До відновлення в Україні університетської автономії

Ярослав Ганіткевич
Розвиток і вдосконалення вищої освіти в Україні належать до найважливіших завдань розбудови держави. Верховною Радою України прийнято і 17 січня 2002 р. Президентом України Л.Д.Кучмою підписано “Закон України про вищу освіту”. Проте в цьому документі немає згадки про такий обов`язковий атрибут, як університетська автономія. Тимчасом автономія університетів є однією із найстаріших форм самоврядування, яка ще з середньовіччя сприяла перетворенню їх у найбільш вагомі чинники суспільного наукового прогресу. З самого початку, з ХІІ ст., університети мали чотири підставові привілеї: виключне право надавати наукові ступені, право навчати в цілому християнському світі, автономію в юрисдикції та право до страйку і сецесії (відокремлення) з міста. Не дивлячись на значні перетворення університетів протягом близько 8 століть, самоврядування і автономія їх в усьому світі залишилися найважливішими атрибутами. У 1980 р. ректори європейських університетів прийняли у Болоньї документ MAGNA CHARTA, в якому сказано: ”Свобода у дослідженнях та викладанні – фундаментальний принцип університетського життя, уряди та університети, кожний в міру своїх можливостей, повинні забезпечити повагу до цієї фундаментальної вимоги”. У Лімській декларації “ПРО АКАДЕМІЧНУ СВОБОДУ І АВТОНОМІЮ ВИЩИХ ШКІЛ”, що грунтується на Всесвітній декларації прав людини, Міжнародному договорі “Про економічні, соціальні та культурні права” та ін., затвердженій Міжнародними загальними зборами Всесвітньої Університетської Служби 10 вересня 1988 р., дано таке визначення академічної свободи: “Академічна свобода – це свобода членів академічної спільноти, особисто або колективно, у заняттях, розвитку і поширенню знань шляхом науково-дослідної роботи, вивчення, обговорення, документації, виготовлення, створення, навчання, викладання, писання;…Усі члени академічної спільноти мають право виконувати свої функції без будь-якої дискримінації і без страху втручання або придушення зі сторони держави або іншого джерела;...Кожний член академічної спільноти повинен мати зокрема свободу думки, совісті, віросповідання, слова, зборів і об’єднань, право на безпеку і свободу особистості та свободу пересування; Автономія вищих шкіл повинна виконуватися демократичними засобами самоуправління, які включають активну участь усіх членів академічних спільнот. Усі члени академічних спільнот повинні мати право і змогу без будь-якої дискримінації брати участь у проведенні академічних і адміністративних справ. Усі органи управління вищих шкіл повинні обиратися у результаті вільних виборів і включати членів різних секторів академічної спільноти. Автономія повинна відображатися у питаннях управління і визначення напряму дій у сфері освіти, науково-дослідної роботи, розподілу ресурсів та інших відповідних видів діяльності”. В якому стані знаходилися і є зараз автономія і самоврядування університетів України? Університети, які діяли на українських землях: Львівський, Чернівецький, Харківський, Київський, Одеський (в порядку заснування), довгий час користувалися університетською автономією. Відповідно до статуту царського уряду від 1804 р., (укладеного за системою автономії німецьких університетів), Рада професорів обирала ректора, деканів, професорів, присуджувала і видавала докторські дипломи, вирішувала практично всі справи університетського життя. При цьому фінансування університетів на 77,1% проводилося із державної скарбниці. Тобто, держава визнавала авторитет вчених – професорів у своїй галузі науки і довіряла їм державні кошти для найбільш ефективного використання з метою розвитку наук і підготовки фахівців. Великим ступенем автономії користувався Львівський університет, заснований урядом Австро-Угорщини 1784 р., професором його було обрано Михайла Грушевського з Києва. Розбудова української університетської системи почалася після розпаду Росії та встановлення Української Народної Республіки, коли 5 жовтня 1917 р. у Києві відкрито первенця української національної вищої школи – Український народний університет. В серпні 1918 р. за поданням Ради Міністрів Гетьман Павло Скоропадський прийняв закон про