Українська вища медична школа в окупованому гітлерівцями Києві (1941-1942)

Українська вища медична школа в окупованому гітлерівцями Києві (1941-1942) Ярослав Ганіткевич Українська історіографія переглядає та об’єктивно висвітлює питання, які раніше розглядалися або з позицій російського царизму і великодержавного шовінізму, або з позицій комуністичної ідеології. До таких питань можемо віднести історію Київського медичного інституту (КМІ) в роки Великої Вітчизняної (або в ширшому плані Другої світової) війни. Дослідження архівних матеріалів, колишніх спецфондів, діаспорної літератури, преси того часу свідчить про те, що в окупованому гілерівцями Києві викладачам і професорам КМІ, які з різних причин залишилися в окупованому гітлерівцями Києві, вдалося частково на деякий час відновити роботу кафедр і клінік КМІ, що дало можливість готувати лікарів з корінного населення та сприяло збереженню бази інституту. Потрібно відзначити, що це відбулося при різко ворожому ставленні німецьких окупантів до вищої освіти на українській землі. В даній праці зроблена перша спроба описати становлення і діяльність Київського медичного інституту окупаційного періоду, обєктивно оцінити події того часу, висвітлити коротко характер тодішнього суспільно-політичного життя, діяльність українських організацій і закладів на окупованій території. Відхід з України радянських військ і тимчасова окупація гілерівцями України насамперед означали для населення припинення мирного життя, певного стабільного рівня життя, яке давала радянська влада, труднощі воєнного часу, панування ворожої німецької адміністрації. Це також були жорстокі репресії щодо євреїв, що пізніше дістали назву голокосту. Але вони також означали припинення жорстоких безпрецедентних репресій і терору що до свого народу органів НКВД і КДБ, ще не стерлися в памяті людей насильна колективізація із депортацією в Сибір заможних селян, жахливі картини голодомору 1932-1933 років, «розстріляне відродження», репресії 1937 року, переслідування тоталітарним комуністичним режимом будь-яких національних проявів як «буржуазного націоналізму», боязнь доносів «сексотів» - секретних сотрудників органів безпеки, які мали бути в кожному колективі, в кожній групі населення, постійне відчуття страху перед «чорним вороном». Постійно тривали пошуки «ворогів народу». За неповними даними тільки протягом 1937-1938 років в УРСР було арештовано понад чверть мільйона осіб, з них засуджено до розстрілу 122 237 осіб! (1). Було репресовано і реабілітовано щонайменше 829 лікарів і науковців-медиків, з них розстріляно понад 120 осіб. Тому не дивно, що багато українців і росіян залишалися на окупованій території, сподіваючись, що нова влада буде менш жорстокою, більш людяною, адже німців вважали однією з найбільш культурних націй Європи. Тільки згодом вони переконалися, що гітлерівський режим вмів бути ще більш жорстоким за більшовицький, а гестапо діяло не менш озвіріло, ніж КДБ. У липні 1941 року, коли гітлерівці прямували на Київ, почалася евакуація КМІ, викладачів, студентів, деякого обладнання. Колективи 1-ого та 2-ого Київських медичних інститутів об’єднали з Вінницьким, Дніпропетровським, Одеським та іншими медичними інститутами і евакуювали спочатку до Харкова, там опинилися біля 1200 студентів. Опісля переїхали в Челябінськ і почали підготовку лікарів для фронту. В жовтні 1941 року 242 студенти приступили до занять за скороченою програмою. Цей період досить повно відображений в історії КМІ – нинішнього Національного медичного інституту імені О.О.Богомольця (2). Водночас значна частина викладачів і студентів залишилися в окупованому Києві. Щоб викрити збережені у значній мірі досі штампи компартійної пропаганди про «ворогів народу що співробітничали з окупантом» потрібно всесторонньо оцінити події того часу, об’єктивно з’ясувати суспільно-політичну ситуацію на окупованій території. Поки формувалася німецька окупаційна влада, на українських землях почалося відновлення національного життя. Значним поштовхом для цього було проголошення українськими націоналістами 30 червня 1941 року у Львові створення Української Держави на Західних українських землях та формування Українського Державного Правління на чолі Ярославом Стецьком. Скеровані (всупереч волі окупантів) на Схід похідні групи ОУН, яких завданням була розбудова політичного і культурного українського життя, дали населенню сподівання на відновлення в якійсь формі української державності. В населених пунктах налагоджували