АПОСТОЛ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ (200 років від народження Маркіяна Шашкевича)

Природа імен-метафор наших великих письмен­ників, здається, не містить нічого загадкового. Шевченко — Кобзар, Франко — Каменяр, Леся Українка — Співачка Досвітніх Вогнів, Квітка — Ломикамінь... Маркіяна Шашкевича називаємо Будителем...

Михайло Коцюбинський у спогадах про І. Фран­ка зазначає, що, працюючи над поемою „Мойсей", той „плів сіті мов бідний апостол..."

У промові на науковій академії „в ювілей від­родження русько-української літератури" (1898) Наталія Кобринська сказала: „В Га­личині перший Маркіян Шашкевич ударив палицею Мойсея у зледенілу скалу зціплених народних чувств. І бризнула струя живого слова і живої народної літератури".

Реінкарнація Маркіяна Шашкевича у символ гали­цького національного відро­дження, розпочавшись через півстоліття після його смерти, остаточно формується у часі відзначення 100-річчя від народження (1911) і відтак триває протягом усього ХХ століття.

У надгробному слові „Твер­дне криця душ наших" (1943) митрополит Йосиф Сліпий так охарактеризував Маркіяна Шашкевича на початках його великої національної місії: „Своїм запалом і глибоким переконанням він з'єднував собі всіх, будив у них духа і захоплення для високих поривів. Очі світилися, мов іскри, і лице сяло надхненням, чоло морщило­ся і набирало грізної поваги, коли молодий апостол став проповідувати свої ідеї..."

Духовна місія Шашкевича на початку 60-х рр. ХХ ст. трактується у планетарному, космічному вимірі:

На сповідь йде до Маркіяна,

За нами космонавт прийде.

(Іван Драч)

До слова сказати, реальний космонавт справ­ді поклав квіти до могили Шашкевича на Личаківському цвинтарі у Львові, однак цей епізод залишився тільки історичним фактом, не спри­чинився (або мало спричинився) до усвідомлення „слова і діла Шашкевича", усієї „Руської трійці" та її послідовників як живої, актуальної державо­творчої сили в умовах післярадянської дійсности. Але її парадокси, здається, вже нікого не шокують своїми цинічними викликами багатовіковій історії боротьби за державну неза­лежність України.

І саме це спонукає нас сьогодні повернутися облич­чям до реальности, згадати одну з передумов духовного „спротиву" — перечитаймо М. Шашкевича „Передслів'я" до альманаху „Русалка Дністровая": „Судило нам ся посліднім бути. Бо коли другі слов'яни верха ся дохаплюють і єстли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти..."Підставмо замість слов'яни слово народи, країни або дер­жави і отримаємо адекват­не відображення української дійсности! Але якщо подібно адаптувати подальший текст, то Маркіянові думки і візії виявляться суголосними не лише літературній дійсності напередодні відзначення 20-річчя проголошення дер­жавної незалежности Украї­ни.

Виникає запитання: навіщо нам „прослава" (про культ уже не йдеться) загальновизнаного класика, 200-літній ювілей якого уже відзначається (прав­да, якось не по-державному скромно)?

Ця велика дата для европейської співдружносте надзвичайно важлива. Як і пошановані нещодавно 200-літні ювілеї Миколи Гоголя і Юліуша Словаць­кого та очікуваний — через три роки — ювілей Тараса Шевченка...

Великим ювілеям, як правило, передує поваж­ний підсумок досягнутого в галузях, дотичних культури насамперед. Не буду торкатися сфери шашкевичезнавства — з одного боку, устабільненої, з другого — такої, що потребує оновлення, пере­оцінки деяких недавніх „цінностей".

Літературне краєзнавство, музейництво — тема цікава і перспективна. Образотворча Шашкевичіяна — багатий і вдячний матеріял, хоч би з огляду на те, як упродовж століття ми, українці, намагаємося у „позиченому лиці" Шашкевича відчути автентичне. У моєму розумінні шашкевичівська автентика не має нічого спільного з найдосконалішим портретним зображенням.

Мовиться про духовно-інтелектуальну сутність, котру сучасники вміли „прочитувати" у зовні малопомітній, навіть непоказній людині. У своїх спогадах побратим, учасник „Руської трійці" Яків Головацький пише: „Mapкіян був чоловік серед­нього зросту, щуплий, але меткий, волосє ясно-русе, очі сині, тужнії, носик невеличкий, кінчастий, лице худощаве: виражало якусь тугу і болість. Сам був м'якого, доброго серця, в товаристві дотепний і забавний, показував себе веселим і шаловливим. Лиш коли розговорився за русчину, народність, за рідний язик, родиму словесність і пр., тоді показа­лася вся сильна душа єго, котра в тім слабовитім тілі жила, очі блиснули живостю і якимсь святим вотхновенєм, чоло трохи приморщилося і лице набрало якоїсь грізної поваги; говорив сердечно, сильно переконував, бо му з серця ішло..."

