Українська медицина Львова до початку Другої світової війни

До 750-річчя Львова
Українська медицина Львова до початку Другої світової війни

Ярослав Ганіткевич.
Доповідь на міжнародній конференції УЛТ у Львові, вересень 2006 року

Княжий Львів, заснований Данилом Галицьким, пройшов нелегкий, складний шлях розвитку. Спочатку Галицько-Волинське князівство, пізніше під владою Польщі, Австро-Угорщини, короткий період ЗУНР і Визвольних змагань та знову у Польській державі. В офіційній історіографії, в історії медицини Львова і Галичини досі часто говориться лише про державні установи і організації, про стан державної охорони здоров”я, та замовчується роль українських лікарів і організацій. Склалося так, що у Львові переплелися культури різних народів. Поруч з українцями тут селилися ремісники і торговці поляки, німці, євреї, вірмени, греки та ін. І з часом українське населення, яке завжди становило більшість в околицях Львова і в Галичині, в самому місті стало меншістю.
При всьому тому в усі часи, в усі віки українці Львова створювали свої заклади для лікування хворих і немічних, мали своїх знахарів, лічців, цирульників і лікарів, свої шпиталі, свої лікарські організації та товариства.
Існує версія, що вже у 1270 році (за 14 років після першої згадки про Львів) княгиня Констанція віддала свій посаг на спорудження при храмі Іоана Хрестителя монастиря з шпиталем-притулком для хворих. Якщо це буде підтверджено документами, то це буде перший львівський шпиталь-притулок раннього середньовіччя.
Розвиток львівської медицини у середньовічному Львові відбувався в трьох основних напрямках: 1/ Заснування шпиталів-притулків для хворих, калік і немічних; 2/ Розвиток ремісничої (цехової) медицини, діяльність цирульників; 3/ Поява дипломованих лікарів – випускників Європейських університетів. При цьому весь час існувала народна медицина, яку здійснювали лічці-знахарі, травники, бабці-повивальниці, досвід і знання яких передавалися з покоління в покоління.
Приведемо деякі дати з ранньої хронології української медицини Львова.
У 1377 році міщани Львова (яких було на той час 4 тисячі)) заснували свій шпиталь для хворих, немічних і бідних.
1445 року Василь Русин заснував у Львові одну з перших приватних аптек.
1450 року – поблизу Львова в Дрогобичі народився Юрій Котермак (Дрогобич), перший український доктор медицини і ректор Болонського університету, пізніше професор університетів у Братиславі та Кракові, декілька разів він бував у Львові.
У ХУІ ст. створено низку шпиталів-притулків при українських церквах Львова. Зокрема, 1522 року Ставропігійське Братство заснувало при церкві Успення Богородиці (на вул. Руській) шпиталь на 10-20 хворих. Його утримували на благодійні пожертвування, хворим надавали допомогу ченці домашніми народними способами. Шпиталь проіснував понад 200 років.
У 1512 році у Львові за західно-європейським взірцем засновано цех цирульників. Майстри цього цеху голили людей та надавали медичну допомогу – здійснювали кровопускання, лікували вивихи і переломи, зупиняли кровотечі, перев”язували рани, робили масажі, ставили банки, виривали зуби, готували різні пластирі для гоєння ран і т.п. Майстри цеху готували учнів, які протягом трьох років мали засвоїти відповідні навики та скласти екзамен на майстра. Цех цирульників, в складі якого були і українці, діяв у Львові понад 250 років.
1586 року у Львові Ставропігійське Братство заснувало першу в Україні Братську школу, яка відіграла значну роль в підготовці студентів, котрі пізніше навчалися в європейських університетах.
1593 року Ян Замойський заснував біля Львова Замойську Академію; львівський лікар, доктор медицини Урсин організував у цій Академії медичний клас, в якому була “руська” група. В цій групі навчалися українці зі Львова та інших українських земель, випускники Братських шкіл.
У ХУІІ ст. у Львові з”являються дипломовані лікарі з цієї Академії та з університетів Європи. На початок цього століття у Львові вже було 15 дипломованих лікарів, 5 цирульників-хірургів, 15 аптекарів. Згадаємо, що в цьому столітті в університетах Європи захистили докторські дисертації (стали докторами медицини) понад 740 українських лікарів! У 1642 році здобув диплом доктора медицини у Падуанському університеті львів”янин Пилип Ляшковський . В цей час у Львові діяли 4 шпиталі при українських церквах: Успення Богородиці, Богоявлення, Благовіщення та св. Миколая. 1662 року Ставропігійське Братство побудувало нову лікарню при Онуфріївському монастирі.