місцеве самоврядування, створювали сільські, міські та окружні управи, відновлювали діяльність організацій, які були ліквідовані більшовиками після захоплення влади в Україні - “Просвіти», «Союзу Українок», різних кооперативів. Створювалися молочарські союзи, хліборобські спілки, відновили роботу цукроварні, гуральні (спиртзаводи), цегельні, млини. Запрацювали банки, суди, поліклініки, шпиталі, була організована пожежна охорона, місцева українська поліція стежила за дотриманням порядку. Відкривалися українські школи і гімназії, ліцеї та семінарії. Вулицям надавали українські назви, імена ненависних комуністичних вождів замінили іменами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Івана Мазепи, Михайла Грушевського та інших видатних українців. Після двох десятиліть переслідувань знову замайоріли синьо-жовті українські стяги, появилися зображення українського герба тризуба. На Волинi створено "Українську раду довiр'я", до якої увiйшли представники всiх полiтичних течiй того часу, громадськi i релiгiйнi дiячi, працiвники освiти i культури; Рада почала займатися упорядкуванням шкiльних, юридичних i церковних справ. Почали діяти українські видавництва, виходили українські газети і журнали. У Рівному Улас Самчук, повернувшись із еміграції, почав видавати газету «Волинь», у Вінниці виходила газета «Вінницькі вісті», у Січеславі (Дніпропетровську) - «Вільна Україна», в Донецьку – «Донецькі новини» і т.п. Відчинили двері українські театри. За словами У.Самчука: «Україна вийшла з свого підземелля, як фенікс з попелу, і запопадливо почала діяти». У Києві створено українську адміністрацію, урухомлено трамваї, електростанцію, водогін, телефонну мережу. Почало розвиватися культурне життя, почала виходити газета «Українське слово» під редакцією Івана Рогача (3). Відділ культури та освіти Київської міської управи очолив відомий скульптор Іван Кавалерідзе. Утворилася вільна Спілка українських письменників, яку очолила Олена Теліга, відкрився Літературний клуб. Відновилися виступи Національної капели «Думка» (в неповному складі) під орудою Городовенка. Відроджувалося церковно-релігійне життя, відновлювалися і відчинялися замкнені і зруйновані більшовиками церкви, монастирі. У неділю 15 березня 1942 року в Андріївському соборі відбулося перше Архиєрейське богослуження відновленої Української православної автокефальної церкви. У квітні на свято Воскресіння Христового (Пасхи) відкрито Володимирський собор, в якому більшовики були влаштували склад-сховище. Здавалося, що настав новий період українського відродження після десятиліть комуністичного терору, коли зі звіриною ненавистю чужинці та свої яничари знищували все, що мало українські національні ознаки, коли сталінський тоталітарний режим майже повністю ліквідував патріотично настроєну інтелігенцію. Необхідно відзначити, що усі ці події та факти комуністична пропаганда замовчувала повністю або подавала окремі вихоплені дані в перекрученому виді. Тому цей бік життя на окупованій території практично зовсім невідомий радянським громадянам, продовжує бути незнаним для більшості жителів незалежної України. Захопивши 19 вересня 1941 р. Київ, нiмецько-фашиськi окупанти зразу ж заборонили будь-кому непокликаному входити до мiста. Проте в Києвi, всупереч розпорядженням окупантів, вже дiяли похiднi групи ОУН, органiзовували громадське, господарське, полiтичне, мистецьке життя. Вже 5 жовтня 1941 р. намiсник Голови проводу українських нацiоналiстiв (ПУН'у) Олег Ольжич (Кандиба), уродженець Житомира, археолог, поет i полiтичний дiяч, нелегально повернувшись з емiграцiї, зiбрав у Києвi на Подолi першi збори Української нацiональної ради (УНРади). Головою обрано ректора Київського полiтехнiчного iнституту проф. Миколу Величкiвського; членами її (бiля 130 чоловiк) стали гетьманцi, республiканцi, оунiвцi, безпартiйнi, в нiй були представленi всi верстви i професiї, а також нацiональнi меншини, зокрема росiяни. До УНРади увiйшли генерал М.Омелянович-Павленко, проф. Кость Мацiевич, iнженер Осип Войдуник, сестра Лесi Українки Iзiдора Косач-Борисова, Олена Телiга, Улас Самчук та iн. В прийнятiй декларацiї говорилося: "Нав'язуючи до традицiй визвольних змагань i державного будiвництва пiд проводом сл.