УКРАЇНСЬКІ ТЕАТРИ ПАНАСА КАРАБІНЕВИЧА (20-30 РОКИ XX СТОЛІТТЯ)

Сучасний дослідник історії українського теат­ру Валерій Гайдабура, який ввів у науковий обіг низку „заборонених" у минулому документів, по­вернув українській культурі ряд несправедливо замовчуваних у радянські часи імен, без фаль­шивого пафосу пише: „Йосип Стадник, Микола Комаровський, Опанас Карабіневич, Богдан Сарамага, Іван Когутяк – славні імена митців, котрі в різні лихі часи боронили західноукраїнський театр від знищення". Кожен із цих визначних діячів виконував покла­дену на нього місію, зайнявши свою нішу в театральному процесі. Най­менше відомо, мабуть, про Панаса Карабіневича, адже і він сам дуже не­охоче – особливо після відбутого не­справедливого ув'язнення у радянсь­ких таборах – розповідав про свою театрально-організаторську діяльність за часів міжвоєнної Польщі...

Антрепренер, актор, режисер, ви­датний адміністратор та організатор театральної справи Панас Карабіне­вич народився 18 (30) січня 1897 р. у с. Серебринці (тепер Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.). У 1913-1915 рр. навчався у духовній семінарії м. Кам'янця-Подільського. Під час Першої світової війни (1915-1916) „вольноопределяющим­ся" воював у російській армії, важ­копораненим його демобілізовано.

Професійну театральну діяль­ність Карабіневич розпочав 1919 р. на адміністра­тивній посаді у Державному театрі Української Народної Республіки (УНР) під керівництвом М. Садовського в Кам'янці-Подільському. Цей факт подавали у викривленому трактуванні: нібито П. Карабіневич працював у театрі М. Са­довського ще в Києві.

Після поразки УНР і відступу на територію відновленої II Речі Посполитої восени 1920 р. низ­ка акторів театру М. Садовського та інших манд­рівних труп переїхала до Галичини. З листопа­да 1920 р. П. Карабіневич перебував у таборі переміщених цивільних осіб біля м. Ченстохови (Польща). „Приміщенням для цивільних збігців з України [...] служив табор „Страдом" біля Ченсто­хови. Умови життя у цьому страдомському табо­рі були дуже тяжкі – між іншим, мешканці ба­раків терпіли від холоду. Все ж і там українські еміґранти дбали про задоволення своїх культур­них потреб". Сучасник згадував: „Але швидко по­тім (у 1921 р.- Р. Л.) зорганізувалася театральна дружина під проводом п. Кречета – старшини Кінного полку Чорних Запорожців, талановитого артиста і режисера. В склад тієї дружини входи­ли члени колишніх прифронтових театрів [...] Панаса Карабіневича і того ж Кречета".

Як тільки трапилася нагода вир­ватися з табору, Карабіневич пере­їхав у Галичину, вочевидь, до манд­рівного Українського театру Івана Когутяка у Станиславові (тепер – Івано-Франківськ). У цьому колек­тиві з серпня 1920 р. працюва­ла і частина акторів колишнього Державного театру УНР, який був змушений покинути м. Кам'янець-Подільський, а серед них – і Люся Барвінок, дружина Карабіневича. Принаймні з 1921 р. П. Карабіневич був у творчому складі оновлено­го театру Івана Когутяка під на­звою „Український рухомий дра­матичний театр". Під час зимових гастролей по Волині на початку 1922 р. від колективу відколола­ся група на чолі з харків'янином Миколою Айдаровим, створивши власний український театр „Відродження" (у 1922 р. виступав у Луцьку; у 1924 р. об'їжджав західні міста Польщі). У „Відродженні" подруж­жя Карабіневичів затрималося, напевно, лише до кінця літа 1924 р. Бо вже на початку осени ми­стецький керівник М. Айдарів розшукував через пресу своїх артистів – пань Анну Терещенко, Аполлінарію Карабіневич, Ніну Крупу (відому пізніше під псевдонімом Блавацька) та панів Во­лодимира Демчишина, Панаса Карабіневича, Ми­колу Прасицького, Гонту.

