Павловський Михайло Петрович (1930-2013)

 18 січня ц.р. відійшов з життя Михайло Петрович Павловський, з 83-х років життя він близько 60 провів видатним хірургом у Львівському медичному інституті/університеті – навчався, працював ординатором, асистентом, доцентом, професором, завідувачем кафедри, директором/ректором, дійсний член НТШ. 

Народився 15 листопада 1930 року в сім’ї службовця у славному м. Берестечко Волинського воєводства за панування Польщі. Навчався в школі, з 1939 року – за радянської влади, у 1941-44 рр. – за німецької окупації. Після Другої світової - Великої Вітчизняної війни у 1948 р. закінчив середню школу і вступив до Львівського медичного інституту. Пройшов післявоєнні роки навчання, які були нелегкими, немало студентів виключали, студентів і викладачів звинувачували в «буржуазному націоналізмі», арештовували, засуджували, депортували в Сибір. Дуже важко давалися умови росту Михайлу Петровичу.

Після закінчення з медаллю (1954) вперше запровадженого шестирічного навчання відбув в інституті клінічну ординатуру з хірургії (1954-56), працював хірургом лікарні Львівської залізниці (1956-59), завідувачем хірургічного відділення Львівської обласної клінічної лікарні (1959-64). З 1964 року став надалі нерозривно пов’язаним з Львівським медичним інститутом.

Михайлу Петровичу  вдалося реалізувати свої таланти ученого, педагога, організатора, громадського діяча, але найбільше праці, енергії та емоцій вкладав у хірургію. З великими зусиллями він став кращим учнем завідувача кафедрою - харківського хірурга професора Г.Г.Караванова, захистив кандидатську дисертацію «Портокавальні органоанастомози в хірургії цирозів печінки» (1959), значно пізніше отримав вчене звання до­цента (1967). Почав займатися в основному ендокринною хі­рургією.  В 1970 р.  захистив док­торську дисер­та­­цію "Матеріали до хі­рур­гії наднир­­кових залоз", став професором (1974) і завідувачем (1976) кафедри факультетської хірургії (з 2008 року має назву «кафедра хірургії № 1»), якою завідував 37-й років, до останнього  дня життя. А в той час ставлення до місцевих кадрів часто не було нормальним, звільняли з посад, не допускали до захисту дисертацій, нашому однокурснику львів’янину Оресту Фільцу після захисту докторської дисертації 16 років не давали в інституті посади професора!

Після здобуття посади завідувача кафедрою та громадської роботи Михайлу Петровичу вдалося стати (1980) заступником директора інституту. В 1981 році вперше його, як випускника інституту, місцевого українця призначено директором інституту. Інститут став розширеним, збільшили кількість викладачів і студентів, факультетів і кафедр, збудували нові корпуси і гуртожитки. Але на цей час за велінням московської компартійної влади інститут вже понад 15 років був повністю русифікованим,  керівниками його до цього часу були прислані з Росії або Східної України представники. Усіх викладачів і канцеляристів заставляли перейти на російську мову, випуск лікарів зробили всесоюзним – місцевих молодих лікарів переважно направляли в інші республіки СРСР, що збіднювало генофонд населення Галичини. Студентам нав’язували предмети комуністичної ідеології, старалися виховати  відданими партії. 

З розпадом СРСР в незалежній Україні Михайло Петрович  активно взявся за перетворення інституту в українську вищу медичну школу, ліквідував кафедри комуністичної ідеології, партійний комітет, кадебістську спецчастину із «секретними сотрудниками» в колективах співробітників і студентів, зробив заступниками директора українських лікарів-вчених, створив гуманітарні кафедри. Сприяв відновленню Українського лікарського товариства, Лікарської комісії НТШ, товариства «Просвіта», РУХу, Конгресу інтелігенції, Студентського братства, допоміг ство­­ренню музею історії медицини Га­ли­чини, по­будові пам'ятника народно­му українському профе­сору Мар'янові Панчишину.

За близько 200 років від заснування медичного факультету, в якому панували німецька, польська, одночасно дві - російська і українська мови, М.П.Павловський реалізував запровадження української мови; під його керівництвом медичний інститут став вперше повністю українським! Покращено ставлення до місцевих кадрів, полегшено їм захист дисертацій, почала збільшуватися в інституті кількість викладачів, науковців, професорів  місцевого походження.

Михайло Петрович став брати найбільш активну участь у розвитку української медицини, у всеукраїнських товариствах, очолював хірургічні товариства, почесний президент і заступник голови Асоціації хірургів України, організував проведення українською мовою першого в незалежній Україні з’їзду хірургів.  Став активним членом Українського лікарського товариства, обраний віцепрезидентом Світової федерації українських лікарських товариств (СФУЛТ), брав участь у  проведенні міжнародних конгресів, редагуванні та виданні матеріалів. Став дійсним членом Наукового товариства Шевченка, в одній із доповідей на зібранні НТШ він розповідав про історію розвитку правового захисту лікарів, про права і обов’язки лікарів, про санкції проти них, їх переслідування та нищення; наводив приклади суду над окремими лікарями, розстрілу студентів, вигадані звинувачення лікарів у шкідництві проти більшовиків.

