УКРАЇНСЬКІ ТЕАТРИ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ЮРІЯ КОНОНЕВА (30-ті роки XX ст.)

„Намножилася останніми роками ціла грома­да приватних театральних труп, і в Галичині, і на Волині, й на Буковині, н[а] пр[иклад]: Театр ім. М. Старицького, Когутяка, Карабиневича, „Ве­селка", „Заграва", „Відродження" і ин.,— характе­ризував у 1934 році історик театру Степан Чарнецький критичну неконтрольовану культурну ситуацію на західноукраїнських землях у 1920-1930-х рр. і гірко зауважував: „Одне слово — „Гей, розбрелося ти, українське горе." А 1937 р. серед майже двох десятків „другопланових" українських мандрівних театрів міжвоєнної Польщі С. Чарнецький згадував і „Театр Юрка Кононева", який „.з молодим гуртом акторів (відомий наддніпрянський актор Чугай), з історичним і по­бутовим репертуаром об'їздить містечка і села".

Старшина Армії УНР, визнач­ний діяч українського театраль­ного мистецтва, громадський діяч Юрій Кононів народився 7 (24) квітня 1895 р. в Києві у родині полковника 129-го Бессарабсько­го полку російської армії Миколи Кононева (з 1906 р. у відставці) та Олександри, у дівоцтві Федо­рович (пізніше всю родину зни­щили більшовики). Початкову освіту здобув у Волинській духовній школі у м. Житомирі, 1912 р. закінчив 5-ту гімназію у Києві. 1914 р. вступив на рік у 33-тю бригаду артилерії, у травні 1915 р. закінчив „Миколаївське артилерійське учили­ще" з ранґом офіцера і продовжував службу у складі важкої артилерії. У грудні 1916 р. був по­ранений на північному фронті біля м. Двинська (нині — м. Даугавпілс, Латвія). Пройшов повний курс військової адміністрації, і здобуті навики пізніше допомагали йому вести адміністративні справи українських культурних установ. У 1918-1920-х рр. був сотником 2-ї Батареї 1-го важко-гарматного Запорізького полку Армії УНР (коротко у 1919 р. полк воював у лавах УГА). Після по­разки українських національно-визвольних змагань перебував у таборах інтернованих у Польщі: Пикуличі, Вадовиці, Щипьорно (1920-1923).

У сезоні 1923/1924 р. Ю. Кононів дебютував як актор в аматорсь­кому театрі Драматичного това­риства ім. М. Садовського, яке діяло у таборі Щипьорно. Після звільнення того самого року з табо­ру працював у різних мандрівних українських театрах. Дебют на професійній сцені відбувся 1924 р. у трупі Миколи Айдарова (офіційно ще з початку 1922 р. колектив називався Український театр „Відродження" під арти­стичним проводом М. Айдарова). 1929 р. Ю. Кононів як артист був у складі Українського театру Івана Когутяка, а в сезоні 1930/1931 р. він уже працю­вав в Українському театрі Панаса Карабіневича.

1931 р. прізвище Ю. Кононева паралельно фіґурує і як працівника Українського Подільського театру (був директором), і як адміністративного керівника трупи Кооперативу „Український театр" у Львові (тобто протегованого Кооперативом Українського народного театру ім. І. Тобілевича). Такий факт для Польщі міжвоєнного періоду не поодинокий: театральні діячі могли мати по кілька ліцензій на театральну діяльність (міністерську, воєводську), могли працювати в одному театрі, а свою ліцензію позичати (неофіційно здавати в оренду) іншому колективові... Український По­дільський театр у жовтні 1931 р. складався із 16 осіб, мав власний концертний оркестр (кер. муз. час­тини — І. Кащинець), у репертуарі переважно — другосортні драматичні твори „Зрада" О. Южина-Сумбатова, „Старички і дівчата", „Плач Ізраїля" і „Танок Венери" С. Бєлої, „Церковна миша" Л. Фодора, „Жінка-вампір" („Чорт-жінка" К. Шенгера?), „Ревія" („Веселий вечір"), готували: „Козацьке сватання" (автор невідомий) та „Жидівський розвід" Л. Суходольського. (Ю. Кононів працю­вав як актор і, вочевидь, як режи­сер.) Цей колектив (як і подібний до нього Український Подільський театр під керівництвом П. Карабіневича 1929 р.), швидко роз­пався, а Ю. Кононів, напевно, далі вже працював у мандрівному Українському народному театрі ім. І. Тобілевича під патронатом Кооперативу „Український театр" у Львові.

