Сучасний дослідник історії українського театру Валерій Гайдабура, який ввів у науковий обіг низку „заборонених" у минулому документів, повернув українській культурі ряд несправедливо замовчуваних у радянські часи імен, без фальшивого пафосу пише: „Йосип Стадник, Микола Комаровський, Опанас Карабіневич, Богдан Сарамага, Іван Когутяк – славні імена митців, котрі в різні лихі часи боронили західноукраїнський театр від знищення". Кожен із цих визначних діячів виконував покладену на нього місію, зайнявши свою нішу в театральному процесі. Найменше відомо, мабуть, про Панаса Карабіневича, адже і він сам дуже неохоче – особливо після відбутого несправедливого ув'язнення у радянських таборах – розповідав про свою театрально-організаторську діяльність за часів міжвоєнної Польщі...
Антрепренер, актор, режисер, видатний адміністратор та організатор театральної справи Панас Карабіневич народився 18 (30) січня 1897 р. у с. Серебринці (тепер Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.). У 1913-1915 рр. навчався у духовній семінарії м. Кам'янця-Подільського. Під час Першої світової війни (1915-1916) „вольноопределяющимся" воював у російській армії, важкопораненим його демобілізовано.
Професійну театральну діяльність Карабіневич розпочав 1919 р. на адміністративній посаді у Державному театрі Української Народної Республіки (УНР) під керівництвом М. Садовського в Кам'янці-Подільському. Цей факт подавали у викривленому трактуванні: нібито П. Карабіневич працював у театрі М. Садовського ще в Києві.
Після поразки УНР і відступу на територію відновленої II Речі Посполитої восени 1920 р. низка акторів театру М. Садовського та інших мандрівних труп переїхала до Галичини. З листопада 1920 р. П. Карабіневич перебував у таборі переміщених цивільних осіб біля м. Ченстохови (Польща). „Приміщенням для цивільних збігців з України [...] служив табор „Страдом" біля Ченстохови. Умови життя у цьому страдомському таборі були дуже тяжкі – між іншим, мешканці бараків терпіли від холоду. Все ж і там українські еміґранти дбали про задоволення своїх культурних потреб". Сучасник згадував: „Але швидко потім (у 1921 р.- Р. Л.) зорганізувалася театральна дружина під проводом п. Кречета – старшини Кінного полку Чорних Запорожців, талановитого артиста і режисера. В склад тієї дружини входили члени колишніх прифронтових театрів [...] Панаса Карабіневича і того ж Кречета".
Як тільки трапилася нагода вирватися з табору, Карабіневич переїхав у Галичину, вочевидь, до мандрівного Українського театру Івана Когутяка у Станиславові (тепер – Івано-Франківськ). У цьому колективі з серпня 1920 р. працювала і частина акторів колишнього Державного театру УНР, який був змушений покинути м. Кам'янець-Подільський, а серед них – і Люся Барвінок, дружина Карабіневича. Принаймні з 1921 р. П. Карабіневич був у творчому складі оновленого театру Івана Когутяка під назвою „Український рухомий драматичний театр". Під час зимових гастролей по Волині на початку 1922 р. від колективу відкололася група на чолі з харків'янином Миколою Айдаровим, створивши власний український театр „Відродження" (у 1922 р. виступав у Луцьку; у 1924 р. об'їжджав західні міста Польщі). У „Відродженні" подружжя Карабіневичів затрималося, напевно, лише до кінця літа 1924 р. Бо вже на початку осени мистецький керівник М. Айдарів розшукував через пресу своїх артистів – пань Анну Терещенко, Аполлінарію Карабіневич, Ніну Крупу (відому пізніше під псевдонімом Блавацька) та панів Володимира Демчишина, Панаса Карабіневича, Миколу Прасицького, Гонту.
Театрознавець Валеріян Ревуцький, спираючись на спогади В. Левицької, стверджував, що П. Карабіневичу пощастило створити свій театр, тобто отримати власну концесію (ліцензію на ведення театральної справи) ще 1924 р. Отже, відтоді розпочалася самостійна антрепренерська діяльність Панаса Карабіневича, досвідченого і вже доволі відомого адміністратора та актора. З 1924 по 1939 р. він очолював низку зовсім різних мандрівних українських театрів, з якими об'їжджав Волинь, Полісся, Лемківщину, Галичину, частково – Закарпаття та корінні землі ІІ Речі Посполитої. Проте саме ім'я Карабіневича (майже завжди фіґурувало поряд із офіційною назвою театру в усіх оголошеннях) стало певною маркою для українського, польського та єврейського глядачів – запорукою непретензійного та все ж добротного побутового та історичного репертуару, переплетеного популярними перекладними оперетами.