Театрознавець Валеріян Ревуцький, спираю­чись на спогади В. Левицької, стверджував, що П. Карабіневичу пощастило створити свій театр, тобто отримати власну концесію (ліцензію на ведення театральної справи) ще 1924 р. Отже, від­тоді розпочалася самостійна антрепренерська діяльність Панаса Карабіневича, досвідченого і вже доволі відомого адміністратора та акто­ра. З 1924 по 1939 р. він очолював низку зовсім різних мандрівних українських театрів, з якими об'їжджав Волинь, Полісся, Лемківщину, Галичи­ну, частково – Закарпаття та корінні землі ІІ Речі Посполитої. Проте саме ім'я Карабіневича (майже завжди фіґурувало поряд із офіційною назвою театру в усіх оголошеннях) стало певною мар­кою для українського, польського та єврейського глядачів – запорукою непретензійного та все ж добротного побутового та історичного репертуару, переплетеного популярними перекладними опере­тами.

Щоправда, тоді Карабіневичі працюва­ли і в театрах інших концесіонерів, зокре­ма, в „Українсько­му придніпрянському театрі" під дирекцією О. Міткевич, де Панас Карабіневич був го­ловним адміністрато­ром. Після того, як цей колектив розпався і перетворився 1927 р. на „Новий україн­ський театр", що під керівництвом Миколи Бенцаля шукав шля­хи оновлення теат­рального мистецтва, та після відходу на початку сезону 1927-1928 р. провідних сил, зокрема М. Бенцаля, Л. Кривицької та ін­ших, до новоствореного колективу при Коо­перативі „Український театр" у Львові під ке­рівництвом Й. Стадника (працював у залі Музич­ного інституту ім. М. Лисенка, вул. Шашкевича, 5) – трупу знову очолив Карабіневич.

„Новий український театр" не був приватною антрепризою П. Карабіневича, а функціонував як товариство на паях. Мистецьким керівником його була досвідчена акторка і режисер Люся Барвінок (насправді – Аполлінарія Карабіневич (1896-1971), дівоче прізвище Лопухович). Черговими ре­жисерами були вихідці з київського театру М. Са­довського Олекса Левитський, Павло Чугай та ін. До колективу прийшли також досвідчені актори Ванда Сорокова, подружжя Євген та Нюра Цісики, Ганна Істоміна. Серед молодих – Галя Крихівна, Миколенко. Більшість акторів належала до професійної спілки „Союз діячів театрально­го мистецтва" у Львові. Директор П. Карабіневич тяжів до драматичного репертуару, виставляючи „Марусю Богуславку" М. Старицького, „Гетьман Дорошенко" Л. Старицької-Черняхівської, „Казку старого млина" С. Черкасенка, „Дні нашого життя" російського письменника Л. Андреєва. Однак че­рез фінансову залежність від смаків публіки ко­лектив із 24 осіб, не маючи власного оркестру, змушений був зверну­тися і до популярних розважальних оперет: „Циганський Барон" Й. Штрауса, „Барон Кіммель" В. Колло, „Пташник з Тиролю" К. Целлера, „Гейша" С. Джонса (ставили навіть оперу „Король бавиться" („Ріголетто") Дж. Верді). (Промо­висто звучить критика анонімного дописувача газети „Новий час" з цього приводу, зокрема після одного із показів „Гейші": „Щодо музи­ки, то її, власне кажу­чи, не було...")