утворення на базі Народного університету Київського Українського Державного університету. Всі питання діяльності університету вирішувалися самоврядно, влада в цей непростий організаційний період займалася в основному питанням матеріального забезпечення університету та частково укомплектуванням кадрами. Українські науковці та педагоги Галичини всупереч заборонам польської влади сформували у Львові (1921-1925) унікальний, повністю автономний і самоврядний Український (таємний) університет - У(т)У, який діяв нелегально. Університетом керували Сенат, очолюваний виборним Ректором, колегія професорів, декани факультетів; усі питання діяльності університету вирішували самі вчені. Українські науковці на еміграції заснували у Чехо-Словаччині у Подєбрадах Українську Господарську Академію (1922); Український Технічно-господарський інститут (1932), Український Вільний Університет (1946, Прага-Мюнхен); всі вони мали права університетської автономії. Захопивши владу в Україні, комуністичний режим насамперед повністю зруйнував університетську систему. У 1920 р. нарком освіти Грисько закрив університети, а заодно відмінив і вчені ступені. 19 березня 1920 р. Київський губернський відділ Наркомату освіти видав наказ № 56 про ліквідацію існуючих університетів та створення нових інститутів. На базі університетів почали створювати новий взірець “радянських вузів”- інститути народної освіти, галузеві академії та інститути, основною ознакою яких стало повне безумовне підпорядкування партійним і адміністративним органам (наркомату освіти). Повністю ліквідовано університетську систему самоврядування та автономію, викладачів стали готувати “Інститути червоної професури”. Хоч у 1933-1934 рр. почали деякі вузи перейменовувати назад в університети, а також повертати вчені ступені, не було мови про повернення університетської автономії та самоврядування. При присудженні вчених ступенів остаточне слово як в інститутах, так і в університетах, передано адміністративним органам - Кваліфікаційним комісіям, пізніше – Вищій Атестаційній Комісії в Москві, які насамперед цікавилися “класовим походженням” претендентів. Таким чином, радянські університети залишилися без основних привілеїв вікової університетської системи, лише поверхнево за своєю структурою (ректорат, факультети, кафедри) нагадуючи європейські університети, в протилежність їм знаходилися під дрібною опікою партійних і адміністративних органів. Подібний стан зберігався донедавна в Українській державі, де діяв “Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки про освіту”, прийнятий Верховною радою УРСР у 1991 р. У статті 39 “Автономія вищого навчального закладу” подано такий зміст автономії: “Автономія надається вищому навчальному закладу в установленому порядку відповідно до акредитації і передбачає додаткові права закладу на: визначення змісту освіти, визначення планів прийому студентів, аспірантів, докторантів з урахуванням державного замовлення, встановлення і присвоєння вчених звань навчального закладу, власність на будівлі, техніку, інше належне йому майно, інші повноваження, що делегують вищому навчальному закладу відповідно до його статуту органи державного управління. Вищий навчальний заклад може делегувати окремі свої повноваження органам державного управління освітою.” Як видно, автономія вузу в радянському взірці означає лише право вносити зміни (до15%) в навчальні плани, присвоювати почесні звання, мати у своїй власності майно. Зрозуміло, що ці функції були також під контролем і керівним впливом партійних комітетів і органів. Про роль Вчених Рад, виборність керівників, обмеження впливу міністерств і відомств, виведення з під управління місцевими органами, самостійне присудження вчених ступенів і звань – про все це ніякої мови у тоталітарному розумінні автономії вузу не було мови. Мало того, спостерігалося зростаюче обмеження самоврядування вищих шкіл. Так, типовий статут університету, розроблений відповідно до діючого закону України “Про освіту” і Постанови Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. № 1074, у статті 6 “Управління університетом” стверджує: “6.1. Управління університетом здійснює Ректор, який діє на засадах єдиноначальності” (і призначається Міністерством після декларативного обрання за конкурсом, нерідко з мовчазно узаконеним використанням “адмінресурсу” – Я.