ІЗ ПЛЕЯДИ ВИДАТНИХ У НАЦІОНАЛЬНІЙ НАУЦІ: МИРОН КОРДУБА (До 65-річчя від смерти вченого)

Мирон Кордуба – відома постать у науково­му, суспільно-культурному та громадському житті України кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. За своєю обдарованістю і широтою наукових зацікав­лень, винятковою працьовитістю та наполегли­вістю у праці – це особа небуденна. Історик, пу­бліцист, автор праць з історіографії, історіософії, політичних наук та літературної критики, мето­дології історії, етнолог, книгознавець, бібліограф, джерелознавець, крім того, – відомий педагог, освітянин, письменник, перекладач... М. Кордуба – дослідник різних епох і періодів історії України та інших слов'янських країн. Це справді унікальна в европейському історичному контексті особистість, „без сумніву, – пише Омелян Пріцак, – один із найбільших істориків Східної і Центральної Європи", який реалізував власний потенціял не в одній, а одразу в багатьох галузях науки та куль­тури. Для М. Кордуби, як про це свідчить багата його спадщина, поняття „життя" і „праця" стали синонімами. І так тривало все життя, де б він не перебував і над чим би не працював.

* * *

Народився Мирон Кордуба 2 березня 1876 р. у с. Острові (тепер – Тернопільського р-ну та обл.) у священичій родині. Батько Михайло – священик, працював у різних місцевостях Галичини, мати – Емілі Кордуба (дівоче прізвище Любович), донька також священика. Закінчив М. Кордуба Академіч­ну гімназію у Львові (1893), навчався на філо­софському факультеті, спочатку у Львівському (1893-1895), пізніше – у Віденському (1895-1898) університетах.

За щасливим збігом обставин, 1894 р. у Львів прибуває Михайло Грушевський. Почалась „нова ера в українській історіософії", особливо післінавгураційного виступу історика 30 вересня 1894 р. в університеті. У своїй промові він висвіт­лив завдання вченого в науці і закликав молодь та співробітників завжди стреміти до здобуття власного „духу висліду й критицизму як методу в оцінці історичних явищ".

В університеті М. Кордуба слухав різнотематичні лекції з давньої і пізньосередньовічної істо­рії України у Михайла Грушевського (за деякими даними, їх було 32), з галицької історії в Ісидора Шараневича, з української літератури в Омеляна Огоновського. Пізніше відвідував важливі се­мінари М. Грушевського під назвою „Історичні вправи". Вчителями М. Кордуби стали також ви­датні польські вчені: Освальд Бальцер, Броніслав Дембінський, Людвіг Фінкель, Тадеуш Войцеховський та Антон Реман. У Відні, який на той час був центром „світової історії, особливо в галузі диплома­тичних відносин", М. Кордуба має можливість слухати (і працювати) з такими світової слави вченими, як Макс Бідінгер (Бюдінгер), Енгельберт Мільбахер, Освальд Редліх, Альфред Франціс, Альберт Пенк, Вільгельм Томашек, Гайнріх Цайсберг та ін.

1897 р. М. Кордуба очо­лив студентське товариство „Січ" у Відні (громадська ак­тивність завжди була харак­терною ознакою українського студентства), після закінчення університету і захисту докторату (тема письмової роботи „Історія і відносини в Галицькому князівстві до першої половини ХІІІ ст."), одержавши звання доктора філософії, працював понад два роки у Бібліотеці Віден­ського університету (чер­вень 1898 – жовтень 1900 р.). Впродовж 1900-1913 рр. М. Кордуба працював по­мічником учителя (суплентом), а через деякий час – учителем ІІ державної гімназії у Чернівцях (виїжджає з Чернівців до Станиславова, 1919 р. – до Львова, коли Буковину окупувала Румунія). 1 липня 1903 р. М. Кордубу обрано дійсним членом НТШ.

 Мирон Кордуба. 90-ті роки XIX ст.

Мирон Кордуба. 90-ті роки XIX ст.

