Діяльність та творча спадщина Іпатія Потія (1541-1613) – письменника-полеміста, богослова, релігійного і державного діяча (другого унійного митрополита у 1599-1613 рр.) – актуальна проблема сучасної гуманітаристики. Дослідники віднаходять все нові й нові джерела до характеристики його як відомого ієрарха Центрально-Східної Европи. Проте, на нашу думку, наукові уявлення про Іпатія Потія – письменника, захисника правосильности Берестейського собору 6-8 жовтня 1596 р., який проголосив унію на українсько-білоруських землях, потребують сьогодні серйозних коректив.
До актуальних дослідницьких аспектів, пов'язаних з організаційно-практичною й інтелектуальною діяльністю І. Потія слід віднести передовсім контекст історії Берестейських соборів у жовтні 1596 р., внаслідок яких відбулися події національно-релігійної значущости. Водночас важливий контекст історії літературної полеміки як феномену нашої національної культури. Як відомо, І. Потій написав багато видатних полемічних творів: „Унію" (1596), „Антиризис" (1599), „Оборону Флорентійського собору восьмого" (1603 і 1604), „Послання до Папи Римського Сикста IV" (1605), „Гармонію" (1608) та ін.
Що Іпатію Потію належить полемічний твір про Берестейський собор, ще 1934 р. доводив знавець української полемічної культури Іван Єрьомін на підставі текстології творів Івана Вишенського. Зокрема, йдеться про твір „Писание к утекшим от православной веры епископам", в кому І. Вишенський полемізував з невідомим автором твору про Берестейський собор. Однак І. Єрьомін уважав, що жодний примірник твору не зберігся.
Рідкісний стародрукований примірник із полемічним твором Іпатія Потія про Берестейський собор віднайшла дослідниця А. Зьорнова (1959). Проте в науковий вжиток твір увели сучасні білоруські дослідники літератури та книжкової культури Геннадій Галенченко та Іван Саверченко. Зокрема, Г. Галенченко атрибутував текст Іпатія Потія, з чим не можна не погодитись. Відтак, твір Іпатія Потія увійшов до каталогу видань кириличного шрифту XVI ст., який уклала Олександра Гусєва.
Праці згаданих білоруських учених – біло-руськоцентричні (наприклад, І. Саверченко відносить творчість І. Потія винятково до старобілоруської культури), у них також немає аналізу твору з точки зору історії церкви та Берестейської унії. Ще раз наголосимо, що, як це не дивно, твір досі не став предметом аналізу в історіографії Берестейської унії. Невідомий він і в українській гуманітаристиці.
Аналізований рідкісний (і досі єдиний) примірник твору повністю збережений у збірці Бібліотеки РАН у Санкт-Петербурзі без вказівки його автора. Його назва – „Справедливое ишисанье поступку, и справы сынодовое, и оборона згоды и единости съвершенное. Котораясе стала на сыноде берестейскомъ. В року, 1596, напротив явного фальшу и потвары синоду когось змышленного а радшей съборища покутного геретыческого в дому прыкатъномъ ге ретыческом отправованого Через одного зъ преложоныхъ духовныхъ церкви руское".
На титулі стародруку вказана лише дата собору, а місце і рік видання подані наприкінці тексту: „Друковано у Вильни. Року Божего 1597". За зразками шрифтів неважко визначити, що твір надрукований у відомій віленській друкарні Мамоничів. Усього у виданні налічується 47 аркушів, палітурки немає.
Твір написаний „простою руською" мовою, надрукований так званим курсивним шрифтом, який копіював канцелярський почерк XVI ст. На примірнику є маргіналії, зокрема, вкладний запис російського єпископа Павла Доброхотова (1814-1900), який і віднайшов колись примірник твору (колекція Павла Доброхотова зберігається нині в Санкт-Петербурзі в трьох архівосховищах і книгозбірнях). Твір Іпатія Потія не структурований на розділи, проте в ньому можна виокремити кілька тематичних блоків. Перший стосується аргументів на захист унії (на думку автора, кожен, хто підтримує згоду церков, – учень Христа), містить критику закидів православних (усі противники унії є синами диявола і єретиків). Назагал Іпатій Потій формулює п'ять звинувачень православних на адресу унії, які він уважає „кламствами": унія є новою річчю, про яку ніколи не було чути; єдністю церков ламаються християнські права і вольності; русинів примушувано до іншої віри проти їхньої волі; всі церемонії Східної церкви будуть замінені на римські звичаї; більш слушним був православний собор, однак він має репутацію „вигаданого". Про „правдивий" собор (унійний) поширюються всілякі чутки, а також декрети, що завдає шкоди державному спокою, вводить у непослух вірних щодо їхніх пастирів.