А особливо прихильний до друга Микола Устиянович (йому випаде честь 1848 р. виголо­шувати палке слово на „Соборі руських уче­них", де буде згадано і Шевченка, і Шашкевича) у посмертній присвяті Шашкевичу так визначає його патріотичну місію:

Ніт Маркіяна, молод-соловія,

Пророка чести, слави передтечі.

О, Маркіяне, небесний звістуне!

Офіційна дата початку Шашкевичевої місії — 1834 р., коли він першим у семінарії виголосив промову українською мовою. За його прикладом так вчинило ще кілька семінаристів. Як дослідив К. Студинський, протягом восьми років (1834— 1842) відбулося 56 виступів. З них українською — чотири, латинською — 19, решта 34 — польською і німецькою мовами. Кількісний вимір, звичайно, відображує загальну ситуацію в семінарському середовищі, ба, в найближчому оточенні „Руської трійці"! Було домовлено, що М. Шашкевич і ще два „питомці" одночасно виголосять проповіді українською в трьох церквах одночасно. Він гідно витримав і це випробування: виголосив проповідь у соборі св. Юра українською мовою.

Подальшу організаційну, видавничу, творчу і душпастирську діяльність Маркіяна Шашкевича слід сприймати як відпорну до адміністративних обмежень, ідеологічних перешкод, політичних переслідувань і просто житейських злигоднів.

Публічні апелювання М. Шашкевича (а до них, безперечно, входять і його віршована промо­ва „Радость галичан", і душпастирські проповіді, виголошені у парафіях у Гумниськах, Нестаничах та Новосілках) документують тогочасну епоху не описово-зображальним способом, а засобами ак­тивного протистояння, діяльної непокори, рішучого неприйняття задушливої атмосфери у монархії. Усім душевним станом молодої людини впливав на радикалізацію настроїв, на нову мотивацію патріотичної поведінки серед молоді, духівництва і селянства.

Маркіян Шашкевич — і це чітко підтверджують його сучасники,— належав до людей діяльних, послідовних і непоступливих. Не скористав­ся моделлю поведінки, котру накидала йому влада — починаючи з кабінету ректора семінарії і закінчуючи найвищими урядовими покоями Відня. Всупереч власній волі, він стає „героєм" багатоходової політичної комбінації, вибудованої навколо його псевдоніма „Руслан" (тлумачено­го як „Rutland" —„Росія"). Його переслідують губерніяльна адміністрація, ректорат семінарії, митрополича консисторія. На підставі доносів йому приписують співпрацю з агентурою царської Росії (і відповідно гонорари сріблом, нібито отримувані в Бродах); на нього готують замах... Його видавничі починання (до „Русалки Дністрової") закінчуються нищівними поразками.

Сама ж „Русалка Дністровая" на довгі роки стає об'єктом цензорського та адміністративного переслідування.

Надто багато вичитало з її сторінок „недрем­не око", і можливо, саме те, що відчув у збірці І. Франко: „...головне враження, яке вона [„Русалка Дністровая"] робить на нас, се якесь неясне, а сильне чуття, ніжне й інстинктове, як чуття ди­тини, котра рветься на волю силою вроджено­го потягу, не арґументуючи, не роздумуючи, не понимаючи навіть докладно, як виглядає та воля [Тут і далі курсив автора]. Се ніжне чуття, мов запах лугів напровесні, обхватує кожного читателя „Русалки", в нім лежить її найбільша вартість... „Русалка" — се немов один неясний прорив чуття людського серед за­гального затупіння та одичіння. Се її най­більша, найреволюційніша ціха".

Багатогранна діяль­ність Маркіяна Шашкевича — організацій­на, богословська, видав­нича, наукова, творча, перекладацька, просвіт­ницька, душпастирська — взаємообумовлена і взаємопов'язана. Шашкевич, можна ска­зати, з'явився вчас­но і, як мовиться, на своєму місці. Він сформував унікальну за змістом і формою міцну та витончену конструкцію-універсум національно-патріотичних, духовно-культурних вартощів.

Серцевиною універсуму М. Шашкевича є україноцентризм, глибоко закорінений у національній свідомості, історії, мові; він відлунює у „строї народної пісні" („Хмельницького обступленіє Льво­ва"), фіґурує в батальних сценах, виринає в уяв­ному степовому пейзажі, радістю розливається в листах до близьких людей (наприклад, у зв'язку з прочитанням альманаху „Ластівка" Є. Гребінки).