Перша світова війна стала критичним часом в історії України і науки. М. Кордуба як вчений-історик „став соціальним та політичним діячем": співпрацював і публікував політологічні статті у Союзі визволення України, викладав історію та інші предмети для українських полонених ро­сійської армії, що були інтерновані в Зальцведелі, став членом Буковинської делегації Крайового комітету Західноукраїнських національних зборів, згодом – депутатом Української Національної Ради ЗУНР, радником українського посольства ЗУНР у Відні, також на той час одним із редак­торів часопису „Республіка" (Станиславів, 1919) – офіційного урядового органу ЗУНР.

1920 р. М. Кордубу обрано почесним профе­сором Українського університету в Кам'янці-Подільському, у 1920-1925 рр. він обіймав посади професора та декана філософського факульте­ту Українського таємного університету у Львові, 1922-1928 рр. – викладача-професора історії та географії у філії Академічної гімназії у Львові, крім того, працював в НТШ: 1926-1934 рр. – го­ловою Археографічної комісії НТШ, членом-кореспондентом Українського соціологічного інституту в Празі (1927), дійсним членом Історичної секції АН УРСР (1928), у 1929-1937 рр. – надзвичайним про­фесором історії Східної Европи, а протягом 1937-1939 рр. – звичайним професором історії України у Варшавському університе­ті та ін. У той час він брав участь у міжнародних кон­гресах істориків: 1933 р. – у Варшаві, 1938 р. – у Цюриху (Швайцарія), представляючи НТШ та деякі інші україн­ські наукові інституції, став почесним членом Україн­ського наукового інституту у Варшаві, раніше низки поль­ських й угорського товариств у Польщі.

Після закриття гітлерівцями Варшавського уні­верситету у 1940-1941 рр. М. Кордуба працював учи­телем української гімназії у Холмі, 1941-1942 рр. – у Науковій бібліотеці у Льво­ві, 1942-1944 рр. – учите­лем І і ІІ українських гімна­зій у Львові, 1944-1945 рр. в. о. професора кафедри істо­рії України, 1945-1947 рр. – в. о. професора, завідувачем кафедри південних і захід­них слов'ян Львівського уні­верситету.

Помер 2 травня 1947 р. у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

***

Ще у студентські роки (зі середини 90-х рр. ХІХ ст.) М. Кордуба почав друкувати художні твори: 1895 р. з'являється у „Неділі" – ілюстрова­ному додатку до газ. „Буковина" (Чернівці) – оповідання „Виправа по золоте руно". 1896 р. – чо­тири оповідання та оповідки у журналі „Зоря", в газеті „Буковина", першому русько-американ­ському календарі, альманасі „Січ". Паралельно в „Записках Наукового товариства ім. Шевченка" (т. Х, ХІ, ХІІІ) публікуються перші наукові мате­ріяли Мирона Кордуби, а саме „Участь Данила в битві під Крессенбрунн", велика за обсягом стаття „Перша держава слов'янська", написана під впливом прослуханих курсів у Віденському університеті, до речі, дуже модної теми для 1890-х та пізніших років, саме пошуку прабатьківщини слов'ян і т. д., і рецензія „Розвідки д-ра Раймунда Фридриха Кайдля з етнографії руської". Так де­бютував М. Кордуба як науковець. На польському ґрунті його праці, зокрема рецензії, з'являються в „Kwartalniku Historycznym", протягом лише трьох років (1895-1898) на сторінках цих та інших ви­дань з'явилось близько 30 матеріялів. Як оглядач та критик, М. Кордуба виступає впродовж усього життя. Згодом молодий дослідник зосереджує свою увагу переважно на давньоруській тематиці та іс­торії Галицько-Волинського князівства. М. Кордуба належав до державницької групи вчених. У контексті цих засад розглядає формування Київ­ської держави, Галицько-Волинського князівства. З'являються праці „Суспільні верстви та політичні партії в Галицькім князівстві до половини ХІІІ сто­ліття" (1899), пізніше „Stosunki polsko-ukraińskie w ww. X-XIII" (1933); „Die dominierende Stellung der Furstentums Halić-Volynien in europaischen Osten wahrend der zweiten Halfte der XIII Jh" (1938), „Болеслав-Юрій ІІ. Останній самостійний володар Галицько-Волинської держави. З нагоди 600-ліття його смерти" (1940). Торкаючись загаль­но давньоруської тематики, вчений детально обго­ворює „Найновіші теорії про початки Руси" (1929, польськомовний варіянт статті – ширший, 1932), фактологічною є стаття „Die ostgermanischen Handelswege durch die Ukraine um die Mitte des ersten Jahrtausend vor Chr. Geb." (1932-1933), у якій досліджуються східнонімецький торговель­ний шлях ще у дохристиянську еру, що прямував через Україну, зв'язки між Києвом і Регенсбургом. Давньоруська тематика фігурує також у Лекціях, читаних у Варшавському університеті, наявна тією чи іншою мірою майже у всіх біль­ших монографічних працях, присвячених княжо­му періодові історії України, працях, пов'язаних із стародавніми містами, реконструкцією границь і державних кордонів (див. далі).