Щоправда, тоді Карабіневичі працювали і в театрах інших концесіонерів, зокрема, в „Українському придніпрянському театрі" під дирекцією О. Міткевич, де Панас Карабіневич був головним адміністратором. Після того, як цей колектив розпався і перетворився 1927 р. на „Новий український театр", що під керівництвом Миколи Бенцаля шукав шляхи оновлення театрального мистецтва, та після відходу на початку сезону 1927-1928 р. провідних сил, зокрема М. Бенцаля, Л. Кривицької та інших, до новоствореного колективу при Кооперативі „Український театр" у Львові під керівництвом Й. Стадника (працював у залі Музичного інституту ім. М. Лисенка, вул. Шашкевича, 5) – трупу знову очолив Карабіневич.
„Новий український театр" не був приватною антрепризою П. Карабіневича, а функціонував як товариство на паях. Мистецьким керівником його була досвідчена акторка і режисер Люся Барвінок (насправді – Аполлінарія Карабіневич (1896-1971), дівоче прізвище Лопухович). Черговими режисерами були вихідці з київського театру М. Садовського Олекса Левитський, Павло Чугай та ін. До колективу прийшли також досвідчені актори Ванда Сорокова, подружжя Євген та Нюра Цісики, Ганна Істоміна. Серед молодих – Галя Крихівна, Миколенко. Більшість акторів належала до професійної спілки „Союз діячів театрального мистецтва" у Львові. Директор П. Карабіневич тяжів до драматичного репертуару, виставляючи „Марусю Богуславку" М. Старицького, „Гетьман Дорошенко" Л. Старицької-Черняхівської, „Казку старого млина" С. Черкасенка, „Дні нашого життя" російського письменника Л. Андреєва. Однак через фінансову залежність від смаків публіки колектив із 24 осіб, не маючи власного оркестру, змушений був звернутися і до популярних розважальних оперет: „Циганський Барон" Й. Штрауса, „Барон Кіммель" В. Колло, „Пташник з Тиролю" К. Целлера, „Гейша" С. Джонса (ставили навіть оперу „Король бавиться" („Ріголетто") Дж. Верді). (Промовисто звучить критика анонімного дописувача газети „Новий час" з цього приводу, зокрема після одного із показів „Гейші": „Щодо музики, то її, власне кажучи, не було...")
І все ж, гастролюючи по провінційних українських містечках і більших селах, цей театр мав масову підтримку глядачів, які, крім звичайної розваги музичним репертуаром, у доступних побутово-етнографічних та історичних виставах бачили збереження культурної традиції, осердя своєї національної ідентичности. Успіх виступів (переважно в Галичині та на Волині) заохотив П. Карабіневича закріпити в Луцьку постійний український театр. Однак спроба стаціонуватися не вдалася. З 4 жовтня 1929 р. цей колектив певний час працював як напівстаціонарний Український Подільський театр у Тернополі (в п'ятницю, суботу і неділю виступав у залі Міщанського братства, а решта днів – їздив по довколишніх містечках і селах). Однак і ця спроба створити постійний український театр не вдалася. Після того, як у виставі „Невольник" під час виступів у Скалаті (тепер місто Підволочиського р-ну Терноп. обл.) заспівали „Боже, Великий, Єдиний, нам Україну храни...", польська влада за „порушення спокою і порядку" відібрала концесію і заарештувала П. Карабіневича короткотривало. Майже до кінця 1930-х рр. відновлений колектив знову мандрував як „Український театр" Панаса Карабіневича (правда, у 1930, 1932-1936 рр. трапляється і назва „Наддніпрянський театр" П. Карабіневича).
Переглядаючи дозволи виставляти театральні спектаклі українською мовою на території II Речі Посполитої на перше півріччя 1931 р., серед низки концесіонерів натрапляємо і на П. Карабіневича.
Акторка Клавдія Кемпе, яка працювала у театрі Карабіневича в сезоні 1930/1931 р., пригадувала таких найвидатніших акторів: режисери Петро Сорока, а після нього – Олекса Левитський; Бронислав Нижанківський (суфлер), Анатолій Радванський, Лавро Кемпе, Богдан Паздрій, Омелян Урбанський, подружжя Карабіневичів, а також Марія Айдарова, Євген Левицький та його майбутня дружина Віра Вишневська, скрипаль, керівник оркестру Крупа; пан Ганжа, подружжя Кавки; Олександр Записів, Юрій Кононів, Ганна Істоміна, Марія Войтович, адміністратор Петро Лисецький. Видатна акторка Віра Левицька у репертуарі театру початку 1930-х років називає такі вистави: „Наталка Полтавка" I. Котляревського, „Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка, „Циганка Аза", „Ой, не ходи, Грицю...", „Маруся Богуславка", М. Старицького (перша – за Ю. Крашевським), „Вій" М. Кропивницького (за М. Гоголем), „Воскресіння" В. Чубатого (В. Калішевського), „Запорозький скарб" К. Ванченка-Писанецького, „Жид-вихрест" А. Козич-Уманської, „Казка старого млина" С. Черкасенка, опера „Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, драми із єврейського життя „День і ніч" С. Анського (Ш. Раппопорт; переробка А. Кацизне), „Бар Кохба" А. Ґольдфадена, перекладні оперети „Циганський Барон" Й. Штрауса, „Ґейша" С. Джонса, „Барон Кіммель" В. Колло, „Цнотлива Сузанна" („Добродійна Сузанна") Ж. Ґільберта, „Орлов" Б. Ґраніхстедтена.
Керівник театру привертав увагу до свого колективу частими анонсами у пресі і навіть такими заходами як організація концертів для відомих артистів, також громадськими акціями (на Різдвяні свята 1933 р. була поставлена одна благодійна вистава на користь „Рідної школи") . Вдало уникаючи гострих політичних кутів, Карабіневич знаходив порозуміння і з польською, і з єврейською громадами (наприклад, частину доходу з вистави пожертвував на підтримку благодійного єврейського фонду). Однак політична напруга на зламі 1920-1930-х рр. зростала. Непомірковані „націоналізуючі" та репресивні дії польської влади, а з другого боку, бурхливий розвиток підпільних рухів серед українців, аж до відкритих збройних виступів – усе болісно відбивалося на діяльності театру в національно, соціяльно, політично, культурно розрізненому суспільстві. Наприклад, взимку 1930 р. під час горезвісних „пацифікацій" театр П. Карабіневича тривалий час взагалі не міг виступати через заборони місцевої повітової польської влади і через небезпеку нападів озлобленої польської громади (упродовж трьох тижнів театр прихистився у монастирських приміщеннях у Гошеві (тепер село Долинського р-ну Івано-Франківської обл.).
Попри те, театр Карабіневича незмінно продовжував об'їжджати містечка і села, з більшим чи меншим успіхом виставляючи „народні штуки". Дописувач із Теребовлі д-р Степан Годований у січні 1931 р. досить високо оцінив „спеціялізацію" цього колективу у побутовому репертуарі, чудову гру артистів, успішне ведення технічно-адміністративних справ („скорий початок", „короткі перерви", „восьмичленна оркестра"). Анонімний кореспондент із лемківського містечка Сянок (тепер у Польщі), побачивши влітку 1932 р. вистави „Циганський барон" і „Хата за селом", відзначав значний мистецький рівень театру П. Карабіневича. У коломийському відгуку 1933 р. також писали про відомий акторський склад, зокрема з-поміж інших виокремлені П. Карабіневич — директор, режисер і „небуденний артист на ріжнородних амплуа, особливо в ролях комічних", та Віра Вишневська (відома згодом як Левицька) – „нова зірка на театральному небі, талановита артистка-співачка". Однак водночас спостерігається і низький рівень відвідування вистав: дається взнаки вторинність репертуару, неписана „традиція" галицької публіки двічі не дивитися ту саму п'єсу... Ось, наприклад, відсутність глядачів у Теребовлі 21-27 листопада 1932 р. на виставах „Вій", „Бар Кохба", „Гейша", „Маруся Богуславка", „Запорожець за Дунаєм", „Циганський барон" пояснювалась тим, що ці твори у місті вже показували й Український театр Й. Стадника, й Український народний театр ім. І. Тобілевича.