І все ж, гастролюю­чи по провінційних українських містечках і більших селах, цей театр мав масову під­тримку глядачів, які, крім звичайної роз­ваги музичним репер­туаром, у доступних побутово-етнографічних та історичних виставах бачили збереження культурної традиції, осердя своєї національної ідентичности. Успіх виступів (переважно в Галичині та на Волині) заохотив П. Карабіневича закріпити в Луцьку постійний український театр. Однак спроба стаціонуватися не вдалася. З 4 жовтня 1929 р. цей колектив певний час працював як напівстаціонарний Український Подільський театр у Тернополі (в п'ятницю, суботу і неділю виступав у залі Міщанського братства, а решта днів – їздив по довколишніх містечках і селах). Однак і ця спроба створити постійний український театр не вдалася. Після того, як у виставі „Невольник" під час виступів у Скалаті (тепер місто Підволочиського р-ну Терноп. обл.) заспівали „Боже, Великий, Єдиний, нам Україну храни...", польська влада за „порушення спокою і порядку" відібрала концесію і заарештувала П. Карабіневича короткотривало. Майже до кін­ця 1930-х рр. відновлений колектив знову мандру­вав як „Український театр" Панаса Карабіневича (правда, у 1930, 1932-1936 рр. трапляється і на­зва „Наддніпрянський театр" П. Карабіневича).

Переглядаючи дозволи виставляти театральні спектаклі українською мовою на території II Речі Посполитої на перше півріччя 1931 р., серед низки концесіонерів натра­пляємо і на П. Карабіневича.

Акторка Клавдія Кемпе, яка працювала у театрі Карабіневича в сезоні 1930/1931 р., пригадувала таких найвидатніших акто­рів: режисери Пет­ро Сорока, а після нього – Олекса Левитський; Бронислав Нижанківський (суф­лер), Анатолій Радванський, Лавро Кемпе, Богдан Паздрій, Омелян Урбанський, подружжя Карабіневичів, а також Марія Айдарова, Євген Левицький та його май­бутня дружина Віра Вишневська, скри­паль, керівник ор­кестру Крупа; пан Ганжа, подружжя Кавки; Олександр Записів, Юрій Кононів, Ганна Істоміна, Марія Войтович, адміністратор Петро Лисецький. Видатна акторка Віра Левицька у репертуарі теа­тру початку 1930-х років називає такі вистави: „Наталка Полтавка" I. Котляревського, „Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка, „Циганка Аза", „Ой, не ходи, Грицю...", „Маруся Богуславка", М. Старицького (перша – за Ю. Крашевським), „Вій" М. Кропивницького (за М. Гоголем), „Воскресіння" В. Чубатого (В. Калішевського), „Запорозький скарб" К. Ванченка-Писанецького, „Жид-вихрест" А. Козич-Уманської, „Казка ста­рого млина" С. Черкасенка, опера „Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, драми із єврейського життя „День і ніч" С. Анського (Ш. Раппопорт; переробка А. Кацизне), „Бар Кохба" А. Ґольдфадена, перекладні оперети „Ци­ганський Барон" Й. Штрауса, „Ґейша" С. Джон­са, „Барон Кіммель" В. Колло, „Цнотлива Сузанна" („Добродійна Сузанна") Ж. Ґільберта, „Орлов" Б. Ґраніхстедтена.

Керівник театру привертав увагу до свого ко­лективу частими анонсами у пресі і навіть таки­ми заходами як організація концертів для відо­мих артистів, також громадськими акція­ми (на Різдвяні свята 1933 р. була постав­лена одна благодійна вистава на користь „Рідної школи") . Вда­ло уникаючи гострих політичних кутів, Карабіневич знаходив порозуміння і з поль­ською, і з єврейською громадами (наприк­лад, частину доходу з вистави пожерт­вував на підтримку благодійного єврейсь­кого фонду). Однак політична напруга на зламі 1920-1930-х рр. зростала. Непомірковані „націоналізуючі" та репресивні дії польської влади, а з другого боку, бурх­ливий розвиток під­пільних рухів се­ред українців, аж до відкритих збройних виступів – усе болісно відбивалося на діяльності театру в національно, соціяльно, політично, культурно розрізненому су­спільстві. Наприклад, взимку 1930 р. під час го­резвісних „пацифікацій" театр П. Карабіневича тривалий час взагалі не міг виступати через за­борони місцевої повітової польської влади і через небезпеку нападів озлобленої польської громади (упродовж трьох тижнів театр прихистився у мо­настирських приміщеннях у Гошеві (тепер село Долинського р-ну Івано-Франківської обл.).