Одна із ранніх монографічних видань Мирона Кордуби 

Одна із ранніх монографічних видань Мирона Кордуби

Іншою епохою, якою цікавиться М. Кордуба-історик було XVІІ століття. Основна увага вченого концентрується на державі Б. Хмельницького та його часі. Іде виникає в НТШ в школі М. Грушевського. Голова Товариства навесні 1905 р. задумує підготовку корпусу „Матеріялів до історії україн­ської козаччини" у видавничій серії Товариства „Жерела до історії України-Руси" і, знаючи про окреме зацікавлення М. Кордуби історичними джерелами, залучає його до цієї праці (тоді він уже працює в Чернівцях). Ішлося насамперед про пошук документів Б. Хмельницького і документів часу Хмельниччини середини XVІІ ст. і насампе­ред тих, які зберігаються за кордоном (згідно з пла­ном, це стосувалось також опрацювань джерел із інших періодів історії України, іншими представ­никами і послідовниками школи: І. Крип'якевич – документи про козаччину до 1631 р.; С. Томашівський – донесення римських нунціїв про Україну 1648-1657 рр.; В. Гарасимчук – документи про Руїну України 1657-1666 рр.; І. Джиджора – часи між І. Мазепою і К. Розумовським; І. Шпитковський – гайдамацький рух в Україні. М. Кордуба прийняв запрошення від М. Грушевського, погодився працювати і вже 1906 р. повідомляє ініціятора проєкту: „Працюю в тутешнім Staats-Archiv і за той час вспів переглянути і поробити потріб­ні виписки з відділу Hungarica, роки 1648-[16]60 i Polonica за роки 1656 і [16]57. Відділ Hungarica тут дуже скупо заступлений – до згаданого часу всього 3 фасцикули, за то Polonica дуже багата, так що кождий місяць має окремий фасцикул. Остає ще дальша часть Polonica, Turcica і венеціянські Dispacci. Досі найшов дві нові справи, а саме посольство від Фердинанда ІІ до Хмельницького (згадане, правда, в „Archiv f[ur] ósterr[eichische] Gesch[ichte], т. 59, але у нас зовсім незнане) і по­середництво Австрії між Польщею і Ракоцим 1657 р." і т. д. М. Грушевський систематично від­повідав на листи М. Кордуби. Пізніше М. Кордуба працював в Австрійському військовому архіві (Kriegs-Archiv), відвідав у цій справі Бухарест. Він цікавився архівосховищами Москви (1907), про що часто інформував у пресі та листах. Дуже цінні у цьому повідомлення М. Кордуби про контак­ти Б. Хмельницького з трансільванським князем Юрієм ІІ Ракочі, що вміщені у листах до С. Томашівського та І. Крип'якевича („ [... ] вибрав майже все важливіше [... ] Зовсім докладно вибрані мною з польського архіву такі... [матеріяли, які стосуються відносин] з Трансил[ьванією], з Австр[ією] і з Молдав[ією]".

