ТЕАТРАЛЬНА ГРУПА КООПЕРАТИВУ "УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР" У ЛЬВОВІ ПІД ДИРЕКЦІЄЮ ЙОСИПА СТАДНИКА 1927-1929 РОКІВ

У листопаді 1927 р. у газеті „Діло“ з’явилося невелике повідомлення про відкриття сезону но­вого львівського театру: „З днем 11-го ц[ього] мі­сяця починає свої вистави театр Кооперативи „Український театр“ у Львові під дирекцією Йоси­па Стадника, в салі Музичн[ого] Інституту [імені] Лисенка, вул. Шашкевича, 5“. Далі йшлося про репертуар — драму „Маруся Богуславка“ М. Старицького, оперети „Княжна цирківка“ („Прин­цеса цирку“) І. Кальмана та „Орлов“ Б. Граніхштедтена, а також — прем’єру „Зачароване коло“ (13 листопада 1927 р.) польського драматурга Люціа на Риделя у перекладі Софії Тобілевич. До дано було і дещо про „новинки“, які готує театр наступного тижня: неонатуралістичні „Любов — книга золота“ росіянина Олексія Толстого та „Найкращі очі в світі“ француза Жана Сармана і віднову — поетичну трагедію „Кохання“ австрій­ця, екс-директора віденського Бургтеатру Антона Вільдганса. Так непретензійно і тихо розпочався ще один стаціонарний період в історії українського театру у Львові після затяжної перерви...

Львів як культурна й адміністративна столиця Східної Галичини був місцем найгостріших сцен зіткнення мистецьких і політичних національних інтересів, „війни культур“ і класів. Праця певного національного театру сприймалася громадськістю не як мистецька подія, а як маркування свого національного простору, як здобування нової території. Звідси і чітка тенденція до „витіснення“ українців поляками за межі символічного простору — об­меження щодо дозволів українським театрам ви­ступати у Львові. Також надзвичайно болісним питанням для українців був брак у Львові влас­ного театрального приміщення. Ще 1903 р. постав у місті „Краєвий комітет для будови українського театру“, який закупив велику площу під будову українського театру (нині — сквер і пам’ятник „Жертвам комуністичних злочинів“). Однак львів­ська міська рада так і не дала дозволу будувати, посилаючись на заборону відкривати розважаль­ні заклади поряд із костелами. У міжвоєнний час справу організації будови безуспішно продовжу­вав — створений влітку 1923 р. як організацій­ний центр західноукраїнського театрального життя — Коопе­ратив „Український театр“ у Львові (вул. Руська, 18).

Після відмови товариства „Українська бесіда“ 1924 р. від опіки над театром пере­рвалася шістдесятилітня іс­торія цього колективу і Львів залишився без українського театру. Тяглість традиції на­магалася продовжити вже приватна трупа Й. Стадника, проте у мандрівних умовах дуже швидко втратила роль репрезентативного національ­ного театру і лише номінально функціонувала як Львівський український театр Й. Стадника (кінець 1925 — 1927 рр. під протекторатом „Союзу артистів“). Другою спробою повер­нути містові українське облич­чя був Незалежний людовий театр (листопад 1926 — весна 1927 рр.) під адміністрацією Григорія Нички та мистецьким проводом В. Блавацького, який нама­гався „боротися з застрашаючими проявами польонізаційної політики польської влади на терені Львова шляхом притягнення широких мас україн­ського великоміського пролетаріяту, найбільш ви­ставленого на небезпеку денаціоналізації“. Однак під кінець сезону 1927 р. ці репрезентативні теа­три розпалися, актори роз’їхалися по провінцій­них гастролях. Газета „Діло“ розпачала: „Що далі буде? Чи українці не мали б уже ніколи дійти до добре зорганізованого театру? Думаємо, що так зле не буде, коли лише хтось візьметься до праці не з особистої користолюбивости, але для добра самого театру“.