З 20 квітня 1932 р. Ю. Кононів став адміністратором Українсько­го театру, який створений у вересні 1931 р., а з 1 листопада 1931 р. називався „Заграва" і був під мистецьким керівництвом О. Степового. Уже в травні 1932 р. Ю. Кононів разом із О. Степовим і Л. Кемпе входить до тричленної управи цього кооперативного теа­тру. З 1934 р. — в Українському театрі „Веселка" під керівницт­вом наддніпрянця О. Тимченка (режисерські постави Ю. Кононева — комедії, зокрема і „Старички і дівчата" С. Бє­лої в перекладі з російської). Навесні 1935 р. разом із дружиною Іванною Кононів (у дівоцтві Кочій; одружилися 1935 р.) — в Українському театрі Івана Когутяка, від якого згодом відкололася гру­па артистів і створила-відновила Український на­родний театр „Промінь" під керівництвом Миколи Комаровського. Ю. Кононів був адміністратором та власником театральної ліцензії і в першому, а потім і в другому колективі.

„Структура й організація українського манд­рівного театру на території Польщі мала правну норму, відому під назвою „концесія". Щоб про­вадити театр, потрібно було мати концесію, яку видавало Міністерство Внутрішніх Справ. [...] Концесіонера титулували директором, і його ім'я на афішах давало назву театрові, наприклад: театр Ю. Кононева, О. Залевського, І. Городничого, Н. Бойко й ін. [...] Ансамбль складався з 18-35 осіб, був пливкий, бо актори часто переходили з одного театру до другого",— писав у спогадах галиць­кий актор, рідний брат „березільця" Олександра Сердюка — Василь Сердюк.

А один із польських урядовців у своєму звіті принцип організації мандрівного українського теа­тру пояснював так: „Цей колектив (іншої назви не можна вжити) не є ані това­риством, ані кооперативом, ані спілкою, а лише чимсь на зразок дружньої „компанії" людей, які постійно „тримаються купи" і по­слуговуються назвою як цілістю: „Театр ім. Тобілевича". Інша трупа вживає назву: „Заграва", інша інакше: „Дніпро" і т. д. Але концесію має фізична особа (Волощук, Карабіневич, Кононів, Сарамаґа та ін.) або ж юридична особа — „Кооператив Український Театр". Відкинувши скептичний тон цього повідомлення, можна собі уявити цілком реальну кар­тину з усіма мінусами, а водночас і з перевагами такого злютованого „братства однодумців" (якщо, звісно, їх об'єднує мистецький керівник). Головний художник Українського державного драма­тичного театру ім. І. Франка у Станиславові (тепер — м. Івано-Франківськ) 1939-1941 рр. Ярослав Лукавецький, тісно пов'я­заний із Ю. Кононевим та його театрами, наголошував: „Хочу нагадати, що атмосфера роботи в галицьких теа­трах до 1939 р. була дуже творча і жертовна. В театр люди йшли з великим покликанням і висо­кою національною свідомістю. Це були справжні патріоти, професіонали, які творили щирість і духовність".

Український театр під керівництвом Юрія Ко­нонева — перша приватна трупа, яка мала його ім'я — постав у 1935 р. У вересні-жовтні колектив складався із 18 осіб, у репертуарі мав такі вистави: „Страшна помста" С. Черкасенка (за М. Гого­лем), „Наш вертеп" (мабуть, політичне ревю), „Пан Твардовський" (за Ю. І. Крашевським), „Жінка-вампір" („Чорт-жінка" К. Шенгера?), „..Чарівник з-над Дніпра..." (написано нерозбірливо.— Р. Л.)та ін. У безперервній мандрівці українськими міс­тами та селами Галичини того самого року відві­дав і Львів (гостював із 20 вересня по 10 жовтня). Щоправда, 1935 р. грав на підставі концесії Ю. Кононева й інший колектив із 17 осіб (6 із них — члени Союзу діячів українського театрального ми­стецтва). У його репертуарі: „Новий запорожець за Дунаєм" (можливо, адаптація опери С. Гулака-Артемовського), „Розкішна дівчина" Р. Бенацького, „Скамполло" Д. Ніккодемі, „Морфій" Л. Герцера, „Бешкет у раю" Ф. Арнольда та Е. Баха. З репер­туару зрозуміло, що це Український театр Й. Стадника, який працю­вав на позиченій ліцензії.