Михайло Петрович працював з широким діапазоном наукової та практичної діяльності, проявив себе як видатний, талановитий хірург і вчений, вніс великий вклад у клінічну хірургію, створив наукову школу хірургів, з якої вийшло багато хірургів, не тільки Галичини. За роки своєї хірургічної діяльності він розробив нові методики, прооперував понад 15 тисяч пацієнтів, підготував 17 докторів і 42 кандидати медичних наук, опублікував з колективом біля 1000 праць, 16 монографій,  6 підручників, 23 авторських сві­доцтва і патенти України, 36 мето­дичних рекомендацій, 15 інформаційних листів. Основними напрямками його наукової діяль­нос­ті були: хі­рур­гія шлунка, дванадцятипалої кишки, печінки, жовчевих шляхів, підшлункової залози, ендокринних органів, зокрема щи­топодібної та прищитоподібних, над­ниркових залоз, гормонально активних пухлин підшлункової залози та яєчників, цукровий діабет і хірургія, неплідність ендокринного генезу, генетичні вади роз­витку, синдром поліорганної недос­татності та тромбоемболічні усклад­нен­ня в абдомінальній та ендокринній хі­рур­гії, ендовідеохірургія.

М.П.Павловський був редактором низки журналів і видань.  очолював спеціалізовану вчену раду. Він сприяв утворенню нашої проблемної лабораторії, всебічному дослідженню жовчнокам’яної хвороби, підтримував дослідження і видання праць з історії української медицини, представляв їх на премії АМН (2007) і Державну премію України (2009), підготував цінні, оригінальні українські словники. В минулі роки брався допомогти видати в Україні книги з історії хірургії, які підготував у США українець хірург Ярослав Туркало.

У 1996 р. заходами Михайла Петровича здійснилося повернення медичного інституту до стану медичного університету, запроваджено деякі традиції європейських університетів, вперше в Україні він виступив у багатовіковій формі одягу ректора університету,  налагодив тісні контакти з університетами Європи і США, відвідав багато зарубіжних університетів і конференцій.

Михайло Павловський у багатовіковій мантії Ректора

Запровадив обрання закордонних лікарів Почесними докторами Львівського університету. На жаль, владою не допущено повної відміни запровадженого тоталітарним режимом управління вищими школами і відновлення університетської автономії, яка продовжує панувати в Європі та світі. У 1998 році Михайла Петровича заставили піти з посади ректора, він залишився завідувачем кафедри, радником ректора.

Внесок М.П.Павловського у розвиток української медицини широко відзначений в Україні  та поза її межами. Він став членом Академії наук ви­щої осві­ти України (1992),  ака­­­деміком Національної академії медичних наук Украї­ни (1997), двічі лау­реатом Дер­жавної премії України (1986, 2000), дійс­ним членом Нью-Йоркської академії наук (1994), членом Міжнародного това­рист­ва хірургів (1996), був обраний членом Президії АМН України (від­діл клінічної меди­цини).

Михайло Петрович отримав багато нагород як в Україні, так і в  зарубіжних університетах та міжнародних товариствах, відзначений як заслужений професор ЛНМУ імені Данила Галицького, почес­ний професор Інституту проблем ендо­кринної патології ім. В.Я.Данилевського НАМН України, почесний член Міжна­род­ної академії медицини ім. Альберта Швей­цера, Академії медицини Польщі, Товариства хірургів ім. Л. Ридиґера (Польща). Його нагороджено орденами Дружби народів, "Знак пошани", "За заслуги" III ступеня, великою Золотою Зіркою і золотою медаллю Між­народної академії медицини ім.Аль­берта Швейцара та ін.

Кілька років тому Михайло Петрович видав велику чудову книгу-альбом про своє життя і діяльність, в якій багато фотографій, рідне Берестечко, батьки і діти, навчання, лікувальна, педагогічна  і наукова робота. Такого прекрасного альбому вченого-лікаря в Україні досі не було.

У 2010 р. у Львівському театрі опери і балету відбулося відзначення 80-річчя М.П.Павловського, висока оцінка його довголітніх досягнень, коли кожний день лікар самовіддано рятував людину, дарував щастя багатьом родинам.

Біля двох років тому виникли прояви захворювання на рак. Минулого літа він лікувався в Кібер-клініці Ю.Спіженка, М.Павловському провели дорогоцінне лікування за пільговими умовами, було невелике покращання, але значно продовжити життя не вдалося.

Громадяни і медицина у глибокій скорботі, втратили одного з найвидатніших лікарів України, хірурга, науковця, громадського діяча, організатора розвитку української медицини і медичної освіти.

Вічна Йому пам'ять!

Ярослав Ганіткевич,

20 січня 2013 р.