Попри те, театр Карабіневича незмінно продов­жував об'їжджати містечка і села, з більшим чи меншим успіхом виставляючи „народні штуки". Дописувач із Теребовлі д-р Степан Годований у січні 1931 р. досить високо оцінив „спеціялізацію" цього колективу у побутовому репертуарі, чудо­ву гру артистів, успішне ведення технічно-адмі­ністративних справ („скорий початок", „короткі перерви", „восьмичленна оркестра"). Анонімний кореспондент із лемківського містечка Сянок (тепер у Польщі), побачивши влітку 1932 р. вистави „Ци­ганський барон" і „Хата за селом", відзначав знач­ний мистецький рівень театру П. Карабіневича. У коломийському відгуку 1933 р. також писали про відомий акторський склад, зокрема з-поміж інших виокремлені П. Карабіневич — директор, режисер і „небуденний артист на ріжнородних амплуа, особливо в ролях комічних", та Віра Вишневська (ві­дома згодом як Левицька) – „нова зірка на театральному небі, талановита артистка-співачка". Однак вод­ночас спостерігаєть­ся і низький рівень відвідування вистав: дається взнаки вто­ринність репертуару, неписана „традиція" галицької публіки дві­чі не дивитися ту саму п'єсу... Ось, наприклад, відсутність глядачів у Теребовлі 21-27 лис­топада 1932 р. на виставах „Вій", „Бар Кохба", „Гейша", „Маруся Богуславка", „Запорожець за Дунаєм", „Циганський барон" пояснювалась тим, що ці твори у місті вже показували й Український театр Й. Стадника, й Український народний театр ім. І. Тобілевича.

Подолати театральну лихоманку, яка охопи­ла край, надаремно намагалися різні культурні інституції: після відмови товариства „Українська бесіда" 1924 р. в ести репрезентативний український театр цю справу частково підхопили Товариство „Просвіта", Кооператив „Український театр" у Львові, Союз діячів українського театрального ми­стецтва та ін. Зазвичай все закінчувалося лише короткотривалою опікою інституції над яким-небудь із колективів, отже, це не вирішувало самої театральної кризи, хоч усі відчували потре­бу показового національного українського театру в міжвоєнній Польщі (театр залежав від смаків широкої публіки, залишався у приватних руках антрепренерів). Мабуть, тому з таким небажан­ням більшість діячів сцени (наприклад, відомий керівник театрів І. Когутяк) скептично реаґувала на будь-які спроби офіційних установ. Зокрема, одним із таких починань і була театральна нарада у Львові 18 січня 1934 р., скликана Союзом діячів українського театрального мистецтва. Власне, вже список запрошених театрів („Веселка", „За­грава", театр Панаса Карабіневича, театр Івана Когутяка, „Промінь", театр Яреми Стадника, театр ім. І. Тобілевича та „Цвіркун") свідчить, що се­ред майже двох десятків мандрівних українських труп краю саме ці колективи мали певне репер­туарне обличчя і мистецький потенціял.

Однак україномов­ний глядач передбачав і певні вимоги – ви­моги чіткої послідов­ної національної позиції театру, не розважаль­ного, а історично-вихов­ного репертуару. Саме з театром П. Карабіневича через розва­жальність репертуару траплялися неоднора­зово випадки, коли йо­го „бойкотувала укра­їнська публіка", і ко­лектив, терплячи фі­нансові втрати, пе­редчасно виїжджав із певних місцевос­тей. Зокрема, наймасштабнішими були протести на Тернопільщині: у березні 1933 р. (за те, що „недостатньо працює у національному на­прямку") та у січні 1937 р. Водночас майже у кожному реґіоні через проукраїнський репертуар театр натрапляв, особливо часто у другій половині 1930-х рр., на польські адміністративні утиски, а то й на розбійні напади шовіністично налаштованої польської вулиці. Керівник успішного колективу мав бути не так режисером чи актором, як вмілим адміністратором: тонка стратегія часто була ви­значальною. Карабіневич поділяв свою трупу на дві гастрольні групи – для ширшого охоплення території⁴⁰; переважно вибирав місцевості, де його театр не мав конкуренції (зокрема, найвіддаленіші села Лемківщини, Полісся); на корінних польських землях захоплював українським побу­тово-етнографічним колоритом (до сьогодні роз­повідають, як публіка йшла до нього під час виступів у Кракові, хоч у місті гастролювала Вар­шавська опера); підтримував контакти із єврей­ською громадою; навіть у середовищі українського села доводилося пристосовуватися і до „правих", і до „лівих" настроїв.

У сезоні 1936/1937 р. особовий склад „Укра­їнського театру" П. Карабіневича був таким: адміні­стративний директор Панас Карабіневич, мистець­кий керівник Аполлінарія Карабіневич, режисер Степан Крижанівський, адміністратор (зв. канонір) Петро Лисецький, актори Іван Гречух, Євгенія та Олександр Записіви, Андрій та Олена Ільківи, Марія Крижанівська-Лисяк, Антоніна Ліпка-Гудечек, Левко і Марія Марки, Іво (Іван) та Лідія Потюхи, Євген Пришляк, Іван та Ольга Федчишини, Марія Чернецька, члени оркестру Владислав Гудечек (скрипка), Ще­пан Гудечек (флейта), Ярослав Побігущий (джаз), Ярослав Потюх (скрипка), реквізитор і робітник сцени Ми­хась. У репертуарі були „Наталка Пол­тавка" I. Котляревсь­кого, „Дай серцю волю – заведе в нево­лю", „Вій" М. Кропивницького (друга – за М. Гоголем), „Ніч під Івана Купала", „Сорочинський ярма­рок" М. Старицького (друга – за М. Гого­лем), „Лиха іскра поле спалить і сама щез­не" („Сербин") I. Карпенка-Карого, „Хмара" О. Суходольського, „Мати-наймичка" I. Тогобочного (за Т. Шевченком), опера „Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, „Мазепа" Ю. Словацького, „Бравий воя­ка Швейк" (за Я. Гашеком), „Пісня бескиду" („За­клята скала", „Лемківське весілля") Ю. Тарновича, оперети „Ґейша" С. Джонса, „Румунське весілля" Шоро (переклад П. Карабіневича) та опера „Мадам Баттерфляй" Дж. Пуччіні.