Нещодавно оприлюднено ще один аспект цього універсуму — науково-популярний. Ідеться про рукопис статті М. Шашкевича „Русини" німецькою мовою*. Починається стаття характерним пояснен­ням: „Русини — головний народ Східної Європи..." Далі — етнографічна характеристика: „Русини є слов'янського походження, і з-поміж усіх слов'ян цей народ, мабуть, єдиний зберіг в чистоті, повноті і молодечій силі первісну подобу. Від середини Галичини геть за Дон аж до Кавказу, від Тиси, Карпат і Чорного моря до Литви знайдеш ту саму мову, ті самі народні вірування, ті самі звичаї і об­ряди, те саме життя і серце, ту саму душу, отже, один і той самий народ, лише під різними іменами (русинів, червонорусів, малоросів, козаків). У своїй народній мові свою батьківщину вони називають Руссю, а себе русинами. За даними статистики їх налічується до 14 мільйонів (воістину благословен­на дочка величної матери Слов'янщини!), з яких близько 3 мільйонів обабіч Карпат".

Подальша інформація містить відчутний емоційний заряд, такий характерний для ав­тора полемічної брошури „Азбука і Abecadlo": „Несправедливо русинів у Галичині під назвою поляків, а тих, що живуть над Дніпром, під на­звою великоросів або, як їх називають по-руськи, московитів зараховують [до цих націй]. Бо, незва­жаючи на належність до загальнослов'янського го­ловного типу, ця нація має свої безсумнівні особливі прикмети в мові і характері, які відрізняють її як від поляків, так і від великоросів настільки, що вважаю своїм обов'язком поділити думку тих, що за подібністю мови поляків і великоросів вважають ближчими, ніж котру-небудь із цих націй до русинів..."

Це твердження є філологічною і полі­тичною водночас мак­симою, оскільки своїм вістрям спрямоване проти асиміляторів українства: в Галичи­ні — полонізаторів і підкупних москвофілів, у Наддніпрянщині — російських шовіністів.

Поетичне світобачення М. Шашкевича роз­кривається в трьох іпостасях: історико-героїчній, реалістично-побутовій і лірико-філософській. Зви­чайно, цей поділ — умовний, бо такі речі, як,—

Руська мати нас родила,

Руська мати нас пошлюбила,

Руська мати нас повила,

Чомуж мова єй не мила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?

мають ознаки риторичні, публіцистичні, сказати б, „казальницькі". Обидва твори,— лише фраґменти (Я. Головацький стверджує, що перший починав­ся рядком „Вздовж, впоперек зійди світом..."). „Ре­конструювати" втрачене можна лише в розумінні можливої реакції тих, кому ці звернення були адресовані. Але цінність цих архітворів у тому, що вони звертаються і до наших сердець, до нашо­го сумління, нагадуючи шедеври античности, що хоч і дійшли в уламках, чарують і чаруватимуть своєю витонченою досконалістю!

Новаторство Шашкевича в нашій літературі часто пояснюють його першенством у жанрах, видавничій практиці (автор перших сонетів, один із перших перекладачів „Слова", ініціятор першої „Читанки")... Доведено, що тематика й стилістика Будителя мають новітній, сказати б, модерний характер. Однак певна „зацикленість" деяких дослідників на життєвих поневіряннях і туж­ливих настроях видатного лірика, якоюсь мірою відвертають читацьку увагу від Шашкевичевого „поетичного космізму" — рідкісного як на його добу, унікального явища.

Так, у сонеті „До ***" М. Шашкевич висловлює не лише вузькоособистий, а й значно ширший ім­ператив:

Мисль піднебесну двигчи в самом собі,

Душу в природи безвісти занести,

Гадкою крепков тьми світа розмести,

Житя кончини подружити обі;

Глянути мирно, що ся діє в гробі,

К радощам вдати, істинним ся взнести,

Радость з тугою в лад миленький сплести,

Милость сосвітну пригорнути к собі.

Автор запитує: „Хто вміє?" „Хто вдасть" — і відповідає:

Ум сильний, високий,

Ум, що го вічна доброта повила,

Ум, що го красна природа зростила,

Ум, яких мало, хотя й світ широкий;

Душа, що в грудях твоїх ся з'явила,

Що мене знова з світом подружила.

Це — не єдиний зразок інтелектуального світо­бачення; у пізнішому сонеті „Сумрак вечерній" (1835) побутові негаразди „співдіють" із стихійни­ми негараздами в природі:

Там, нещасен думаю, тяжко, мов могила

Серед степу опівніч сумненько думає.