Г.). У статті 9 “Вчена рада” сказано: “9.1. Вчена рада є дорадчим органом університету”. В статті 7 “Ректор” визначено: “7.3. Ректор самостійно вирішує питання діяльності університету в межах чинного законодавства. 7.3.4. Приймає на роботу і звільняє з роботи працівників університету в установленому порядку…”. При цьому основні питання діяльності університету вирішуються Міністерством. В типовому статуті стаття 5 “Повноваження Міністерства” визначає 13 пунктів, які узаконюють підміну вчених університету чиновниками міністерств у вирішенні питань навчальної і наукової діяльності, кадрових, фінансових, матеріально-технічних та інших питань. Слід відмітити, що в типовому статуті зустрічається поняття самоврядування, правда, в досить дивному контексті. Стаття 10 типового статуту “Конференція колективу університету” містить пункт “10,1. Конференція колективу Університету є вищим колегіальним органом самоврядування, що здійснює свої повноваження згідно з регламентом. До повноважень конференції відноситься розгляд питань колективного договору, правил внутрішнього розпорядку, визначення рейтингу претендентів на посаду ректора, обрання комісії з трудових спорів, рекомендація редактора університетської багатотиражної газети, подання Ректору пропозицій і т.п. Отже знову таки, як і Вчена рада, конференція університету за типовим статутом не вирішує ніяких істотних питань з головної для університету навчально-наукової роботи, лише розглядає, рекомендує, подає. Таким чином, самоврядування університетів за сьогоднішніми законами України є чисто декларативним, не має нічого спільного із автономним самоврядуванням європейських університетів, нагадує демагогічну компартійну пропаганду нібито народовладдя в соціалістичному суспільстві. В документах про університети переважно замовчується факт підпорядкування їх місцевим обласним органам влади. Адже в структурі обласних Адміністрацій збережені Управління освіти і науки, які були в колишніх обкомах партії, та чиновники яких мають завдання “керувати” чи “координувати” діяльність університетів. В “Положенні про Управління освіти і науки обласної Адміністрації” передбачено для цього Відділ вищих навчальних закладів із спеціальним штатом. Це в свою чергу дає можливість окремим керівникам адміністрацій грубо втручатися у вирішення кадрових і інших питань з життя університетів та інших вищих шкіл. Ряд фактів, виступи окремих керівників свідчать, що в останні роки в Україні опіка відомств і Управлінь освіти і науки обласних адміністрацій стала в цілому ще більш бюрократична і неефективна, ніж була при функціонуванні відповідних відділів в ЦК КПУ, відомствах наркоматів (міністерств) та обкомах партії. Нажаль, нерідко продовжується практика з життя колишньої тоталітарної комуністичної держави, коли партійні керівники будь якого рівня на будь яких конференціях, зібраннях, нарадах виступали з промовами, в яких повчали фахівців, як їм вирощувати хліб, розвивати продуктивне тваринництво, добувати вугілля, розвивати торгівлю, покращувати охорону здоров’я, систему шкільної освіти і т. д. Сумно відомі факти, як партійні вожді повчали вчених з питань мовознавства, біологічної науки. Дивно, але деякі керівники нинішніх адміністрацій дотримуються цієї традиції, мабуть вважаючи, що висока посада дає їм автоматично найбільш вірні судження в абсолютно різних галузях практики і науки, далеких від тої, в якій вони є компетентними фахівцями. В цьому також проявляється намагання вихованців колишнього партійно-державного апарату зберегти залишки тоталітаризму в системі управління, ставити посадових осіб і чиновників вище компетентних фахівців, педагогів, вчених. В усьому світі, з початку заснування університетів у ХІІ столітті, вчені університету, Рада Професорів має привілей присудження вчених ступенів і звань. Тільки самі вчені, які безпосередньо стикаються з претендентом, знають його праці, детально знайомляться з його дисертаційною роботою, мають моральне право остаточно вирішувати питання про присудження йому ступеня чи звання і від імені