У травні 1936 р. в Українському теат­рі під дирекцією Юрія Кононева пра­цювали: Август Рабчевський, Павло Чугай — наддніпрянці, Василь Барнич, Микола Белей, Сидір Білецький, Анна Білобрам, Стефанія Богуцька, Леон Боднарчук, Гринь Гадач, Дмитро Гембатюк, Петро Гнатюк, Ми­хайло Когут, Іванна Кононів, Михай­ло Кочубей, Ілько Малецький, Василь Мартинишин, Володимир Понашій, Ольга Самарик. В іншому списку з 1936 року фіґурує лише десять акторів із попереднього складу (це свідчить про надзвичайну „плинність" кадрів): Юрій Кононів (директор), Олекса Воронів (адміністратор), Мина Березенко, Чугай Кисіль — наддніпрянці, Стефанія Базюк, Стефанія Богуцька, Леон Боднарчук, Гринь Гадач, Дмитро Гембатюк, Петро Гнатюк, Анастасія Зосанська, Іванна Кононів, Ми­хайло Кочубей, Ілько Малецький, Михайло Мандзюк, Володимир Понашій, Михайло Ходованець. (Загалом у театрі в різний час переважно було від 16 до 22 осіб.)

Репертуар театру протягом 1936 р. складав­ся зі старих побутових або ж не з найкращих нових п'єс: „Наталка Полтавка" І. Котляревсько­го, „За Немань іду" В. Александрова, „Невольник" М. Кропивницького (за Т. Шевченком), „Кума Марта" А. Шатковського, „Пан Твардовський" (за Ю. І. Крашевським), „Старички і дівчата" С. Бєлої, „Чарівник з-над Дніпра" (автор невідомий), „Ту­рецькі старости" (автор невідомий), „Жінка-вампір" („Чорт-жінка" К. Шенгера?), „Три подружжя" (автор невідомий), „Тріумф медицини" Ж. Ромена та ін. Мистецький потенціял театру того часу у звітах повітових староств оцінюється як „пересічний", „достатній" або ж, як-от: „добрий — пристосований до сільського рівня".

Показово, що протягом 1937 р. репертуарна афіша театру істотно не змінилася і була такою самою, як і поперед­нього року, хіба що додалися одна-дві драми: „Фатальна помилка" (автор невідомий), „Зруй­нування Січі" (ав­тор невідомий). А провідними „дозво­леними" жанрами залишалися ко­медія та оперета (мається на увазі етнографічно-побутова драма зі спі­вами і танцями.— Р. Л.). Такий „за­лізний репертуар" Український театр Юрія Кононева при­возив і до Львова, зокрема 4-17 лю­того 1938 року: пе­редмістя Знесіння, Клепарів, Личаків, Левандівка побачили вистави „Пан Твардовський", „Чарівник з-над Дніпра", „Зруйнування Січі", „Шукаю щастя" (автор невідомий) та „Жінка-вампір". Виступати у центрі міста театрові було не під силу ні з мис­тецьких, ні з економічних міркувань.

Зате з провінції надходили бодай невеликі, про­те позитивні відгуки. Дописувач із Великих Мостів (тепер — місто Сокальського р-ну Львівської обл.) наголошував на позитивній виховній місії цього театру: „Слід зазначити, що цей театр об'їздить теж всі більші села, в яких є відповідні театральні салі. По селах театр виставляє головно історичні п'єси". І справді, сільська публіка активно від­відувала вистави Українського театру Юрія Коно­нева. Наприклад, у серпні 1938 р. в с. Вікторів (тепер — Галицького р-ну Івано-Франківської обл.) на кожен спектакль приходили майже 100 глядачів. Показавши „Помсту Цигана" (автор не­відомий), „За Немань іду", „Жінку-вампіра" та „Чарівника з-над Дніпра", театр за чотири дні за­робив приблизно 200 злотих. (Для порівняння: провідні західноукраїнські театри, як-от: „Загра­ва", театр ім. І. Тобілевича, театр ім. М. Садовського під керівництвом П. Карабіневича — могли заробити таку суму за одну виставу.)