Згадка в душі печальній тужно згомотіла,

Бо сплинули радощі, як Дністер спливає!
Нависло ясне небо чорними хмарами,
Тяжкими густі бори склонились тугами,
Зойкнули дуброви й ліси застогнали.

Здавалося б, ота без­радісна картина не за­лишає жодної надії хоча б на маленьку „безхмар­ну" перспективу... Однак, заявляє ліричний герой,—

Весело ми з тов гудьбов та й з тими лісами,
Мило ми з буйним вітром , з блудними марами,
Студена тая доля к серденьку припала.

Цей оптимістичний сигнал може означати тільки одне: творчий дух поета досяг тих боже­ственних висот, які відкривали своїм народам Данте Алігієрі, Григор Нарекаці, Юліуш Словаць­кий, Тарас Шевченко...

Свідченням найбільшого, наймогутнішого твор­чого злету Маркіяна Шашкевича є його моноло­гічний триптих „Псалми Русланові". Цей архитвір, на превеликий жаль, все ще малодоступний су­часному читачеві, без сумніву, належить до шедевральних творінь української літературної кла­сики.

За жанром і стилем „Псалми" відповідають усім канонам релігійно-духовного піснеспіву світового форма­ту, а за глибинним філософсько-емо­ційним сенсом є світським віддзер­каленням духовного вибору людини: або уподібнитися най­вищому Розумові і здолати власну недосконалість, або безслідно щезнути в буденних марно­тах. Бо — „Мудрость тая світови, що вода рибі, що людям воздух, що надія серцю чоло­вічому..." Ці кате­горії — земні, кон­кретні, приступні кожному і творять тезу-арґумент, тезу-повчання.

За принципом контрастного роз'яснення ска­заного звучить різка публіцистична антитеза: „Гордиш ся, чоловіче, умом твоїм і розумом твоїм, як день світлом, забувши на сонце, як в подобі ворона павляним пірьом; гордишся і кажеш, ніт Бога, — то — й тебе ніт, — сон — єсь і мара, а твоє імя — вітер на степах України..." У цьому місці псалма вирізняється багатозначна, потужна поетична метафора — „вітер на степах України". Цей виразний, конкретно-географічний акцент у ІІ псалмі дає можливість авторові відійти від за­гального, перевести увагу на власну „поставу"; хвилюючий патріотичний монолог увиразнюється світловими ефектами: „Віра сердця мого: як Бес­кид твердо постановилась на любові; і смуток твій знидіє, а радость с ліди єго позмітає; а сумна північ буде ясним полуднем і звеселишся, а око твоє заблищит зірничкою в бурній пітьмі житя твоєго і огорнеш ся зоревою свитою тихомиря і линяєт над тобою милость Божая, бо надія із серця твого не втікла — бо хто яко Бог!"

Кредо висловлене. „Момент істини" дає авторові право гідно відповісти на загрози й виклики, на небезпеки і спокуси: „Сполошиш ми долю і про­женеш щастя, день ми споморочиш і світ ми за­паде, нуждов м'я вдариш і нашлеш ми злидні, світ ми спустіє і йме ворогувати, знидіє радость, і плач м'я огорне, туга ми ранком і вечером журба, і ніч ми несонна і горьованє с сонцем, вирвеш ми очі і душу ми вирвеш, а не возмеш милості і віри не возьмеш, а не видреш любові і віри не видреш, бо руске ми сердце тай і віра руска!" У третій частині триптиха автор зосереджує увагу на мо­ральних цінностях людини: „Хто з Богом, Бог з ним, мовлят люде наші і добре мовлят..."

Утратити причетність до Бога означає позба­вити себе найдорожчого — родинности, синівської спадкоємности і вітцівського щастя.

Завершується псалом узагальнювальним акор­дом: „Той, що велів Нічому зродити світи, величноє сонце і місяць і тми звізд, що велів темноті пере­кинутися в світло, з которого долоні сверкнули огні і вдарили води, которого невидиме око видит гадки душ наших, которий спряг собою безначаток і безконец, которого сердце всему світу сердце, а воля гаразд всіх віків і всіх сторон щастє, той с тобою, Бог с тобою".

Оте умиротворене „той з тобою, Бог з Тобою" дає відчуття гармонії, відкриває велику перспек­тиву — християнську, загальнолюдську. І загаль­ноукраїнську. Позаяк на безкрайому просторі, над котрим витає дух Господній, чітко визначено дві географічні домінанти: степи України і Карпатсь­кий Бескид...

