Державна мовна політика як диктатура лихої волі

Закон „Про засади державної мовної політики" прийнятий Верховною Радою України в так зва­ному другому читанні 3 липня 2012 р.; 31 липня, всупереч твердим публічним запевненням не під­писувати, його підписав Голова Верховної Ради В. Литвин, а 8 серпня, попри приспані сподівання громадськости, – Президент України В. Янукович. Цей Закон ухвалювався у Верховній Раді з без­прецедентними порушеннями Конституції Украї­ни й з небаченою кількістю процедурних і регла­ментних зловживань.

І. Правова оцінка. Експерти відзначають, що на стадії законопроєкту документ негативно оцінений у висновках усіх профільних установ НАН Украї­ни – Інституту мовознавства (16 вересня 2011 р.); Інституту української мови (22 вересня 2011 р.); Інституту політичних та етнонаціональних дослі­джень (22 вересня 2011 р.); Інституту держави й права (5 вересня 2011 р.); Українського мовно-ін­формаційного фонду (9 вересня 2011 р.); Академії наук Вищої школи (16 вересня 2011 р.); Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка (20 вересня 2011 р.).

Законопроєкт Кивалова-Колесніченка зазнав нищівної критики у висновках органів держав­ної влади України, а саме: Міністерства фінансів України (9 вересня 2011 р.) та Міністерства юстиції України (27 вересня 2011 р.), Комітетів Верховної Ради України – з питань культури і духовности (23 вересня 2011 р.) та з питань бюджету (3 листо­пада 2011 р.), а також Головного науково-експерт­ного управління Верховної Ради України (23 трав­ня 2012 р.). На слуханнях, проведених Комітетом з питань культури і духовности Верховної Ради України (20 червня 2012 р.), законопроєкт „Про за­сади державної мовної політики" визнано таким, що не відповідає вимогам Конституції України і потребує докорінної концептуальної переробки. Під час розгляду законопроєкту в першому читан­ні 5 червня ц. р. порушено ст. 102 Закону України „Про Регламент Верховної Ради України": законопроєкт голосувався без обговорення його основних принципів, положень, критеріїв та структури. При цьому голосування здійснювалося з порушенням ст. 84 Конституції України, яка вимагає особистого голосування кожним народним депутатом.

У відкритому листі до Президента, за дорученням 72 інститутів громадянського суспільства, професори В. Василенко, Л. Масенко та В. Панченко відзначають, що „з погляду права і факту, обговорення, голосування й ухвалення мовного законопроєкту в другому читанні не відбулося і не могло властиво відбутися, оскільки головний комітет, відповідно до положень глави 20 Закону України „Про Регламент Верховної Ради України", продовжував працювати над його підготовкою до другого читання у зв'язку з великою кількістю по­правок (понад 2000). Саме тому законопроєкт не був (і не міг бути!) завізований головою профіль­ного комітету, керівником секретаріяту цього комі­тету, керівниками юридичного і редакційного апа­рату Верховної Ради, як того вимагає ч. 1 ст. 117, а також не був (і не міг бути!) розданий народним депутатам „не пізніше як за десять днів до дня розгляду цього законопроєкту на пленарному засіданні Верховної Ради". Через брак підготовле­ного до другого читання законопроєкту неможли­во було виконати вимоги ст. 119 регламенту щодо постатейного обговорення і голосування попра­вок на основі порівняльних таблиць та узгодити остаточний текст закону. Отже, народні депутати проголосували за доку­мент, якого в правовому сенсі не існує, за документ-фантом, до того ж – знову з порушенням ст. 84 Конституції України".

На підставі поданих оцінок вважати цей до­кумент легітимним неможливо. Його легітимність підірвана суцільним шахрайством. Нав’язати цей Закон українському суспільству можна лише одним способом – з лихої волі владним дикта­том. У такому разі, просування шахрайського для суспільства закону є просуванням шахрайської за своєю суттю диктатури влади.