п. Симона Петлюри покликано до життя Українську нацiональну раду в Києвi для порядкування життям українського народу". Рада вiдновлювала структури нацiонального життя, випускала заклики до населення, висилала меморандуми до закордонних посольств, виступала iз заявами i протестами. Вона за задумом органiзаторiв, мала стати попередником Українського парламенту. Почалось вiдновлення дiяльностi медичних закладів, лiкарень i полiклiнiк. Створено Товариство друзiв швидкої медичної допомоги. Налагоджено роботу клiнiчних науково-дослiдних закладiв, зокрема Київського туберкульозного iнституту, який очолив проф. Василь Плющ; Київського рентґенологiчного iнституту (директор - доц. Бобрецька), Ортопедичного iнституту; згодом вiдкрито Київський iнститут клiнiчної хiрургiї. Організовано Українську лікарську палату, до її управи входив професор-фтизіатр В.Плющ. В листопаді 1941 року відновлено роботу 1-ої Київської фельдшерсько-акушерської школи на вул. Великій Дорогожицькій, 50 (цікаво, чи цей період діяльності школи вже повернутий до її історії?). Зрозумiло, що на такій хвилі національного піднесення українськi вченi - медики, викладачi та студенти, які з різних причин залишилися в місті, поставили завдання відкрити медичний інститут. Почалися клопотання перед окупаційною владою щоб отримати дозвiл продовжувати підготовку студентів-медиків та готувати лiкарiв для цивiльного населення. Окупанти дотримувались думки, що вища освiта поневоленим слов'янським народам не потрiбна. Вiдомi слова Гiтлера, який прямо сказав, що не може бути мови про вiдкриття в Києвi унiверситету для українцiв. Рейхскомiсар Кох закрив усi вищi навчальнi заклади на окупованих землях України. Інiцiативу вiдновлення дiяльностi iнституту вiдважно взяли на себе проф. Б.Кучеренко (завідувач кафедри патологічної анатомії КМІ) та хiрург-доцент О.Лазуренко. Брак лiкарiв для населення, загроза розповсюдження епiдемiчних хвороб примусили окупантiв погодитися на вiдкриття медичного iнституту. Завдяки величезнiй енергiї та наполегливостi ініціаторів проведено надзвичайно складну органiзацiйну роботу. Примiщення кафедр і аудиторій приведено до робочого стану, налагоджено тепло- i водопостачання, зібрано обладнання, наочне приладдя. Розшукано викладачів і професорів інституту, студентів, які залишилися в місті та на окупованій території. Директором нововiдкритого медичного iнституту влада затвердила хiрурга О.Лазуренка, його заступником став проф. Б.Кучеренко (літ.), завiдувачем навчальної частини став проф. М.Венцкiвський. До викладання в iнститутi зголосилися професори О.Богаєвський, Ф.Богатирчук, А.Зюков, О.Iвакiн, Г. Iваницький, А.Левицький, М.Нещадименко, П.Селецький, С.Томiлiн, П. Шидловський, доцент М.Вовкобой та iн. В числi викладачiв були: Микола Вашетко - професор-патофiзiолог (усунутий в 1931 р. з роботи на кафедрi), Сергiй Богданович - доцент-дермато-венеролог, Леонiд Гiренко - доцент-отоларинголог, Данило Воронцов - професор-фiзiолог, Костянтин Добровольський - професор-гiгiєнiст, Юрiй Крамаренко - професор-хірург, Анна Мар'яшева - доцент-мiкробiолог, Борис Падалка - професор-iнфекцiонiст, Сергiй Ручківський - професор-епiдемiолог, Iван Студзiнський - професор топографiчної анатомiї, Григорiй Шкавера - професор-фармаколог та iн. Спецiалiзованi клiнiки i вiддiли очолювали професори М.Венцкiвський (акушерство i гiнекологiя), I.Студзiнський (хiрургiя), I.Базилевич (терапiя), Ф.Богатирчук (рентґенологiя), А.Зюков (iнфекцiйнi хвороби), В.Селецький (неврологія), Б.Шершевський, В.Солнцев, С.Томiлiн та iн. Створено наукову раду інституту та спочатку підготовлено відкриття одного лікувального факультету. Медична наукова рада iнституту переглянула навчальнi програми, виключила з них усi компартiйнi марксистськi псеудонауки, які нiде в свiтi в медичних університетах не викладалися. При організації навчальної роботи і складенні нових навчальних програм наближено їх до програм Берлiнського унiверситету імені Гумбольдта, одного із найкращих в Європі. Проф. Б.Кучеренко очолив кафедру патологiчної анатомiї, органiзував патологоанатомiчну службу, як заступник директора забезпечував оперативне управлiння справами медичного iнституту. Разом з директором проф. О.