ТАРАС ШЕВЧЕНКО-ДРАМАТУРГ: ПРИЧИНКИ ДО ТЕМИ (До 150-річчя від смерти)

Тарас Шевченко впродовж усього свого життя цікавився багатьма жанрами літератури, в тому числі драмою, хоча його драматургічна спадщина вичерпується однією завершеною п'єсою „Назар Стодоля" (1843), уривком з третьої дії російсько­мовної історичної драми чи трагедії „Никита Гай­дай" (1841) та незнайденою чи ненаписаною драмою „Слепая красавица". Незважаючи на це, Шевченкова драматургія є значущою в контексті його ху­дожньої творчости.

Геніяльний поет мав яскраво виражене відчуття драматурга – навіть незначна побутова сценка могла викликати в нього бажан­ня написати драматичний твір. „Щоденник" зафіксував його вра­ження „о побоище, происшедшем между будущим тестем и буду­щим зятем", з чого можна „вы­кроить водевиль [...] для здешней публики". Майбутній твір уже мав назву „Свадебный подарок, или Недошитая кофта" (первісно: „Приданое, или Недошитая коф­та"), однак так і не з'явився дру­ком.

На основі інформації з листа Т. Шевченка до Г. Квітки-Основ'яненка від 8 грудня 1841 р. серед драматичних творів дослідники чомусь вміщають і „Песню ка­раульного у тюрьмы" (1841). До­слідники вважають, що вона була з незнайденої мелодрами „Невеста", і часто ото­тожнюють її із драмою „Никита Гайдай". „Пес­ня" нагадує початок баладної чи казкової історії про старого воєводу та його нещасну дружину, написаної у дусі поем-казок О. Пушкіна, а сам текст власне є переспівом поезії А. Міцкевича „Чати".

Драматичними творами зазвичай не вважають­ся Шевченкові ліро-епічні поеми з виразними дра­матичними елементами. Серед них „Слепая" (1842), „Відьма" (1847), друга частина поеми [„Марина"] („Неначе цвяшок, в серце вбитий...", 1848) та [„Сот­ник"] („У Оглаві... Чи по знаку.", 1849), які цілком можна вважати драматичними поемами". Такі твори, як „Відьма" та [„Сотник"] лише подекуди „розбавлено" авторськими ліричними відступами, а їхні основні частини побудовано як повноцінні драматичні твори. У [„Сотнику"] Шевченко постійно чергує поетичні та прозові фор­ми драматичних діалогів та моно­логів, використовуючи такий неодмінний драматургічний при­йом, як ремарка. Додержано й принципу „невтручання" у зміст твору – лише початок та за­кінчення містять авторські оцін­ки. За З. Гузарем, у [„Сотнику"] органічно переплетено ознаки ліро-епічної поеми, поеми дра­матичної і драми-мініатюри. Ав­тор цієї статті писав, що жанр [„Сотника"] можна визначити як сцену-притчу.

Очевидною є й „драматургічність" композиції поеми „Гайда­маки" (1839-1841), частина од­ного з розділів якої – „Свято в Чигирині" – написана як драма.

Виразні елементи драми має й містерія „Великий льох" (1845), в якій С. Смаль-Стоцький поба­чив „форму народнього вертепу". За Ю. Івакіним, у структурі „Великого льоху" своєрідно переплетені „гротескова неймовірність зображуваного, участь надприродних сил у подіях твору, алегоричність персонажів або ситуацій, драматизована [курсив наш.– В. L] форма діа­логів тощо".

Драматургічним зацікавленням Шевченка сприяло і його оточення, зокрема, український ком­позитор, оперний співак С. Гулак-Артемовський та журналіст, фейлетоніст і театральний критик О. Елькан, який „частенько свої переклади п'єс на російську мову примощував на сцені Александринського театру".

