудував у Львові і приміських селах архітектор Микола Рибенчук — церкви у Брюховичах (УПЦКП) і Бірках (УГКЦ), Вознесіння Господнього (УГКЦ) на вул. Широкій у Львові. Головним натхненням для своїх церков автор обирає зразки українського стилю початку ХХ ст., відчутні також барокові ремінісценції, мотиви лемківської та гуцульської церков, елементи резиденційного стилю. Храми Миколи Рибенчука стоять у ряду вдалих об’єктів, збагачують сакральну архітектуру Львова.

Своєрідністю та демонстративним новаторством виділяються проєкти церков та римо-католицький костел Неустанної помочі найсвятішої Марії Панни, що споруджується на вул. Мазепи, архітектора Олександра Матвіїва. Суб’єктивна архітектура костелу виконана в дусі сучасних тенденцій храмобудування західної гілки християнства, яка спирається на рішення ІІ Ватиканського собору середини 60‑х років ХХ ст. Експресія ліній та форм, певна епатажність, вільний план, відхід від традиції у формальному вирішенні, пошук індивідуальних авторськиих символів створюють яскравий архітектурний об’єкт, який вабить незвичністю просторового вирішення у монотонному оточенні нового житлового району і водночас ставить багато запитань глядачеві.

Виваженістю форм відзначається невелика каплиця біля церкви Параскеви П’ятниці на вул. Б. Хмельницького архітектора Володимира Швеця. Складними нагромадженнями та колізіями простору і форм, багатозначною мовою привертає увагу церковна архітектура мистця Миколи Обідняка. У зведеній на вул. Бічній Любінській церкві Покладення Пояса Пресвятої Богородиці (УГКЦ) автор переосмислює архетипіку історичних форм української церковної архітектури, шукаючи увиразнення традиційних просторових засобів побудови нав, бань, світлового середовища храму, додаючи власне бачення та розуміння. Емоційна виразність та водночас традиційний характер властиві творінням архітектора Олеся Яреми: монастиреві на Знесінні та меморіяльній каплиці-крипті біля церкви Петра і Павла (УАПЦ) на вул. Личаківській, де похований бл. п. Патріярх Димитрій (Володимир Ярема). Значним сакральним об’єктом постає Львівська духовна академія Святого Духа УГКЦ на вул. Хуторівка — вдало вписаний у рельєф, помітний золотими банями комплекс Академії став містобудівною домінантою у сірому та невиразному довкіллі вул. Хуторівки. Лапідарними формами відзначається церква Всіх святих українського народу (УГКЦ), що зводиться на вул. Петлюри за проєктом Лариси Скорик та ремінісценціями нагадує храми княжої доби. Нечастим прикладом нової дерев’яної церковної архітектури у Львові є новозбудована церква Покрови на ринку Південному, що на вул. Виговського. Непростим завданням для церкви та архітекторів постане переобладнання недобудованого колишнього Театру Радянської армії на вул. Стрийській на навчальний корпус Українського Католицького Університету.

Сакральне середовище Львова окрім храмів творять також фіґури Богородиці, святих, хрести, що їх встановлюють на відзначення певних подій або певних місць. Багато таких фігур відновлено по знищеннях за совєтського часу. На багатьох старих будинках у невеличких нішах повернуто, а в нових будівлях з’явилися фіґури Діви Марії. Відновлена фіґура Богородиці на пл. Міцкевича (колись Марійська площа). Сакральний образ Юрія Змієборця використано у вирішенні пам’ятника загиблим працівникам правоохоронних органів на площі Генерала Григоренка. У самому центрі на проспекті Свободи в час Помаранчевої революції з’явився пам’ятний хрест із розп’яттям. Сакральний образ Львова творять також релігійні ритуали, процесії, ходи у свята та на відзначення певних подій, як, наприклад, у свято Божого Тіла (Євхаристії) у Рясному. Тут же на околиці Львова у Рясному зведено новий римо-католицький костел простих форм, що надають йому маломістечкового характеру. Духовний образ Львова доповнюють святині протестантських та нехристиянських віровизнань, що їх зводять у різних частинах міста. На Сихові у громадському центрі на вул. Скрипника споруджено величний молитовний дім ХВЄ „Голгота“ (архітектор Іван Коваленко).