Аргументи, наведені І. Потієм на захист унії, мають історично-правовий, богословський, громадсько-політичний і соціяльний виміри. В історичному контексті автор радить читачам звернутися до відомої праці П. Скарги „Про єдність церкви божої під одним пастирем", а також до автентичних документів собору 1596 р. Водночас він акцентує на традиції Флорентійської унії та її провідникові на Сході Европи – митрополитові Ізидорові, слушно згадує факти конфірмації унії польськими королями Володиславом у 1445 р. і Олександром у 1504 р. Як і в інших своїх творах, І. Потій свої переконання ґрунтує на підставі численних покликів на літописи, хроніки, різноманітні акти та декрети.
Назагал наведена автором аргументація не нова в полеміці довкола правосильности Берестейських соборів, так само, як і позиція православних щодо проголошеної згоди. Відтак, дослідникам не варто захоплюватися тогочасними аргументами полеміки, яка мала жорсткий конфронтаційний характер, підтримуючи чи відкидаючи докази Іпатія Потія. Щодо поглядів автора в соціяльній сфері, то тут чітко видно несприйняття ним міських середовищ вірних, які через братську організацію чинили спротив ієрархії. І. Потій апелює до станової і правової свідомости „руського народу", маючи на увазі шляхту і духовенство.
Проблему церкви і руського народу І. Потій вбачає в недбалості самої Руси та її духовенства, які не змогли скористатися з наданих вольностей (флорентійська традиція занедбана в XVI ст.). Звідси відомий аргумент унійного руху: ми нічого нового не створюємо, а просто повертаємося до відомої релігійно-правової ситуації і традиції.
Традиційно для поберестейського періоду Іпатій Потій не погоджується з позицією патрона православних князя Василя-Костянтина Острозького. Щоб викрити його непослідовність, він згадує переговори князя з папським легатом Антонієм Поссевіном. У згаданому сюжеті є сенсаційне повідомлення про те, що начебто князь їздив на перемовини з папою до Рима, що не підтверджує жодне інше джерело. Є й інші цікаві деталі, зокрема, про останню особисту зустріч Іпатія Потія з В.-К. Острозьким у Любліні 1595 р.
Другий важливий сюжет стосується цікавих і водночас дуже важливих деталей перебігу Берестейських соборів у жовтні 1596 р. Так, наприклад, Іпатій Потій твердить, що між унійним єпископатом були якісь незгоди (посварки), єпископи мали скарги до митрополита Михайла Рогози (вочевидь, один на одного). Але митрополит силою своєї влади їх погасив.
Далі автор спростовує різноманітні плітки православних, які навіть стверджували, що на початку собору в Бересті митрополит Михайло Рогоза був у такому розпачі, що хотів утекти до православних, але володимирський владика (тобто Іпатій Потій) його зупинив. Цю та інші чутки автор відкинув як сфальшовані, але одну вирішив описати докладно.
Йшлося про чутки, що начебто на унійному соборі, який, як відомо, проходив у соборній церкві св. Миколи у Бересті, володимирський владика (тобто, Іпатій Потій; цим, очевидно, можна пояснити анонімність твору) підмінив одяг і вівтарне майно на „папежьскі строї", скинув з престолу антимінс і замінив його на якийсь камінь, потім впустив до церкви єзуїтів і одному з них доручив відправляти Службу Божу. У відповідь сталося „чудо Боже": в келиху вино перетворилося на воду, єзуїт, злякавшись, відскочив від престолу. Зрозуміло, начебто всі присутні сильно злякалися.
Щодо звинувачення в підміні антимінсу і одягу, то автор пригадав, що в Римі папа подарував „покров" для володимирської церкви, а для владики (знову ж таки, Іпатія Потія) – сакос з архиєпископським головним убором, що підтверджується папським листом, на пам'ять про перебування в Римі. Як присутній під час події, яка викликала неадекватну реакцію православних, автор вирішив сказати правду про інші важливі деталі описаного „чуда". Що ж відбулося насправді?
Автор пригадує, що папа римський, який приймав руську делегацію в Римі, зробив кілька інших благодійних вчинків: наприклад, своїм коштом фундував руський колегіюм чи семінарію на кількадесят осіб для навчання руських дітей словенської та грецької мови, Святому Письму, порядку і справам церковним, щоб підготовити вишколене священицтво. На прохання владик, для реалізації задуму на Русь був відправлений грек Петро Аркудій, викладач римського колегіюму св. Атанасія.
Так-от, на згаданій літургії під час Берестейського собору П. Аркудій прислужував, а інший невідомий грек готував агнець і просфору, але помилився. Треба було до двох однакових срібних чаш влити вино і воду, які потім змішувалися, однак помилково замість вина до обох він влив воду. На причасті це з'ясувалося, і владика, який відправляв на соборі, швидко виправив помилку: взяв іншу „коновочку" з вином, добавив вина з неї до води і здійснив причастя.
На доказ того, що сталася звичайна помилка, а не „чудо", автор навів приклади таких псевдочудес, які часто трапляються в практиці Руської церкви. Так, часом під час літургії перевертала ся чаша, замість вина священик наливав оцет або єлей. Навіть одному „зацному" кардиналові клерик налив замість вина каганцевої олії. Часом у чашу впаде якийсь хробак чи паук або миша поцупить агнець з дискоса. У жодному випадку такі пригоди, які часто траплялися з руськими священиками, не можна називати чудами.
