Тарас Шевченко впродовж усього свого життя цікавився багатьма жанрами літератури, в тому числі драмою, хоча його драматургічна спадщина вичерпується однією завершеною п'єсою „Назар Стодоля" (1843), уривком з третьої дії російськомовної історичної драми чи трагедії „Никита Гайдай" (1841) та незнайденою чи ненаписаною драмою „Слепая красавица". Незважаючи на це, Шевченкова драматургія є значущою в контексті його художньої творчости.
Геніяльний поет мав яскраво виражене відчуття драматурга – навіть незначна побутова сценка могла викликати в нього бажання написати драматичний твір. „Щоденник" зафіксував його враження „о побоище, происшедшем между будущим тестем и будущим зятем", з чого можна „выкроить водевиль [...] для здешней публики". Майбутній твір уже мав назву „Свадебный подарок, или Недошитая кофта" (первісно: „Приданое, или Недошитая кофта"), однак так і не з'явився друком.
На основі інформації з листа Т. Шевченка до Г. Квітки-Основ'яненка від 8 грудня 1841 р. серед драматичних творів дослідники чомусь вміщають і „Песню караульного у тюрьмы" (1841). Дослідники вважають, що вона була з незнайденої мелодрами „Невеста", і часто ототожнюють її із драмою „Никита Гайдай". „Песня" нагадує початок баладної чи казкової історії про старого воєводу та його нещасну дружину, написаної у дусі поем-казок О. Пушкіна, а сам текст власне є переспівом поезії А. Міцкевича „Чати".
Драматичними творами зазвичай не вважаються Шевченкові ліро-епічні поеми з виразними драматичними елементами. Серед них „Слепая" (1842), „Відьма" (1847), друга частина поеми [„Марина"] („Неначе цвяшок, в серце вбитий...", 1848) та [„Сотник"] („У Оглаві... Чи по знаку.", 1849), які цілком можна вважати драматичними поемами". Такі твори, як „Відьма" та [„Сотник"] лише подекуди „розбавлено" авторськими ліричними відступами, а їхні основні частини побудовано як повноцінні драматичні твори. У [„Сотнику"] Шевченко постійно чергує поетичні та прозові форми драматичних діалогів та монологів, використовуючи такий неодмінний драматургічний прийом, як ремарка. Додержано й принципу „невтручання" у зміст твору – лише початок та закінчення містять авторські оцінки. За З. Гузарем, у [„Сотнику"] органічно переплетено ознаки ліро-епічної поеми, поеми драматичної і драми-мініатюри. Автор цієї статті писав, що жанр [„Сотника"] можна визначити як сцену-притчу.
Очевидною є й „драматургічність" композиції поеми „Гайдамаки" (1839-1841), частина одного з розділів якої – „Свято в Чигирині" – написана як драма.
Виразні елементи драми має й містерія „Великий льох" (1845), в якій С. Смаль-Стоцький побачив „форму народнього вертепу". За Ю. Івакіним, у структурі „Великого льоху" своєрідно переплетені „гротескова неймовірність зображуваного, участь надприродних сил у подіях твору, алегоричність персонажів або ситуацій, драматизована [курсив наш.– В. L] форма діалогів тощо".
Драматургічним зацікавленням Шевченка сприяло і його оточення, зокрема, український композитор, оперний співак С. Гулак-Артемовський та журналіст, фейлетоніст і театральний критик О. Елькан, який „частенько свої переклади п'єс на російську мову примощував на сцені Александринського театру".
Одним із перших власне драматичних творів Кобзаря треба вважати історичну драму „Никита Гайдай", яку Шевченко в листі до Квітки-Основ'яненка від 8 грудня 1841 р. назвав трагедією. Задум твору датують 1838 р., коли Шевченко був звільнений з-під кріпацтва і гніту „темного, брудного горища ширяєвської майстерні". На підставі Шевченкової фрази зі згадуваного листа до Г. Квітки-Основ' яненка : „Це, бачте, пісня з моєї драми „Невеста", що я писав до вас, трагедія „Никита Гайдай". Я перемайстрував її в драму". В. Шубравський уважав, що історичну драму „Никита Гайдай" Шевченко переробив у мелодраму в прозі „Невеста". Однак її зміст стосувався часів гетьманства І. Виговського: це був „образец неподражаемого неудавшегося Основьяненку искусства передавать местным русским языком быт Украины с полнейшим соблюдением оборотов родной речи и народного характера действующих лиц"14. Інші вчені (П. Рулін) стверджували, що „Никита Гайдай" і „Невеста" – одмінні одна від одної речі".
