Вища технічна освіта в Україні. Яка вона?

Впродовж багатьох років навчатися в технічних інститутах, нинішніх університетах та академіях, було престижно. Під час вступних іспитів на спе­ціяльності інженерів-механіків, нафтовиків, енер­гетиків, металургів, хеміків були великі конкурси. І навчання в цих вишах базувалося на студію­ванні фундаментальних, загальнотехнічних, гу­манітарних та спеціяльних дисциплін. Навчальні програми включали проходження практик – від ознайомлювальної до двох виробничих та перед­дипломної (сьогодні ж практики на виробництві немає). До того ж більшість студентів працювала, засвоюючи робітничі професії та отримуючи опла­ту за цю роботу. Кожен випускник вишу знав, що, здобувши освіту, він матиме роботу, буде забез­печений житлом.

Що змінилося за останні двадцять років в Україні: стала ця вища технічна освіта кращою та престижнішою чи вона втратила або втрачає свою значущість для суспільства?

Нинішні університети й академії пережили трансформацію з інститутів, пройшовши етапи технічних, пізніше національних технічних уні­верситетів III та IV рівнів акредитації. Кількість спеціяльностей істотно зросла, особливо в ділянці технічної економічної освіти, менеджменту, фі­нансів. Збільшилася кількість викладачів, які за­хистили кандидатські та докторські дисертації і отримали звання доцентів та професорів. У біль­шій частині вищих навчальних закладів функціо­нують спеціялізовані вчені ради з захисту дисер­тацій.

Однозначно – професійний рівень викладаць­кого складу сьогодні набагато кращий, ніж 40–50 років тому. Студентів є кому навчати.

Чому ж тоді впала престижність технічної осві­ти? Чому викладачі бідкаються, що багато студен­тів втратили стимул до навчання? Чому точаться розмови на різних рівнях про хабарництво та ко­рупцію у вишах? Чому лабораторна база багатьох кафедр не відповідає сучасному рівню?

Чому спеціялізовані вчені ради часто надають вчені ступені людям влади чи бізнесу, які не мають жодного стосунку до науки? Що це – байдужість чи пристосуванство до реалії сьогодення? Цих га­небних явищ не було раніше.

Де джерела цих багатьох „чому", на які або нема відповідей, або вчені, викладачі ховають го­лови, як страуси в пісок перед загрозою?

Першоджерелом багатьох негараздів стала середня освіта, яка багато років поспіль знижува­ла рівень знань у школах із математики, фізики, хемії. Впродовж багатьох років культивувалася статистика оцінок, обов'язкове щорічне зростання оцінок із тих чи тих предметів, що ставило вчи­телів у складне становище – або ти виставляєш лише позитивні оцінки, або ти не відповідаєш сво­єму призначенню, оцінюючи задовільно або нега­тивно низькі незадовільні знання своїх учнів.

За роки незалежности кількість студентів у вишах збільшилася, з'явився набір студентів поряд із державним замовленням та так званий комерційний набір. Ще більше вплинуло на якість набору студентів незалежне тестування, що дава­ло можливість ставати студентом вишу при оцін­ці знань 124 бали (нині – 140 балів із фізики, з математики залишилися попередні), що відповідає незадовільним знанням з математики і фізики. Викладачі університетів (академій) поставлені в умови навчати студентів з великою різницею ба­зових знань. Частина студентів-першокурсників стикається з тим, що вони не в змозі освоювати знання. І вони змушені – або нехтувати відвідуванням лекцій і практичних (лабораторних) занять, або шукати підхід, як отримати позитивні семестрові оцінки.

Викладачі мусять приймати іспити та заліки у цієї частини студентів багато разів (до 10-ти і більше). Закінчується це задовільним оцінюванням студентів чи під тиском деканів, ректорату, чи беручи хабарі. Збайдужіла частина викладачів займає ту та іншу ніші.

Ба більше. Та частина студентів, що могла би вчитися добре, спостерігаючи, що слабопідготовлені до освоєння знань студенти перекочуються з семестру в семестр, теж перестає добре вчитись. І лише частина студентства, яка за будь-яких умов вчиться добре та сумлінно, здобуває належні знання. Але цих студентів стає все менше і менше.

