17 квітня 2021 року на 91 році життя відійшов у вічність дійсний член НТШ, відомий літературознавець, доктор філологічних наук, письменник та громадський діяч — Любомир Сеник

17 квітня 2021 року на 91 році життя відійшов у вічність дійсний член НТШ, відомий літературознавець, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Львівського національного університету ім. І. Франка, письменник та громадський діяч — Любомир Сеник.

Народився Л. Сеник у сім’ї вчителів у селі Чернихові на Тернопільщині. Початкову освіту здобув у селі Ігровиці (нині — Тернопільський район), куди польська шкільна адміністрація скерувала на роботу його батька. Навчався також у школах Великого Глубічка та Плотича. 1948 р. став студентом іспанської філології у Львівському університеті, проте ненадовго: комуністичний режим „виправив“ свій недогляд при наборі на таку „дипломатичну“ спеціальність і відрахував як потенційно неблагонадійного студента.

Проте філологічне покликання Л. Сеника було безсумнівним, і він закінчив Львівський педагогічний інститут, де в 1954—1957 рр. був також аспірантом. Інтерес молодого науковця до української художньої прози проявився відразу, проте дуже швидко з’ясувалося, що досліджувати дозволено тільки лояльних до влади авторів. Темою кандидатської дисертації Л. Сеника стали роман Андрія Головка „Бур’ян“ і його літературний контекст. Далі науковий пошук вивів на розширені студії над становленням українського роману у 20-ті роки ХХ ст., зокрема на творчість Миколи Хвильового. Проте мрії про вихід монографії на цю тему зі закінченням політичної відлиги 60-х років довелося відкласти на десятиліття. „Це моя супернаївність — досліджувати в ті часи творчість Хвильового чи інших майстрів „розстріляного відродження“, і це моя найгучніша пригода в Інституті“,— згадував Л. Сеник, маючи на увазі свою працю, починаючи з 1964 р., в Інституті суспільних наук АН УРСР (нині — Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України). Перед тим довелося попрацювати вчителем української мови та літератури у Мшані біля Львова, співробітником Львівського історичного музею, завідувачем відділу критики в журналі „Жовтень“ („Дзвін“).

Докторську дисертацію Л. Сеник захистив 1995  р. Її назва сконцентрувала тривалі наукові пошуки та роздуми: „Український роман 20-их років: проблема національної ідентичности“. Захист відбувся в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України у присутності, зокрема, колишніх світоглядних опонентів дисертанта. І саме докторське дослідження, і монографія з такою ж назвою — це фундаментальна наукова студія, позначена глибиною погляду на літературні явища і талантом інтерпретатора. Відтоді Л. Сеник написав і видав низку інших поважних наукових розвідок, зокрема монографії „Климентій Шептицький — слуга Божий“ (1997, у співавторстві), „Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності“ (2002), „Студії ліричної драми Івана Франка „Зів’яле листя“ (2007), „Доба розстріляного відродження. Роман опору. Національна ідентичність. Література в час тоталітаризму“ (2016), „Національна ідея: від „Руської Трійці“ до вісниківства“ (2018). Тривалий час під його орудою виходили „Літературознавчі зошити“ Інституту літературознавчих студій у Львівському національному університеті імені Івана Франка, куди Л. Сеник перейшов працювати на посаду професора з Інституту українознавства.

Науковий і навіть письменницький погляд Л. Сеника на життя й літературу заглиблено було у філософію письменства ХХ ст., у „трагічну свідомість“ цілого століття, де тривалий час над душею людини, її мисленням і словами тяжів недремний контроль, а той, хто наважувався вийти з тієї „зони“, мусив загинути. У цьому контексті знаковим є насамперед роман Л. Сеника „Ізійди, сатано“, написаний іще в 70-ті роки ХХ ст., а виданий окремою книгою аж 2000 р. й тоді ж удостоєний Міжнародної літературної премії ім. Богдана Нестора Лепкого.

Відтоді почалася невпинна творча хода Л. Сеника. За останніх двадцять років автор написав і видав двадцять шість (!) книг прози, поезії та наукових студій. Зокрема, в царині художньої літератури — збірки новел і повістей („На червоному полі“, 1998; „Трамонтана“, 2003; „У просторі розп’яття“, 2008; „Палаюча троянда“, 2015; „Таємниця“, 2017; „Перехресний вогонь“, 2018; „Новели“, 2019; „Новелістичні історії“, 2019; „Контрастні кольори“, 2020); томи романів (окрім „Ізійди, сатано“, це „Парабола“, 2005; „Сьома брама“, 2007; „Райський світ“, 2017; „Озонна блискавиця“, 2018); поетичні збірки („Таїна“, 2009; „Тремтлива далечінь“, 2010; „Містерійні видива“, 2013; „Розкрилля“, 2014; „Vitaaeterna“, 2017; „Осені покоси“, 2018). У своїй творчості Л. Сеник не був одноманітним. Він опанував різні форми та жанри. Нерідко під назвою твору зазначав: „новела-спогад“, „новела в новелі“, „новела-інвектива“, „новела-детектив“, „візія“; вдавався і до такого жанру, як притча.

Проте, попри ці поважні наукові та літературні здобутки, Л. Сеник — іще був відомим і принциповим громадським діячем. 9 травня 1990 р. його було обрано головою Львівської крайової організації Народного руху України. Коли ж Рух почали перетворювати на партію, він, не погоджуючись із цим рішенням, передав кермо правління іншим. Пережите й осмислене в буремний час національного піднесення кінця ХХ ст. Л. Сеник описав у книзі „De rebus publicis“ (2007), яка стала писемною візією „рухівського“ образу Української держави.

Любомир Сеник був унікальною харизматичною постатю сучасного життя. Мріяв дожити до ста літ. Максималіст і „невиправний“ романтик, людина, котра не вміла бути байдужою, він своєю щирістю і творчою енергією запалював на подвиги душі всіх, кого дотикав поглядом і словом. У цьому — вся таїна життя і творчости Любомира Сеника.

Світла пам’ять про Любомира Сеника — відомого літературознавця, письменника, людини, патріота — назавжди збережеться в наших серцях.