Цікаві спостереження стосовно драм „Никита Гайдай" та „Невеста" свого часу подав Д. Антонович. Вказуючи на нелогічність того, що опублікований уривок називався „Никита Гайдай", він зазначав: , ,...коли ми уважно прочитаємо уривок із драми „Никита Гайдай" [...], то помітимо, що цей уривок дуже проречистий, що в ньому якраз фігурує наречена („невеста") Микити Гайдая, шлюб якої відкладається через якісь інтриги, та що, очевидно, коло цього моменту і зав'язується трагічний вузол. Отже, назва „Невеста" більше відповідає змістові драми, ніж назва за іменем головного героя". Це, однак, недостатньо переконливе судження, адже, за А. Козачковським, „Невеста" була п'єсою про часи І. Виговського, тоді як „Никита Гайдай" розповідає про початки гетьманування Б. Хмельницького.
Як бачимо, досить непросто „стикувати" виразний романтичний історико-патріотичний пафос уривка з драми „Никита Гайдай" з мелодраматичним чи казково-побутовим спрямуванням „Песни караульного у тюрьмы" з драми „Невеста", жанр історичної драми чи трагедії з виразним переважанням віршової форми викладу („Никита Гайдай") та „мелодраму в прозі" „Невеста" тощо. Вважаємо, що треба прийняти думку П. Руліна й вести мову про „Никиту Гайдая" і „Невесту" як різні твори.
Опублікований 1842 р. у журналі „Маяк" уривок з романтичної драми „Никита Гайдай" варто розглядати в контексті історичних поглядів Шевченка-романтика початку 1840-х рр., зокрема того, що в драмі він „відтворює творчий динамізм народу у формуванні держави часів Богдана Хмельницького". Відтак, концепційним ядром твору є ідея патріотизму, пов'язана з боротьбою за національну свободу, почуттями „любові до України, до її героїчного минулого", яка в 1830 – на початку 1840-х рр. була суголосна з романтичною концепцією загальнослов'янського єднання, а також із „натяками на мудрого вождя" (О. Білецький), а історичні погляди Шевченка, художньо трансформовані в „Никите Гайдае", співзвучні з думками харківських романтиків та діячів Кирило-Мефодіївського братства.
Художня ідея уривка з драми „Никита Гайдай" прочитується у контексті проблеми особистого і суспільного, національного, поступово набуваючи романтичного забарвлення й трансформуючись в антиномію „людина і народ", мотив усвідомленої відповідальносте героя за долю нації. Микита поспішає виконати свій патріотичний обов'язок – везе послання Богдана Хмельницького до польського короля Владислава ІV зі скаргами на безчинства польської шляхти в Україні. Микита вірить у справедливість короля, його допомогу, що випливало з ідей сучасних Шевченкові історичних праць, зокрема „Истории Малой России" (1830) М. Бантиша-Каменського.
Незавершеність твору не дає підстав вести мову про цілісність проблемної та ідейно-образної мікроструктур „Никиты Гайдая", адже ми нічого не знаємо ні про попередній розвиток драматичної дії твору, ні про його фінал, врешті нема ніякої ясности й стосовно його жанру. Отже, неможливо переконливо написати про те, як розв'язана проблема героя й історичної долі народу чи окреслена історична перспектива визволення нації, як вони співвідносяться з основною художньою ідеєю твору і який власне реальний зміст самої ідеї тощо.
Найвидатніший драматичний твір Шевченка „Назар Стодоля" (1843) також має досить складну історію написання й першої публікації.