університету видати відповідний диплом. Ця практика була і в університетах на українських землях до встановлення більшовицького режиму, в Харківському, Київському, Одеському – до 1920 р., у Львівському – до 1939 р., у Чернівецькому – до 1940 р. В той час, як країни Прибалтики, Російська Федерація, Польща відмовилися від такої надбудови компартійних часів, як ВАК (замінивши її реєструючим урядом), влада України не тільки зберегла цю структуру тоталітарного режиму, але й збільшує її вплив на наукове життя. І це при тих порушеннях і недоречностях, які виявлять реалії, при лихоманці майже постійних її “перебудов”. Вища Атестаційна Комісія України присвоює собі ще більші права, ніж мала ВАК СРСР за тоталітарного режиму. Вже датою присудження вченого ступеня вирішили вважати не день захисту дисертації, як це було раніше, а день затвердження рішення Вченої ради урядовою структурою! А чого варте рішення ділити наукові видання на ВАК`овські та інші, публікації в яких чиновники ВАКу наперед вважають безвартісними. Звичайно, щоб оцінити наукову цінність публікації потрібна певна ерудиція, компетентність, легше звірити назву журналу із списком. Хоч в наш час багато праць виконуються на стику наук, потребують кваліфікованого керівництва спеціалістами різних галузей науки, керівництво столичного ВАКу глибокодумно вирішило, що один професор забезпечить керівництво будь-якою темою. А якщо у вчених інша думка, то звертайтеся з проханнями до столиці, в центрі видніше, можливо і вирішать дозволити таку вільність. От і маємо такий релікт минулих 70 років, якого нема ні в одній цивілізованій країні світу, якого позбулися інші пострадянські держави! Отже, як це не парадоксально виглядає, при декларованому входженні в коло європейський націй, замість розширення самоврядування і відновлення університетської автономії, в Україні відбувається різке обмеження прав університетських вчених, професорів і керівників кафедр і підрозділів, прав Вченої ради, яка може лише обговорювати питання, але все вирішує “єдиноначальник” – ректор. Якщо пригадати перші роки становлення державності України, то Вчені ради і науковці університетів мали не порівняно більші права, були дійсно елементи самоврядування. Таким чином, аналіз сучасного стану і порівняння з нормами європейських університетів дозволяє зробити висновок про виразний відхід від тих елементів автономії та самоврядування, які почалися впроваджувати у вищих школах в перші роки незалежності України, та про повернення до практики тоталітарного режиму щодо жорсткого управління університетами з боку центральних і місцевих органів влади, а в деяких випадках запровадження навіть більш централізованого управління. Який може і повинен бути вихід із сьогоднішньої парадоксальної ситуації? Зрозуміло, наказним порядком запровадити автономію Університетів з найближчого навчального року нереально і недоцільно, це принесло би тільки шкоду, безлад і хаос. Відновлення університетської автономії має бути тривалим процесом, який буде по-різному проходити у різних вищих школах. Насамперед слід змінити ставлення вчених і політиків до поняття університетської автономії. Існує тенденція підмінювати поняття університетської автономії у цивілізованому світі поняттям комуністичної пропаганди, яка в останні роки існування СРСР демагогічно стала використовувати поняття автономії вузів університетів, інститутів і навіть технікумів. Зміст такої автономії в тоталітарному суспільстві був абсолютно іншим, ніж класичне поняття університетської автономії, але мав пропагандистське завдання створювати ілюзію наближення комуністичної системи до цивілізованого світу. Подібно, як поняття демократії, прав людини, свободи слова, свободи віровизнання мали в тоталітарному суспільстві зовсім інший зміст, ніж у західних країнах, так і поняття автономії тільки назвою нагадувало класичну університетську автономію. Той факт, що за 10 років незалежності України на найвищих державних трибунах керівниками державних університетів, академій та інститутів не поставлене питання про повну відмову від більшовицької системи управління вузами та про необхідність переходу до системи автономії вищих шкіл, прийнятої в усьому