Правдоподібно, саме влітку 1937 р. П. Карабіневич виїхав із групою акторів до Ужгорода, де оновив свій колектив та незабаром знову повернув­ся до Галичини. Починаючи із сезону 1937/1938 р., ця оновлена трупа виступала як Український на­родний театр ім. М. Садовського під керівництвом П. Карабіневича. Протягом 1937 р. із трупою від­булася помітна еволюція: навіть у звітах польсь­ких повітових староств до воєводського уряду по­ступово змінилися оцінки мистецького рівня від окреслень „середній" до „добрий (хороший)", а то й – „високий", притому відзначено, що рівень зацікавлення театром зростає. Коли восени 1937 р. театр приїхав на гастролі до Львова із побутови­ми виставами „Xмара" О. Суходольського, „Ніч під Івана Купала", „Ой, не ходи, Грицю..." і „Маруся Богуславка" М. Старицького, всі відзначали якісно новий рівень, а видатний історик українського теа­тру Степан Чарнецький писав: „З вогневої проби вийшов цей театр переможною рукою. I побутовий репертуар видержав пробу і засвідчив, що його роля в історії нашого театру далеко не покінчена і він ще довго зможе вдержатися на сцені. I ціла театральна дружина дала себе пізнати як моло­дий талановитий гурт, що передусім серйозно та жертвенно й ідейно ставиться до театраль­ного мистецтва [...] Тво­ри солідно підготовані, окремі ролі обсадже­ні влучно, гуртові яви – кажучи сло­вами покійного Садовського – „здорово перетерті", що вима­гало великого вкладу праці з боку виконавців і вмілої та вправної руки пані Барвінок-Карабіневичевої, ми­моходом кажучи, ка­пітальної в ролях старух". Трохи пізні­ше, укладаючи розділ до видання „Історія української культури", С. Чарнецький констатував: „Театр ім. Садовського поставив би я на третьому місці після „Заграви" і Театру ім. Тобілевича. Веде його Карабіневич, режисерує досвідчена київська артистка Барвінок-Карабіневичева. Театр цей залишився вірний побу­товому репертуарові і виводить його гарно та ста­ранно. В дружині кілька замітніших талантів".

Театри під керівництвом П. Карабіневича три­валий час були лише „хорошою побутовою шко­лою" для багатьох акторів, але не більше (як відзначала В. Левицька), перехідним етапом на шляху визначних особистостей, які у творчо­му протистоянні з керівництвом одне за одним відходили і творили власні, значно вищого мис­тецького рівня, колективи. Насамперед це Лавро та Клавдія Кемпе, Ганна Істоміна, Юрій Кононів,

Богдан Паздрій, Олесь Степовий, Володимир Шашаровський, Віра Левицька – провідні актори театрів ім. I. Тобілевича та „Заграви"; Ярослав Чуперчук, відомий згодом як організатор та керівник гуцульських танцювальних колективів; режисери: Микола Комаровський, Олекса Левитський, Степан Крижанівський, Лавро Кемпе, Петро Сорока та ін.

У 1937-1939 рр. Український народний театр ім. М. Садовського під керівництвом П. Карабіне­вича набув власного мистецького обличчя. Ано­німний кореспондент зі Стрия зауважував: „Сим­патичний театр ім. Садовського [...] вибився тепер на одно з передових місць серед українських мандрівних театрів". Про нього почали реґулярно писати як про репрезентативний колектив, нага­дуючи, „...що побіч театру ім. Котляревського – це другий кооператив­ний і найбільший наш театр". Таке визнання, вочевидь, зумовлене не так зміною репертуар­ної афіші, у якій, що­правда, з'явилися „Не­вольник" М. Кропивницького (за Т. Шев­ченком), „Гетьман Пав­ло Полуботок" О. Барвінського (сценічна ре­дакція Г. Лужницького), „Вельможна пані Кочу беїха" С. Черкасенката інші національно-виховного характеру драми, як рівнем підго­товки вистав, якісною мистецькою частиною та декларованою проукраїнською позицією. Через останнє ареал гастролей театру зву­зився до меж Галичини. (До речі, у репертуарі 1939 р. не було жодної перекладної оперети.) Театр ім. М. Садовського функціонував як кооперативне підприємство, вирі­шальне слово у якому мала вибірна рада. Вистави готувала А. Карабіневич і чергові режисери (до речі, у жовтні 1938 р. до колективу повернувся видатний режисер народного репертуару Олекса Левитський); театр мав власний оркестр (під керівництвом Рома­на Бойкевича). Декораційне оформлення вистав на замовлення виготовляли відомі художники Леонід Боровик, Богдан Бобинський та ін. (Наприклад, най­більше позитивних відгуків отримали декорації до „Гетьмана Павла Полуботка" (1938).