Великих змін зазнала медицина Львова у ХУІІІ ст. в зв”язку з поділом Польщі (1772) та переходом Галичини під владу Австро-Угорщини. Почало діяти нове, більш прогресивне санітарне і медичне законодавство, видано “Санітарний патент”, який розділив права лікаря і аптекаря. Призначено для Галичини крайового протомедика Анджея Крупінського, який багато зробив для розвитку медицини Львова. Створено Медичну колегію, відкрито медико-хірургічну школу, у 1784 році відкрито Львівський університет з медичним факультетом (існував до 1805 року). У 1773 році у Львові 25 тисяч населення обслуговували 6 лікарів-іноземців, 7 цирульників, 33 помічники майстрів-цирульників, 28 партачів-цирульників (не оформлених в цеху). Скільки серед них було українців – сьогодні ще невідомо.
Активний розвиток українського життя у Львові, найбільш виявлений процес самоусвідомлення українців відбувся у ХІХ ст. Виникла Руська трійця, Руська Рада. Засновано “Просвіту” (1868), Наукове товариство Шевченка (1873). У 1840 році у Львові працювало вже 57 докторів медицини, серед них було 6 українців. В зв”язку із збільшенням числа дипломованих лікарів ліквідовано (1870) цех цирульників. 1868 року засновано Товариство лікарів Галичини (переважно німецько-польське), до якого входили поодинокі українці. 1869 року Ставропігійський Інститут у Львові видав перший “Порадник лікарський” українською мовою.
Наприкінці цього століття виникли умови для створення перших українських лікарських організацій. Українці почали вступати до відновленого у 1894 році медичного факультету Львівського університету. Під час першого випуску у 1899 році отримали дипломи “доктора всіх наук лікарських” українці Ярослав Грушкевич та Іван Полохайло. Кожний рік кілька українців закінчували медицину.
На грані ХІХ і ХХ ст.ст. у Львові жили і працювали відомі лікарі-українці Євген Озаркевич, Щасний Сельський, Петро Сушкевич, Лев Коссак, Софія Морачевська, Антін Хомин, Михайло Коцюба, Ярослав Грушкевич, Мирон Вахнянин, Йосиф Чачковський. У період до початку Першої світової війни найбільш активним будівничим новітньої української медицини став Євген Озаркевич. Син священика з Белелуї біля Снятина на Станиславівщині, випускник Віденського університету, він 20 років свого життя віддав розвитку медицини Львова. Вступивши до НТШ ще 1893 року, він налагодив тісні стосунки з його головою Михайлом Грушевським, з Іваном Франком, іншими провідними діячами НТШ і львівської “Просвіти”.
У 1898 році Є.Озаркевич заснував при НТШ першу організацію українських лікарів-науковців - Лікарську комісію. До неї увійшли також лікарі Праги, Відня, Перемишля, а також Східної України. Того ж року Лікарська комісія почала видавати під редакцією Є.Озаркевича “Лікарський збірник” НТШ – перше українське науково-медичне періодичне видання в нашій історії. В ньому надруковано перші науково-медичні праці сучасною українською мовою Є.Озаркевича, Щасного Сельського, А.Соловея, В.Морачевського, С.Окуневської (Львів), І.Горбачевського, Є.Кобринського (Прага), О.Дакури, В.Яновича (Відень) та ін. В журналі був термінологічний куток, який започаткував опрацювання сучасної української науково-медичної термінології, подавалися реферати статей із європейських журналів. Хоч вдалося видати лише 6 випусків збірника, він мав велике загальнонаціональне культурне значення, відіграв важливу роль у становленні української медицини, сприяв появі українських видань на Східній Україні.
Потрібне було поліпшення лікарської допомоги населенню, а також база для наукової роботи українських лікарів, і Є.Озаркевич виступив з ініціативою відкрити у Львові українську Народну лічницю, яка згодом могла би стати клінічною базою для медичного факультету Львівського українського університету. Було створене товариство “Народна лічниця”, до якого увійшло понад 800 членів, проведено збір коштів, митрополит Андрей Шептицький віддав свій город з будинком, Є.Озаркевич закупив у Відні обладнання. 1 жовтня 1903 року відкрито амбулаторію “Народна лічниця” “для несення дарової лікарської помочі мешканцям Львова і цілої Галичини без різниці віроісповідання і народності”. Спочатку лічниця мала 4 відділи: внутрішніх і дитячих хвороб, хірургічний, окулістичний та жіночий. Приймали хворих лікарі Є.Озаркевич, М.Вахнянин, Я.Грушкевич, С.Морачевська, а також лікарі іншої національності - Р. Брайтер, К.Вільчек, А.Вольф, С.Заблоцкий. Незмінним директором “Народної лічниці” до кінця свого життя був д-р Євген Озаркевич.
У 1912 році лічниця мала уже 8 відділів. Упродовж року отримали лікарську допомогу 3250 хворих зі Львова і околиць, було 10000 відвідувань.
Зростала кількість лікарів-українців у Львові та в Галичині, виникла потреба в їхній організації. 1 жовтня 1910 року у Львові відбулися збори 63-х лікарів, які вирішили заснувати Українське лікарське товариство (спочатку за вимогами влади назва була “Руське...”). Головою товариства обрано директора Народної лічниці і голову Лікарської комісії НТШ д-ра Євгена Озаркевича, почесним головою – проф. Івана Горбачевського з Праги. Головними завданнями товариства було визначено: домогтися у влади створення Української лікарської палати, видати фахову термінологію в порозумінні з лікарями Наддніпрянщини, видавати фаховий лікарський часопис.
1911 року НТШ видало у Львові “Порадник гігієнічно-лікарській. Недуги пошесні”, складений Є.Озаркевичем. В ньому подано описання 10 інфекційних захворювань, долікарську допомогу, домашні засоби попередження, дезинфекції. Порадник став настільною книгою в багатьох українських родинах львів”ян і галичан.
У 1912 році у Львові почав виходити перший науково-популярний медичний журнал українською мовою – “Здоровлє” – орган УЛТ, редактор місячника – Є.Озаркевич, адміністратор часопису – д-р Д.Бережницький. Девізом журналу були слова: “В здоровому тлі здорова душа, де сила – там воля витає!” Частими авторами місячника були І.Горбачовський, С.Дрималитк, С.Вітошинський, П.Турянський та ін. Друкувався у місячнику син Івана Франка Петро Франко. Місячник редагувався на високому науковому рівні, містив матеріали наукового значення. Тут публікувалися новини зі світової медицини, цікаві факти і події з життя медичних організацій різних країн, питання здоров”я і захворюваності різних народів. Є.Озаркевич виступив із статтями з загальної, комунальної та шкільної гігієни, з гігієни праці, гігієни харчування, про кліматичні станції – Підлюте, Космач, Жаб”є, про гомеопатію та ін., публікував тут фрагменти термінологічного латинсько-німецько-українського словника. Журнал став популярним серед населення, мав понад 400 передплатників у Львові та в Галичині. Видання його перервала війна.
В період Першої світової війни, проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у Львові у частинах Українських Січових стрільців (УСС) та в Українській Галицькій армії (УГА) започатковано формування новітньої української військової медицини. На початку воєнних дій з поляками д-р Іван Куровець створив санітарну службу УГА та зорганізував санітарний відділ при Міністерстві внутрішніх справ ЗУНР. Він взяв під контроль усі шпиталі та лікувальні заклади в Галичині. Під кінець 1919 року під його головуванням створено Державну Раду здоров”я, Червоний Хрест, кілька шпиталів для епідемічних хворих, санітарні і дезинфекційні колони. В корпусі УСС кошовий лікар Кость Воєвідка (розстріляний гестапівцями у 1944 р.) організував санітарну частину і шпиталь. Тут діяли похідні і постійні шпиталі, в яких працювали лікарі Іван Рихло, Іван Марич, Дорошевич (помер на тиф), Барабаш (замордований більшовиками) та ін.
В УГА, яка формувалася у Львові, санітарна служба мала 3 польові лічниці, кожна на 300 хворих чи поранених, 3 санітарні потяги; 4 лічниці були не укомплектовані. Всього в початковому періоді в УГА нараховувалося 30 лікарів, за розрахунками загальна кількість лікарів повинна була становити 150 осіб. Очолював санітарну службу УГА Іван Куровець, а також полковник Андрій Бурачинський, отаман д-р Ростислав Білас, лікарями були О. Прийма, Т.Яцик, Жуковський, Янович. Пізніше в УГА були лікарі В.Білозор, Щуровський, Б.Овчарський, І.Полохайло, М.Вахнянин, К.Танячкевич, Д.Новак, М.Сисак, Я.Гинилевич, М.Музика, В.Свідерській та ін.
Серед лікарів УСС і УГА були також євреї – Бардах, Мондштайн, Гакер, Гіршінг, Глянц, Рібенфельд, Шпоппер та ін., поляки – Кубішталь. В Лікарському збірнику НТШ (1996, Т.ІІІ) ми подаємо імена 73 лікарів, учасників національно-визвольних змагань 1917-1919 рр. Вони надавали велику допомогу воякам і населенню, зокрема в боротьбі з епідеміями тифів, хоч брак медикаментів і обладнання, відсутність допомоги ззовні не дозволили своєчасно подолати епідемію. Немало лікарів загинуло в боротьбі з епідемією.
В період війни помер д-р Євген Озаркевич, який вніс неоцінимий вклад у розвиток львівської та української в цілому медицини. Недавно минуло 145 років від дня народження Євгена Озаркевича, хотілось би, щоб лікарська громадськість Львова, УЛТ, Лікарська комісія НТШ відзначили цю дату. Першу і останню до сьогодні конференцію, присвячену 130-річниці від дня народження визначного Лікаря і Громадянина ми проводили ще 1991 року.
Великою активністю українських лікарів Львова характеризується міжвоєнний період 1920-1939 рр., хоча в цей час, не зважаючи на зичливе ставлення до українців Ю.Пілсудського, польська влада чинила значні утиски і перешкоди в розвитку української громади Галичини і Львова, проводила “пацифікації” і т.п. УЛТ в цей період очолювали лікарі Іван Куровець, Мар”ян Панчишин, Мирон Вахнянин, Іван Бережницький, Максим Музика, Тит Бурачинський, Олександр Подолинський, Леонтій Максимонько. Дійсними членами НТШ, керівниками Лікарської комісії були Мар”ян Панчишин, Максим Музика, Тит Бурачинський, Юліян Кордюк.
Заходами д-ра Сильвестра Дрималика відновлено діяльність Народної лічниці. Після смерті С. Дрималика внаслідок зараження при операції (1923) його замінив д-р Іван Куровець. Він розширив діяльність амбулаторії, ініціював збір коштів на побудову шпиталю. У 1927 році в Народній лічниці працювало 16 лікарів, за рік вони прийняли 16 000 хворих. Серед лікарів були М.Панчишин, М.Музика, Т.Туна-Надраґова, Тит Бурачинський, М.Вахнянин, Я.Гинилевич, М.Дзерович, Л.Максимонько, О.Подолинський, В.Кашубинський, С.Парфанович та ін. Кандидати на посади провідних ординаторів обиралися за конкурсом спеціальною комісією.
У 1937 році лікарі Народної лічниці прийняли 41 тисячу хворих, з них 15 тисяч первинних. Приблизно кожний 12-й львів”янин звертався за медичною допомогою до української амбулаторії. До числа лікарів потрібно додати такі імена: Я. Рудницька-Криштальська, Н.Лук’янович, Г.Лук’янович, Є.Дурделло, Я.Малис, О.Філяс, Р.Осінчук, І.Гриневецький, О.Пелех, І.Сімович, І.Довбуш, Б.Макарушка, М. Бойко, О.Чайківська-Пшепюрська, Ю.Кордюк. Із 15 000 первинних хворих лише 10 000 були українці, 3 500 становили поляки, 1000 євреї, було понад 200 німців та 42 особи інших національностей.
Приводячи ці цифри хочемо наголосити, що ми розглядаємо українську медицину Львова не як ізольовану частину медицини багатонаціонального міста, не як абсолютно відокремлену від діяльності інших лікарів і закладів, вона відноситься не лише до українського населення Львова. Приклад цьому - українська Народна лічниця; як і було задумано і продекларовано, вона надавала медичну допомогу усім жителям Львова і околиць, без різниці віри і національності. А в самій лічниці також працювали лікарі іншої національності – поляки, євреї. Діяльність медиків, як і розвиток культур різних народів, були протягом віків тісно переплетеними, а українська медицина була вагомою органічною складовою медицини Львова.
1930 року почато будівництво шпиталю Народної лічниці, кошти на будову зібрано серед населення Львова і Галичини, українських організацій, гроші присилали емігранти із США і Канади, частину коштів (5 тисяч доларів), а також ділянку землі під будову дав Митрополит Андрей Шептицький. Др. Малішевський, колишній директор психіатричного шпиталю на Кульпаркові, заповів на побудову шпиталю 75 тисяч золотих.
У квітні 1938 року посвячено і відкрито новозбудований трьохповерховий будинок шпиталю на 100 ліжок, якому надано ім”я мецената і опікуна Народної лічниці Митрополита Андрея Шептицького. Головним лікарем став д-р Тит Бурачинський. Шпиталь мав 10 відділів, в тому числі зубний, аналітичну лабораторію, рентгенкабінет, фізіотерапевтичний кабінет; хворих лікували лікарі Народної лічниці. Догляд за хворими здійснювали сестри-монахині чину св. Вікентія. За своїм обладнанням, кваліфікованими фахівцями, доглядом хворих шпиталь став одним із найкращих медичних закладів у Львові.
У міжвоєнний період відкрито ряд українських лікувально-профілактичних закладів. У 1920 році УЛТ заснувало порадню матері і дитини, в якій працювали лікарі О.Барвінський, Т.Туна-Надрагова, Філяс, Лежогубська. Порадня виконувала функції пізніших жіночих консультацій, проводила обстеження і надавала поради вагітним та матерям з грудними дітьми.
У 1921 році Максим Музика організував при НТШ бактеріологічну лабораторію, в чому йому допоміг досвід, набутий у Відні. Лабораторія здійснювала клінічні аналізи для хворих Львова і околиць, пізніше (1925) була розширена і перетворена в Бактеріолого-біохімічний інститут при НТШ.
У травні 1929 року Мар”ян Панчишин відкрив у власному будинку (вул. Уст”яновича, 12) перший у Львові протитуберкульозний диспансер. Він придбав для цього за свої кошти сучасний рентгенапарат, обладнав лікарський кабінет. За півтора року лікарі диспансера прийняли і проконсультували 5,5 тисячі осіб.
М.Панчишин ставив завдання відкрити народні протитуберкульозні санаторії, зокрема в Гребенові. Велику увагу він приділяв Підлютому, як кліматичній курортній місцевості з мінеральними купелевими і питтєвими водами. В Підлютому здавна була резиденція львівських митрополитів, Андрей Шептицький збудував там Кедрову палату для літнього відпочинку.
З ініціативи М. Панчишина в Підлютому збудовано купелевий будинок, їдальню, житлові приміщення. У 1935 році М.Панчишин організував широке ознайомлення львівських лікарів із чинниками цього курорту, організував літні табори для молоді, в одному з будинків відкрито літній санаторій для хворих на туберкульоз українських студентів. Підлюте ставало популярним місцем відпочинку і оздоровлення львів”ян.
У 1931 році УЛТ відкрило у Львові кооператив “Лікарська самопоміч”, який існував на внески лікарів та надавав матеріальну допомогу вдовам і сиротам лікарів. Директором його став д-р Максимонько, наглядову раду очолив М.Панчишин.
На протязі 1921-1924 років у Львові діяв унікальний Український (таємний) університет з медичним факультетом, подібного прикладу не знає історія Європи. Після поразки Визвольних змагань і падіння ЗУНР, коли Галичина відійшла до Польщі, вступ до Львівського університету для української молоді був практично виключений, польське керівництво університету ліквідувало українські кафедри, які були створені за Австро-Угорського панування, зокрема кафедру Михайла Грушевського. Було запроваджено т.зв. “нумерус кляузус”, що різко обмежувало доступ до університету молоді непольської національності. В той же час польська влада затягувала питання про відкриття українського університету. В цих умовах українці – доктори наук заснували нелегальний, підпільний “Український (таємний) університет”, який мав філософський, правничий та медичний факультети, а згодом ще і мистецький факультет. Доктори наук обирали Сенат, ректора, деканів університету. Медичний факультет мав 10 кафедр, проводилися заняття на перших двох курсах, навчалося 185 студентів. Деканами медичного факультету обиралися М.Панчишин (який став професором кафедри анатомії) і М.Музика. М.Панчишин обирався також ректором університету. Заняття проводилися на квартирах, в приймальнях лікарів, в приміщенні будинку НТШ, навіть на вільній природі. Документи видавали латинською мовою від імені ЗУНР, вони визнавалися більшістю університетів Європи, де студенти могли завершувати навчання на старших курсах. Потрібні кошти жертвували українські селяни, міщани, громадські організації. Університет, не дивлячись на переслідування польською владою, проіснував 5 років і відіграв вагому роль у підготовці кадрів українських лікарів.
Важливим чинником медичного життя українського Львова були з”їзди українських лікарів. На 1925 рік УЛТ мало 205 членів, у Львові працювало 30 лікарів – членів УЛТ, 113 працювали в Галичині.
Перший з”їзд українських лікарів і природників відбувся в листопаді 1924 року в залі Інституту ім. М.Лисенка. В ньому взяли участь 62 лікарі, які обговорювали переважно науково-практичні питання, нові методи лікування, діагностику, способи попередження хвороб. М.Панчишин на цьому з”зді зробив доповідь про рентгенотерапію у внутрішній медицині. Наступні з”їзди проводилися що 2-3 роки. Останній 6-й з”їзд українських лікарів (лікарської секції з”їзду українських природників і лікарів) відбувся 1937 року у Львові в залі НТШ, в ньому взяли участь 104 лікарі Львова і Галичини. Першу доповідь “Симптоматологія і лікування сепсису зі становища інтерніста” зробив М.Панчишин.
З”їзди відіграли важливу роль у формуванні української медицини, засвідчили про високий фаховий і організаційний рівень українських лікарів, сприяли зростанню їх спеціальних знань і національної самосвідомості.
Львівські лікарі, керівники УЛТ брали участь в лікарських з”їздах сусідніх та європейських країн (Прага, Мадрид, Париж, Белград, Краків та ін.), де виступали з привітаннями та доповідями, засвідчували про існування української лікарської громадськості. При відсутності на той час незалежної української держави це мало істотне політичне значення.
Українські лікарі Львова добилися представництва в Лікарській палаті Львова. Найчастіше інтереси українських лікарів представляли в Лікарській палаті Т.Бурачинський і М.Вахнянин.
З часом постало питання покращання санітарно-гігієнічних умов проживання населення Галичини. В домівці М. Панчишина відбулися збори, на яких прийнято рішення заснувати Українське гігієнічне товариство (УГТ) для поширення в народі основ гігієни. УГТ було зареєстроване 27 січня 1929 року, до 1931 року воно нараховувало 182 членів. Головою товариства обрано М.Панчишина, його керівниками були також лікарі П.Цимбалістий, С.Магаляс, О.Парфанович, Р.Осінчук, М.Музика, Т.Бурачинський, О.Козакевич та ін. Товариство організовувало виставки, доповіді, були створені філії в багатьох містах Галичини. На протязі 1931 року прочитано 150 рефератів, які прослухало понад 17 тисяч осіб. Товариство брало участь в заснуванні диспансерів, консультацій, санаторіїв.
У 1931 році засновано спортову порадню, яка проводила медичне обстеження українських спортовців, надавала їм поради-рекомендації що до ефективного тренування, вдосконалення фізичного розвитку, здорового способу життя..
Тоді ж УЛТ відкрило євгенічну порадню, яка надавала консультації що до уникнення спадкових хвороб особам, що бажали вступити в шлюб. По суті це була перша медико-генетична консультація на наших землях, яка повинна була сприяти покращанню генофонду нації.
Ще однією формою діяльності УЛТ було відкриття за європейським взірцем “Кооперативів здоров”я”. Перший такий кооператив львів”яни відкрили в поблизькому селі Ременів, очолював його молодий лікар Олекса Літинський, який надавав населенню медичну допомогу, проводив профілактичну роботу.
Важливим розділом роботи українських лікарських організацій постійно була видавнича діяльність. У 1920 році УЛТ заснувало журнал-квартальник для лікарів – “Лікарський вісник”. Очолювали його М.Панчишин, Т.Бурачинський, Л.Максимонько, М.Музика. Журнал публікував науково-практичні статті про нові способи лікування, діагностику, профілактику різних захворювань, хірургічних, внутрішніх органів, жіночих, дитячих, про туберкульоз і т.п., хроніку українського медичного життя.
У 1933-1936 роках у Львові-Коломиї-Станіславі видано першу Українську загальну енциклопедію (УЗЕ), в якій був широко представлений розділ медицини. Його редакторами були Я.Грушкевич, М.Панчишин і Ю.Кордюк.
1937 року УГТ почало видавати ілюстрований місячник для населення – “Народне здоров”я”. В ньому друкувалися матеріали про основи гігієни та санітарії, здоровий спосіб життя, способи долікарської допомоги, попередження пошесних (інфекційних) хвороб, про догляд за хворими та ін. Редакторами і основними авторами місячника були Софія Парфанович, Мар”ян Панчишин, Роман Осінчук, М.Корнилів-Василів. Місячник набув значного поширення серед населення Львова і Галичини, сприяв засвоєнню гігієнічних навиків і підвищенню санітарної культури міщан і селян.
У 1938 році УЛТ і УГТ підготували до видання двотомну “Книгу здоров”я”, що була фактично популярною енциклопедією здоров”я. Матеріали (понад тисячу сторінок) опрацьовував д-р М.Корнилів-Василів. З приходом більшовиків вони були знищені.
В тісному зв”язку з УЛТ і УГТ діяло українське протиалкогольне товариство ”Відродження” (голова – д-р С.Парфанович), яке вело пропаганду за безалкогольне проведення свят, вечорів і т.п., видавало газету “Відродження”. Під його впливом значна частина населення відмовилася від вживання горілки.