Лазуренком вони намагалися створити українську нацiональну медичну школу європейського зразка, не дуже рахуючись з думкою окупацiйних властей. Незабаром за це їх чекала жорстока розправа. Але тимчасом медичний iнститут, органiзований i керований ними, жив i працював, готував українських лiкарiв для цивiльного населення України. Усi вони розглядали свою дiяльнiсть як потрiбну, корисну для свого народу, а не спрямовану на прислуговування окупацiйній владі, як це представляла компартiйна пропаганда. (Невiдомо поки-що, чи були керiвники Київського медичного iнституту членами переслiдуваної гiтлерiвцями УНРади). У жовтнi 1941 року вдалося почати навчання на 4-му та 5-му курсах лiкувального факультету цього Київського медичного iнституту окупаційного періоду. На початку 1942 р. В інститутi вже навчалося 556 студентiв: на 2-му курсi - 158, на 3-му - 177, на 4-му - 130, на 5-му - 91 чоловiк (4,5). Навчання було платним - 30 крб на рiк. 28 сiчня 1942 р. було оголошено набiр на 1-й курс iнституту, не лише на дiючий лiкувальний факультет, але також на заново вiдкритi стома¬то¬ло¬гiчний та фармацевтичний факультети. Зарахування провадила прий¬маль¬на комiсiя, очолювана директором iнституту проф. О.Лазуренком. Вступ¬ники складали iспити з хiмiї, фiзики, математики, української, росiйської та iноземної мов (в обсязi програм середньої школи). Іспити почалися 1-го лютого. Серед вступникiв було багато дiтей, батьки яких були арештованi, розстрiлянi, вивезенi до Сибiру, стали жертвами бiльшовицького терору. Рiзко змiнився нацiональний склад студентiв, особливо 1-го курсу. Серед студентiв, як i серед викладачiв, переважали преставники корiнного українського населення, всюди звучала українська мова, використовувалася українська символiка - синьо-жовтий прапор i герб тризуб. Не можна не вiдзначити великi вiдмiнностi складу викладачiв Київського медінституту перiоду бiльшовицької влади i Інституту окупаційного перiоду. Перед початком вiйни з гiтлерiвською Німеччиною компартiйнi органи не залишили в Київському медичному iнститутi нi одного iз колишнiх професорiв медич¬ного факультету Українського унiверситету УНР - вони були арештованi, розстрiлянi, або звiльненi з iнституту! Із професорiв "української лектури" залишилися в iнститутi лише М.Нещадименко, А.Левитський i О.Тижненко та учень проф. Iваницького - проф. І.Студзинський; решту – 42 кафедри - передали переважно iнонацiональним науковцям, якi приїхали з Росiї або iнших республiк, зразу ж перевели викладання з української мови на російську (звичайно, не питаючи згоди студентів). Серед нечисленних професорів і доцентів, представникiв корiнного населення, залишилися переважно лише тi, яким пiд впливом комунiстичного «вихованння» стали байдужими розвиток української культури, збереження мови, доля українського народу як нацiї. В Київському медичному iнститутi, органiзованому в окупованому гiтлерiвцями Києвi, основну частину викладачiв становили українськi вченi, прихильники української мови i культури, якi в цей важкий i небезпечний час скористалися можливiстю викладати мовою корiнного народу, правдиво i незаiдеологiзовано висвiтлювати фаховi питання, без оглядки на партiйних керiвникiв та всюдисущих енкаведистiв i їх секретних спiвробiтникiв. Таким чином, правомiрно розглядати цей короткий перiод iснування Київського медичного iнституту окупаційного періоду як спробу українських вчених (серед них були i росiяни, наприклад Данило Воронцов, якi ставилися iз прихильністю до українського питання) в трудних умовах воєнного часу вiдновити українську вищу медичну школу, створення якої започаткували деякi з них (М.Вашетко, М.Нещадименко), їхнi вчителi i попередники в УНР у 1918 р., та яка в кiнцi 20-х та у 30-х роках була розгромлена комунiстичним режимом. Тут варто додати, що до заслуг українських медикiв, якi ризикуючи життям залишилися з бiльшою частиною свого народу у важкі роки нiмецько-фашистської окупацiї, належить також відновлення підготовки лікарів для цивільного населення неевакуйованою частиною Вiнницького медичного iнституту (14 лютого 1942 року почалися заняття на 5-му курсi), медичного факультету Днiпропетровського унiверситету, Львiвського медичного iнституту (пiзнiше Природничо-медичних фахових курсiв); при Харкiвському унiверситетi Рада деканiв вiдкрила для місцевого населення курси фармацевтiв i фельдшерiв. Однак окупацiйна влада недовго мирилася iз спробами налагодити українське полiтичне, культурне i освiтнє життя. Наказом iз Берлiна 27 листопада 1941 р. дiяльнiсть УНРади було заборонено, всi її установи розiгнано, причетних заарештовано. Ще раніше розпущено і арештовано членів українського уряду Я.Стецька у Львові. Представники властей заявили вiдкрито, що на Українi ворогом номер один є український нацiоналiзм. За висловлюванням Уласа Самчука "...нiмцi прийшли до переконання, що московськi властi так спрепарували Україну, так знечулили її до кожного поневолення, так знейтралiзували в нацiональному вiдношеннi, що це якраз вiдповiдає їх власнiй полiтицi, i допускати на Схiд українськi iдеї нацiонального вiдродження не в їх iнтересах" (6). Мабуть ця думка У.Самчука не втратила свого значення до сьогоднi, добре було б, як би її враховували нашi нинiшнi полiтики. 12 грудня 1941 р. гестапо заарештувало i згодом замордувало членiв редакцiї газети "Українське слово", натомiсть дозволили видавати колаборантське "Нове українське слово". 9 лютого 1942 р. були заарештовані Олена Телiга, Михайло Телiга, Iван Iрлявський, професор Гупало та iнші; невдовзi їх розстрiляли в Бабиному Яру. Письменник Леонід Череватенко так описує (7) ці події: "Кiнець зими 1942 р. був справжнiм пеклом на українському Сходi. Люди падали майже кожного дня. На вулицях Києва i iнших мiст нiмцi розвiшували шибеницi з людьми, що для постраху висiли кiлька днiв.... Озвiрiлi нiмцi не милують нiкого. Катують усiх, i тiльки тi мають маленьку шансу вирватися, кому не поломано костей або хто ще мiг ходити. Всi iншi гинуть. Пiдозрiлий чи нi, одних - стрiляють, других прямо затовкують, ще iнших - вивозять автом - газовою камерою. Бiльшовицькi агенти, якi втиснулися в агенти гестапо, пляново i консеквентно допомагають нiмецькими руками винищувати українських патрiотiв. Вже немає нiкого, хто не бачив би i не розумiв би нiмецького намагання морально спаралiзувати населення України i фiзично як найбiльше винищити.... У цiй вiйнi i з цiєї вiйни українська сторона мусить вийти з позицiями, якi будуть очевидною проекцiєю на дальший черговий етап. Цим може бути тiльки категорична ставка на беззастережну свободу i сувереннiсть усiх народiв на землi. Антилюдянiсть обидвох систем, комунiстичної i гiтлерiвської, їхнє заперечення одиницi i людської гiдностi як фундаментальної непорушної вартостi, поставили перед нами самозрозумiлу вимогу протиставлятися тому активно i сформулювати свою поставу виразно i якнайрiшучiше. Гасло "Свобода народам, гiднiсть людинi", висунуте О.Ольжичем, пiдтверджене як офiцiйне мотто..." 23 лютого 1943 року в Крем’янці на тернопільщині гестапівці розстріляли в числі 12 осіб двох лікарів – Ганну і Петра Рощинських, активних організаторів українського громадського життя, українських патріотів. У березні 1944 року гітлерівці розстріляли лікаря Ігора Воєвідку разом з дружиною і сином. У гітлерівських концтаборах утримувалися, зокрема, українці-лікарі Омелян Волинець, Тома Лапичак, Ростислав Сочинський, Нестор Процик, Роман Ковальський, Мирослав Куник, М.Григорчук та інші. Навесні 1942 р. (березень - початок квiтня) гестапо заарештувало керiвникiв медичного iнституту професорiв Б.Кучеренка i О.Лазуренка. Які звинувачення їм пред’являли невідомо, зрозуміло що це не була «співпраця з фашистами», як подавала комуністична пропаганда. Всi спроби врятувати арештованих не вдалися. За однiєю версiєю їх помiстили в Сирецький концентрацiйний табiр та розстрiляли в Бабиному Яру, за другою - розстрiляли німецькі окупанти перед вiдходом з Києва. Як комунiстичнi вождi, так i фашистськi диктатори знищували патрiотiв поне¬во¬лених народiв, розумних талановитих людей, непересiчних особис¬тос¬тей, вiд яких годi було сподiватися достатньої вiрнопiдданостi та слiпого послуху. За словами В.Плюща "... в особi Б.Кучеренка Україна втратила не лише видатного вченого, але й великого українського патрiота" (8). Могили професорів Б.Кучеренка i О.Лазуренка невiдомi, так як невiдомi могили замордованих енкаведистами професорiв Київського медич¬ного iнституту В.Пiдгаєцького, О.Пучкiвського, В.Удовенка, дру¬жини Людмили i доньки Веронiки професора О.Черняхiвського, тисяч i тисяч жертв гiтлерiвського i комунiстичного терору. Терор німецько-фашистських окупантів викликав загальне обурення народу, привів до збройного опору, формування партизанських відділів «Поліської січі», очолюваної Тарасом Бульбою, а пізніше – Української повстанської армії, яка обороняла цивільне населення від німецькитх каральних загонів. Проте ще до кінця року інститут продовжував працювати, і навіть розширюватися. В квiтнi 1942 р. директором iнституту окупаційна влада призначила якогось Р.Скуренка; чи нiхто iз професорiв iнституту не погодився заступити на мiсце арештованих колег, чи фашисти їм не довiряли - невiдомо. У квітні 1942 року, незважаючи на важкі умови окупаційного режиму, співробітники медичного інституту і медична громадськість окупованого Києва відзначили 70-річчя та 45-річчя наукової діяльності відомого київського професора Антона Каковського, неординарного українського вченого, фармаколога, винахідника, фітотерапевта і гомеопата, який піддавався репресіям ГПУ-НКВД, переважно замовчувався в УРСР. Незважаючи на вік він готував підручник для лікарів «Профілактика захворювання на рак шлунку», закінчував монографію «Критика лікування легенево-туберкульозних хворих». Тоді ж весною 1942 року з’явилися в київській пресі повідомлення про смерть професорів медичного інституту Г.