ІІ. Колоніяльно-шовіністичний рецидив. Пропихувачі „Закону" брутально, нахабно й виклично знехтували думкою власне української громадськости й кваліфікованого експертного середо­вища. Після незаконного голосування чужими картками, один із лідерів Партії регіонів злорадно вигукнув: „Оцініть красу гри – ми їх розвели, як кошенят". Саме так – „розвели" мільйони україн­ців, не спитавши їхньої думки, не запропонував­ши публічного обговорення, знехтувавши суспіль­ною дискусією. Отож українці для Партії регіонів, комуністів та їх оплачених сателітів перетворені цим актом недоброї волі на нерозумних тварин з такою ж недостойною їхньої уваги й пошани мовою. Ухвалення цього Закону стало відкритим й агресивним ствердженням лихої сили, що дедалі брутальніше запановує в новітній Україні.

Чи можемо мати сумнів, що справа, яка чиниться брутально, незаконно, з недоброї волі до україномовної частини населення, може бути бо­гоугодною для решти громадян України? Історич­ний досвід пропонує тут цілком однозначні при­клади, особливо трагічні для ХХ століття. Гітлер по-своєму хотів добра німецькому народу, але для цього, вважалося, треба пожертвувати добром євреїв та інших унтерменшів. Ленін зі Сталіном взагалі хотіли комуністичного блага для всього світу – треба було тільки пожертвувати „воро­жою до людства буржуазією", „ворогами народу". Але ще й до них, у ХІХ столітті в багатьох дер­жавах світу панував шовіністичний дух, і всі, хто ним проймався, знали, що задля великого імпер­ського блага, не гріх застосувати недобру волю до непокірних інородців. Як правило, починалося однаково – з обмеження культурно-мовних прав корінного, автохтонного, населення.

З подібною метою, наприклад, впроваджувався циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва 1863 р. про заборону видання підручників, літератури та книжок релігійного змісту українською мовою, якої „не было, нет и быть не может". 1876 р. імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошу­ри, написані „малоросій­ським наріччям", друку­вати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сце­нічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномов­ні музичні твори. Цим же циркуляром встановлю­валося правило призна­чати в Україну вчителів-великоросів, а українців спроваджувати на вчительську роботу в Петер­бурзький, Казанський, Оренбурзький округи. Це правило діяло й за радянської влади – аж до проголошення Україною незалежности 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України висе­лено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну „відряджено" на постійне проживання стільки ж росіян. 1910 р. за наказом уряду Столипіна закриваються всі українські культурні то­вариства, видавництва, забороняється послуговуватися українською мовою публічно, створювати будь-які неросійські клуби.

Саме такою була шовіністична воля імперської влади в Росії. Її самовпевнена пиха викликала роздратування й незадоволення серед неросій­ських народів. Політика „обрусєнія" проводилася, скажімо, щодо підросійської Польщі чи кримсько­татарського народу. Немає сумніву, що саме за шо­віністичну волю поплатився й російський народ, вкинутий в комуністичні жорна 1917 р. Недобра воля у державній політиці – це завжди бумеранг, він раніше чи пізніше повертається туди, звідки вилетів. Інша річ, що за той час може зникнути якийсь малий народ. Наведемо пропозиції до „поліпшення життя вже сьогодні", запропоновані 1914 р. полтавським губернатором фон Багговутом міністру внутрішніх справ Росії. Вони надто красномовні й повчальні до сьогодні: „На посади вчителів призначати по можливості тільки великоросів. На посади інспек­торів і директорів народних училищ назначати винятково великоросів. Будь-якого вчителя, що виявив нахили до українства, негайно усувати. Скласти правдиву історію малоросійського народу, в якій пояснити, що „Україна" – це „окраїна" держави в минулі віки. [... ] особливу увагу звернути на сільське духівництво та його політичні переконання. На чолі єпархій ставити архієреїв винятково великоросів, до того ж твердих та енергійних. Найкрутішим чином впливати на тих священиків, які заражені українофільством... Потрібно взятися за семінарії й викорінити з них дух українства. [... ] потрібно фінансувати газети в Києві, Харкові, Полтаві, Єкатеринославі й т. д. з метою боротьби проти українства. У газетах доводити тотожність великорусів з українцями й пояснити, що мало­російська мова сформувалася шляхом полонізації. Пояснити, що ніколи українського народу не було. Доводити необхідність великоруского язика як загальнодержавного і літературного й що малоросій­ський, як простонародний, не має ні літератури, ні майбутнього. Всіма способами викорінити вжи­ток назв „Україна", „український". [... ] Старатися, щоб євреї не прилучалися до українського руху, виселяти їх із сільської місцевості, не створюва­ти нових містечок і заважати економічному росту єврейства. Взагалі не допускати на різні посади людей, які будь-коли хоч в далекому минулому мали стосунки з українським елементом".