Пошуки і виявлення джерел про Б. Хмель­ницького і Хмельниччину в М. Кордуби супроводжуються підготовкою і водночас публікацією низки статей, писаних у контексті історії внут­рішніх відносин і дипломатії різних країн Европи XVІІ ст.: 1907 р. з'явилася праця „Венецьке посольство до Хмельницького (1650)"; 1908 р. – „Проба австрійського посередництва між Хмель­ницьким і Польщею"; „Abgeordneter Jan Zamojski als Geschichtsforscher". У названих дослідженнях М. Кордуба показав основні аспекти зовнішньої політики Б. Хмельницького. Цю тематику вчений вивчав до кінця життя. Прикладом можуть слугу­вати аналіз епохи Хмельниччини у розвідках „Die Anfange des ukrainischen Kosakentums" (1912); „Між Замостем і Зборовом. Сторінка зносин Семигороду з Україною до початків Хмельниччини (1926), науково-популярні статті „В посольстві до гетьмана [Хмельницького]" (1930), „Богдан Хмель­ницький у Белзчині і Холмщині" (1941). М. Кордуба написав також низку біографічних статей (біограм) про полководців і гетьманів України (див. далі). Таким чином, епоха Хмельниччини стає од­нією із провідних тем студій історика, який намагався не користуватися відомим, а до всього до­ходив самостійно, обґрунтовуючи свої висновки на докладному опрацюванні архівних джерел.

1911 р. М. Кордуба видав документи під назвою „Акти до Хмельниччини" (1648-1657) у 12-му томі „Жерел до історії України-Руси". Збірник містить „в основному дипломатичні звіти австрійських ди­пломатів у Польщі, депеші австрійських диплома­тичних представників у Константинополі, депеші венеціанських дипломатів з Відня, а також поль­ську переписку трансильванського князя Юрія ІІ Ракочі (1648-1660) з молдавським воєводою Сте­фаном (1653-1658) та багато ін." До публікації документів додана вступна стаття „Боротьба за польський престол по смерти Володислава W.

Збірник документальних пам'яток про українську козаччину Мирона Кордуби, опублікований у серійному виданні НТШ „Жерела до історії України-Руси". 1911, т. ХІІ 

Збірник документальних пам'яток про українську козаччину Мирона Кордуби, опублікований у серійному виданні НТШ „Жерела до історії України-Руси". 1911, т. ХІІ