Отже, проблема показового українського театру у Львові — зокрема як консолідуючої та коорди­нуючої інституції — постала у всій гостроті як пи­тання національної чести, як потреба порятунку західноукраїнського театрального мистецтва зага­лом. І знову до цієї справи було запрошено кори­фея сцени ще з часів „Руської бесіди“ — актора, режисера, перекладача, досвідченого організатора Й. Стадника. Його мандрівну трупу взяв під свій патронат Кооператив „Український театр“, ви­клопотав для неї у міністерстві внутрішніх справ концесію (ліцензію на театральну діяльність), стаціонував її 1927 р. у Львові та зробив ядром зразкового національного театру. „Від цього часу зорганізовано дійсний громадянський театр,— підсумовував майже через рік рецензент газети „Новий час“ (вочевидь, Г. Лужницький),— залеж­ний не від волі одиниці, а підпорядкований поваж­ній національній інституції“.

Попри справді важливі перемоги у мистецькому за­воюванні національного про­стору Львова недовирішеною залишалася низка організа­ційних питань, як-от: про­блеми із помешканнями для акторів-нельвів’ян (поширю­валися малорезультативні за­клики до української громади міста з проханням прихистити артистів), постійна залеж­ність від надавача театральної зали (орендована невелика сцена у приміщенні Музич­ного інституту ім. Миколи Лисенка (тепер — Львівське державне музичне учили­ще ім. С. П. Людкевича на пл. Шашкевича, 5). Зберігало ся і подвійне керівництво: коор­динувала театр вибірна Над-зірна рада при Кооперативі „Український театр“, а безпо­середній адміністративний і мистецький провід провадив Й. Стадник (на початках розбіжностей у керівництва не було).

У колективі, який згідно з концесією отримав назву „Кооператива „Український театр“ у Льво­ві під дирекцією Й. Стадника“, зібралися провід­ні на той час артисти. З 1894 р. актор, у 1906-1913 рр.— директор і режисер театру товариства „Руська бесіда“, у 1917-1918 рр.— актор театру М. Садовського у Києві, 1919 р.— директор теа­тру Західного округу Української Народної Рес­публіки (Станиславів, Кам’янець-Подільський), у 1921-1924 рр.— директор Театру товариства „Українська бесіда“, а також керівник низки при­ватних антреприз — такий не повний мистецький службовий список Йосипа Стадника. Корифеї сцени Іван Рубчак, Софія Стадникова, Катери­на Козак-Вірленська, Микола Бенцаль, Олена Бенцалева, Софія Орлян, Леся Кривицька, Яків Кривицький, Ярослав Ярема, Рудольф Залуцький (сценічне псевдо — Олесь Остоя), Іван Гір­няк,— які, крім поважного попереднього досвіду, пройшли і високомистецьку „школу“ мхатівського режисера Олександра Загарова у 1921—1923 рр. Актори старого гарту Ганна Істоміна, Степан Крижанівський, Омелян Неділко (Неделко), Юрій Нікітин, Леонід Боровик (працював також сцено­графом), молодші — Стефа Стадниківна, Володи­мир Королик, Нюра Цісикова, Долинська, Н. Дени­сівна, Ольга Посацька, Галина Крихівна, Тамара Гуманська (дебют 15 лютого 1929 р.) та ін. (Опосередковано згадується й ветеран театру Амвросій Нижанківський, який потім відійшов із театру та вів у Тернополі аматорські гурт­ки; Л. Кривицька пригадувала й по­дружжя Василя та Ірини Коссаків, гостинно виступала Рося Скальська тощо.) Диригентом працював ви­датний музичний діяч і компози­тор Ярослав Барнич. Режисерами, крім Й. Стадника, були М. Бенцаль, запрошували й інших, зокрема, емігранта, „артиста петроградського театру“ Ф. Соколовського.