Іваницького та О.Івакина. З 15 червня до 15 липня в інституті вiдбувалися перевiднi екзамени, а з 25 червня почалися випускнi iспити. Молодих лiкарiв (біля дев’яносто осіб) скерували на роботу в тi мiсцевостi України, де бракувало медичної допомоги населенню. В червнi при інституті почали дiяти курси вдосконалення лiкарiв, тривалiстю 3 1/2 мiсяцi, завданням яких було переквалiфiкування молодих "вузьких" спецiалiстiв на бiльш унiверсальних лiкарiв подібно до "земських". З 1-го до 15-го серпня 1942 року проводилися вступнi iспити на перший курс усiх трьох факультетiв – лікувального, стоматологічного і фармацевтичного. Загальне число студентів медичного інституту досягло 750 осіб. Проте вже за два місяці 1-го листопада німецька влада оголосила про реорганiзацiю "колишнього" Київського медичного iнституту в "Полiмедикум". Слухачам усiх вiддiлiв запропоновано з’явитися в канцелярiю iнституту (Бульвар Шевченка, 13) для переєстрацiї i отримання нових посвiдок. Можна припускати, що такий раптовий обмiн документiв був зв'язаний з якимись порушеннями у їх видачi. Можливо, в iнституті видавали посвiдки студентiв членам пiдпiльних українських органiзацiй, яких переслiдувало гестапо, а також тим молодим людям, що ухилялися вiд примусового набору на роботу в Нiмеччинi. Під кінець року окупанти закрили "Полiмедикум", частину студентів (які не встигли заховатися) вiдправили на роботу в Нiмеччину. Після закриття інституту професори, викладачi, лiкарi, які продожували на його базах практичну лікувальну роботу, доклали максимальних зусиль щоб зберегти обладнання кафедр i клiнiк, особливо у 1943 роцi, коли фашисти намагалися вивезти або знищити усi цiнностi. Ті вчені-медики, якi вже мали певний "досвiд" допитiв органами НКВД, на очах яких вiдбувалися розправи з українськими вченими i iнтелiгентами, нерiдко з їхнiми колегами в 1930 - 1937 рр., не ризикували потрапити знову до органів НКВД, що звичайно закiнчувалося трагiчно. Вони емiґрували на Захiд, вирiшили залишити рiдну землю до того часу, поки на нiй постане незалежна, демократична українська держава. Але їм не судилося дочекати проголошення незалежності України… Серед них були професори В.Плющ, Б.Андрієвський, В.Радзимовська, О.Тижненко, I. Базилевич та iн.(9). Пiсля звiльнення 6 листопада 1943 р. Києва вiд окупантiв радянські органи почали готуватися вiдновлення роботи iнституту викладачами і студентами, які повернулися з евакуації (літ). 23 листопада вiдбулося перше засiдання Вченої ради, а вже 13 грудня 1943 р. вiдновилося навчання. Кiлькiсть студентiв спочатку становила 491 чоловiк; лекцiї читали 23 професори, які прибули з евакуації. Водночас з поверненням радянської влади повернулися органи НКВД і СМЕРШу почалися нескінченні допити тих, хто знаходилися на окупованій гітлерівцями території, ув’язнення їх в провірочно-фільтраційних таборах НКВС СРСР. Адже була установка компартії вважати їх «ворогами народу», прислужниками німецько-фашистських окупантів. Тепер стало відомо, що маршал Жуков пропонував політбюро ЦК ВКП/б/ вивезти в Сибір усіх українців, які залишалися на окупованій території, як «неблагонадійних». Накінець лише деяким професорам і викладачам, які викладали в інституті окупаційного періоду, вдалося продовжувати працю в КМІ, багатьох не допустили до викладацької роботи, деякі з них змогли отримати пристанище в науково-дослідних інститутах. Отримали можливість повернутися до роботи в інституті А.М.Зюков, В.В.Селецький, С.Н.Ручковський, Г.М.Мар’яшева, Д.С.Воронцов (згодом перейшов до Київського університету), Г.Л.Шкавера, Б.Я.Падалка, К.Е.Добровольський, Л.І.Гіренко, С.М.Богданович. Були усунуті з КМІ і змушені були перейти на роботу в інші наукові заклади професор «української лектури» М.П.Нещадименко, М.П.Вашетко, І.Студзінський (працював у Львівському медінституті, автор цих рядків слухав його лекції на очолюваній ним кафедрі топографічної анатомії та оперативної хірургії). Хоч частині професорів дозволили продовжувати роботу в КМІ, про саме існування в Києві медичного інституту в період окупації тоталітарний режим заборонив згадувати в історії КМІ, в історії медицини в Україні, подібно як про існування інших медичних шкіл окупаційного періоду. З історії КМІ було вилучено події, факти, імена пов’язані з діяльністю інституту в період окупації. Парадокси тоталітарного режиму: декому з тих, що працювали у Київському Медичному iнститутi окупаційного періоду з Б.