Кожне історичне вище, на думку М. Кордуби, „непереконливо сприймається без вказівки на джерело з якого виростає думка і без показу те­риторії де відбувається подія [... ] особливо у давні час". Останнє вказує на безпосереднє зацікав­лення вченого питаннями історичної географії. Окрему увагу зосереджує М. Кордуба на географії населення України та часовій динаміці його істо­ричного руху. Ці студії дослідника почались із мар­гінальних уваг до ранніх його праць. Перші роз­відки М. Кордуби, присвячені історичній географії і етногеографії, припадають на 1903 р. Працюючи над історією Буковини, вчений розглядає їх до­сить детально, описуючи колонізацію краю. Дещо пізніше, 1905 р., у газеті „Буковина" з'являється стаття „Найдавніші оселі на Буковині", а згодом у Науковому збірнику, опублікованому на честь М. Грушевського, друкується вже велика за обсягом наукова розвідка „Молдавсько-польська гра­ниця на Покуттю по смерти Стефана Великого" (1906, з мапою), у якій чимало питань основується на визначенні української етнотериторії (ско­рочений і уточнений варіянт: „Zur Frage uber die moldauisch-polonische Grence in den Jahren 1433-1490" (1910), виходять друком праці „Північно-за­хідна Україна" (1917 з мапою), „Границя з 1772 р." (1920). Найбільш вагомим історико-географічним дослідженням М. Кордуби щодо реконструкції іс­торичних меж поширення українців є стаття „За­хідне пограничча Галицько-Волинської держави в ХІІІ ст." (1925, з мапою). Вона охоплює великий різноманітний джерельний матеріял, у тому числі матеріяли з ойконімії, які на такому рівні аналізу вперше використовуються у національній історіо­графії. На цьому наголошує критика. Пізніше на цю тему пише іншу статтю „Історична границя між Галицькою державою і Польщею" (1930). Вод­ночас з реконструкцією середньовічних та пізньо-середньовічних територій українців увага вчено­го прикута до етнічних земель у новітній період української історії. Прикладом можуть слугувати статті „Ми і волохи" (1916), „Чи Підляшшя було бі­лоруське" (1941). Основні праці вченого на цю тему такі: „Де живуть українці?" (1912), „Етнографічна територія України" (1917), „Територія і населення України" (1918, з мапою, стосовно цієї праці ви­словив свої зауваження С. Рудницький: „[автор] не потрафив віднестися як слід критично до офіці­ального статистичного матеріалу австро-угорського й російського. Тому викреслені ним межі (укра­їнської національної території) [... ] можна вважати тільки мінімальними"), далі „Bukovina a Uherske Ukrajine" (1918, також франц. мовою), „Україн­ська національна територія в Галичині та урядова австрійська статистика" (1919), „Territorium und Bevólkerung der Ukraine. Ein geographische-statistischer Beitrag" (1919), „Простір і населення України" (1921). Окремо слід підкреслити ак­туальність праць М. Кордуби „Українські землі під польською владою" (1932), „Українська націо­нальна територія і кількість українців у Польщі" (1925), „Розвій українського населення в Галичині за останні 100 літ" (1926), „Територія і населення Радянської України" (1926) та ін. Перелік великий.

У названих статтях учений оперує величезним джерельним і цифровим (статистичним) матеріялом кінця XVІІІ-XX ст., ілюструє історичну ди­наміку етнотериторіяльних явищ і „показує свій підхід (порівняно з С. Рудницьким, О. Русовим та ін.) щодо визначення різних явищ історичної гео­графії України".

Велику цінність мають мапи, вміщені М. Кордубою в історико-географічних працях. Вони, крім того, що „унаочнюють" зміст текстуальної частини досліджень, вносять, як відомо, додаткове смис­лове навантаження. Картографією як класичним елементом історично-географічних досліджень учений зацікавився ще до Першої світової війни. На це вказує більша частина згаданих праць (вони супроводжують дослідження періоду визвольних змагань: „Північно-західна Україна" (1917) і зна­чно пізніших десятиліть. 1912 р. вчений зробив певне узагальнення своєї праці і, базуючись зна­чною мірою на матеріялах перепису населення 1897 р. (для Росії) і 1910 р. (для Австро-Угорщини), видав „Географічний атлас" із 24 різнотематичних мап (атлас витримав три видання – 2-ге – 1914; 3-тє – [1922 р.]). М. Кордуба розумів значення досліджень історико-географічної проблематики України (подібно, як це, зрештою, розуміли Г. Ве­личко, М. Грушевський, С. Рудницький, а пізніше І. Крип'якевич, В. Кубійович), а в тому не лише наукове, освітнє і загальнокультурологічне, а й передусім державно-політичне для українського народу: „Ні яка держава не зможе розбудовуватися та існувати, якщо нація-державотворець не усвідомить простої істини: нація без держави не існує так само, як держава не існує без території". Тому географію населення, його територію і точне її географічне визначення (делімітацію) на площи­нах мап М. Кордуба відносить до першорядних і актуальних завдань як історичної географії, так і національного картографування.

Монографічні дослідженн Мирона Кордуби 

Монографічні дослідження Мирона Кордуби

М. Кордубі належить низка історико-географічних досліджень, присвячених стародавнім містам України і реконструкції їх історичного розташування. Окремо виділяються об'єкти княжого часу: „Звенигород" (1924), „Розміщення стародавнього міста Хмелів" (1928) та ін.