У репертуарі одразу спостері­галися брак чіткої лінії, інтуїтивне бажання режисера втриматися на попередньому рівні (віднови попу­лярних раніше постановок), а також прагнення захопити глядача новин­ками (щоправда, це були новин­ки лише для української сцени). В листопаді-грудні 1927 р. відбулися такі „віднови“, як: „Маруся Богуславка“ (листопад 1927 р.), „Кохання“ А. Вільдuанса (листопад 1927 р.), „Дні нашого життя“ Л. Андреєва (23 листопада 1927 р.), оперети „Княжна цирківка“ І. Кальмана (листопад 1927 р.), „Орлов“ Б. Граніхштедтена (листопад 1927 р.), „Вій“ (18 грудня 1927 р.) М. Кропивницького (за М. Го­голем, музика М. Лисенка), опери „Запорожець за Дунаєм“ С. Гулака-Артемовського (19 грудня 1927 р., віднова), „Катерина“ М. Аркаса (22 грудня 1927 р.), а також дві прем’єри — драми „Зачарова­не коло“ Л. Риделя (13 листопада 1927 р., переклад С. Тобілевич) та „Найкращі очі в світі“ Ж. Сармана (грудень 1927 р.).

Критика сприйняла творчі ініціятиви театру кооперативу „Український театр“ під дирекцією Й. Стадника стримано, проте досить позитив­но. Майстерне художнє оформлення випускника Санкт-Петербурзької академії мистецтв Л. Боровика, режисерський досвід („рутина“) Й. Стадника, живе чуття і талановита гра акторів-професіоналів — були відзначені у численних рецензіях та відгуках. Особливо високу оцінку здобули ви­стави з національно-виховного репертуару („Ма­руся Богуславка“, „Вій“, „Катерина“). Журналіст Іван Герасимович, зокрема про оперету „Вій“ М. Кропивницького—М. Лисенка, писав: „На салі воскресло давно минуле, таке рідне, таке близь­ке; відновилася традиція, відновилися вірування, мітольогія в своєрідному закрашенні. Характерис­тичні типи минулих століть встали з могил, щоби з української сцени відтворити те, що їх хвилювало, непокоїло, тішило, смутило, заспокоювало — від­творити зразок життя-буття давніх часів“. А про українські народні танцювальні композиції у виставі захоплено по­відомляв: „Особливо під теперішню пору зінтернаціоналізованого чарлєстона та других тим подібних муринських (негритянських.— Р. Л .) т. зв. „танців“ — побачити бодай на сцені правдивий художній культур­ний танець і почути відповідну, за серце хапаючу музику — то дійсно варта відложити навіть потрібний гріш і піти до нашого театру...“

Стратегія „відновлення народнього репертуару“ спершу забез­печила театрові масове відвідування та щире захоплення публіки, яке, однак, дуже стрімко почало спадати. Львівська українська публіка швид­ко „забула“ про свій театр. Дався взнаки брак виробленої культури відвідування театру, тяжіння масо­вого глядача лише до популярного опереткового репертуару. „Україн­ський театр“ під дирекцією Й. Стадника витримав у Львові заледве два тижні. І — поїхав на гастролі по провінційних містечках і селах, аби хоч якось врятувати своє жалюгідне фінансове становище. (Наприклад, пізніше єврейська газета „Chwila“ згадувала про гастролі театру Й. Стадника з оперою „Мадам Баттерфляй“ у Станиславові).

„Український театр має для українізації Львова величезне значіння,— наголошував згаданий Іван Герасимович.— Тому обов’язком нашим є вчаща­ти до нього, заохочувати й других до того й тим самим піддержати його морально й матеріяльно“. А письменник і журналіст Михайло Рудницький вже у перших днях діяльности театру в місті з гіркотою звертався до української інтелігенції Львова: „Послухай: після довгої та тяжкої недуги попав у Львів випадково наш театр і тут умирає. Може, би ти віддала йому краще передостанню послугу і відвідала його перед смертю?!“