Одним із перших власне драматичних творів Кобзаря треба вважати історичну драму „Никита Гайдай", яку Шевченко в листі до Квітки-Основ'яненка від 8 грудня 1841 р. назвав трагедією. Задум твору датують 1838 р., коли Шевченко був звільнений з-під кріпацтва і гніту „темно­го, брудного горища ширяєвської майстерні". На підставі Шевченкової фрази зі згадувано­го листа до Г. Квітки-Основ' яненка : „Це, бачте, пісня з моєї драми „Невеста", що я писав до вас, трагедія „Никита Гайдай". Я перемайстрував її в драму". В. Шубравський уважав, що історичну драму „Никита Гайдай" Шевченко переробив у мелодраму в прозі „Невеста". Од­нак її зміст стосувався часів геть­манства І. Виговського: це був „образец неподражаемого неудав­шегося Основьяненку искусства передавать местным русским язы­ком быт Украины с полнейшим со­блюдением оборотов родной речи и народного характера действующих лиц"¹⁴. Інші вчені (П. Рулін) ствер­джували, що „Никита Гайдай" і „Невеста" – одмінні одна від одної речі".

Цікаві спостереження стосовно драм „Никита Гайдай" та „Невес­та" свого часу подав Д. Антонович. Вказуючи на нелогічність того, що опублікований уривок називався „Никита Гайдай", він зазначав: , ,...коли ми уважно прочитаємо ури­вок із драми „Никита Гайдай" [...], то помітимо, що цей уривок дуже проречистий, що в ньому якраз фігурує наречена („невеста") Ми­кити Гайдая, шлюб якої відкладається через якісь інтриги, та що, очевидно, коло цього моменту і за­в'язується трагічний вузол. Отже, назва „Невес­та" більше відповідає змістові драми, ніж назва за іменем головного героя". Це, однак, недостатньо переконливе судження, адже, за А. Козачковсь­ким, „Невеста" була п'єсою про часи І. Виговсько­го, тоді як „Никита Гайдай" розповідає про почат­ки гетьманування Б. Хмельницького.

Як бачимо, досить непросто „стикувати" вираз­ний романтичний історико-патріотичний пафос уривка з драми „Никита Гайдай" з мелодраматич­ним чи казково-побутовим спрямуванням „Песни караульного у тюрьмы" з драми „Невеста", жанр історичної драми чи трагедії з виразним перева­жанням віршової форми викладу („Никита Гай­дай") та „мелодраму в прозі" „Невеста" тощо. Вважаємо, що треба прийняти думку П. Руліна й вести мову про „Никиту Гайдая" і „Невесту" як різні твори.

Опублікований 1842 р. у журналі „Маяк" ури­вок з романтичної драми „Никита Гайдай" варто розглядати в контексті історичних поглядів Шевченка-романтика початку 1840-х рр., зокрема того, що в драмі він „відтворює творчий динамізм на­роду у формуванні держави часів Богдана Хмель­ницького". Відтак, концепційним ядром твору є ідея патріотизму, пов'язана з боротьбою за на­ціональну свободу, почуттями „любові до Укра­їни, до її героїчного минулого", яка в 1830 – на початку 1840-х рр. була суголосна з романтичною концепцією загальнослов'янського єднання, а також із „натяками на мудрого вождя" (О. Білецький), а історичні погляди Шевченка, ху­дожньо трансформовані в „Ники­те Гайдае", співзвучні з думками харківських романтиків та діячів Кирило-Мефодіївського братства.

Художня ідея уривка з драми „Никита Гайдай" прочитується у контексті проблеми особистого і су­спільного, національного, поступо­во набуваючи романтичного за­барвлення й трансформуючись в антиномію „людина і народ", мотив усвідомленої відповідальносте ге­роя за долю нації. Микита поспішає виконати свій патріотичний обо­в'язок – везе послання Богдана Хмельницького до польського ко­роля Владислава ІV зі скаргами на безчинства польської шляхти в Україні. Микита вірить у справедливість короля, його допомогу, що випливало з ідей сучасних Шевченкові історичних праць, зокрема „Истории Малой России" (1830) М. Бантиша-Каменського.

Незавершеність твору не дає підстав вести мову про цілісність проблемної та ідейно-образної мікроструктур „Никиты Гайдая", адже ми нічого не знаємо ні про попередній розвиток драматичної дії твору, ні про його фінал, врешті нема ніякої ясности й стосовно його жанру. Отже, неможливо переконливо написати про те, як розв'язана про­блема героя й історичної долі народу чи окреслена історична перспектива визволення нації, як вони співвідносяться з основною художньою ідеєю твору і який власне реальний зміст самої ідеї тощо.

Найвидатніший драматичний твір Шевченка „Назар Стодоля" (1843) також має досить складну історію написання й першої публікації.