Стимулом до навчання є можливість отрима­ти роботу після закінчення навчання. Але і цей стимул перестав спрацьовувати. Так, наприклад, в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу (ІФНТУНГ) на більшій частині випускних кафедр розподіл на роботу отримує лише 10–40 відсотків випускників. Тож, здобувши диплом про закінчення навчання в уні­верситеті, більшість випускників поповнює лави безробітних або йде працювати на ринок чи ви­їжджає в пошуках будь-якої роботи за кордон.

Керівництво університету заспокоює себе тим, що вищий навчальний заклад не відповідає за працевлаштування своїх випускників, а лише надає їм освітні послуги.

Ректорати і деканати, щоб підсилити мотивацію до ліпшого навчання студентів, плодять так звані контролюючі заходи, відвідують лекції і практичні заняття, стежать за процесом отримання студен­тами заліків та за складанням іспитів. Для цього ведуться спеціяльні записи у журналах. І все це нагадує Гоголівський опис із „Мертвих душ", коли поміщик, щоб наблизити своїх кріпаків до Европи, одягнув їх в европейське вбрання, на кожне невирішене завдання створював комісії, підкомісії і таке інше. Але як наслідок цього вже не було кому працювати у полі. Тепер наші деканати перетворилися на постійну аварійну команду та „стра­шилку" для викладачів. А користи від цього нема ніякої. Звіти на засіданнях вченої ради нагадують статистику „зростання" успішности або її спаду без аналізу сутности процесу навчання.

Сьогодні у ВНЗ частина студентів знає інозем­ну (англійську) мову. Але це та менша частина сту­дентів, що вивчала мову в своїх гімназіях, ліцеях чи на платній основі. Знання мов, особливо анг­лійської, відкриває студентам шлях до освоєння сучасних світових технологій. На жаль, у наших університетах вивчення та засвоєння цієї мови ведеться в малих обсягах. Більшість сучасних док­торів наук, професорів, особливо старшого покоління, також не знає іноземних (окрім російської) мов.

Що стосується лабораторної бази більшости ка­федр наших університетів, то вона аж ні як не від­повідає рівню сучасних технологій: на придбання нового устаткування в університетах не вистачає коштів.

Навчальні плани і програми також модернізуються повільно. Нині, наприклад, Державна ак­ціонерна компанія „Чорноморнафтогаз" придбала дві самопідіймальні плавучі бурові установки, на черзі отримання напівзануреної бурової установ­ки. Всі технологічні процеси на цих установках виконуються з використанням комп'ютерних про­грам, а ручна робота персоналу зведена до міні­муму. Проте для роботи на цих установках наші випускники ВНЗ не готові. Тому треба терміново доучувати вже нинішніх випускників профільних кафедр того ж ІФНТУНГу новим методам роботи. Тим більше, що ці нові бурові установки швидко замінюють старі у всьому світі, а наш випускник ІФНТУНГу ще довго буде не в змозі працювати по-новому.

Чи є вихід з цього глухого кута? Звичайно, є. Але для цього треба багато чого змінювати. Так, „замовники" випускників університетів повинні почати роботу з відбору їх на роботу з третього курсу. Вимогами до них мають бути добре та від­мінне навчання, знання англійської мови, фізич­не здоров'я, можливо, ще якісь з факторів. Після відбору на роботу мають бути створені умови для проходження всіх практик на робочих місцях, контроль успішності замовником аж до захисту дипломних проєктів чи магістерських робіт і лише за якісної оцінки студента його можна запрошу­вати на роботу.

В перший рік роботи бажано б молодих випуск­ників призначати стажерами, закріпивши їх за до­свідченими спеціялістами та створивши умови для прискореного засвоєння ними нових технологій.

Нині навчальне навантаження викладачів-професорів та доцентів дуже велике і воно втричі–всемеро перевищує аналогічне викладачів захід­них університетів. Заробітна плата професорів і доцентів дуже низька. Чи можливо це змінити? Можливо. Але для цього треба переглянути на­вчальні плани, вилучити з них навантаження за проходження студентами практик, виконання ди­пломного та курсового проєктів.