Чи не цей документ лежить в основі сучасної кадрової політики в Україні? Адже очолюють всі ключові для держави міністерства призначені ве­ликороси, які демонстративно нехтують держав­ною українською мовою. З огляду на кадровий та етнічний склад нинішньої київської влади мусимо зробити висновок, що зазначені царським губер­натором рекомендації для боротьби з українським народом досягли свого повного успіху за останні два роки нібито суверенної України. Чи це не є виявом окупаційного характеру влади?

Зібрані сотні документів про те, як віками за­попадливо й жорстоко проводилася державна по­літика знищення української мови й культурної визначености етносу. Це була цілеспрямована ко­лоніяльна політика Російської імперії. Особливо ж жорстоко вона проводилася комуністичним режи­мом, під проводом якого деструкція українства на­була геноцидного характеру.

Очевидно, така мовна політика творилася не з доброї волі щодо українців. Проблема в тому, що з відновлення української державности 1991 р. не відбувся повноцінний процес деколонізації й дерусифікації. Неможливо будувати демократичну українську державу на радянському колоніяльному фундаменті. Диктатура колоніяльної традиції виявилася значно живучішою, ніж могло видаватися. Держава не спромоглася розробити й запро­вадити програму постколоніяльної й постгеноцидної суспільної терапії, спрямованої на усунення комплексу меншовартости з публічного україн­ського міського й сільського середовищ. Навпаки, нормою публічного дискурсу й далі є висміювання й глузування над українцями саме за їхньою етнічною ознакою. За останні три-чотири роки збиткування над національною гідністю українця стало чи не повсякденною нормою для безлічі телевізійних програм та російського кінопрокату. Гра в „дурного хохла" набирає державних обертів. Тисячі державних чиновників тепер без сорому і страху відкрито не тільки нехтують державну українську мову, але й знущаються над її носіями, принижують їх і залякують. Зла воля чиниться цинічно й відверто. Прийняття „Закону про мови" відбулося цілком у дусі колоніяльного дискурсу й давнього шовіністичного диктату.

ІІІ. Европейська мовна хартія. Підступність й облудність прийнятого Закону про мови полягає в тому, що його творці нібито звертаються до демо­кратичного досвіду країн Европейського Союзу й посилаються на рекомендації Европейської хартії регіональних та міноритарних мов. Посилання на демократичні норми життя й політичні процедури стало для олігархічно-кланової влади кмітливим винаходом, новою політичною технологією – роби те, що хитро задумав, але називай це термінами й словами, властивими демократичному й правовому західноевропейському середовищу. Насправді за цією риторикою приховується відомий сталінсько-гебельсівський імператив: неправда, повторювана тисячі разів чинниками влади, перетворюється на правду в свідомості населення. Таким спосо­бом документ европейської демократії, що покли­каний об'єднувати й гуртувати народи на основі захисту прав людини, політики в Україні пере­творили на засіб протистояння, агресії й фрагмен­тації Української держави. Хартія регіональних та міноритарних мов загалом не зобов'язувального, а рекомендаційного характеру для Европи. Її про­відна іде – збереження загрожених мов, які по­терпають від дискримінації. Проте вона жодним чином не спрямована на підрив державних мов у Европі. Навпаки, в ній підкреслюється важливість статусу державної мови.