Відповідно колектив ледве животів і не міг по­хвалитися значними мистецькими здобутками, яскравими виставами, граючи відомі з провідних українських чи польських сцен п'єси. Проте все ж мав свою постійну, можливо, не дуже вибагли­ву глядацьку авдиторію. Директор Ю. Кононів шукав різні способи утримати трупу, ставив нові популярні драми (зокрема, із репертуару „Загра­ви" — релігійна містерія „Голгота" Г. Лужницького), залучав нових режисерів, запрошував ви­значних акторів. Найвідоміший із них, вочевидь, Павло Чугай — колишній актор київського теа­тру М. Садовського (1915-1919) і в його ж театрі на Поділлі і в Галичині (1919-1920); а також — Руського театру Товариства „Просвіта" в Ужгороді (1920-1925); 1926 р. повернувся із Чехословаччини до Галичини, працював у різних театрах, зокрема у „Новому українському театрі" П. Карабіневича, театрах І. Когутяка та ін. Упродовж 1937-1939 рр. працював у театрі Ю. Кононева і як актор, і як режисер.

У 1939 р., зокрема, про виступи театру стри­мано писали: „Гра акторів д[уже] добра. З акторів відмітити треба п. Павла Чугая та п. Романчака. Декорації, костюми та музика вдоволяючі",— розуміючи, що в умовах міжвоєнної політичної, культурної та економічної кризи колектив і так багато зробив для розвитку національного теа­трального мистецтва.

Крім того, Ю. Кононів підтримував водночас і інші театри: зокрема, у лютому 1939 р. пози­чав концесію Українському народному театрові ім. І. Котляревського під патронатом Кооперативу „Український театр" у Львові.

Об'їжджаючи невеликі українські міста і села Галичини (які зазвичай поважніші театри оми­нали), Український театр під дирекцією Юрія Кононева все ж виконував певну культурно-просвітницьку і розважальну функцію, був приста­новищем для низки безробітних політеміґрантів із Наддніпрянщини, для багатьох галичан, позбавле­них поляками можливости реалізуватися в інших сферах. Також це була, хай рутинна, а проте таки своєрідна театральна школа для творчої молоді, з якої вийшли нерутинні визначні актори, зокрема й заслужена артистка України Оксана Затварська, яка донині з вдячністю згадує цей театр.

1939 р. трупу Ю. Кононева разом із акторами театрів І. Когутяка, Р. Войтовича, С. Крижанівського, Я. Стадника та іншими було об'єднано в один Український державний драматичний театр ім. І. Франка у Станиславові. У 1942-1944 рр. цей театр відновився як Український театр ім. І. Франка у Станиславові та був одним із най­кращих театрів Галичини. Ю. Кононів разом із дружиною працювали у цих колективах (1941 р. був нетривало директором до евакуації 1944 р. (Краків-Відень-Ляндек). У таборі переселенців Ляндека (Тіроль, Австрія) співпрацювали із „березільцями" Й. Гірняком та О. Добровольською, Ю. Кононів очолював Український музично-драматичний театр в 1945-1947 роках (працював також і як актор). У грудні 1949 р. переїхав із дру­жиною до США, у м. Нью-Арк, штат Нью-Джерсі. Того самого року, коли було створено американську філію молодіжної організації Спілка української молоді, Ю. Кононів став адміністратором Оселі СУМ в Елленвілі (США), до того ж керував разом із дружиною аматорським дитячим театром при цьому осередку, очолював 1-й відділ громадсько-політичної організації — Організація оборони чо­тирьох свобід україни в Ірвінгтоні. 1954 р. ство­рив приватний „Ансамбль легкого жанру". 1971 р. Ю. Кононів став першим головою відновленого Об'єднання митців української сцени, від 1973 року — голова контрольної комісії цього об'єднання і голова Видавничої комісії монументального ви­дання з історії українського театру „Наш театр: Книга діячів українського театрального мистецт­ва" (т. І, 1975; т. II, 1992). Помер 27 грудня 1974 р., похований на українському цвинтарі-пантеоні у м. Сауз-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі, США).

Роман ЛАВРЕНТІЙ