У, так би мовити, напівстаціонарному режимі Кооператив „Український театр“ під дирекцією Й . Стадника 1928 р. підготував такі вистави: „Вифлеємська ніч“ І. Луцика (січень 1928 р.), „Маланчин вечір“ (ревю, 13 січня 1928 р.), „Ой, не ходи, Грицю“ М. Старицького (лютий 1928 р.), „Мартин Боруля“ І. Карпенка-Карого (21 лютого 1928 р.), „Чорна Пантера і Білий Медвідь“ В. Винниченка (лютий 1928 р.), „Циганка Аза“ М. Старицького (11 березня 1928 р.), „Скупар“ Ж.-Б. Мольєра (8 грудня 1928 р.), „Мазепа“ Ю. Словацького (переклад М. Зерова) (19 грудня 1928 р.), „Казка старого млина“ С. Черкасенка (грудень 1928 р.), опера „Над Дніпром“ Євгена Форостини, за Олександром Олесем (31 бе­резня 1928 р.), оперети „Кло-Кло“ (січень 1928 р.) Ф. Легара, „Графиня Маріца“, „Княжна чардаша“ (січень 1928 р.) — обидві І. Кальмана, „Добродійна Сузанна“ Ж. Гільберта (22 січня 1928 р.), „Пісні в лицях“ М. Кропивницького (28 січня 1928 р., прем’єра, музика Порошина), „Король кави“ Ф. Легара (лютий 1928 р.), „Циганське кохання“ Ф. Легара (березень 1928 р.), „Доллі“ Г. Гірша (09 грудня 1928 р.) та ін. Прем’єри — оперета „Любка з Пушти“ В. Штерна, муз. М. Крауса (11 березня 1928 р.) та дві драми молодого пись­менника Ярослава Галана „Дон Кіхот з Еттенгайму“ (15 лю­того 1928 р., п’єса — перемо­жець драматичного конкурсу Кооперативу „Український театр“ 1926-1927 рр.) і „Вантаж“ (13 грудня 1928 р.). Всі інші нові ори´інальні постанов­ки — „Скупий“ Ж.-Б. Мольєра, „Мазепа“ Ю. Словацько­го — сприймалися як „віднови“ попереднього репертуару театрів, очолюваних Й. Стадником (хоч трупа і мала оновлений актор­ський склад).

Кореспондент журналу „Світ“ на початку сезо­ну 1928/1929 р. з оптимізмом писав про цей театр: „Між нашими теперішніми театральними трупами театр Кооперативи найкраще зорганізований, єди­ний, що має у своїм проводі, так сказати, фахівця дир. Й. Стадника, досвідченого директора теат­ру, ознайомленого з драматичною літературою“. Серед провідних сил театру названо Л. Кривицьку, І. Рубчака, М. Бенцаля, „а в оперетці — ар­тистку з приємним, дзвінким і сильним голосом Орлян і повну темпераменту талановиту танцю­ристку Стефу Стадниківну, яка не має рівної собі в інших театрах“. Однак театральні рецензенти, відзначивши високий рівень драматичних вистав, сигналізували і небезпечну тенденцію серед глядацьких смаків: „З новин виставлено досі Молієра „Скупаря“, Галана „Вантаж“ і Словацького „Мазепу“. Поза тим йде оперетковий репертуар. Всі дотеперішні вистави дали наглядний доказ, що дирекція театру намагається зробити все можли­ве, щоби тільки задовольнити публику. Але задо­вольняти нема кого. Бо ті, для яких театр ставить такі п’єси, як „Скупаря“ й „Мазепу“, до театру не приходять“.

Звісно, були й невдачі у репертуарно-органі­заційній політиці театру, наприклад, невчасний початок вистав, невраховування специфіки львів­ської „святочної“ публіки, яка по неділях зазвичай складалася із поляків та євреїв і вимагала розва­ги (народні драми зі співами і танцями; популярні легкі оперети), наспіх приго­тований у мандрівних умовах репертуар (гра „під суфлера“ особливо різала вухо у драмі, напр.: „Мазепі“, „Казці старо­го млина“). Щодо постановок оперет, то театр мужньо ви­тримував темп: його афіша рясніла перекладеними самим Й. Стадником найсучаснішими західноевропейськими шлягерами, однак стаціонарна польська сцена адаптувала ці твори значно швидше (у Льво­ві, як ніде, відчувалася вто­ринність репертуару україн­ського театру).

