Спогади про події в Радехові в роки війни і визвольної боротьби Української повстанської армії

Відкриття в Радехові пам’ятника страченим українським патріотам викликає спогади про часи їх боротьби, про події в роки війни.

В останній рік польської влади я ходив до 4-го класу «Публічної повшехної школи 3-го стопня імені Станіслава Конарского» (української в Радехові тоді не було), яка знаходилася на Львівській вулиці, де тепер добудована лікарня. Викладали «jȩzyk ruski». Релігію українцям викладав греко-католицький катехита. В неділю ми збиралися в школі та ішли до церкви св. Миколая, поляки ішли до близько розташованого костела. Отримав свідоцтво польською мовою, в якому 10 оцінок  «bardzo dobry»  і один  «dobry».

У 1939 році, після приходу Червоної армії радянські органи відкрили вже українську школу в будинку польського староства – тепер на вул. Андрея Шептицького, де старий будинок школи № 1. Нас повернули у 4-й клас, бо радянські програми були інакші. Вивчали українську мову, арифметику, природознавство, географію, історію СРСР, малювання, співи і фізкультуру. Мої свідоцтва про закінчення 4-го і 5-го класів підписали завідувач школи Іван Головчук і вчитель Іван Теребушка. Обидва роки я отримував похвальні грамоти «за відмінні успіхи в навчанні і за зразкову поведінку».

В нашій хаті поселився військовий, вони мали на фільварку свою частину, передвижну  електростанцію, провели по деревах електричну лінію і військовий встановив у своїй кімнаті і в нашій кімнаті електричні лампочки – це вперше в нашому домі замість нафтових ламп у 1939 році почалося електричне освітлення. В місті та в маєтку грабйого діяли вже електростанції, працювали з вечора до ранку, але лінії охоплювали лише центр.

Палац і фільварок, які мав грабя Бадені, відобрали у нього, на підводі відвезли його до залізничної станції, він поїхав до Кракова. У фільварку організували машино-тракторну станцію (МТС), батько Володимир Ганіткевич, як дипломований майстер слюсарства, налагоджував роботу слюсарної майстерні.  

Тепер вже за ті роки мало пригадується, пам’ятається тільки що в школі я перший рік зустрічав двоюрідного брата Богдана, сина батькової сестри Марії Ганіткевич, за чоловіком Андрійчук, який цей рік жив у нас. Його 8-й клас був на верхньому поверсі. Наступного року він перейшов до школи в Борщеві, близько села Бабинці, в якому жили батьки, батько був раніше організатором Просвіти, службовцем Австро-угорської поліції. 22 лютого 1941 року його у віці 19 років арештовано в числі 22 учнів 8-10-го класів Борщівської середньої школи, у квітні засуджено на 5 років концтабору. У війну сподівалися що він живий, тільки в 1955 році  мама його отримала повідомлення що в Буреполомлагері біля Горького 17.04.1942 року він помер, могили нема, мабуть в період наступу німців був розстріляний. Тільки після повторного розгляду в 1962 році його реабілітували як невинно загубленого, одинокій мамі призначили пенсію у 8 крб.(!).

Тоді, у віці 11-12 років я чув про випадки арещтування, але не знав, що в Галичині у ці два роки  знищено і вивезено близько 1 мільйона українців: селян, інтелігентів, робітників, що в сталінських катівнях замордовано тисячі людей; що у Львові відбувся показовий закритий «Процес 59-ти» студентів, членів ОУН; пізніше розстріляно 19 засуджених.

З приходом німецьких окупантів у червні 1941 року я продовжив навчання, у вересні пішов у 6-й клас відкритої окупаційною владою «Класової прилюдної народної школи з українською мовою навчання». Свідоцтва видавали двома мовами – українською і німецькою, почали навчати німецьку мову. Наші уроки проводили в невеликому приміщенні за будинком культури (кінотеатром). Коли почався 7-й клас начальник округи із Кам’янки (тоді Струмілової) дав команду за короткий час закінчити викладання, дати учням свідоцтва і послати на роботи. 16 грудня 1942 року я отримав «Кінцеве шкільне свідоцтво», в якому німецька мова, українська мова, рисунки, руханка – дуже добре; природа, рахунки, релігія, спів – добре; загально дуже добре.