Подолати театральну лихоманку, яка охопила край, надаремно намагалися різні культурні інституції: після відмови товариства „Українська бесіда" 1924 р. в ести репрезентативний український театр цю справу частково підхопили Товариство „Просвіта", Кооператив „Український театр" у Львові, Союз діячів українського театрального мистецтва та ін. Зазвичай все закінчувалося лише короткотривалою опікою інституції над яким-небудь із колективів, отже, це не вирішувало самої театральної кризи, хоч усі відчували потребу показового національного українського театру в міжвоєнній Польщі (театр залежав від смаків широкої публіки, залишався у приватних руках антрепренерів). Мабуть, тому з таким небажанням більшість діячів сцени (наприклад, відомий керівник театрів І. Когутяк) скептично реаґувала на будь-які спроби офіційних установ. Зокрема, одним із таких починань і була театральна нарада у Львові 18 січня 1934 р., скликана Союзом діячів українського театрального мистецтва. Власне, вже список запрошених театрів („Веселка", „Заграва", театр Панаса Карабіневича, театр Івана Когутяка, „Промінь", театр Яреми Стадника, театр ім. І. Тобілевича та „Цвіркун") свідчить, що серед майже двох десятків мандрівних українських труп краю саме ці колективи мали певне репертуарне обличчя і мистецький потенціял.
Однак україномовний глядач передбачав і певні вимоги – вимоги чіткої послідовної національної позиції театру, не розважального, а історично-виховного репертуару. Саме з театром П. Карабіневича через розважальність репертуару траплялися неодноразово випадки, коли його „бойкотувала українська публіка", і колектив, терплячи фінансові втрати, передчасно виїжджав із певних місцевостей. Зокрема, наймасштабнішими були протести на Тернопільщині: у березні 1933 р. (за те, що „недостатньо працює у національному напрямку") та у січні 1937 р. Водночас майже у кожному реґіоні через проукраїнський репертуар театр натрапляв, особливо часто у другій половині 1930-х рр., на польські адміністративні утиски, а то й на розбійні напади шовіністично налаштованої польської вулиці. Керівник успішного колективу мав бути не так режисером чи актором, як вмілим адміністратором: тонка стратегія часто була визначальною. Карабіневич поділяв свою трупу на дві гастрольні групи – для ширшого охоплення території40; переважно вибирав місцевості, де його театр не мав конкуренції (зокрема, найвіддаленіші села Лемківщини, Полісся); на корінних польських землях захоплював українським побутово-етнографічним колоритом (до сьогодні розповідають, як публіка йшла до нього під час виступів у Кракові, хоч у місті гастролювала Варшавська опера); підтримував контакти із єврейською громадою; навіть у середовищі українського села доводилося пристосовуватися і до „правих", і до „лівих" настроїв.
У сезоні 1936/1937 р. особовий склад „Українського театру" П. Карабіневича був таким: адміністративний директор Панас Карабіневич, мистецький керівник Аполлінарія Карабіневич, режисер Степан Крижанівський, адміністратор (зв. канонір) Петро Лисецький, актори Іван Гречух, Євгенія та Олександр Записіви, Андрій та Олена Ільківи, Марія Крижанівська-Лисяк, Антоніна Ліпка-Гудечек, Левко і Марія Марки, Іво (Іван) та Лідія Потюхи, Євген Пришляк, Іван та Ольга Федчишини, Марія Чернецька, члени оркестру Владислав Гудечек (скрипка), Щепан Гудечек (флейта), Ярослав Побігущий (джаз), Ярослав Потюх (скрипка), реквізитор і робітник сцени Михась. У репертуарі були „Наталка Полтавка" I. Котляревського, „Дай серцю волю – заведе в неволю", „Вій" М. Кропивницького (друга – за М. Гоголем), „Ніч під Івана Купала", „Сорочинський ярмарок" М. Старицького (друга – за М. Гоголем), „Лиха іскра поле спалить і сама щезне" („Сербин") I. Карпенка-Карого, „Хмара" О. Суходольського, „Мати-наймичка" I. Тогобочного (за Т. Шевченком), опера „Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, „Мазепа" Ю. Словацького, „Бравий вояка Швейк" (за Я. Гашеком), „Пісня бескиду" („Заклята скала", „Лемківське весілля") Ю. Тарновича, оперети „Ґейша" С. Джонса, „Румунське весілля" Шоро (переклад П. Карабіневича) та опера „Мадам Баттерфляй" Дж. Пуччіні.