вільному світі, вже сам по собі свідчить про неготовність сьогоднішніх керівників відомств і вищих шкіл до такого переходу. Дивно, що люди, які становлять “мозок нації”, інтелектуальну еліту народу, сподіваються іти по шляху розвитку європейських народів та інтегруватися в сучасну Європу із більшовицькою по своїй суті системою управління вищими школами. Потрібно готувати кадри вищої школи, керівників, ректорів, деканів, завідувачів кафедр і інститутів, професорів до роботи в умовах автономії, до самостійного прийняття рішень, високої моральної відповідальності, принципіальності та об’єктивності у відношенні до викладачів і студентів, ставлення понад усе інтересів науки, якої вони є творцями і найбільш авторитетними представниками в державі. Слід зрозуміти, що науково-педагогічні питання мають вирішувати не чиновники, які посади вони не займали б, а ті, хто найбільш компетентний в даних науково-педагогічних проблемах, має найбільший досвід і знання в цій галузі. Нам видається найбільш доцільним і реальним в першу чергу ставити завдання не надання, а відновлення автономії в тих університетах, де вона була до більшовицького перевороту і встановлення тоталітарного режиму, тобто у Київському Харківському, Львівському, Одеському та Чернівецькому університетах. Другим етапом може бути надання прав університетської автономії після глибокого аналізу забезпечення державницькими кадрами, наукового і морально-етичного рівня професорського складу цим вищим школам, які отримали назву університетів в роки більшовицького панування та згодом уже в Українській Державі. Третім етапом переходу до світової системи автономії вищих шкіл може бути надання певної частини прав університетської автономії іншим вищим школам (академіям, інститутам), при досягненні ними відповідного рівня кадрового забезпечення і організації науково-педагогічної роботи. Перехід до університетської автономії нам уявляється як поетапне виведення університетів з підпорядкування відділам вищих навчальних закладів Управління освіти і науки обласних Адміністрацій; повернення Вченим Радам університетів права остаточно вирішувати питання про присудження вчених ступенів і звань і видавати дипломи із реєстрацією їх у відповідному державному органі (протягом якогось часу це може виконувати Атестаційна Комісія при МОН України); поступово зростаюче обмеження кола питань навчальної та наукової роботи університетів, які вирішуються сьогодні МОН України, Управліннями науки і освіти та Управліннями вищих навчальних закладів міністерств і відомств. Для тих вчених, хто виріс і формувався в тоталітарному суспільстві і знайомий тільки з однією радянською системою вищої освіти, такі переміни можуть видаватися єретичними, неможливими, такими, що здатні зруйнувати систему вищої освіти. Але досить познайомитися із досвідом вільного світу, із історією вищих шкіл на українській землі, щоб зрозуміти, що такі заходи не тільки вповні реальні, але і вкрай необхідні для повернення України в коло цивілізованих народів. Адже система автономії і університетського самоврядування формувалася протягом багатьох віків і визнана найбільш ефективною в усьому світі. Невже керівники відповідних державних відомств, зберігаючи в основному систему управління вищими школами тоталітарних суспільств, сподіваються відкрити свій, особливий, єдино правильний (на їхню думку) шлях розвитку університетів? Прикриваючись при цьому розмовами про впровадження Болонської системи. Централізація управління вищими школами, запроваджена тоталітарним режимом, яка в силу низки об`єктивних і суб’єктивних причин зберігається в незалежній Україні, в процесі становлення цивілізованого демократичного суспільства повинна бути змінена на користь відновлення справжніх самоврядування і автономії. Нині, на 14-му році незалежності України, ми повинні нарешті ставити питання про відновлення в нашій державі традиційної університетської автономії та самоврядування вищих шкіл, ліквідованих більшовиками у 1920 році, про радикальне реформування за світовими стандартами порядку присудження вчених ступенів і звань.
Ярослав Ганіткевич
Доктор медичних наук, професор
Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького