Пініє псалмовъ єсть избранно Богу, Душъ нашихъ скверну омываєтъ многу:
Старыхъ утіха, юныхъ украшеніє, Ума старчество і совершеніє –
рядки із віршованої передмови до українського рукописного співаника XVIII ст. свідчать про особливе значення сакральної пісенности у традиційному суспільно-культурному житті українців. Тяглість цієї духовно-богогласної спадщини М. Возняк виводив ще з княжих часів, коли відразу „по прийнятті христіянства" Україна дістала церковно-релігійну поезію „в церковних співах, псалмах, гимнах, канонах і окремих піснях, написаних на зразок псалмів". А вже на зламі XX-ХХІ ст. у передмові до антології української релігійної поезії за тисячу літ „Слово Благовісту" Т. Салига розвине цю тезу до концептуальної етнопсихологічної формули: „...релігійність як світогляд, а поетичність як засада людської натури, як категорія психологічна – це наша праоснова, це фундамент нашого духовного розвою, це материк, з якого починається українське поетичне слово. Єдність релігійності й поетичності є якраз тим, що формувало, що різьбило наше художнє слово протягом століть".
На синтетичній гармонійності релігійного та поетичного первнів у структурі української національної ментальности наголошували чи не всі найвідоміші дослідники – від засновника етнопсихологічних студій М. Костомарова до авторитетних діяспорних теоретиків у вивченні етнічних психічних підвалин І. Мірчука та В. Янева. З огляду на це, літературознавче осмислення естетично-світоглядної специфіки Шевченкових переспівів Давидових псалмів не втрачає своєї наукової актуальности і належить до аналітично перспективних напрямів сучасного шевченкознавства. Водночас варто пам'ятати й про методологічне застереження Є. Сверстюка, згідно з яким, не на всі прояви творчого поетового генія можна „наводити фокус логічної аналізи", бо в поодиноких випадках вона інтерпретаційно безсила.
Історико-біографічного фактажу, що ілюструє періодично послідовне звернення Тараса Шевченка до сакральних біблійних текстів, є вдосталь, аби не спиняти тривалішої уваги на потвердженні численних прикладів Кобзаревого вчитування у „зримії тії скрижалі" богонатхненної вічної книги, а цілком прийняти методологічно узагальнену репліку Ю. Шевельова: „Постійне, ненастанне зацікавлення, – навіть не зацікавлення Біблією, а занурення до неї – річ відома, воно знаходить своє потвердження в численних [... ] поезіях Шевченка, в його листах і Журналі..."
Однак значно важливішим видається з'ясування мотиваційних структур апеляції до поетичної риторики Святого Письма. Можна погодитись з твердженнями М. Тершаковця, що Шевченко звертався до переспівів псалмів у найвищій точці певної лінії своєї творчости. Вперше це було в період „трьох літ": „коли вичерпав усі людські засоби аргументації, – він закінчив свої історіософські міркування переспівом десяти Давидових псалмів:
1 , 1 2, 43, 52, 53, 81 , 93, 1 32, 1 3 6 , 149, не наче шукаючи найвищої інстанції, тобто Божої, висловленої устами пророка Давида". Вдруге – після повернення із заслання, коли „побачив пекло, в якому жив тоді його нарід у християнській Росії, коли він зобразив це пекло в низці віршів, він завершив зображення соціяльного, політичного та морального стану Росії знову переспівами з св. Письма".
Маючи на меті проаналізувати процес етноканонізації конкретного біблійного жанру, а саме жанру псалмів, за чітко окресленими текстами з поетового перекладацько-переспівного арсеналу, обмежимося розглядом сакрально-мистецького декалогу, тобто тих десяти пісноспівів, „екстатичний ліризм" яких наприкінці 1845 р. був перетоплений „кипучою кров'ю" Шевченкового поетичного темпераменту з урочистої старозавітної стилістики в етично освячену літургію національно-релігійної символіки. Уточнимо, що поняття „канон" і в переносному значенні зазвичай виступає семантичним відповідником концепту „мірило", під чим розуміємо не лише вузьке, церковно окреслене „правило віри, що нам передане попередниками у вірі", а дещо ширше – к певний усталений морально-світоглядний й етико-естетичний імператив.