Сьогодні в арабських країнах, Аргентині, Па­кистані, Китаї, Нігерії, Сомалі та інших є велика потреба у спеціялістах-нафтовиках. Частина студентів-нафтовиків із цих країн, наприклад, навчається в ІФНТУНГу. Але їхній набір ректорат не регулює. Якби щорічно 300 студентів-іноземців починали навчання, наприклад в ІФНТУНГу, то оплата їх за навчання відповідала б оплаті 700–800 наших студентів. Тому це одночасно би змен­шувало навчальне навантаження на викладача та набір студентів до реальних потреб нашої нафто­газової промисловости. Тобто одночасно це підняло би можливості якісного навчання студентів.

Абсурдна, на наш погляд, норма кількости сту­дентів на одного викладача (7–10–12 студентів) не сприяє відчисленню студентів з університету, що не можуть навчатися або не бажають цього.

Крім того, викладач жорстко прив'язаний до своєї зарплати, бо з неї формується розмір пен­сії, особливо в останні передпенсійні роки. Тому більшість викладачів працює на 1,5 окладу. Крім того, їх використовують і в системі післядиплом­ної освіти. Часу для роботи над удосконаленням навчального процесу, над новими технологіями залишається мало. Можливо, звідси випливає і наше технологічне відставання. Без поєднання інтересів виробництва і ВНЗ розв'язати проблему якісної підготовки фахівців для промисловости неможли­во.

Ще одна складна і нерозв'язана проблема – це постійне навчання в ВНЗ інженерного (фахового) персоналу. Але це навчання має бути призначене для вивчення нових технологій, створення в різ­них країнах світу. Тому до нього мають бути залу­чені найбільш фахово підготовлені викладачі.

Треба привести у відповідність кількість набо­ру студентів і випуску їх з потребами промисловости. Тому цю роботу не можна відкладати на завтра – спільна робота керівництва університе­тів з державними та приватними компаніями має бути спрямована на 5–7 років уперед уже сьо­годні.

За останні 15 років в університетах заходу, цен­тру та частково на сході Україні випущено багато навчальної літератури – підручників, навчаль­них посібників, довідників, двомовних словників, а також монографій українською мовою. Ці роботи виконувалися з великим ентузіязмом та підтримувалися керівництвом промисловости. Останніми роками різко скоротився випуск цієї літератури. Причиною цього є перевантаження навчальною роботою викладачів та брак реальної фінансової підтримки цієї роботи Міністерством освіти, науки, молоді та спорту. Без цієї, по-справжньому по­движницької роботи викладачів не обійтися. Адже в західних університетах (США, Бразилії, европейських країн) видання одного підручника оцінюється зарплатою професора впродовж трьох років.

Ще одна проблема – це скерування на навчання у західні університети наших студентів. Можуть же країни Азії – В'єтнам, Китай, Індія, Арабські країни навчати в найкращих універси­тетах світу до 20 відсотків своїх студентів. І знову ж – цю проблему не розв'язати без знання мов та фінансування цього навчання державними чи приватними компаніями.

Використання університетів (академій) як бази для технічного прогресу в Україні сьогодні дуже незначне. Науково-дослідні інститути закриті, а ВНЗ не заповнили цієї теми. Але ця тема для глибшого викладу. Нині кандидатські та доктор­ські дисертації, на жаль, не стали базою нових технологій, бо вони слабо використовують сучас­не дослідне обладнання, яке наші університети не мають за що придбати. А скільки осіб здобу­ли наукові ступені, купивши дисертаційні роботи. Хіба це не корупція у великих масштабах, в якій беруть участь сотні титулованих учених?

На жаль, Міністерство освіти, науки, молоді та спорту, яким керує уже понад два роки міністр Д. Табачник, усе більше та більше заганяє проб­лему підготовки спеціялістів у глухий кут. Лише незнанням цієї проблеми пояснити дії міністер­ства, ректорів університетів (академій) неможли­во. Чому університети сусідньої держави Польщі оснащуються новітнім науковим обладнанням, а у нас для цього нема коштів, чому далекі від нас країни Азії виділяють до 10-ти відсотків бюджет­них коштів на навчання своїх громадян, а у нас на це виділяється втричі–вчетверо менше? Та тому, що там уряди дбають про майбутнє своїх держав, а наша влада живе сьогоднішнім днем, а що буде з Україною через 10–20 років ніхто не думає. У нас запанувала бутафорність, а не справжня про­гресуюча зміна у національній освіті.

Роман ЯРЕМІЙЧУК