Цікавий досвід Франції: при тому, що фран­цузька мова ніколи не була в становищі україн­ської, Франція підписала, але не ратифікувала Хартії. Кілька років тому з ініціятиви Інституту імені М. Монтен у Франції відбулася широка пу­блічна дискусія на тему „Що означає бути францу­зом"? У ході дебатів, що розпочалися в Паризькій військовій школі, тривали цілий рік і завершилися участю Президента Франції Ніколя Саркозі, французькі інтелектуали визначили десять основ­них пунктів французької ідентичности, які стосуються сучасної проблематики нації. У газеті „Le Figaro" від 2 листопада 2009 р. письменник та іс­торик, член Французької академії Макс Галло під час обговорення визначив разом з іншими одним із пунктів ідентичности французьку мову: „Фран­цуз – це той, хто розмовляє французькою і народився на землі нації. Звідси й опір европейській Хартії регіональних мов. Адже йдеться не тільки про мову. В епоху зростання різноманітности по­ходжень громадян ідеться про утвердження на­ціональної єдности". Пунктом першим визначено „право землі": „закони можуть змінюватися, але французом стаєш не за „правом крови", а за „за­коном землі".

Конституційна Рада Франції ухвалила, що Европейська хартія регіональних мов перебуває в прямій суперечності з Конституцією республі­ки, згідно з якою, жителі Франції мають статус її громадян, незалежно від походження чи мовного спілкування.

Зауважимо, що в Україні серед високопостав­лених державних чиновників, впливових журна­лістів є й такі, які не те що не народилися „на землі нації", але й не мають українського грома­дянства. Як тут не згадати, що в уряді Азарова майже немає українців, а україномовні чиновни­ки – виняток. Чи можемо вважати таку ситуацію нормальною? Звичайно, всі вони були і є промото­рами ухвалення „Закону про мови", спекулюючи риторикою прав людини та Европейської хартії. Проте найпарадоксальніше те, що Хартію не ра­тифікувала Російська Федерація, в якій проживає багато корінних народів, мова яких справді загрожена знищенням, але ж саме винятково на Росію орієнтуються автори законопроєкту з Партією регіонів та комуністами, які проштовхнули Закон про мови. Лицемірству справді немає меж.

Промовистою є оцінка законопроєкту, нада­на Верховним комісаром Організації безпеки та співробітництва в Европі у справах національних меншин Кнутом Волленбеком, кий відзначав, що законопроєкт майже винятково стосується просування російської мови і не пропонує захисту мов менш чисельних нацменшин. „Такий підхід спо­творює ціль і призначення міжнародних інстру­ментів з питань прав людини та прав національ­них меншин, учасником яких є Україна, зокрема, Европейської хартії регіональних і міноритарних мов та Рамкової конвенції про захист національ­них меншин". Це призведе не до зменшення, а до збільшення напруги в суспільстві між представ­никами різних мовних груп, вважає К. Волленбек. Але, звичайно, це не спинило лихої волі авторів законопроєкту – лицемірних захисників „прав людини".