Як відзначалось, у всіх історичних працях М. Кордуби, а серед них передусім тих, які стосуються історично-географічної тематики україн­ського народу, М. Кордуба використовує ойконімію. Немає або майже немає в М. Кордуби праць з історичної географії та етногеографії (зокрема, встановлення етнокордонів, локалізації „городів, дитинців і посадів" княжих часів), у яких вчений прямо чи опосередковано не залучав би ономастичного матеріялу. Трактуючи значення географічних назв як важливе джерело для пізнання історич­них (передусім історично-географічних) явищ, М. Кордуба задумує навіть створення окремого „Словника географічних назв України". 1905 р. він пише розвідку „Кілька слів про руську географіч­ну номенклятуру". Продовжує цю тему після Пер­шої світової війни: „В справі збірки топографічних назв (1920). Питанню наукового використання гео­графічних назв у гуманітарних науках М. Кордуба спеціяльно присвячує такі роботи, як „Земля свідком минулого. ҐеоГрафічні назви як історич­не жерело" (1924, у статті подає загальну страти­графію назв населених пунктів за формантами), „Що кажуть назви осель?" (1938, у статті групує українські назви населених пунктів за змістом). Слід відзначити, що М. Кордуба „відчитуючи" та тлумачачи географічні назви, зачіпає мовознавчі проблеми. Він часто вникає у семантику, а по­декуди й етимологію ойконімів (пор. працю „За­хідне пограничча Галицько-Волинської держави в ХІІІ ст.", 1925). Значення географічних назв для досліджень минулого України окремо підкреслено у розділі „Михайло Максимович і перші досліди над українськими географічними назвами" (1928). Розуміючи наукову пізнавальність географічних назв і їх перманентне зникання у пам'яті поколінь (насамперед мікроойконімів), М. Кордуба протягом 1920-1930-х років закликає повсюдно збирати та записувати назви. Цій проблемі присвячені спеціяльні доповіді та публікації: „Потреба організації збирання географічних назв" (1928, тема допові­ді на конгресі істориків та історичних товариств Східної Европи, що відбувався у Варшаві 1927 р.), „В справі збирання географічних назв" (1930). М. Кордуба складає і оприлюднює навіть окремий питальник „Як записувати топографічні назви" (1931). До створення „Словника...", як відомо, не дійшло, перешкодила Друга світова війна, а пізні­ше інші обставини.

Не можна не зауважити, що всі без винятку вказані статті, зміст яких торкнувся історичної географії українського народу, зачіпають проб­леми етнографії, а отже, зацікавлення вченого основами цієї наукової дисципліни. І це стосується не лише узагальнень на мапах „Географічного атласу", але написаних рецензій на праці в „Оглядах західноєвропейської літератури з культурної і по­літичної історії, історії літератури та мистецтва" для „Записок НТШ" (1897-1900). Ще раніше на це вказує детальна, зокрема в оцінках фактографії, стаття-рецензія про розвідки з української етно­графії Р. Ф. Кайдл (1896). У 1899-1904 рр. М. Кордуба сам досліджує деякі питання, пов'язані з ет­нографією окремих українських регіонів. Він пише розвідки „Орнаментика писанок на галицькій Во­лині" (1899), „Писанки на галицькій Волині" (1899) та „Писанки" (1904).

М. Кордуба опрацював деякі методологічні за­сади наукового пізнання історії та інших наук, які частково простежуються у його працях і най­більше у сконцентрованій формі в його „посібни­ку викладів" і лекціях, читаних в Українському таємному університеті (до і після 1922 р.). Під методологією М. Кордуба розумів систему мето­дів, з допомогою яких учений відтворює і пізнає зміст джерела як історичного вища. Цінні спостереження Кордуби про поділ джерел на первісні та похідні, про природу історичних джерел та їх стосунок до об'єктивної історичної дійсности, використання змісту з врахуванням суб'єктивного та об'єктивного у кожному джерелі. Заторкує М. Кордуба й інші питання. Запропонований вченим по­сібник – перший в українській історіографії, ра­ніше, до М. Кордуби „не було жодної спеціальної праці" такого типу і спрямування.

У контексті методики праці вченого зауваже­на оригінальна (Кордубівська) систематизація рецензованих праць, що обговорювались на сторін­ках „Записок НТШ". У ній, наприклад, елементи періодизації історії уточнені роками. Приміром, „Огляд..." 1897 р.: „1. Історіософія, помічні науки іс­торії, загальні публікації; 2. Старинні часи; 3. Се­редньовічні часи: А. Перша доба; Б. Друга доба (1250-1500); 4. Нова доба (1500 до 1789); 5. Найно­віша доба (від 1789)". Приблизно за такою струк­турою будуються „Огляди... " 1898, 1899, 1900 рр. у „Записках НТШ".

У контексті щоденної праці над історичною тематикою та історичними пам'ятками (і не тіль­ки) як підставою для досліджень окрему увагу М. Кордуба зосереджує на спеціяльних (допоміж­них) історичних дисциплінах. Вони слугували вченому, з одного боку, ключем для пізнання пи­семної спадщини минулих часів, з другого – по­казували з середини його наукову лабораторію. З-поміж багатьох дисциплін М. Кордуба виділяв джерелознавство й архівознавство, палеографію, хронологію, генеалогію, геральдику, сфрагістику та ін.

Одним із пріоритетних зацікавлень М. Кордуби було джерелознавство (в деяких працях воно трактується не як допоміжна, а як окрема наука). Дослідник постійно трактував інформацію джерел доконечною передумовою для пізнання минулого, водночас уважав, що без критичного їх вивчення неможливе будь-яке адекватне розуміння істо­ричної дійсности. Такі засади бачення вченого ви­пливали з філософії позитивізму як домінуючого методу другої половини ХІХ – початку XX ст., по­слідовно культивованого до Першої світової війни в НТШ та історичній школі М. Грушевського.

Урочисте засідання VH Міжнародного конгресу істориків у Варшаві. 1933 р. (третій справа сидить Мирон Кордуба) 

Урочисте засідання VІІ Міжнародного конгресу істориків у Варшаві. 1933 р. (третій справа сидить Мирон Кордуба)

Захоплення джерелознавством й іншими дисциплінами почалось ще з лекційних курсів і спец­курсів Г. Цайсберга у Віденському університеті, підсилилось ознайомленням з працями Е. Бернгайма. Далі зацікавлення розвинулись (у прикладних вимірах) на українському ґрунті. Йдеться про реферуванн М. Кордубою впродовж багатьох років західноевропейських монографічних праць, зокре­ма відомих теоретиків історії Карла Лямпрехта, Поля-Жозефа Лякомбу, Шарля Ланглуа, Іполіта Тена, частково Олександра Лаппо-Данилевського та інших і найвідоміших в Европі наукових жур­налів, частково й публікації невідомих пам'яток. Пізніше це проявилось під час збору докумен­тальних та наративних пам'яток у різних архівах і бібліотеках із давньоруської епохи та Хмельнич­чини у XVІІ ст. М. Кордуба, однак, не зосереджує своєї уваги на теорії джерелознавства чи архі­вознавства, їх типології (хоч частково займається класифікацією історичних джерел), а на кон­кретних засадах пошуку, аналізу та використання змісту з метою встановлення чи підтвердження тих або інших історичних подій і явищ. Головне для вченого – знайти якнайбільше джерел, які б розкри­вали минуле України. У полі зору дослідни­ка також руські літописи, укра­їнські й закор­донні хроніки та інші пам'ятки. М. Кордуба повідомля є М. Грушевського, що у селі Сушні „...найшов між церковни­ми книгами [... ] „Тріодіон", дру­кований у Сльозки в Льво­ві 1643 р. В пе­редмові, присвяченій Адамови Кисілеви, є па­негірик в честь роду Кисілів з генеальогією..."