В 14 років я пішов працювати учнем ремесла до батька в МТС, котру німці залишили для забезпечення в селах сільсько-госполарських машин і поставок для армії. Після поспішної евакуації фахівців і керівників зі сходу МТС очолював батько. Я допомагав механікам, трактористам, вчився на токарному верстаті, засвоював різьбу та інше. Батьки послали мене ходити  на приватні уроки до вчителя в старій хатині на початку Лопатинської вулиці; тут почав вивчати латинську мову, як в гімназії;  в неділю та в свята завжди ходили до церкви.

Якось мене заболів нижній кутний зуб, батько повів мене до доктора Фалька - єврея, який жив і приймав  пацієнтів у новому цегляному будинку за поштою (досі стоїть на вулиці Тарнавського). Він поставив мені амальгамову пломбу, яка добре трималася біля 25 років! Усіх лікував дуже добре, але якогось дня батько з жалем повідомив що він з родиною закінчив життя самогубством, бо почали вивезення євреїв до Кристинополя в гетто і на дальше винищення.

Періодично німці робили в місті облави і затримували радехівчан, посилали на роботи до Німеччини. Якогось дня зранку забрали з дому батька і мене та завели на чиєсь подвір’я посередині вулиці Шевченка. Казали або іти до війська або їхати на роботи до Німеччини. Декілька молодих сусідів погодилися іти в дивізію Галичина, декого примусили поїхати в Німеччину. Батька як керівника МТС відпустили, на його прохання відпустили також працівників МТС, мене. Раніше поїхала з товаришкою  на роботи до Німеччини моя родичка Анна Борщ – дочка маминої сестри Зофії, мала біля 20 років, працювала там довго. Після війни потрапила спочатку до Франції, пізніше до Канади, де їй допомогла мамина сестра – тітка Анна Древніцка. Вийшла заміж за українця Івана Кінаша, збудували будинок в Летбріджі (штат Альберта). Має дочку, внучку, двох правнуків, недавно залишила будинок і перейшла до пансіонату, де за пенсію дістала дві кімнати і повне забезпечення, минулого року відзначила 90-річчя.

Весною 1944 року я потрапив у облаву німців, кілька десятків затриманих відправили по дорозі на Стоянів і десь кілометр за лісом військова охорона заставила нас копати окопи – наближався фронт. Пару годин я попрацював, а тоді поволі перейшов до дороги і за підводою зі Стоянова вдалося іти далі та повернутися до дому. Німці держали затриманих кілька днів біля графського палацу, пізніше відпустили.

Якось відвідав нас молодий родич із Сокаля Стефан Гринюк у  німецькій військовій формі, він зайшов попрощатися перед відходом на війну за визволення України. Чи був він у дивізії Галичина, де і коли загинув – родина в Сокалі та ми досі не знаємо.

В літі 1944 року перед наближенням фронту батько дістав коней і воза, ми з найважливішими речима виїхали в котресь село на південь, там зупинилися в одного господаря, ховалися в пивниці. За кілька днів перейшло радянське військо і ми стали повертати в Радехів. Часто на дорозі або збоку розминалися з військовими автомашинами і танками, які пересувалися за фронтом. Почули про велике знищення будинків на нашій вулиці, застали згорілими багато хат, стояли лише печі і комини. Наш дім під бляхою стояв, але був пошкодженим, в його стіни і дах потрапило багато снарядів, в середині все було перекидано і знищено. Але добре що мали де жити.

Перед відходом німці наказали МТС відправити поїздом головне обладнання, але батько з працівниками заховали найкращі машини, а відправили несправне і непотрібне. Батька допитували радянські органи, залишили дальше працювати в МТС.