Правдоподібно, саме влітку 1937 р. П. Карабіневич виїхав із групою акторів до Ужгорода, де оновив свій колектив та незабаром знову повернувся до Галичини. Починаючи із сезону 1937/1938 р., ця оновлена трупа виступала як Український народний театр ім. М. Садовського під керівництвом П. Карабіневича. Протягом 1937 р. із трупою відбулася помітна еволюція: навіть у звітах польських повітових староств до воєводського уряду поступово змінилися оцінки мистецького рівня від окреслень „середній" до „добрий (хороший)", а то й – „високий", притому відзначено, що рівень зацікавлення театром зростає. Коли восени 1937 р. театр приїхав на гастролі до Львова із побутовими виставами „Xмара" О. Суходольського, „Ніч під Івана Купала", „Ой, не ходи, Грицю..." і „Маруся Богуславка" М. Старицького, всі відзначали якісно новий рівень, а видатний історик українського театру Степан Чарнецький писав: „З вогневої проби вийшов цей театр переможною рукою. I побутовий репертуар видержав пробу і засвідчив, що його роля в історії нашого театру далеко не покінчена і він ще довго зможе вдержатися на сцені. I ціла театральна дружина дала себе пізнати як молодий талановитий гурт, що передусім серйозно та жертвенно й ідейно ставиться до театрального мистецтва [...] Твори солідно підготовані, окремі ролі обсаджені влучно, гуртові яви – кажучи словами покійного Садовського – „здорово перетерті", що вимагало великого вкладу праці з боку виконавців і вмілої та вправної руки пані Барвінок-Карабіневичевої, мимоходом кажучи, капітальної в ролях старух". Трохи пізніше, укладаючи розділ до видання „Історія української культури", С. Чарнецький констатував: „Театр ім. Садовського поставив би я на третьому місці після „Заграви" і Театру ім. Тобілевича. Веде його Карабіневич, режисерує досвідчена київська артистка Барвінок-Карабіневичева. Театр цей залишився вірний побутовому репертуарові і виводить його гарно та старанно. В дружині кілька замітніших талантів".
Театри під керівництвом П. Карабіневича тривалий час були лише „хорошою побутовою школою" для багатьох акторів, але не більше (як відзначала В. Левицька), перехідним етапом на шляху визначних особистостей, які у творчому протистоянні з керівництвом одне за одним відходили і творили власні, значно вищого мистецького рівня, колективи. Насамперед це Лавро та Клавдія Кемпе, Ганна Істоміна, Юрій Кононів,
Богдан Паздрій, Олесь Степовий, Володимир Шашаровський, Віра Левицька – провідні актори театрів ім. I. Тобілевича та „Заграви"; Ярослав Чуперчук, відомий згодом як організатор та керівник гуцульських танцювальних колективів; режисери: Микола Комаровський, Олекса Левитський, Степан Крижанівський, Лавро Кемпе, Петро Сорока та ін.
У 1937-1939 рр. Український народний театр ім. М. Садовського під керівництвом П. Карабіневича набув власного мистецького обличчя. Анонімний кореспондент зі Стрия зауважував: „Симпатичний театр ім. Садовського [...] вибився тепер на одно з передових місць серед українських мандрівних театрів". Про нього почали реґулярно писати як про репрезентативний колектив, нагадуючи, „...що побіч театру ім. Котляревського – це другий кооперативний і найбільший наш театр". Таке визнання, вочевидь, зумовлене не так зміною репертуарної афіші, у якій, щоправда, з'явилися „Невольник" М. Кропивницького (за Т. Шевченком), „Гетьман Павло Полуботок" О. Барвінського (сценічна редакція Г. Лужницького), „Вельможна пані Кочу беїха" С. Черкасенката інші національно-виховного характеру драми, як рівнем підготовки вистав, якісною мистецькою частиною та декларованою проукраїнською позицією. Через останнє ареал гастролей театру звузився до меж Галичини. (До речі, у репертуарі 1939 р. не було жодної перекладної оперети.) Театр ім. М. Садовського функціонував як кооперативне підприємство, вирішальне слово у якому мала вибірна рада. Вистави готувала А. Карабіневич і чергові режисери (до речі, у жовтні 1938 р. до колективу повернувся видатний режисер народного репертуару Олекса Левитський); театр мав власний оркестр (під керівництвом Романа Бойкевича). Декораційне оформлення вистав на замовлення виготовляли відомі художники Леонід Боровик, Богдан Бобинський та ін. (Наприклад, найбільше позитивних відгуків отримали декорації до „Гетьмана Павла Полуботка" (1938).