До українських медичних організацій слід віднести також “Медичну громаду”, яка об”єднувала українських студентів - медиків університету, почавши з 1910 року. Членами її до війни були М.Музика, О.Кордасевич, І.Степанович, Б.Чабак, О.Барвінський, В. Білозор, Е. Олексій, В.Щуровський, Е.Гайдукевич , І.Рихло та ін., всього біля 20 осіб. 1925 року діяльність “Медичної громади” у Львівському університеті відновлено, не дивлячись на дуже несприятливі умови діяльності.
Не можна не згадати, що в усі часи у Львові, як і в інших населених пунктах України, допомогу при хворобах надавали представники народної медицини – лічці, знахарі, травники, костоправи. Найбільш повне дослідження народної медицини українців належить львів”янці З.Болтарович. Народні лічці не завжди обмежувалися досвідом і знаннями, переданими від предків чи вчителів. В ХУІ-ХУІІ ст.ст. у Львові, як і інших містах і осередках, поширювалися рукописні медичні травники, “Лічебники”, ”Вертогради”, які містили поради з попередження і лікування хвороб засобами місцевої народної медицини , а також приводили деякий досвід медицини стародавнього світу. Була у Львові книга українського лічця з Кракова Степана Фалімира “Гербарій – про зілля та його силу”, видана спочатку латинською (1484), польською (1534), а згодом українською (1588) мовами. Примірник цієї книги зберігається у Львівській науковій бібліотеці НАН України ім. В.Стефаника. Популярною в цей час була також книга С.Русина ”Про лікарські рослини” (1770). Широко використовувалися народними лічцями не тільки трави, але й тваринні продукти, мед, віск, молоко, жири та ін.
При пологах допомогу надавали до ХУІІІ ст. бабки-повивальниці або повитухи.
На жаль, імен народних лічців Львова ми не знаємо, відоме ім”я однієї львівської українки повивальниці Марії Фединяк завдяки тому, що вона записала свій будинок на кошти будови шпиталю Народної лічниці. Слід відзначити, що деякі засоби народної, або як тепер прийнято називати – нетрадиційної медицини, застосовувалися до ХХ ст., окремі способи лікування, як спалювання рожі, використання борсучого жиру та ін. збереглися незмінними протягом віків. У Львівському національному медичному університеті ім. Данила Галицького відкрито (2000) кафедру нетрадиційної медицини (і реабілітації).
Отже в ХХ ст. відбувався найбільш інтенсивний розвиток української медицини Львова, який охопив різні напрямки і широку сферу діяльності. Це насамперед лікувальні заклади: Народна лічниця і шпиталь ім. Митрополита Шептицького; діагностичні заклади: Бактеріологічно-хемічний інститут при НТШ; лікувально-профілактичні заклади: протитуберкульозний диспансер, порадня матері і дитини, спортова порадня, євгенічна (медико-генетична) порадня; оздоровчі заклади: санаторій в Підлютому; соціальні заклади: “Лікарська самопоміч”, Кооперативи здоров”я; освітня діяльність: медичний факультет У(т)У; видавнича діяльність: вихід у світ “Лікарського збірника”, газети “Здоров”я”, журналу “Лікарський вісник”, місячника “Народне здоров”я”, Української загальної енциклопедії з розділом медицини. Всю роботу з організації цих заходів, закладів і видань проводили організації “Українське лікарське товариство” та “Українське гігієнічне товариство”, систематично проводилися з”їзди українських лікарів, лікарі Львова і Галичини були представлені на більшості європейських лікарських з”їздів того часу.
В цій праці ми не торкаємось дальших шляхів розвитку львівської медицини, потрібно однак сказати, що подібно, як у Першу світову війну російський губернатор Львова Бобринський заборонив діяльність українських організацій і установ, українські видання, так само з приходом більшовиків було заборонено всі українські організації, в т.ч. УЛТ, УГТ, насильно розпущено НТШ і його Лікарську комісію, шпиталь ім. Митрополита Шептицького перетворено в лікарню для відповідальних партійних працівників. Особливо завзято режим нищив Підлюте, на місці митрополичої палати збудовано дачу Хрущова, територію оголошено забороненою зоною, тут влаштовували полювання на оленів і ведмедів для московських можновладців. У своєму запалі знищити память про Підлюте більшовики навіть мінеральну воду “Підлютянська” перейменували на “Перегінську” (поблизький район). Заборонили українські медичні видання; українські медичні журнали, газети, книги замкнули в спецхранах під грифом “Националистическая литература”. Практично весь цей період української медицини у Львові та в Галичині за тоталітарного режиму замовчували та викреслили з історії медицини Львова і Галичини.