У вересні 1944 року я пішов у 8-й клас школи на вулиці Криничній – тепер школа № 2. Приїхали нові вчителі, в школі появилися діти радянських приїжджих. Десь протягом місяця мене перевели до 9-го класу – спочатку в школі було лише 8 класів, але серед старших учнів були ті, що вчилися за німців у гімназії, мали більшу підготовку, тому вирішили  відкрити 9 класів. До 9-го увійшли син вчителя Івана Головчука Ростислав, син вчителя Томи Ракубовчука   Євген та інші, перевели також мене, клас мав спочатку біля 10 учнів. Директором спочатку був Іван Головчук, пізніше став приїжджий Яків Васильович Швець. Крім двох згаданих місцевих вчителів викладали ще 12 приїжджих вчителів (9 жінок). Пізніше мене призначили головою учкому.

Згодом у нашому класі з’явилася дочка воєнкома Тамара Бикова, син вчительки Анатолій Криворотько, Шура Дячкова, з Волині прибув Вадим Шевченко, стало 20 учнів. Нас було трьох Ярославів – Хомицький, Сологуб і я. Серед дівчат виділялися Шостак Дарія, Возняк Мирослава, Береза Олена, Сосновська Володимира, Сайкевич Люба.

З радехівчан ніхто не вступав до комсомолу, належали діти приїжджих начальників і вчителів. Чомусь виключили з комсомолу Анатолія Криворотька. Розповідали що вигнали якусь молоду дівчину - комсорга школи, яка зробила непристойні фотографії з якимись хлопцями. В класі  вважалося що наші дівчата і хлопці ніяких аморальних поступків не роблять, хоч у місті розпусні випадки траплялися (а тепер навіть через Інтернет запрошують однокласників на «сексуальні» зустрічі!).

Тривала війна і боротьба УПА. Нас навчав військовій справі воєнрук, вивчали автомати, гранати, противогази, отруйні речовини, виготовили дерев’яні моделі рушниць, марширували по вулицях і співали військові пісні – «Священна війна» та інші. Радо зустріли відомості про закінчення війни, часто звучала пісня – «Дєнь побєди».

На центральну площу міста в понеділок приїздило багато возів сільських господарів, які ще не вступили до колгоспів, привозили для продажі зернові, тварин, птицю, різні продукти і вироби. Часом ми залишали якийсь урок і ходили  по «ярмарку».

До Радехова перевезли свою дерев’яну хату рідні з села Полонична – сестра мами Зофія Борщ із сином Ільком, поставили хату на городі  по другий бік вулиці біля нас, держали коней і корову.

Якось увечорі Ілля прийшов розповісти нам що його заставили кіньми везти військових до села для винищення партизан. Їхали енкаведисти, начальство Радехова, «яструбки» - мобілізовані молоді «істрєбітєлі». Проте  перемогли вояки УПА, вбили начальника з Радехова, ще когось, нікого з візників-радехівчан не поранили і не затримали. Похорону загинувших ми не бачили, але в школу перестала ходити дочка вбитого начальника, казали що поїхала до родини. Подібні виїзди в села для знищення партизан часто повторяли, інколи привозили вбитих або затриманих підпільників.

Говорили про напад  вояків УПА на будинок НКВД на Львівській вулиці для звільнення затримуваних там арештованих українських вояків. Якось на центральній площі перед торговицею на кілька днів було поставлено шибеницю і повішено когось із українського підпілля.

Одного разу я чув, як до нас ввечері прийшли з вулиці і збирали допомогу для вояків –партизан, батьки їм щось передавали. Добре що ця допомога борцям за Україну не була виявлена енкаведистами і репресована, адже могли нас арештувати або вивезти в Сибір.

В роки війни отримали з військового комісаріату повідомлення, що молодий мій двоюрідний брат Борщ Михайло Дмитрович, якого забрали до армії в 1944 році, «стрілок червоноармієць проявив геройство і мужньо загинув 14 лютого 1945 року» (на польсько-німецькій території), тепер могила його перенесена на військовий цвинтар у Вроцлаві.

Після закінчення війни у 1945 році в Радехові було багато повернених військових, поранених, інвалідів, з різною поведінкою, обмінювали багато цінностей набраних в Німеччині. Говорили, що в парку знасилували жінку одного з керівників району.