Особовий склад театру ім. М. Садовського 1939 р. був таким: концесіонер й адміністратор Панас Карабіневич, режисери Аполлінарія Карабіневич і Олекса Левитський, актори Н. Бойкевич, Іван Гречук-Гриценко, Анна Голик, Стефанія Жук (вона ж і гардеробниця), Андрій Ільків, Валентина Калин (племінниця акторки Олени Голіцинської, внучка акторки Ганни Борисоглібської), Юлія Калинець (?), Лев та Марія Марки, пан Монич, Анатоль та Ніна Муратіви (Оже де Ранкоурт), Іван та Лідія Потюхи, Н. Сухар, Дмитро Тисяк, Угрин, Ольга Федчишин, диригенти: I. Калинець, чех В. Гудечек, а згодом – Р. Бойкевич, оркестр: В. Балевич, Р. Бойкевич, Степан Мудрик, Ярослав Потюх, Ярослав Побігущий та інші, машиніст сцени М. Паук, робітник і реквізитор Михась.

У жовтні 1939 р. Український народний театр ім. М. Садовського радянська влада об'єднала із

Українським народ­ним театром „Промінь" Миколи Комаровського та Українським теат­ром оперети Богдана Сарамаґи у стаціонар­ний державний Тер­нопільський обласний український драматич­ний театр ім. I. Фран­ка. Адміністративний директор – П. Карабіневич; мистецький провід – Микола Комаровський та Аполлінарія Карабіневич. Однак дуже швидко їх усуну­ли від керівництва, за­мінивши „ідеологічно правильними" людь­ми. Зокрема, П. Карабіневича у листопаді-грудні 1939 р. службовим переведенням призначили ке­рівником новоствореного колгоспного теат­ру в Бережанах (тепер – Терноп. обл.). Під час радянської „чистки" 1941 р. П. Карабіневич був заарештований органами НКВС й ув'язнений на Уралі (згодом став вихователем у дитячій колонії, де „з голови" давав аматорські вистави).

Після арешту чоловіка Аполлінарія Карабіне­вич залишилася на окупованій німцями 1941 р. те­риторії, працювала в Українському драматичному театрі ім. I. Франка у Тернополі, 1944 р. разом із багатьма українськими акторами еміґрувала на Захід. Спершу була у таборі переміщених осіб в Швайнфурті (Німеччина) – працювала у таборо­вому театрі, з 1949 р. жила у м. Рочестер (США), де й померла в 1971 р. Була членом Об'єднання мистців української сцени (ОМУС), до самої смер­ти керувала українськими аматорськими теат­ральними гуртками.

З ув'язнення П. Карабіневич повернувся щой­но у 1944 р. Працював методистом обласного Будинку народної творчости у Тернополі; ке­рував Заліщицьким будинком культури, а в 1951-1961 рр.– Чортківським районним будин­ком культури, режисерував вистави місцевих драматичних гуртків у Заліщиках і Чорткові (з 1959 р.– народні самодіяльні театри). „Панас Карабіневич був дуже простою людиною, ніколи „не вип'ячувався", любив читати багато книжок на різних мовах. Усі, хто не мав грошей, навіть ті, що виходили з тюрми, йшли спершу до Карабіневича і він їх годував, дуже любив пригощати",– зга­дував колега П. Карабіневича, довголітній дирек­тор районного будинку культури у місті Чорткові Василь Губанов.

Помер П. Карабіневич 15 травня 1964 р., похо­ваний у Чорткові. На могилі споруджено погруддя (1993, скульптор Т. Невесела) зі словами: „Панас Карабіневич (18. І. 1897 – 15. V. 1964) – видатний театральний діяч".

1989 р. П. Карабіневича посмертно реабілітува­ли. Сьогодні його ім'ям названа одна з вули­чок Чорткова та народний аматорський театрЧортківського районного будинку культури.

Роман ЛАВРЕНТІЙ