Хрестоматійно мандрівним біографічним сюжетом, що вперше з'являється у заснованих на промовистій автопсії російськомовних повістях самого Кобзаря, а згодом повторюється чи не в кожній більш-менш об'ємній життєписній шевченкознавчій розвідці, є юнацький спогад про дякову науку. Приймаючи амбівалентність макрокосмічної символіки у поетових переспівах біблійного жанру, Є. Сверстюк риторично акцентує на неабиякій його обізнаності з текстами Святого Письма, початок якої так само виведений ще зі шкільної лектури. „У псалмах Давидових, – зазначає він, – Бог – теж неоднозначний образ: там є елемент суперечки, є сумніви й докори. Але хто з нас знає псалтир так, як знав Шевченко „ще в школі, таки в учителя дяка"? Дещо розлогіший варіянт цієї тези пропонує І. Дзюба в одному з найновіших досліджень „Тарас Шевченко: Життя і творчість" (2008). Він слушно зауважує, що „Шевченко читав дещо з псалмів ще в часи навчання у дяків, читав і переспіви Григорія Сковороди, і ці глибокі дитячі враження великою мірою визначили його духовний світ, а почасти поетичний темперамент і навіть лексику".
Щоправда, І. Франко ще на початку минулого століття, розбираючи критичну розвідку В. Щурата, висловив певні сумніви у цілковитій справедливості такого підходу з огляду на його наукову ризикованість. „Робити висновки, – пише він у статті „Шевченко і критики", – на підставі того, що поет учився читати на Псалтирі, а вивчившись і пробуваючи в дяка (досить коротко), ходив читати Псалтир до мерців – на наш погляд абсолютно не можна. Є між нами старші люди, які тут, у Галичині, переходили також подібну школу: вчилися на Псалтирі, ходили його читати до мерців і нічого не розуміли, як ми знаємо від них самих. А що люди тішилися їх гарним читанням, се також не доказ: люди слухають читання тому, бо Святе Письмо, але не тому що розуміють читане". Врешті, власне цей втаємничено-оратор-ський аспект псалмо-декламаторського мистецтва увиразнив і сам Шевченко в повісті „Княгиня": „Я знал почти всю Псалтырь наизусть, – пригадував він, – и читал ее, как говорили слушатели мои, выразительно, т[о] е[сть] громко. Вследствие такого моего досужества не был в селе похоронен ни один покойник, над которым бы не прочитал Псалтыри".
Тарас Шевченко. Псалми Давидові. Петербург, 1860 р.
Зауважимо, що, за свідчення ми авторитетного Кобзаревого біографа П. Зайцева, „у сільських церковних метриках тих часів, у рубриках про смерть, найзвичайніша річ – записи такого змісту, як „умеръ отъ побоевъ прикащика" або „умеръ от наказанія розгами..." Отож сповнення функціональних обов'язків дяківського сану у закріпаченому селі, крім міцного мнемонічного засвоєння псалмового репертуару, ознаменувалося ще й нагромадженням чи не всуціль морально негативного досвіду від зіткнення з проявами соціяльної жорстокости й національного гноблення, які призводили до людського трагізму, що ними була перенасичена тодішня суспільно-побутова мапа України.
Титульна сторінка видання Івана Власовського „Образ Т. Шевченка в світлі релігійної думки". Ню-Йорк, 1961 р.
Своєрідне оприявнення доволі невтішних споминів з дитинства відбулося у часі чергової подорожі Україною 1845 р., восени якого Шевченко й вичерпав, на думку М. Тершаковця, „усі людські засоби аргументації" і максимально наблизився до потреби творчо використати поетико-символічні ресурси Святого Письма. Нагадаємо, що перелік цих „усіх людських аргументаційних засобів" справді вражає, бо безпосередньо напередодні переспіву Давидових псалмів він за якихось два місяці написав такі твори, як „Єретик", „Сліпий", „Великий льох," „Стоїть в селі Суботові", „Наймичка", „Кавказ", „І мертвим, і живим...", „Холодний Яр". До того ж, варто погодитися із заувагами Є. Сверстюка, що „мотив відповідальності за провини історичні й особисті", який є наскрізним у перелічених ліро-епічних маніфестаціях періоду „трьох літ" – „це теж біблійний мотив". Однак цю релігійну імпліцитність могли виявити лише інтелектуально спроможні особистості, а більшість сучасних поетові пересічних співгромадян потребувала набагато прозорішої ілюстрації релігійних почувань, попри те, що за етнопсихологічними спостереженнями М. Костомарова в них наявне „міцне почуття Божої всеприсутності, душевна скруха, внутрішня розмова з Богом, тайне думання про Божу волю над собою, сердечний порив у світ недовідомого, таємного, радісного..." Таким чином, доволі інертна рецепція сучасниками історико-викривальних Шевченкових настанов. Надто стримана їх реакція різними голосами, ширяння „над Великим льохом у Чигрині, над тінню Яна Гуса в Празі, над Кавказом, кров'ю политим, над мертвими і живими, і ненарожденними земляками в Україні і не в Україні, над хатою наймички, яка не має права назватися матір'ю свого сина" спричинилися до того, що поет „відчув себе покликаним читати народу Божії глаголи", бо саме „від них іде дух і усвідомлення вищої місії слова, здатного з Божою допомогою змінити світ.
Молюсь, Господи, внуши їм Уст моїх глаголи".
Передшевченківська традиція інтертекстуального засвоєння символічної структури та специфічної ритмомелодики Давидових піснеспівів сягає своїми коренями у княжі часи. Зокрема, псалми були хлібом насущним для великого письменника українського середньовіччя, князя Володимира Мономаха, який широко включив їх у свої тексти. У його „Повчанні" містяться цитати з таких псалмів: 41, 55, 58, 62, 32...", а імперативна тональність цієї яскравої середньовічної пам'ятки скерована на утвердженян базових етноетичних засад звичаєвої традиції, як-от у такій поведінковій настанові: „Більше усього убогих не забувайте, а скільки можете, годуйте їх і за права вдовиці піклуйтеся самі". Згодом, уже в XVIII ст. зерна біблійної істини щедро проросли у поетичному ландшафті „Саду божественних пісень" Григорія Сковороди, певна стилістична віддаленість більшої частини їх від живої народної мови зашкодила загальному поширенню їх та достатньо ефективному впливу на структурування новітнього етноестетичного канону. Проте потужна гравітація абсолютно неординарного на той час „мисленного древа" цього видатного філософа максимально наблизила його світоглядну систему до релігійних стратегій Кобзаря, а відтак, як цілком переконливо доводить Б. Криса, Т. Шевченко йшов до Сковороди як „до узагальненого досвіду тієї національної свідомості, яка формувалася протягом XVI-XVIII століть". Цікаве й те, що майже у той самий час, коли Шевченко у В'юнищах переспівує поетичні одкровення біблійного царя Давида, в Галичині провідний будитель національного відродження Маркіян Шашкевич творить живою народною мовою власні оригінальні тексти релігійно-речитативного характеру, стилізуючи їх цілком у дусі канонічного богогласного Псалтиря. У „Псалмах Русланових" – саме так назвав поет свій сакральний триптих, пронумерований не арабськими цифрами, а церковнослов'янськими літерами, – домінує християнська ідея одвічної Богоприсутности у людському житті, адже Бог – це „Той, що велів Нічому зродити світи, величноє сонце и місяць и тми звізд, що велів темноті перекинутися в світло, з которого долоні сверкнули огні і вдарили води, котрого невидиме око видит гадки душ наших, которий спряг собою безначаток і безконец, которого сердце всіму світу сердце, а воля гаразд всіх віков і всіх сторон щастія". На думку Л. Сеника, одним зі стимулів до творення псалмів було Шашкевичеве священицьке покликання, а його оригінальні твори свідчать про „глибоке мислення поета в руслі християнської релігії та філософії".
Обкладинка видання Дмитра Бучинського „Християнсько-філософська думка Т. Г. Шевченка". Лондон; Мадрід, 1962 р.
Дещо іншим світоглядним форматом прикметна Шевченкова потреба актуалізації старозавітного художньо-молитовного космосу, що виникла у нього після написання викривально вільнодумних ліро-епічних шедеврів, зокрема поем „Єретик" і „Кавказ", „огнисті інвективи" яких оголили гіперчутливий релігійний нерв Кобзаря, оприявнили його неперебутній пророчий дар та продемонстрували тривогу за „богопокинутість людства, що невдовзі стане однією з головних тем європейської філософії". У цих творах Шевченко безжально десакралізує та безкомпромісно демаскує псевдонабожність католицького церковного кліру й прислужницьку політику російського офіційного православ'я. Творче переосмислення при цьому яскравих постатей з чеської середньовічної історії та періоду визвольної героїки кавказьких етнічних спільнот утвердило Д. Чижевського в переконанні, що „Шевченко має перед собою зовсім не якусь одностайну, єдину „релігію", „релігійність", про яку всюди йде мова, та не єдине „християнство" або „грецько-православну церкву", а складний комплекс історично, національно та культурно різноманітних явищ та різнорідних індивідуальних переживань..." Саме крізь призму цієї особистісної емоційности поет пропускає і лжехристиянські діяння візантійської православної братії, яка без особливих докорів сумління дарує Господові „З пожару вкрадений покров", і гріховні походеньки біблійного царя Давида, що „...дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі". Своєрідним кульмінаційним вибухом власного релігійного неспокою є до певної міри єретична Шевченкова риторика:
Коли одпочити
Ляжеш, Боже, утомлений?
І нам даси жити!
Зауважимо водночас, що процитовані рядки не мають жодної атеїстичної конотації, а лише засвідчують: „Шевченко, мабуть, єдиний поет, який так постійно і нетерпляче „навертав" Бога до життя, а життя до Бога". На особливий характер Кобзаревої релігійности вказував і С. Смаль-Стоцький, пишучи, що поет „знає один етичний закон правдивої релігії, який прикладає до всіх людських діл, – закон безмежної любові, закон абсолютної, чистої, живої Правди-Істини і Правди-Справедливості. Любов і Правда – це його Бог, якому він поклоняється, вважаючи все інше за брехню. Не з правдивим Богом веде він війну, не проти Христа підіймає Шевченко бунт, а проти пофальшованого, лицемірного християнства, що сталося посміховищем науки Христової, що наказує бити поклони „за кражу, за війну, за кров". За таку етику Христос не розпинався на хресті, той Христос, що перед ним б'є поклони Шевченко".
Титульна сторінка видання Митрополита Іларіона „Релігійність Тараса Шевченка". Вінніпег, 1964 р.
Важливим етно-канонізаційним моментом Шевченкового звернення до хвалебної та молитовної аури старозавітного Псалтиря стало те, що в псалмах він немовби шукав підтвердження своєї правоти і своєї зваги говорити з Богом про долю свого народу, як це робили біблійні псаломоспівці. „Шевченкова „правда серця", – наголошують сучасні шевченкознавці, – його любов до людини, зболене співчуття покривдженим і неприйняття жорстокості неправедних „сильних", фарисейства тих, хто свій соціальний егоїзм ховав за високоумними словесами, – все це творило той стан духу, в якому можна було піднятися на рівень отого особистого звертання до Бога, що в псалмах, і зробити його своїм власним".
Аналіз художньої структури всіх десяти „псалмів Тарасових" засвідчує, що автор мінімально відходить від тексту оригіналу, яким для нього слугували очевидно церковнослов'янські варіянти Святого Письма. У пошуку генетичних коренів та джерельної праоснови Шевченкових переспівів І. Дзюба констатує: „В його час не було ще перекладів Біблії українською новолітературною мовою; Житомирська Євангелія 1571 року, староукраїнською книжною мовою, не була йому знайома; користувався він російськими виданнями, що зберігали стилістику церковнослов'янської мови". Згадуючи про Житомирську Євангелію, відому в науковій літературі як Волинська Євангелія, яка є пізнішою версією Пересопницької пам'ятки і містить лише новозавітні тексти, вчений очевидно дає зрозуміти, що це джерело могло би стати загальнолексичним орієнтиром уживання поетичної образности чи типової біблійної метафорики. Адже саме „Шевченкові довелося творити високий патетичний стиль нової літературної мови (якого не було до нього і в романтиків), беручи староукраїнізми з літописів, із „Слова о полку Ігоревім", народних релігійних співів, кантів, колядок та українізуючи церковнослов'янські біблеїзми, вводячи їх в українські синтаксичні конструкції, „асимілюючи" морфологічно, максимально використовуючи можливості українського словотворення".
Обкладинка видання Володимира Домашовця „Псалми Давидові в поетичних творах Т. Шевченка". Оттава, 1992 р.
За внутрішньожанровою класифікацією Шевченко здійснив переспів одного: благального (ляментального) псалма (43), двох подячних чи псалмів-гимнів (136, 149) та семи піснеспівів історично-повчального характеру (1, 16, 52, 53, 81, 93, 132). З художньо-естетичного погляду на особливу увагу заслуговують тексти 43 та три останні – 132, 136, 149. Спостерігаючи за мораль ним виродженням і духовною ледачістю як неспростовними національними гріхами своїх сучасників, поет бачить у цьому основну причину втрати покровительства небесного Творця, кий, кажучи його словами:
Покинув нас на сміх людям, В наругу сусідям, Покинув нас,
яко в притчу Нерозумним людям. І кивають, сміючися,
На нас головами, І всякий день перед нами Стид наш перед нами.
Водночас соціокультурна настроєність переспівів має певну оптимістичну запрограмованість і скерована на утвердження віри у те, що морально-етичний консерватизм української нації об'єднає її представників у майбутньому спільному молитовному зверненні до Бога. А тому поет спершу потерпає від смиренної, внутрішньої самотности:
Помолюся Господеві Серцем одиноким
І на злих моїх погляну Незлим моїм оком,
а в кінцевій редакції останнього, 149-го переспіву тріумфально торжествує:
Псалом новий Господеві І новую славу
Воспоєм честним собором Серцем нелукавим.
Своєрідною вершиною, мистецьким пуантом процесу етноканонізації біблійних глорифікаційних од та панегіриків став справді Шевченків псалом, що в оригіналі не має назви, ані нумерації, а названий „Заповітом" у посмертному виданні „Кобзаря" 1867 р. У своєму „Заповіті" Тарас Шевченко піднімається на найвищий щабель національно-релігійного одкровення „А до того Я не знаю Бога". Найвлучнішу оцінку цієї концептуальної максими здійснив з особливо відточеним історіософським чуттям Є. Сверстюк: „То не випадкові слова, навіть не слова – то містичне відчуття невимовної правди. Та пуповина, якою Шевченко зв'язаний з Україною, стала його єством, й розірвати її неможливо". І цей містичний зв'язок Шевченко міцно вкорінював високим поетичним авторитетом Біблійних псалмів – спочатку побожно прочитаних над вічним сном мертвих односельчан, а згодом мистецьки переспіваних добірною українською літературною мовою для живих і ненарожденних земляків своїх та грядущих поколінь.
Ярослав ГАРАСИМ