Яким „Руським королям" папа Гонорій ІІІ адресував свого листа від 17 січня 1227 року?

Понад півтора століття тому російський історик А. Тургенєв опублікував листа папи Гонорія ІІІ, датований 17 січня 1227 р. і адресований „Всім королям Руси" (Universis Regibus Rusiae). Цього листа він знайшов серед матеріялів польського єзуїта Яна Альбертранди, який у другій поло­вині XVIII ст. ско­піював їх із давніх актів Ватиканської бібліотеки та інших римських книго­сховищ й архівів. Згодом цю цінну пам'ятку русько-римських відносин першої полови­ни ХІІІ ст. кілька разів перевидано, зокрема українськими вченими.

Згаданий папський лист дає важливу інфор­мацію про політичні та релігійні настрої серед правлячих еліт тогочасної Руси, а також передає уявлення про руську церковну культуру, які па­нували в Римі за понтифікату Гонорія ІІІ (1216-1227).

Для цього дослідження важливий початок листа, в якому папа інформує, що „руські королі" звернулися письмово до „його возлюбленого брата єпископа Мутіненського і легата Апостольсько­го престолу" з проханням особисто відвідати їхні краї, аби прислати їм добрих проповідників, котрі б навчили їх правдивої Христової науки, позаяк вони „готові цілком відкинути всі заблуди віри, в які впали, як кажуть, через брак проповідників" (parati estis omnes errores abnegare, quod propter defectum praedicatorum, sicut dicitur, incurristis). Як встановили дослідники, „єпископ Мутіненський" – це єпископ Модени на ім'я Вільгельм, тодішній папський легат на Пруссію і всю Східну Прибалтику. Далі Гонорій ІІІ просить „руських королів" ще раз підтвердити, чи вони справді хо­чуть мати в себе проповідників-домініканців (тоді були відомі в Европі), і водночас застерігає їх, що подальше перебування „на бездоріжжі безвір'я" зішле на їхні голови тяжкі випробування Божі і спричинить велике безкультур'я в народі руськім.

Лист Гонорія ІІІ свідчить, що його вельми за­цікавила колективна пропозиція руських князів нав'язати тіснішу співпрацю з Римом. У загальних рисах він навіть окреслює своє бачення шляхів налагодження цієї співпраці. Тут лише спробуємо відповісти на поставлене в заголовку нашої роз­відки питання: яким саме руським князям Гонорій ІІІ адресував свого листа від 17 січня 1227 р.?

Оскільки в адресі листа немає конкретних імен „руських королів", то в історіографії з'явилася низка здогадів і гіпотез. Представники російської церковної історіографії ХІХ ст., зокрема митро­полит Макарій і професор Євгеній Голубинський, взагалі не допускали можливости, щоб якісь „рус­ские князья" могли звертатися до Римської церкви з допомогою в справах віри. Тому вони твердили, що Гонорій ІІІ, говорячи про бажання „руських королів" мати в себе католицьких проповідників, одверто лукавив. Але щоб якось пояснити появу папського листа до руських володарів, Макарій, а згодом і Голубинський висунули версію, що послання папи було реакцією на псковсько-новгород­ське посольство до Риги з 1224 року, основним завданням якого було укладення мирного договору з німецьким орденом мечоносців, який тоді володів Ліфляндією й Естонією.

Український історик церкви Ми­кола Чубатий в одній зі своїх перших наукових розвідок піддав сумніву по­дібні твердження російських істориків з огляду на їх неприховану штучність, однак власної версії щодо конкретних „руських королів" з листа Гонорія ІІІ він не висунув. Допіру пізніше в „Іс­торії християнства на Руси-Україні" він дійшов висновку, що „лист цей був звернений до якоїсь групи князів, су­сідуючих з Лівонією й Естонією, отже князів полоцько-витебської землі, може й псковської".

Однак обидві ці версії не мають під собою наукового підґрунтя. Спробуймо це розглянути.

Як уже зазначалося, церковні істо­рики Макарій і Є. Голубинський ка­тегорично заперечували саму мож­ливість посольства руських князів до представника Рима. Ба більше, вони звинувачували Гонорія ІІІ в підтасу­ванні фактів: мовляв, псковсько-нов­городських послів до Риги 1224 р., які підписали мирний договір з Ліфляндією, папа видав за посланців „руських королів" до папського легата з проханням допомогти їм позбутися „заблудів віри". При цьому Є. Голубинський твер­див, що це „доволі звичайний метод" папи: спочатку послатися на якесь ви­гадане джерело інформації на кшталт “до нас дійшли чутки”, а потім уже на основі цього будувати вигідні для себе прожекти.

Однак подібні твердження росій­ських істориків не підлягають науковій критиці. По-перше, неможливо уявити, щоб папа міг переплутати, та ще й сві­домо, посольство до ставки рицарів-мечоносців у справах миру з посольством до папського легата на східну Прибал­тику в справах віри. По-друге, чим пояснити таку запізнілу реакцію папи на псковсько-новгородське посольство до Риги, адже воно було 1224 р., а папа написав свого листа аж на початку 1227 р.! По-третє, Є. Голубинський не має рації, коли твердить, що Гонорій ІІІ керувався принципом „до нас дійшли чутки", пишучи, що „руські королі" виявляють бажання зблизитися з Рим­ською церквою. Адже у своєму листі папа нази­ває конкретну особу, до якої зверталися анонімні руські князі і від якої він отримав цю інформацію: єпископа Модени Вільгельма і папського легата на східну Прибалтику. Тож важко уявити, щоб рим­ський понтифік, звертаючись до руських князів, міг приписати їм те, чого вони, за твердженням російських істориків, не робили.