На переконання україномовної спільноти, реалізація положень Закону про засади державної мовної політики неминуче призведе до відновлення повномасштабної русифікації, яка не припинялася й раніше, хіба зменшила темпи. Закон відкриває шлях тотальній русифікації електрон­них ЗМІ, кінопрокату, реклами, бізнесу, освіти, науки, мистецтва, спорту та інших сфер суспіль­ного життя. В Україні оголошено щоденну війну на знищення українського духу й перетворення його на малоросійський і великоросійський. У кращо­му разі, участь українства за такого політично­го диктату може деякий час втриматися на рівні „галицького гетто". Ухваленням Закону „Про за­сади державної мовної політики" влада остаточно й незворотно довела свою нелегітимність. Ці хлоп­ці і дівчата гуртуються не за нормами Конститу­ції, а за звичаями банди, тому слід підкреслити: вся влада в Україні від сьогодні незаконна", – на­писав в „Українському тижні" Юрій Макаров. Інший український інтелектуал – Юрій Андрухович – висловлює таку ж думку: „Це один із найрішучіших кроків теперішнього окупаційного керівництва у виконанні того плану, що його вони так старанно втілюють, дорвавшись до абсолют­ної влади у 2010 році [... ] дуже відвертий удар по самих підвалинах української державної неза­лежності, по її символічно-смисловому наповненні". Подібну оцінку незаконному Закону дають Микола Рябчук, Оксана Забужко, Максим Стріха, Ярослав Грицак та багато інших відомих в Україні та поза її межами людей науки й мистецтва. Без­перечно, що цей Закон тепер служить для розпалювання ксенофобських настроїв у суспільстві.

Негативну оцінку висловила Асоціяція єврей­ських організацій і общин України (Ваад).: „Закон „порушує громадський консенсус щодо мовного питання, призводить до суспільного протистояння, розв'язує руки тим, хто намагається взагалі вилучити українську мову з обігу у регіонах, де є більше 10 % іномовного населення". [...] „Авто­ри законопроекту борються за те, щоб громадяни не розмовляли українською мовою, не вивчали її й не користуватися нею, натомість дають значні преференції російській мові". [... ] „На наш погляд, законопроект не вирішує проблем з мовами націо­нальних меншин, натомість суперечить Консти­туції України та положенням Європейській хар­тії регіональних та міноритарних мов та Рамковій конвенції стосовно національних меншин".

Таким чином, на 22-му році незалежности ви­никла реальна загроза втратити українську мову, українську самоідентифікацію й українську дер­жаву.

ІV. Підбурювання до ксенофобії. Після прийняття сумнозвісного Закону набуті за попередні роки незалежности форми толерантности між ро­сійськомовним та україномовним населенням по­чинають руйнуватися саме з волі, недоброї волі, державних чиновників та особливо заповзятих у шовінізмі політиків. В Інтернеті на сайті „Укра­їнської правди" опубліковано інтерв'ю з Кахою Бендукідзе, членом грузинського уряду, ректо­ром Тбиліського вільного університету. Він згадує свій візит до українського міністра промисловости, який у присутності Бендукідзе сказав людині, яка звернулася до нього українською: „Не надо гово­рить со мной на етой собачей мове". Грузинський політик і економіст прокоментував цю ситуацію так: „Мало того, що міністр промполітики нічим насправді не займається, так він ще й ображає мову країни, в якій живе. Це вкрай дивує".

Мер міста Одеси, який ходив на вибори під гаслом „Бог і Росія", розпорядився перевести всі україномовні школи в режим двомовних. Це в си­туації, коли, згідно з переписом 2001 р., в Одесі – 623 тисячі українців і 291 тисяча росіян. У росій­ськомовних школах таких класів не відкрили. Мер взагалі заборонив подавати йому документи укра­їнською. Хоча навіть за новим законом українська мова є державною і має найвищий статус серед решти. Як зауважує О. Гаврош: „Сьогодні в Одесі українські організації знову переслідуються, їхніх лідерів чекають публічне паплюження і навіть фі­зичні розправи". Резонанс­ною на всю Україну стала смерть студента Максима Чайки та спалення авто Сергія Гоцуляка. Депутат Одеської міської ради, який наполегливо бореться за ре­гіональний „язик", публіч­но заявив: „Много в Одессе хохлов розвелось. Судоплатова на вас нету!" „Ось вам і хвалена одеська „толерант­ність". А насправді – печер­ний шовінізм" (О. Гаврош).