Мистецьки вибагливий, та ще й соціаяльно, національно, політично і культурно поділе­ний Львів вимагав більшого, ніж міг йому дати мізерний напівмандрівний колектив українського театру (числив заледве 25 осіб), залишений на власні сили (брак додаткової фінансової підтримки). І все ж у 1929 р. трупа Кооперативу „Україн­ський театр“ підготувала такі вистави: „Гільтяйська трійка“ Й. Нестроя (13 січня 1929 р.), „Весе­лий вечір“ (19 січня 1929 р., режисер М. Бенцаль, ревю: куплети Ю. Шкрумеляка, „На перші гулі“ С. Васильченка, інсценізація народних пісень), „Під Івана Купала“ М. Старицького (січень 1929 р.), „Ясні зорі“ Б. Грінченка (15 лютого 1929 р.), „Задушний день“ Г. Гайєрманса (23 лютого 1929 р., прем’єра, режисер Ф. Соколовський), „Хмара“ О. Суходольського (24 лютого 1929 р.), „Любов — книга золота“ О. Толстого (березень 1929 р.), опера „Мадам Баттерфляй“ Дж. Пучіні (12 січня 1929 р.), оперета „Орфей у пеклі“ Ж. Оффенбаха (1 січня 1929 р., переклад Ю. Шкрумеляка). Особливою мистецькою перемогою театру в цьому році стала постановка опери „Мадам Баттерфляй“, а також — тонка психологічна драма „Задушний день“ та успішна спроба працювати у ще не зовсім освоєному українською сценою жанрі ревю. Окрім того, була зіграна ювілейна вистава до 25-ліття сценіч­ної діяльности С. Стадникової (16 лютого 1929 р., частина „Марусі Богуславки“).

Діяльність театру під дирекцією Й. Стадника припала на час перманентних театральних криз у Польщі (найбільші з них — 1924-1926, 1930-1931 рр.). Але польський театр централізовано й регулярно підтримувала держава, а спорадичні спроби врятувати український театр лише на ко­роткий час відтягнули його розпад. Зокрема, під час засідання Львівської міської ради 28 березня 1929 р. вирішено певну суму (вп’ятеро меншу, ніж урядові субсидії польському театрові у Львові) віддати на підтримку українських культурних ін­ституцій у місті: українському театрові припало 100 тисяч злотих, решта — Академічному дому, „Просвіті“ та спортивним товариствам.

Однак дефіцит театру невпинно зростав, а ке­рівництво Кооперативу „Український театр“ у Львові не мало бажання та й можливости утриму­вати трупу своїм коштом. І коли трапилася нагода взяти під протекторат забезпечений Український народний театр ім. І. Тобілевича зі Станиславова (меценат — К. Вишневський), то кооператив від­мовився від трупи Й. Стадника, яка вже і так поступово розпадалася (у квітні-червні 1929 р. більшість провідних акторів перейшла до забезпеченого стаціонарного театру у Станиславові). Під час чергового засідання Надзірної ради й Управи Кооперативу „Український театр“ у Львові 12 лис­топада 1929 р. вкотре піднімалося питання будо­ви приміщення для українського театру та було ухвалено рішення продати наявну ділянку, а за виручені кошти купити нову в іншому місці. А театральне приміщення Музичного інституту імені Миколи Лисенка вже у листопаді 1929 р. від­дали в оренду під кіно.

На початку сезону 1929/1930 р. журналіст і те­атральний критик Осип Боднарович констатував, що Львів залишився цілковито без театру: по­передня трупа розпалася, і хоч Кооператив узяв під свій протекторат Український народний театр ім. І. Тобілевича у Станиславові, це не змінить си­туації, бо він лише час від часу заїжджатиме до Львова. А Дмитро Паліїв відверто розпачав, що Львів гине як українське місто: перша українська енциклопедія виходить у Коломиї, єдиний укра­їнський музичний журнал видає Дрогобич, а по­казовий національний театр — у Станиславові.

Щоправда, до 1939 р. були й інші спроби за­снувати стаціонарний театр у столиці Східної Га­личини. Проте жоден із низки невеликих театрів уже не зміг претендувати на роль репрезента­тивного національного українського театру міста Львова.

Роман ЛАВРЕНТІЙ