М. Кордуба, часто оприлюднюючи свої знахід­ки (не враховуючи книжкових видань в НТШ та в інших інституціях), застосовує традиційні пра­вила публікації для пам'яток. Вони не були на той час у різних наукових установах і видавництвах однаковими, тому вчений часто пропонує архео­графічні інновації. Прикладів багато. Протягом 1926-1934 рр. М. Кордуба керує археографічною роботою НТШ, очолює Археографічну комісію То­вариства (з 1926 р.). Особливо ця робота активізувалася у другій половині 20-х років у зв'язку із задумом М. Грушевського підготовити збірник праць, присвячений Західній Україні, а ще більше з початком підготовки серійного видання пам’яток з історії України, яке планувала Академія наук України.

У постійній праці над рукописними (переважно документальними) джерелами різних канцелярій і різномовних шкіл письма М. Кордуба не обходився без палеографії, насамперед у практичних питаннях – вона потрібна вченому передусім для виявлення, відчитування і копіювання документів. М. Кордуба опановує таємниці староукраїнського і староросійського канцелярського письма XVI-XVII ст., знає письмо різних шкіл латинської і німецької палеографії. Цінні уваги вченого щодо опанування таємниць палеографії у зв'язку з під­готовкою видання документів про Б. Хмельниць­кого і Хмельниччину, приміром, він пише М. Грушевському: „...матеріяли [... ] написані на різних мовах (латинській, німецькій, італійській, фран­цузькій, польській, руській) [... ] велика частина се дуже тяжкі до відчитання концепти; а й між ори­гінальними є чимало тяжких".

Вивчаючи документи, М. Кордуба вникає у та­ємниці дипломатики різних канцелярій і країн. На першому місці стоять княжі канцелярії, якщо йдеться про ХІІІ ст., „козацька" (гетьманська), канцелярії польських і угорських королів і воєвод (М. Кордуба працює у різних архівосховищах, об­стежує колекції Кракова, Відня, Венеції, Бухарес­та, Москви). І знову ж таки йому не так ідеться про теоретичні питання цієї дисципліни, організацію і структуру установ як таких, їх завдання, також правовий статус, як про прямі прикладні питання дипломатики, передусім вид та оригінальність до­кумента (різні види копій), які виявляв, а насам­перед їх автентичність.

Перша сторінка листа Мирона Кордуби до Михайла Грушевського. Відень, 20 травня 1896 р. Автограф 

Перша сторінка листа Мирона Кордуби до Михайла Грушевського. Відень, 20 травня 1896 р. Автограф

Такий же обсяг практичних завдань торкається хронології, хоча засяг інформації, який треба було подолати М. Кордубі, – значно ширший, бо стосувався пізнання різних календарних систем, що використовувались у Західній Европі – вживання історичних ер, початків року, врешті, поді­лу року. Для цього М. Кордуба вивчав додаткові джерела, літературу, використовував довідники на зразок „Vademecum". З обстеженням докумен­тів не раз М. Кордуба поглиблював свої післяуні­верситетські знання з хронології. Він принагідно повідомив М. Грушевського: „Знаю [... ] що на Мол­давії в XV ст. кладено початок року на март (так як у Венеції), а не як досі думали на вересень". Виняткове значення для М. Кордуби у вивченні хронології документів (відповідно, пізніше їх ар­хеографічному опрацюванні) мало опанування церковного календар різних европейських країн, свята якого під різними назвами використовува­лись під час датування писемних джерел. Згодом, задовільно опанувавши таємниці цієї дисципліни, вчений навіть піддає сумніву датування подій у „Хроніці" Я. Длуґоша. У працях вченого трапляються також уваги щодо генеалогії, геральдики, сфрагістики та інших дисциплін.

Олег АНТОНОВИЧ

Далі буде