Вперше про цю драму Шевченко згадав у листі до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. Кобзар зазначав, що „скомпонував" „драму чи трагедію в трьох актах, зоветься „Данило Рева". Не знаю, що ще з неї буде, бо ще і сам не читав, прочитаємо вдвох, як приїдете". Через чотири місяці Шевченко вже писав, що „скомпонував [...] і „Назара Стодолю" – драма в трьох актах. По-московському. Буде на театрі після Великодня".
Ці листи давали певні підстави твердити, що „драма чи трагедія" на три дії „Данило Рева" – „ніщо інше, як той самий „Назар Стодоля", лише з переміненою назвою героя з менш звучної на більш звучну і гарнішу для сценічної вимови". В. Шубравський вважав „п'єсу „Данило Рева" першим варіянтом „Назара Стодолі", покликаючись у своєму висновку на свідчення П. Куліша про те, що Шевченко змінював імена персонажів у „Назарі Стодолі": „Галя [курсив автора] названа была сперва Лукиею, но потом это имя переправлено во всей пьесе; только в монологах, писанных рукою автора, осталось везде, по недосмотру поправлявшего, Лукия".
Д. Антонович зазначив, що відомостей про „Данила Реву" замало, щоб твердити щось рішуче, але можна з великою ймовірністю припустити, що драма „Назар Стодоля", про яку згадки з'являються тільки з лютого [згаданий тут лист Шевченка до Я. Кухаренка сучасне шевченкознавство датує 31 січня 1843 р.– В. L] 1843 р., в 1842 році мала ще назву „Данило Рева". Редакційна колегія цього ж видання творів Шевченка була, здається, іншої думки: „Не можна навіть ствердити категорично, що це не була перша редакція „Назара Стодолі".
Зрозуміло, всі ці думки є гіпотетичними, бо не маємо тексту драми „Данило Рева" чи жодних інших Шевченкових згадок про цей твір.
Більшість дослідників уважає, що Шевченко написав „Назара Стодолю" російською мовою.
Тому наведене в „Основі" (1862, № 9, с. 4) свідчення П. Куліша про „украинский подлинник" „Назара Стодолі" визнається помилковим, а думка В. Шубравського, що „Назара Стодолю" написано „російською мовою, але вже виключно прозою", залишається незмінною й досі. Так уважають упорядники сучасного академічного Зібрання творів Шевченка у 12 т., хоча й зазначають, що „щодо мови, якою був створений оригінал п'єси, дослідники не дійшли єдиного висновку".
Слова П. Куліша про те, що в „переводе после слов Назара к Гале (в конце): „О мое сердце! доля моя!.." пьеса оканчивалась убиением Хомы и готовностью к смерти Игната; но это место потом перечеркнуто, и рукою автора написан конец сообразно украинскому подлиннику, с небольшими отменами" підтримав Д. Антонович, котрий так читав цитовані слова з Шевченкового листа до Я. Кухаренка: „Скомпонував ще я [...] „Назара Стодолю" – драма в трьох актах. По-московському буде на театрі після Великодня". Відтак, „можливо, в московському перекладі і, можливо, не автора, а іншої особи", що дає підстави твердити: „Назара Стодолю" спершу було написано українською мовою.
Автори коментарів згаданого Зібрання творів Шевченка у 12 т., критикуючи слова П. Куліша про „украинский подлинник" п'єси, покликаються на примітку редакції „Основи": „Под этим заглавием сохранился драматический опыт незабвенного нашего поэта, судя по сценическим объяснениям, на великорусском языке, предназначенный для петербургского театра". Зрозуміло, що такий арґумент непереконливий, адже ремарки в усіх „тогочасних українських п'єсах зазвичай писалися російською мовою".
Очевидно, що коли драма „Назар Стодоля" первісно мала б назву „Данило Рева" (а не „Даніла Рьова"!), то, найвірогідніше, була б написана таки українською мовою, бо Шевченко всім російськомовним творам давав відповідні назви – наприклад, „Никита Гайдай", „Слепая" чи „Невеста". Для молодого письменника було природним писати українською мовою, і коли він переходив на російську мову, то часто це зазначав і коментував. Тому, крім слів з листа до Я. Кухаренка, жодних арґументів на доказ того, що Шевченко написав свою драму російською мовою, не маємо.