На практиці траплялися й більші „чудеса". Так, у руських „посольських" церквах або малих містечках, звідки далеко треба було їхати по вино, руський священик зберігав цілий рік кварту вина аж до запліснявіння і перетворення його на оцет, тому зазвичай користувалися підфарбованою водою з використанням квасного яблучного соку. Оце і є справжнє чудо, резюмував полеміст.
Далі Іпатій Потій переакцентував проблему з церкви св. Миколи, де відбувалися засідання унійного собору, на приміщення, в якому проходили засідання православного собору. Позаяк це був будинок єретика (його імени автор не знав, у літературі ж добре відомо, що це був будинок місцевого урядника Малхера Райського, протестанта), то на підставі церковних канонів він вибудував докази неканонічности православного собору. Цьому аспектові присвячена кінцівка твору. Причому полеміст вказує на те, що поряд у Бересті було достатньо руських церков, але їх начебто зігнорували православні. Щодо цього нагадаємо, що в православній полемічній літературі поширювалося альтернативне уявлення про те, що згадані церкви зранку спеціяльно були замкнені.
Надалі автор наводить відомі в полемічній літературі закиди унійної сторони щодо собору православних: протосинкел Никифор, представник константинопольського патріярха – зрадник; собор проводився в колі аріян і новохрещенців; православні могли так само засідати в жидівській школі та ін. Принагідно нагадаємо, що в актових джерелах до історії собору збереглися свідчення лише про чотирьох-п'ятьох протестантських делегатів, які брали участь у засіданнях світського кола.
Ще одна прикметна риса твору – в його автора велике роздратування і гнів викликала участь у православному соборі посполитого священицтва і простого люду. Так, він пише: „А если же о попи идет, котрих есте при собі немалую личбу мели, большеи их било на синоде никейськом... "
Закінчується твір похвалою на адресу єзуїтів, які були більш вченими і не меншими християнами, ніж грецькі (тобто православні) священики і владики. Водночас автор звертається із закликами до прихильників православ'я не підтримувати зв'язків з єретиками і не вірити розповідям і „баламутням" про „православних католиків".
Іпатій Потій обстоює думку про потребу абсолютної покірности вірних і рядового духовенства єпископату: на його думку, миряни взагалі не повинні втручатися в церковні справи. У цьому він відмовляв навіть князям, „зацним" панам, урядникам і „учтивій" шляхті. Зрозуміло, що згадані ідеї І. Потія кардинально відрізнялися від традицій соборноправности києво-руського християнства. Можна припустити, що він так і не зміг піднятися до зрозуміння цієї традиції та її сили. Також видається, що в розділеному після 1596 р. суспільстві не могли прижитися інші погляди Іпатія Потія, згідно з якими, лише унія угодна Богові, противників Святої згоди він порівнює з дияволом.
Як відомо, того ж таки 1597 р., у тій самій друкарні вийшов твір Петра Скарги під назвою „Описанье и оборона собору руского берестейского", який був більш відомим під ту пору. Саме на твір Петра Скарги давав відповідь Христофор Філалет у своєму „Апокрисисі". Припускаємо, що в Острозі твір Іпатія Потія був менш відомим або й взагалі невідомим. А ось Іван Вишенський, перебуваючи на Афоні, з ним ознайомився. Крім того, відомо, що через рік (1598) Клірик Острозький відповів на листа Іпатія Потія до князя В.-К. Острозького. Цікаво, що в згаданому листі Іпатія Потія є чимало спільного з аналізованим твором.
Як відомо, Іпатій Потій у змаганні зі своїми конфесійними противниками велику увагу приділяв перу і друкованому слову. У згаданому контексті твір про Берестейський собор доповнював відомі свідчення про перебіг собору інших полемістів (передовсім – Петра Скарги), його можна також розглядати в контексті відповіді уніятів на „Апокрисис" Х. Філалета. Авторові вдалося яскраво й аргументовано показати, що укладення унії не суперечило церковному праву і світським законам Речі Посполитої та Великого князівства Литовського, а собор відбувся згідно з державними традиціями Речі Посполитої та національними традиціями Руської церкви.
Назагал полемічний метод І. Потія характеризується синкретичним сполученням античних, західнороманських і греко-візантійських культурно-релігійних джерел та глибинною орієнтацією на місцеву українсько-білоруську традицію. Для його богословських поглядів характерні знання христо-логічної науки, засад християнської антропології, сотеріології та ін.
На наше переконання, слід акцентувати на питанні про національно-релігійну ідентичність Іпатія Потія. Будучи твердим прихильником „руськости" Київського християнства, він, як відомо, обстоював і східну, і західну релігійно-культурні традиції.
Насамкінець порушуємо проблему повного вивчення творчої спадщини Іпатія Потія і републікації всього твору про Берестейський собор.
Леонід ТИМОШЕНКО