Як відзначає Ю. Шевельов, „можемо твердити, що піонер нової української літератури в Галичині був свідомим експериментатором. Високу даючи оцінку народній мові, він у всій своїй творчості пра­цював над тим, щоб нахилити її до різних жанрів і стилів, щоб зробити її різноманітною й гнучкою, щоб виявити її многогранність і елястичність, або надати їй цих рис. Творчість Шашкевича — су­цільний доказ саме такого підходу".

Актуальними (і рятівними!) є арґументи Мар­кіяна Шашкевича на захист рідної мови і культу­ри (особливо науково-полемічний трактат „Азбука і Abecadlo", в якому знаходимо цікаве визначення літератури): „Насамперед рад би я знати, що саме нам слід розуміти під приєднанням слов'янської літератури до європейських літератур? Чи впро­вадження чужих зворотів і способів висловлю­вання до зовсім відмінної слов'янщини, чи також те, аби західний європеєць міг читати слов'янські твори. Щодо першого: література будь-якого наро­ду є відображенням його життя, його способу мис­лення, його душі; отже, повинна вона зародитись, вирости з власного народу і зацвісти на тій же самій ниві, щоб не була подібна до того райського птаха, про якого розповідають, що він не має ніг, а тому постійно висить у повітрі". І — також із ци­тованого тексту: „Відношення кирилиці до польсь­кого абецадла таке, як достатку до бідності!"

Не одне покоління українців послуговується афоризмами Шашкевича: „В огні твердне криця душ тугих"; „Сіймо — а збирати будемо"; „Віра серця мого постановилася на любові"; „Ти — не неволі син"...

У монографії „Маркіян Шашкевич" (1912) Бог­дан Лепкий так оцінює „пробуджувальну" місію духовного батька „Руської трійці": „...поезия [Мар­кіяна Шашкевича] була не йно в [його] писан­нях, але і в учинках". „Він перший вивів нас, [галичан], з зачарованого галицького кружка поза галицькі рогачки на широкий шлях україньства. Він розширив таким чином наші виднокруги в безконечність. Для галицької України зробив те, що роблять ґенії для свого народу — вказав нам шляхи поступу..."

„Поезія ... не йно в його писаннях, але й в учин­ках". Так міг сказати про свого великого края­нина не тільки духовний син, а й послідовник у громадській і творчій — подвижницькій! — роботі.

А літературознавець і критик Сергій Єфремов у другому томі своєї „Історії українського пись­менства" високо оцінює Шашкевича за те, що він був „першим письменником отого нового письмен­ства, тим живим мотором, що прилучив закор­донну Україну до всеукраїнського національного руху. Ідеї Шашкевича, то пригашаючи, то новим полум'ям розгораючись, зробились підвалиною всього громадського життя для наших земляків закордонних..." (тобто галичан).

Ці дві оцінки чи не найкраще характеризують місце в нашій історії апостольської місії Маркіяна Шашкевича на шляху українського національного відродження.

* * *

Українська поезія ХІХ ст. — це поезія запи­тань і відповідей, закликів і маніфестів, а також послань відкритим текстом. До останніх віднесемо „І живим, і мертвим, і ненарожденним землякам моїм..." Тараса Шевченка. А масштабність „Слова до чтителей руського язика" вихлюпується за межі двох лапідарних строф:

Дайте руки, юні други,
Сердце к сердцю най препаде,
Най щезают тяжкі туги,
Ум охота най засяде.
Разом, разом, кто сил має,
Гоніт з Русі мраки тмаві;
Зависть най нас не спиняє,
Разом к світлу, други жваві.

Хочеться думати й вірити, що 22-літній Маркіян Шашкевич простягав руки „другам" із Над­дніпрянської України, а „серце к серцю" припада­ло, незважаючи на політичні кордони.

Хочеться думати, що опосередковано вислов­люючи похвалу „Русалці Дністровій" і вислов­люючи готовність скористатися лексикою галиць­ких побратимів, Тарас Шевченко жив тривожним передчуттям неминучих „відповідей" у поклика­ному ним і „Руською трійцею" до національного відродження поневоленому українському народі.

Хочеться думати, що Шевченкове запитання:

І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки!
було питанням риторичним.

Бо апостолом-предтечею, котрий провістив: „Прийде сильніший од мене", був молодший на три роки сучасник і однодумець Маркіян Шашкевич. Він готував ґрунт, він плекав рідне слово, він пере­конував і об'єднував упосліджених, давав надію зневіреним. Він виконував місію біблійного Пред­течі. А Спасителем і Воскресителем української нації історія вибрала Тараса Шевченка.

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