Вперше про цю драму Шевченко згадав у листі до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. Кобзар за­значав, що „скомпонував" „драму чи трагедію в трьох актах, зоветься „Данило Рева". Не знаю, що ще з неї буде, бо ще і сам не читав, прочитаємо вдвох, як приїдете". Через чотири місяці Шевчен­ко вже писав, що „скомпонував [...] і „Назара Стодолю" – драма в трьох актах. По-московському. Буде на театрі після Великодня".

Ці листи давали певні підстави твердити, що „драма чи трагедія" на три дії „Да­нило Рева" – „ніщо інше, як той самий „Назар Стодоля", лише з переміненою назвою героя з менш звучної на більш звучну і гарнішу для сценічної вимови". В. Шубравський вважав „п'єсу „Данило Рева" першим варіянтом „Назара Стодолі", покликаючись у своєму висновку на свідчення П. Куліша про те, що Шевченко змінював іме­на персонажів у „Назарі Стодолі": „Галя [курсив автора] названа была сперва Лукиею, но потом это имя переправлено во всей пьесе; только в монологах, писанных рукою ав­тора, осталось везде, по недосмо­тру поправлявшего, Лукия".

Д. Антонович зазначив, що відо­мостей про „Данила Реву" замало, щоб твердити щось рішуче, але можна з великою ймовірністю при­пустити, що драма „Назар Стодо­ля", про яку згадки з'являються тільки з лютого [згаданий тут лист Шевченка до Я. Кухаренка су­часне шевченкознавство датує 31 січня 1843 р.– В. L] 1843 р., в 1842 році мала ще назву „Данило Рева". Редакційна колегія цього ж видання творів Шевченка була, здається, іншої думки: „Не можна навіть ствердити категорично, що це не була перша редакція „Назара Стодолі".

Зрозуміло, всі ці думки є гіпотетичними, бо не маємо тексту драми „Данило Рева" чи жодних інших Шевченкових згадок про цей твір.

Більшість дослідників уважає, що Шевчен­ко написав „Назара Стодолю" російською мовою.

Тому наведене в „Основі" (1862, № 9, с. 4) свід­чення П. Куліша про „украинский подлинник" „Назара Стодолі" визнається помилковим, а думка В. Шубравського, що „Назара Стодолю" написано „російською мовою, але вже виключно прозою", залишається незмінною й досі. Так уважають упорядники сучасного академічного Зібрання тво­рів Шевченка у 12 т., хоча й зазначають, що „щодо мови, якою був створений оригінал п'єси, дослідники не дійшли єдиного висновку".

Слова П. Куліша про те, що в „переводе после слов Назара к Гале (в конце): „О мое сердце! доля моя!.." пьеса оканчивалась убиением Хомы и го­товностью к смерти Игната; но это место потом перечеркнуто, и рукою автора написан конец со­образно украинскому подлиннику, с небольши­ми отменами" підтримав Д. Антонович, котрий так читав цитовані слова з Шевченкового листа до Я. Кухаренка: „Скомпонував ще я [...] „Назара Стодолю" – драма в трьох актах. По-московському буде на театрі після Великодня". Відтак, „мож­ливо, в московському перекладі і, можливо, не автора, а іншої осо­би", що дає підстави твердити: „Назара Стодолю" спершу було на­писано українською мовою.

Автори коментарів згаданого Зібрання творів Шевченка у 12 т., критикуючи слова П. Куліша про „украинский подлинник" п'єси, по­кликаються на примітку редакції „Основи": „Под этим заглавием со­хранился драматический опыт не­забвенного нашего поэта, судя по сценическим объяснениям, на ве­ликорусском языке, предназначен­ный для петербургского театра". Зрозуміло, що такий арґумент не­переконливий, адже ремарки в усіх „тогочасних українських п'єсах зазвичай писалися російською мовою".

Очевидно, що коли драма „Назар Стодоля" первісно мала б назву „Данило Рева" (а не „Даніла Рьова"!), то, найвірогідніше, була б написана таки українською мовою, бо Шевченко всім ро­сійськомовним творам давав відповідні назви – наприклад, „Никита Гайдай", „Слепая" чи „Неве­ста". Для молодого письменника було природним писати українською мовою, і коли він переходив на російську мову, то часто це зазначав і комен­тував. Тому, крім слів з листа до Я. Кухаренка, жодних арґументів на доказ того, що Шевченко написав свою драму російською мовою, не маємо.