У післявоєнні роки провели переселення поляків і німців з Радехова до своїх країв. Виїхали з далекої маминої родини Мишковські, Кулики, наш сусід німець Ерд.

У червні та липні 1946 року ми склали випускні іспити з української і російської мови (письмові та усні), історії, географії, алгебри, геометрії, біології та німецької мови, крім письмових робіт я отримав усі  (12) відмінні оцінки, медалі ніхто не отримав (була мова - мабуть тому, що не комсомольці).

Незабаром я складав вступні іспити і вступив до Львівського медичного інституту. Через якийсь час в суботу приїхав поїздом до дому, ішов стежкою через поле, куди тепер проходить окружна дорога. За броваром в полі мене зупинили пограничники, перевіряли мої документи і питали за пропуск. Границя з Польщею проходила через Буг і в Радехові встановили пограничну зону, про що я не знав. Хотіли мене затримати, але вдалося випросити короткі відвідини «до хворої мами» і обіцяв за кілька годин раненько виїхати назад до Львова. Батьки допомагали мені продуктами, одягом, домовлялися про приватне помешкання для мене. З часом границю пересунули за Буг і звичайний  режим в Радехові відновили.

Пізніше стало відомо, що арештували з нашого випуску Ростислава Головчука, Мельничука Антона (родом з Немилова). Рано померли Роман Квасниця (1947), Ярослав Хомицький (1949) – який навчався в поліграфічному інституті – якось втопився в річці під час поїздки до Харкова.

Після війни частина студентів і викладачів медицини продовжувала боротьбу з «окупантами», брали участь в боротьбі УПА, допомагали медикаментами, надавали лікарську допомогу пораненим, проводили санітарно-медичні курси.

В 1948-49 роках було репресовано біля 20 студентів медичного інституту, нас збирали найчастіше в анатомічній аудиторії і виключали студентів – дітей священиків, учасників Просвіти, часто за придумані виставлені звинувачення, Одного разу наш студент став на захист невинного хлопця, то його звинуватили у ворожому ставленні і також виключили. Деяких з них пізніше арештували, вивозили в Сибір, в концтабори. Частина студентів продовжували  підпільну боротьбу. В криївці з повстанцями загинула при наступі енкаведистів студентка, секретарка деканату  Люба Верес з Рогатинщини. Після спровокованого вбивства Я.Галана (1949) репресували професорів, викладачів і студентів медичного  інституту, засудили на 10 і 25 років двох студентів.  На четвертому курсі нас усіх уже заставили вступити до комсомолу.

У березні 1949 року виконком Радехівської районної ради «зняв з батька – інваліда ІІІ групи –1,76 гаорної землі», якою батьки користувалися багато років, забрали з подвір’я стодолу, завершували входження в колгоспи усіх господарств.

Націоналістичному підпіллю ставало все важче боротися, в 1948 році кілька частин перейшли до американської зони в Німеччині, восени 1949 року останні частини УПА були розформовані, 5 березня 1950 року енкаведистами був вбитий на окраїні Львова в Білогорщі командир УПА генерал Роман Шухевич («Чупринка»),  закінчувався період боротьби за волю України.

Коли в червні 1950 року я проходив практику в Мельнице-Подільській лікарні на Тернопільщині, одного дня я відвідав тітку Марію в недалекому селі Бабинці, частину дороги добирався пішки. Через кілька днів в лікарню привезли пораненого в боротьбі з партизаними енкаведиста; мені офіцери сказали що  прихований патруль чуть не пристрелив мене на дорозі  до Бабинець, підозріваючи що іде до села учасник підпілля.

Про історію підпільного Українського Червоного Хреста і медичну службу УПА в роки національно-визвольної боротьби я мав можливість представити матеріали на ІV міжнародному конгресі істориків медицини (2008 р.) в Італії. Для допомоги теперішнім учням старших класів – інвалідам або сиротам – мені вдалося заснувати благодійний стипендійний фонд.