Кучеренком i залишилися живими, дозволили повернутися в iнститут, а проф. Б.П.Кучеренка, який загинув у застiнках гестапо, режим прирiк на повне забуття і знищення його доробку! Лікар-професор Петро Михайлович Буйко і лікар-професор Борис Павлович Кучеренко загинули, вбиті гітлерівцями. П.М.Буйко працював на окупованій території лікарем Фастівської лікарні, рятував людей від вивезення на роботи в Німеччину, лікував цивільне населення, ризикуючи своїм життям надавав допомогу пораненим партизанам. Загинув закатований гестапівцями 16 жовтня 1943 року. Його іменем названо Київський НДІ материнства і дитинства, він згадується в історії КМІ. Лікар-професор Борис Павлович Кучеренко (9) був одним із тих, хто ризикуючи своїм життям добивалися в окупаційної влади дозволу відкрити Київський медичний інститут, налагоджував роботу кафедр і клінік, надавав інституту український характер, допоміг готувати лікарів із місцевого населення і для потреб населення Київщини, порятував багатьох молодих людей від вивезення на роботи в Німеччину. Розстріляний гестапівцями в квітні 1942 року. Його ім’я комуністичний заборонив згадувати в історії КМІ, в історії медицини в Україні. Чи не справжньою причиною, через яку органи НКВД, КДБ, компартійні органи заборонили згадувати про медичний інститут в окупованому Києві, було не просто «співробітництво з німецько-фашистськими окупантами», а діяльність на користь українського національного відродження, був той факт, що цей інститут мав український національний характер, був одною із спроб відновити українське суспільне життя в Києві та на окупованих гітлерівцями землях. Адже так само більшовики викреслили з української лiтератури в УРСР iм'я Олени Теліги та інших свідомих українців, котрі у важких умовах окупації відновлювати українське національне життя. Отже компартійна система заборонила згадувати в УРСР ім’я професорів окупаційного періоду Б.Кучеренка та О.Лазуренка як свідомих вчених – українських патріотів, що формували у важких умовах окупації національну вищу медичну школу європейського зразка. Чому тепер, в незалежній Україні, ми так довго дотримуємося тих критеріїв та оцінок, які вищій медичній школі в Києві у 1941-1942 рр. дали органи НКВС, КДБ, СМЕРШ і партійні органи, керовані московським комуністичним режимом? Які одного лікаря-професора, що залишився на окупованій гітлерівцями території, визнали героєм і всіляко вшановували, а другого лікаря-професора, який також залишився на окупованій гітлерівцями території – оголосили «ворогом народу»? Повернення КМІ окупаційного періоду в нашу історію, в історію Києва, в історію української медицини необхідне для відображення тривалості прагнень українського народу, українських вчених-медиків і викладачів до створення своєї національної вищої медичної школи, що мали місце у ХХ столітті. Пригадаємо заходи д-ра Євгена Озаркевича до відкриття у Львові українського університету з медичним факультетом, якому передувала пожертва професором Києво-Могилянської академії 70000 крб на відкриття у Львові українського університету та побудову хірургічної клініки. Є.Озаркевич заснував «Народну лічницю», сподіваючись, що вона згодом стане клінічною базою майбутнього медичного факультету українського університету у Львові. В цьому ряду і медичний факультет Українського університету в Києві, створений українськими вченими-медиками в роки УНР (1918-1921), і «Українська лектура» в Київському медичному інституті (1922 - 1924), і українізований Київський медичний інститут (1924-1933). В ряду цих прагнень до української вищої школи знаходиться і підпільний самоврядний Український (таємний) університет у Львові (1921-1925), в якому медичний факультет організував і очолював як декан д-р професор Мар’ян Панчишин. Університет дав змогу українській молоді, яка була позбавлена доступу до польського університету у Львові, здобувати початки університетської освіти і пізніше продовжувати навчання в університетах Європи. В цей же ряд належить поставити і медичний інститут в окупованому Києві, коли протягом короткого часу (1941-1942) на українській землі у важких і небезпечних умовах фашистської окупації діяла вища медична школа українського характеру. Коли тепер в умовах