У Львові сакральні об’єкти виконують важливі простороформувальні та планоструктурувальні функції. Простороформувальна роль сакральних об’єктів пов’язана з різними ієрархічними рівнями складення міського простору — загальноміським, міських частин та локальним. В образі міста завдяки згромадженню дзвіниць та бань святинь чітко виділяємо центральну його частину. Основні природні домінанти — пагорби — увінчані найхарактернішими храмами Львова: церквами Святого Юра, Святої Покрови (колишній костел Матері Божої Остробрамської), Святих Єлизавети й Ольги (колишній костел Святої Ельжбєти). Планоструктурувальна роль полягає в організації функційної і композиційної структури міського плану залежно від характеру, значення і структурної ролі сакральних об’єктів. На міській території складаються мережі сакральних об’єктів поконфесійно, які разом утворюють уже систему сакральних об’єктів, що є основою духовної структури та мультирелігійного середовища Львова. Принциповими моментами складення мережі сакральних об’єктів є повнота та широта охоплення території та населення, ієрархічність та зв’язаність мережі, доступність і планувальна організація сакральних об’єктів, які відображають величину, розміщення громад та їхню значущість у міській спільноті.

Професійне вирішення практичних завдань розміщення і розпланування нових сакральних об’єктів Львова виступає однією з важливих умов продовження і творення духовного образу міста. Властиво, об’єднання значення змісту (семантики) сакральних об’єктів і їх просторового вираження (мовою знаків, символів, форм), яке засновується на унікальності, неповторности або хоча б неординарності, нестандартності їх розміщення, дaє змогу говорити про появу духу місця, відповідно духовність виступає результатом взаємодії множини складових і чинників. Сакральні об’єкти Львова виступають найважливішими елементами духовної структури міста і виконують чимало властивих їм містоформувальних функцій. Передусім головну — сакральну, виділяючи місця для богослужінь у місті, відділяючи їх від усіх решти світських об’єктів.

У час Незалежности в українських містах постала проблема пошуку та надання релігійним громадам територій, місць та об’єктів для здійснення богослужінь та інших сакральних заходів, а також забезпечення релігійних заходів (проща, хресний хід) у певний час на значних міських та позаміських просторах, у яких беруть участь великі маси (іноді десятки й сотні тисяч людей). Архітектурно-містобудівний характер становить проблеми знаходження вільних територій для храмобудування. Постала проблема невідповідности існуючих вільних територій, що їх пропонують для сакральних об’єктів у поселеннях, необхідному місцю та ролі храму в містобудівній організації поселення. У Східній Україні з 1917 р., а в Західній — з 1939 року сакральні об’єкти не лише не зводили, а масово цілеспрямовано знищували. Для них у совєтській містобудівній доктрині не лише не було передбачено відповідних територій і місць у містах і селах, а й місця та території, що постали при зруйнуванні храмів, інтенсивно забудовувались, нівелювали. Процес боротьби з релігією проходив на рівні державної політики з різною інтенсивністю та розмахом у різні періоди совєтської історії України та завдав непоправної шкоди українській культурі загалом.

Відсутність певних правил і регулювання у виборі місця, формування, функціонування і розвитку сакральних об’єктів та їх комплексів сьогодні неабияк ускладнює містобудівну діяльність. Ці питання тепер вирішуються значною мірою емпірично, інтуїтивно, стихійно і проєктантами храмів, і органами управління територіями. Відсутнє прогнозування формування міського ландшафту у зв’язку із спорудженням храмів. Сьогодні існують украй недостатні досвід та знання про історичне складення духовности наших міст, сакральних об’єктів у співвідношенні до міського плану, планувальних елементів структур міст.

Україна, а Львів зокрема, на хвилі відродження храмобудування мають не упустити шанс зробити свій вагомий внесок у скарбницю світової сакральної архітектури. Усвідомлення масштабности цього завдання, як і історичного виклику взагалі, — усе ще попереду.

Юрій КРИВОРУЧКО