Особовий склад театру ім. М. Садовського 1939 р. був таким: концесіонер й адміністратор Панас Карабіневич, режисери Аполлінарія Карабіневич і Олекса Левитський, актори Н. Бойкевич, Іван Гречук-Гриценко, Анна Голик, Стефанія Жук (вона ж і гардеробниця), Андрій Ільків, Валентина Калин (племінниця акторки Олени Голіцинської, внучка акторки Ганни Борисоглібської), Юлія Калинець (?), Лев та Марія Марки, пан Монич, Анатоль та Ніна Муратіви (Оже де Ранкоурт), Іван та Лідія Потюхи, Н. Сухар, Дмитро Тисяк, Угрин, Ольга Федчишин, диригенти: I. Калинець, чех В. Гудечек, а згодом – Р. Бойкевич, оркестр: В. Балевич, Р. Бойкевич, Степан Мудрик, Ярослав Потюх, Ярослав Побігущий та інші, машиніст сцени М. Паук, робітник і реквізитор Михась.
У жовтні 1939 р. Український народний театр ім. М. Садовського радянська влада об'єднала із
Українським народним театром „Промінь" Миколи Комаровського та Українським театром оперети Богдана Сарамаґи у стаціонарний державний Тернопільський обласний український драматичний театр ім. I. Франка. Адміністративний директор – П. Карабіневич; мистецький провід – Микола Комаровський та Аполлінарія Карабіневич. Однак дуже швидко їх усунули від керівництва, замінивши „ідеологічно правильними" людьми. Зокрема, П. Карабіневича у листопаді-грудні 1939 р. службовим переведенням призначили керівником новоствореного колгоспного театру в Бережанах (тепер – Терноп. обл.). Під час радянської „чистки" 1941 р. П. Карабіневич був заарештований органами НКВС й ув'язнений на Уралі (згодом став вихователем у дитячій колонії, де „з голови" давав аматорські вистави).
Після арешту чоловіка Аполлінарія Карабіневич залишилася на окупованій німцями 1941 р. території, працювала в Українському драматичному театрі ім. I. Франка у Тернополі, 1944 р. разом із багатьма українськими акторами еміґрувала на Захід. Спершу була у таборі переміщених осіб в Швайнфурті (Німеччина) – працювала у таборовому театрі, з 1949 р. жила у м. Рочестер (США), де й померла в 1971 р. Була членом Об'єднання мистців української сцени (ОМУС), до самої смерти керувала українськими аматорськими театральними гуртками.
З ув'язнення П. Карабіневич повернувся щойно у 1944 р. Працював методистом обласного Будинку народної творчости у Тернополі; керував Заліщицьким будинком культури, а в 1951-1961 рр.– Чортківським районним будинком культури, режисерував вистави місцевих драматичних гуртків у Заліщиках і Чорткові (з 1959 р.– народні самодіяльні театри). „Панас Карабіневич був дуже простою людиною, ніколи „не вип'ячувався", любив читати багато книжок на різних мовах. Усі, хто не мав грошей, навіть ті, що виходили з тюрми, йшли спершу до Карабіневича і він їх годував, дуже любив пригощати",– згадував колега П. Карабіневича, довголітній директор районного будинку культури у місті Чорткові Василь Губанов.
Помер П. Карабіневич 15 травня 1964 р., похований у Чорткові. На могилі споруджено погруддя (1993, скульптор Т. Невесела) зі словами: „Панас Карабіневич (18. І. 1897 – 15. V. 1964) – видатний театральний діяч".
1989 р. П. Карабіневича посмертно реабілітували. Сьогодні його ім'ям названа одна з вуличок Чорткова та народний аматорський театрЧортківського районного будинку культури.
Роман ЛАВРЕНТІЙ