незалежності у вищих школах України вилучені з навчальних програм комуністичні псеудонауки, запроваджується система навчання, прийнята в європейських університетах, здійснюється перехід на державну українську мову викладання, запроваджена державна українська символіка, то як сьогодні можна засуджувати і вважати ворогами українського народу тих, хто робив по-суті те саме у важких умовах гітлерівської окупації? Адже КМІ окупаційного періоду був до певної міри праобразом теперішніх вищих медичних шкіл. Тим більш потрібно глибоко дослідити його та повернути в нашу історію, в історію української медицини. Медичний факультет Українського університету в Києві вже відображений в історії НМУ ім. О.О.Богомольця (10). Ще у 1991 року в книзi до 150 рiччя Київського медичного iнституту (2) появилися дуже короткi данi про «Полімедикум», в історію НМУ вони не увійшли (10, 11). Потрібні глибокі дослідження Київського медичного інституту окупаційного періоду, які дали б змогу об'єктивно висвітлити як дiяльнiсть евакуйованої в Челябiнськ частини КМІ, так i дiяльнiсть тої частини КМІ, тих викладачів і студентів, які залишилася в окупованому гітлерівцями Києвi. Потрібно також відобразити в історії української медицини діяльність вищих і середніх медичних шкіл в інших містах окупованих фашистами, в яких викладання з небезпекою для життя провадили українськi вченi-медики. Стверджуючи важливу роль медичних інститутів радянської доби в підготовці лікарів, не слід забувати, що вони мали головним завданням готувати відданих керівній комуністичній партії фахівців, непримиренних борців з «українським буржуазним націоналізмом», пропагандистів комуністичної ідеології. І якщо тепер ми маємо багато осіб позбавлених національної свідомості, немало лікарів-українців, які продовжують користуватися чужою мовою, розмовляють з пацієнтами-українцями мовою сусідньої держави, публікують цією мовою свої праці, то це у великій мірі наслідок навчання і компартійного виховання студентів-українців радянськими медичними інститутами. Тепер у своїй державi ми не повиннi оцінювати події минулого з позицій комуністичної тоталітарної держави, з позицій органів НКВД і КДБ, вибірково представляти минулі події і факти на догоду певним суспільним групам. Необхідно повернути iз небуття усiх тих, хто вiддав свої сили i життя, вiдстоюючи українську iдею, ставив своєю метою розвиток української науки, пiдготовку українських фахiвцiв. Повернімо ж в українську медицину Київський медичний інститут окупаційного періоду, його викладачів, а серед них iмена професорів Бориса Кучеренка і О.Лавзуренка, українських вчених-патрiотів, замордованих німецькими фашистами i протягом десятилiть замовчуваних комунiстичним режимом. Ганіткевич Ярослав Володимирович Доктор медичних наук, професор-емерит Львівського національного медичного університету iм. Данила Галицькoго Дійсний член НТШ, Лауреат премії ім. Івана Огієнка м. Львів, 79015, вул. Боберського 19 кв. 48 тел. 032 226 30 33 E-mail: hanitkevych@yahoo.com Література:

1. Ганіткевич Я., Пундій П. Українські лікарі. Біобібліографічний довідник. Книга 3. Учасники національно-визвольної боротьби і українського державотворення, репресовані та реабілітовані лікарі України. НТШ, ВУЛТ. Львів, 2008. – 428 с.
2. 150 лет Киевскому медицинскому институту. Киев. "Здоров'я".-1991. - С. 52-57.
3. Українське слово. Київ. - 1941.
4. Саганський В. Їдьмо на студії до Києва // Волинь. – 1942. – 25 січ.
5. Київський медичний інститут // Краківські вісті.- 1942. –Ч. 26.- 10 лют.
6. Самчук Улас. На бiлому конi. Дзвiн. Львiв. - 1993.- Ч. 2-3.- С. 52.
7. Череватенко Леонiд. "Я камiнь з Божої пращi» // Ольжич О. Незнаному вояковi. Київ. Фундацiя iм. О.Ольжича. - 1994. - С.402-404.
8. Плющ В. Медична наука в Українi у першiй половинi ХХ-го сторiччя // Матерiяли до iсторiї української медицини. Т.1. Нью-Йорк – Мюнхен. - 1975.- С. 96, 130, 150, 151, 160.
9. Ганіткевич Я. Українські лікарі-вчені першої половини XX століття та їхні наукові школи. Біографічні нариси та бібліографія / Львів: В-во НТШ і ін. 2002. - С. 147-158.
10. Історія Національного медичного університету імені О.О.Богомольця / Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.nmu.edu.ua/a1-2.php
11. Москаленко В.Ф., Полякова І.М. Біографічний словник завідувачів кафедр та професорів Найіонального медичного університету імені О.О.Богомольця (1841-2006). Видання третє виправлене і дооповнене. - Книга плюс.- Київ, 2006.

Професор Борис Павлович Кучеренко (1910-1942)