Почався період масових політичних репресій, русифікації, денаціоналізації, вульгарного атеїзму і комуністичної аморальності, період насильного формування нової спільноти – “совєтського народу”. Наслідки деморалізації того часу відчуваємо досі.
В незалежній Україні ми відновили діяльність громадських організацій українських лікарів Львова. Знову почали працювати Лікарська комісія НТШ (голови Я.Ганіткевич, І.Даценко, Я.Томашевський), Українське лікарське товариство у Львові (Голова О.Кіцера та ін.), товариство “Народна лічниця” (голова д-р Ю.Дашо), відновлено видання Лікарського збірника НТШ (Я.Ганіткевич, І.Даценко), газети “Народне здоров”я” (О.Кіцера, З.Масний та ін.), діє шпиталь ім. Митрополита Шептицького.
У важких умовах розбудови української державності ці організації відіграють важливу роль у подоланні залишків тоталітаризму, формуванні свідомості лікарів. В запропонованому Етичному кодексі українського лікаря передбачається відродження кращих традицій українських лікарів Львова і Галичини.
Знаменно, що дім Мар”яна Панчишина, який кілька десятиліть був осередком української медицини Львова, став Музеєм історії Галицької медицини ім. М.Панчишина і відроджене УЛТ збирається в кімнатах, де витає дух господаря – незабутнього народного лікаря і народного професора, одного з провідних творців української медицини Львова.
Підсумовуючи сказане слід наголосити, що в усі часи, від заснування Львова під пануванням різних держав, при перевазі різних народів, в охороні здоров”я львів”ян, наданні їм медичної допомоги вагому роль відігравали українські медики і медичні заклади. Від перших братських монастирських шпиталів-притулків до шпиталю ім. Митрополита Шептицького, від перших повивальниць, знахарів, лічців, цирульників до випускників європейських університетів, через українські диспансери, консультації, лабораторії, санаторії, через український медичний факультет У(т)У і українські науково-практичні та популярні медичні видання.
Отже українська складова була завжди важливим елементом медицини Львова, котра в різні часи творилася представниками різних народів і держав.
Наша історична наука повинна виправити упущення і перекручення минулих періодів, глибоко дослідити і показати роль українських медиків, які разом з лікарями інших національностей протягом віків самовіддано працювали на ниві охорони здоров”я багатонаціонального населення Львова.

Ярослав Ганіткевич
Професор, доктор медичних наук,
Дійсний член НТШ,
Лауреат Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка
Україна, м. Львів, вул.. Боберського 19 м. 48
Тел. 226-30-33
Ем. hanitkevtch@yahoo.com

Література до статті “Українська медицина Львова до початку Другої світової війни”

1. Український шпиталь Народної лічниці ім. митрополита Шептицького. 2-ге видання. Львів- Чикаго, 1980. – 121 с.
2. Болтарович З.Є. Народна медицина українців. К.: Наукова думка, 1990. - 230 с.
3. Даценко І.І. Професор Маріян Панчишин – засновик Українського гігієнічного товариства у Львові // Львівський медичний часопис.- 1995. – Т.1. - № 1. – С.11-13.
4. Павловський М.П, І.І.Даценко. Розвиток медичної освіти на Львівщині // Там само. - № 2-3. – С.89-93.
5. Щуровський Володимир. Лікарі і медики у Визвольній війні // Лікарський збірник. Нова серія. Т.ІІІ. – Львів, 1996. – С.69-87.
6. Осінчук Роман. Медичний світ Львова (1883-1939 рр.) // Лікарський збірник. Нова серія. Т.ІУ. На пошану Романа Осінчука. Львів-Нью-Йорк, 1996. – С.17-43.
7. Д-р Євген Озаркевич. Праці. Під заг. ред. Я.Ганіткевича. Львів. - Каменяр, 1999. – 302 с.
8. Мар”ян Панчишин – видатний лікар, педагог, вчений і суспільно-політичний діяч Західної України // Ганіткевич Ярослав. Українські лікарі-вчені першої половини ХХ століття та їхні наукові школи. Біографічні нариси та бібліографія // Львів: В-во НТШ і ін. 2002. - 338-370 с.
9. Ганіткевич Ярослав. Історія української медицини в датах та іменах. НТШ та ін. Львів, 2004.- 365 с.
10. Даценко Ірина. Максим Музика. Життєписно-бібліографічний нарис. НТШ. Визначні діячі НТШ, № 11. Львів, 2004. – 238 с.