Прикладів печерної укра­їнофобії, на жаль, можемо знайти тисячі й тисячі. Зви­чайно, ненависть до української мови та її носіїв викликатиме симетричну реакцію – русофобію і так далі. Зовсім не випадково „Закон про мови" проводиться в контексті особливої турботи про ро­сійську мову та „соотечественников", яку виявляє російська влада Путіна-Медведєва. Нещодавно (у вересні 2012 р.) прем'єр-міністр Російської Феде­рації Медведєв закликав „Русский мир" готувати „язык" до наступу й заявив, що „Росія повинна займати наступальну позицію в поширенні рускої мови у світі". Він підкреслив, що дуже важливою є робота щодо підтримки російськомовного населення за кордоном та поширення „Русского мира".

Проблема відвертого нищення української мови й культури не зникала ніколи, а тепер вкрай загострилася. ЗМІ й телерадіопростір, де формується публічна сфера, видаються катастрофічними для усього українського: у ЗМІ – на одне українське видання чотири російськомовні, телерадіопростір майже повністю захоплений російськомовними програмами. Розглядаючи навіть побіжно ситуацію щодо державности української мови, зрозуміло, що примусове зросійщення українського народу продовжується, оскільки не створено доконечних умов для всебічного розвитку та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя України. Судячи з того, що відбувається в ниніш­ніх умовах, сучасна влада в Україні повертається до сумної й трагічної для українців політичної практики, спрямованої на підрив конституційного статусу української мови як державної, що при­зведе до витіснення її з публічного вжитку на більшій частині території держави.

Отже, йдеться про політичний демонтаж ба­зових засад і перспектив існування українського народу як такого. Прийняття мовного закону – це створення законодавчої основи для лінгвоциду українського народу. Якщо розгорнути понятійний контекст, то лінгвоцит – це частина етноциду, а етноцид – частина геноциду. Тобто йдеться про геноцид, тільки в новітній формі культурно-мов­ної експансії. Цей підхід, до речі, цілком збіжний з визначенням геноциду, яке було зроблене авто­ром цього поняття – Рафаелем Лемкіним, хоча на асамблеї ООН, під тиском СРСР прийняте інше формулювання.

Згідно з ідеєю Р. Лемкіна (колись випускник Львівського університету Яна Казимира), понят­тя „геноцид" наголошує не так на знищенні нації фізичними засобами, як фіксує знищення однієї нації іншою будь-якими засобами. Масове вбив­ство – це лише спосіб закінчення геноциду, але не його мета. Мета полягає в тому, щоб знищити етнос чи націю як такі. 1944 р. Лемкін писав, що гено­цид – „це скоординований план різноманітних дій, мета кого – зруйнува­ти сутнісний фундамент життя національних груп у прагненні знищення самих груп".

Р. Лемкін обґрунтовував, що в колоніяльній практиці геноцид мав дві фази: „Перша – руйнування національного способу життя підлеглої групи; друга – пересадження національного спо­собу життя окупанта". На прикладі французької політики в Алжирі Лемкін писав, що „мета гено­циду полягала в тому, щоб інтегрувати алжирців у Французьку республіку й запобігти визволенню алжирців з колоніяльного правління".

Таким чином, Україна вступила в нову фазу свого історичного буття, головним фактором якого стає брак державної підтримки української мови. Натомість рельєфно проступає лиха воля облуди й ненависти, що загніздилася на вищих щаблях державної влади. Підступами, з неприхованою брутальністю в ставленні до українства, вона сіє зерна ненависти та розбрату в суспільстві, роз­дмухує ксенофобію, очікуючи, щоб український етнос остаточно розвіявся на манівцях неоімпер­ського кримінально-олігархічного блуду. Проте лиха воля завжди неминуче пожинає бурю. Від української громадянської волі залежить тепер не лише збереження мови й культури, але й перспек­тива свободи людини, демократії й пошанування людської гідности.

Анатолій КАРАСЬ