Точаться суперечки й щодо жанру „Назара Стодолі". Одні визначають його як історично-побутову драму (В. Шубравський), інші вважають, що твір „мало спільного має з російськими романтичними традиціями і своїми типовими ознаками належить до сентиментально-побутових п'єс (приперчених історичною бутафорією), що появилися у нас на початку ХІХ ст."
О. Кисіль, П. Рулін, а також автор цієї статті, визначали жанр твору як мелодраму. Для такого висновку, здається, є всі підстави – зовнішній трагедійний план драматичної боротьби, що має викликати співчуття до позитивних героїв, характер драматичної дії, якій властиві „випадки різкого порушення звичного зв'язку побутових явищ" та основної колізії, очевидний поділ персонажів на позитивних і неґативних, моралізаторсько-дидактичний фінал твору тощо. Відповідною є й структура п'єси: Шевченко використав принцип обрамлення драматичної дії, коли кожен акт завершено сюжетно, а в наступній сцені обов'язково присутній один із персонажів попередньої дії, що повинно свідчити про безперервність розвитку інтриги. Таку класицистичну єдність дії, „потрібну для того, щоб перерви її не розбивали настрою дії, Шевченко добре витримав завдяки тому, що в середині акта сцена ні на хвилину не залишається пустою".
Дискусійні судження викликали фінал твору, в якому спершу йшлося про вбивство Хоми Кичатого, й датування подій твору у першодруці ХVІ ст.
Сюжет мелодрами Шевченка побудовано на традиційному любовному трикутнику, хоча образ основного суперника Назара полковника Молочая винесено за межі тексту твору, а місце центрального неґативного персонажа посідає Хома Кичатий. Спостерігаємо й заміну традиційного образу матері, яка зазвичай прагне шлюбу доньки з багатим, на образ лиходія батька, котрий згоден відступитися від своїх намірів лише під загрозою смерти.
У „Назарі Стодолі" переплетено просвітительські, романтичні й реалістичні тенденції й ідеї, а тому соціяльно-побутовий конфлікт своєрідно поєднується „з героїкою минулого, здобувають дальший розвиток творчі принципи І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, з одного боку, і традиції романтиків, з другого". Органічно поєднано світлі, благородні ідеали позитивних героїв Назара, Гната й Галі, просвітительсько-побутовий характер художнього конфлікту і сюжетної лінії зі соціяльно-сатиричним, подекуди ґротескним зображенням окремих персонажів, зокрема Хоми Кичатого, під час створення образу якого Шевченко додержувався просвітительських засад – герой спершу був хоробрим і відважним, а негідником його зробили гроші. Лише опинившись у безвихідному становищі й переконавшись у шляхетності Назара, Хома переродився і, вивільнившись від влади грошей, вирішив спокутувати свої гріхи в монастирі. Виразні соціяльні чинники в поясненні вчинків і характеру Хоми Кичатого свідчать про наявність у п'єсі реалістичних тенденцій.
Романтичне в мелодрамі – це наявність героїко-романтичного типу особистости (Назар Стодоля, Гнат Карий, Галя), героїчних мотивів, введення у твір місцевого колориту (сцени сватання, вечорниць), а також перший в українській драматургії яскравий романтичний образ героя, котрий зі зброєю в руках захищає своє право на щастя. Дії Назара вмотивовуються його романтичною нескореністю та пристрасним коханням до Галі.
Отже, романтичне начало – це драматично напружені та яскраві сцени, які стосуються „високих" чи позитивних героїв, а реалістичне, соціяльне — розвінчування споживацьких, егоїстичних прагнень неґативних персонажів.
Загалом драматургія Шевченка, перебуваючи в „затінку" його геніяльної поезії, попри порівняно невелику кількість текстів, є яскравою й самобутньою сторінкою Кобзаревої творчости, має ще цілу низку нез'ясованих питань, а тому потребує подальшого докладного та всебічного вивчення.
Василь ІВАШКІВ