Непереконливою видається також версія М. Чубатого про те, що під „руськими королями" слід розуміти полоцько-вітебських князів, позаяк вони були „сусідами Лівонії й Естонії". Адже з країнами Східної Прибалтики межували володіння інших руських князів, зокрема володимирсько-волинських, які, до того ж, часто ангажувалися в справи північних сусідів.

Отже, якщо Гонорій ІІІ не писав до псковських, новгородських, владимиро-суздальських чи полоцько-ві­тебських князів, то кому ж все-таки був адресований його лист від 17 січня 1227 р.?

На нашу думку, лист Гонорія ІІІ до „всіх королів Руси" написаний саме руським князям, а не якимсь іншим, тобто князеві київському Володими­ру Рюриковичу, князеві галицькому Мстиславові Мстиславичу, князеві чер­нігівському Михайлові Всеволодовичу і князеві володимирсько-волинському Данилові Романовичу. Аргументи на користь нашої версії такі.

По-перше, титул „король Руси" Апостольська столиця ніколи не за­стосовувала до псковських, новгород­ських, владимиро-суздальських чи полоцько-вітебських князів. Серед Рюриковичів „королями Руси", згідно із західною політичною традицією, папи титулували тільки київських, а зго­дом галицько-волинських князів. Це, до речі, визнає сам Є. Голубинський. Правда, чернігівських князів королями також не титулували, однак, що стосується Михайла Всеволодовича, то у зв'язку з деякими обставинами, про які розповімо далі, папа міг удостоїти його такої честі.

По-друге, з історії відомо, що в основі політичної системи Руси-України другої половини 20-х рр. ХІІІ ст. лежав тісний союз руських князів, а саме київського Володимира Рюрико­вича, галицького Мстислава Удатно­го і чернігівського Михайла Всеволодовича. Політична орієнтація цього своєрідного тріумвірату виразно схи­лялася до латинського Заходу. Зятем лідера цієї князівської трійці Мстислава Удатного був ка­толик – угорський королевич Андрій, кого він мав намір зробити своїм наступником на галиць­кому престолі. Михайло Чернігівський також був тісно пов'язаний із західними правлячими домами і відзначався прокатолицькими симпатіями. Про Володимира Рюриковича можна сказати, що цей київський князь не мав самостійної думки, а майже завжди орієнтувався на галицьких воло­дарів: спершу на Мстислава Мстиславича, а зго­дом на Данила Романовича. Стосовно Данила, то він хоч формально не входив до цього князівського тріумвірату, однак близько стояв до нього як з моральних, так і з політичних міркувань. Він був зятем Мстислава Удатного, тому тримався, як каже М. Грушевський, „з усякою лояльністю супроти нього". Крім того, володимирсько-волинський князь вів активну прибалтійську політику, зокрема намагався відтіснити поганські племена пруссів і твягів якнайдалі від своїх володінь. Тут його інтереси збігалися з антипрусськими аспіраціями польського князя Конрада Мазовецького, а також із заходами німецького ордену мечоносців, спрямованими на підкорення Пруссії. У цьому ні­мецьких рицарів-мечоносців, а також мазовецького і володимирсько-волинського князів активно підтримував Рим через своїх емісарів – єпископа прусського Християна та папського легата на схід­ну Прибалтику Вільгельма. За документальними свідченнями, князь Данило перебував у дружніх взаєминах з єпископом Християном і навіть допо­магав йому військово. Цілком імовірно, що через нього князь Данило познайомився з папським ле­гатом Вільгельмом. Цей наш здогад якоюсь мірою підтверджується відомим фактом, що єпископ Християн у 1231 р. був посередником у нав'язанні контактів Данила Романовича з наступником Го­норія ІІІ – папою Григорієм ІХ. З другого боку, володимирсько-волинський князь ніколи не забу­вав про свою другу „півотчину" – Галичину, тому створення для себе позитивного іміджу в Римі було його нагальним завданням. З огляду на це він цілком міг підписатися під колективним зверненням „всіх руських королів" до папи.

По-третє, найновіші дослідження польських іс­ториків переконливо показали, що домініканські проповідники вирушили до Володимира, Києва і Чернігова не раніше 1228 р. Зрозуміло, що зро­бити це вони не могли без попередньої згоди і до­зволу місцевої влади. А це означає, що Римська курія вислала їх на питому Русь у відповідь на прохання тамтешніх князів, про яке пише Гонорій ІІІ і яке вони, очевидно, підтвердили на його запит у листі від 17 січня 1227 р. І ще один важ­ливий факт: жодне тогочасне джерело: ні західне, ні руське не вказує на присутність домініканських проповідників у Пскові, Полоцьку чи Владимирі-на-Клязьмі. Натомість в історичних анналах оо. домініканців після 1227 р. чітко простежується виникнення їхніх станиць у Володимирі, Луцьку, Овручі, Чернігові і Києві. Це вкотре доводить нашу версію, що тими „руськими королями", яким папа Гонорій ІІІ адресував свого листа, були князі Руси-України.

Та сам Гонорій ІІІ вже, мабуть, не споряджав домініканців з місією до Володимира, Києва і Чер­нігова, бо незабаром після написання листа до „королів Руси" помер (18 березня 1227 р.). Його наступником став папа Григорій ІХ, який продов­жив політику щодо Руси свого попередника. Але це вже тема іншого дослідження.

Іван ПАСЛАВСЬКИЙ