Точаться суперечки й щодо жанру „Наза­ра Стодолі". Одні визначають його як історично-побутову драму (В. Шубравський), інші вважають, що твір „мало спільного має з російськими роман­тичними традиціями і своїми типовими ознаками належить до сентиментально-побутових п'єс (при­перчених історичною бутафорією), що появилися у нас на початку ХІХ ст."

О. Кисіль, П. Рулін, а також автор цієї статті, визначали жанр твору як мелодраму. Для тако­го висновку, здається, є всі підстави – зовнішній трагедійний план драматичної боротьби, що має викликати співчуття до позитивних героїв, харак­тер драматичної дії, якій властиві „випадки різкого порушення звичного зв'язку побутових явищ" та основної колізії, очевидний поділ персонажів на позитивних і неґативних, моралізаторсько-дидактичний фінал твору тощо. Відповідною є й структура п'єси: Шевченко використав принцип обрамлення драматичної дії, коли кожен акт за­вершено сюжетно, а в наступній сцені обов'язково присутній один із персонажів попередньої дії, що повинно свідчити про безперервність розвитку інтриги. Таку класицистичну єдність дії, „потрібну для того, щоб перерви її не розбивали настрою дії, Шевченко добре витримав завдяки тому, що в середині акта сцена ні на хвилину не залишається пустою".

Дискусійні судження викликали фінал твору, в якому спершу йшлося про вбивство Хоми Кичатого, й датування подій твору у першодруці ХVІ ст.

Сюжет мелодрами Шевченка побудовано на традиційному любовному трикутнику, хоча образ основного суперника Назара полковника Молочая винесено за межі тексту твору, а місце централь­ного неґативного персонажа посідає Хома Кичатий. Спостерігаємо й заміну традиційного обра­зу матері, яка зазвичай прагне шлюбу доньки з багатим, на образ лиходія батька, котрий згоден відступитися від своїх намірів лише під загрозою смерти.

У „Назарі Стодолі" переплетено просвітительсь­кі, романтичні й реалістичні тенденції й ідеї, а тому соціяльно-побутовий конфлікт своєрідно поєднується „з героїкою минулого, здобувають дальший розвиток творчі принципи І. Котля­ревського, Г. Квітки-Основ'яненка, з одного боку, і традиції романтиків, з другого". Органічно по­єднано світлі, благородні ідеали позитивних героїв Назара, Гната й Галі, просвітительсько-побутовий характер художнього конфлікту і сюжетної лінії зі соціяльно-сатиричним, подекуди ґротескним зображенням окремих персонажів, зокрема Хоми Кичатого, під час створення образу якого Шевчен­ко додержувався просвітительських засад – герой спершу був хоробрим і відважним, а негідником його зробили гроші. Лише опинившись у безвихідному становищі й переконавшись у шляхетності Назара, Хома переродився і, вивільнившись від влади гро­шей, вирішив спокутувати свої гріхи в монастирі. Виразні соціяльні чинники в поясненні вчинків і характеру Хоми Кичатого свідчать про наявність у п'єсі реалістичних тенденцій.

Романтичне в мелодрамі – це наявність героїко-романтичного типу особистости (Назар Стодо­ля, Гнат Карий, Галя), героїчних мотивів, введення у твір місцевого колориту (сцени сватання, вечор­ниць), а також перший в українській драматургії яскравий романтичний образ героя, котрий зі зброєю в руках захищає своє право на щастя. Дії Назара вмотивовуються його романтичною не­скореністю та пристрасним коханням до Галі.

Отже, романтичне начало – це драматич­но напружені та яскраві сцени, які стосуються „високих" чи позитивних героїв, а реалістичне, соціяльне — розвінчування споживацьких, егоїс­тичних прагнень неґативних персонажів.

Загалом драматургія Шевченка, перебуваючи в „затінку" його геніяльної поезії, попри порівняно невелику кількість текстів, є яскравою й самобут­ньою сторінкою Кобзаревої творчости, має ще цілу низку нез'ясованих питань, а тому потребує по­дальшого докладного та всебічного вивчення.

Василь ІВАШКІВ