“Просвітянський театр" під керівництвом Петра Сороки (1928-1929)

Після поразки національно-визвольних змагань 1918-1919 рр. театрально-аматорський рух на за­хідноукраїнських землях наповнюється новим змістом: не лише культурно-просвіт­ницька діяльність, а й національно-освідомлювальна, консолідуюча місія лягла на його плечі. З огляду на важ­ливість завдань цей процес, як і ра­ніше, взяло під контроль товариство „Просвіта". Створена ще 1912 р. „Те­атрально-організаційна комісія", по­кликана стимулювати і курувати ама­торські театральні, музичні гуртки і хори читалень та філій товариства, поступово розрослася на кілька про­фільних секцій. Зокрема, у лютому–березні 1922 р. при „Просвіті" у Львові створено окрему Театральну комісію(як підкомісію широкоаспектної мис­тецької), яка, регламентуючи свою діяльність „Правильником театральної комісії Головного виділу „Просвіти" у Львові", виконувала роль дорад­чого та координуючого органу для аматорських колективів (функціонували згідно з „Правильни­ком театрального гуртка"). Вона співпрацювала з численними регіональними осередками, зокрема пропонувала до репертуару певні п'єси і здійсню­вала контроль над їх постановкою, надавала ре­комендації та поради, організовувала професійні з'їзди і наради, режисерські та ак­торські курси, лекції, видавала від­повідну методичну літературу, готу­вала театральну бібліотеку тощо.

Однак дуже гостро стояло питання залучення фахівців або й цілих професійних колективів на ниві те­атрально-аматорського руху. Ще 1912 р. був прийнятий „Правильник „Українського театру „Просвіти" у Львові", проте ідею „людового" (тобто народного, доступного прос­тому глядачеві) театру, який був би водночас навчальною базою для аматорських осередків, не вдавалося втілити. Залучені „Просвітою" колективи лише номінально були під її протекторатом. І „Український ювілейний театр" (1914 р., під керів­ництвом І. Туркевича, Ф. Короліва, А. Будзиновського) чи пізніше Український театр М. Орла-Степняка (1922-1923 рр., діяв спершу як „Зразковий мандрівний людовий театр товариства „Просвіта" у Львові") – не знаходили потрібної форми співпраці з театрально-аматорськими осередками краю. А львівський місячник театру і сцени „Театральне мистецтво" влітку 1923 р. го­стро критикував пасивність Театральної комісії, яка при активному розгортанні діяльности коопе­ративу „Український театр" у Львові (створений 1923 р. як організаційний центр для західноукра­їнської сцени) ніби усунулася від організації теа­трального життя.

1926 р. з метою допомогти „аматорським теа­тральним гурткам не тільки в адміністраційно-організаційнім напрямі, але також у напрямі практичного виконування вистав" у районах та передмістях Львова – Театральна комісія створи­ла „просвітянський зразковий театр" (референт із театральних питань – Петро Мурський). Однак питання охоплення усіх українських земель у Польщі все ще було відкритим.

І нарешті, 29 вересня 1927 р. львівська газета „Діло" повідомляла, що „постає на днях окремий мандрівний театр, зло­жений з кваліфікова­них акторів і музиків, який буде працювати в порозумінні з Теат­ральною Комісією Го­ловного Виділу Т-ва „Просвіта", рахую­чись з побажаннями й вимогами цеї останної". Як писав „Ама­торський театр", – друкований орган Театральної комісії, – Головний виділ, зберігши за собою право ко­ригувати репертуарну політику театру, вод­ночас задекларував матеріяльну і правову самостійність театру як окремої самоокупної інституції. На практиці це означало, що мандрівний колектив, попри по­кладену на нього широку організаційно-інструк­торську діяльність серед аматорських гуртків, мав працювати і як репертуарний театр, аби утримуватися власними силами (лише у рідкісних випад­ках Товариство гарантувало деяким інструкторам платню). Заповідали і створення спеціяльних ко­місій при головній Театральній комісії до оцінки драматургії для репертуару театру, а також – оцінки акторської майстерности членів трупи.

Директором обрали члена Театральної комісії Альфреда Будзиновського (1871-1942) – голову Львівського спортивно-пожежного товариства „Сокіл-Батько" у 1901-1908 рр., колишнього директо­ра театрів товариства „Руська бесіда", Товариства ім. І. Котляревського, „Українського ювілейного теа­тру" і „Союзу артистів" (секції професійної спілки Союз діячів українського театрального мистецтва (далі – СДУТМ). Як досвідчений адміністратор, він на основі виклопотаної „Просвітою" у Міністерст­ві внутрішніх справ театральної концесії (ліцензії) взявся формувати трупу з членів аматорських гуртків та професійних акторів із колишнього теа­тру „Союзу артистів" (1925-1927). Надсилали за­явки й актори з інших колективів, як-от: Ганна Істоміна – з Українського театру О. Міткевич, Олесь Степовий – з „Нового українського театру" під керівництвом П. Карабіневича та ін.

Однак створити новий театр вдалося щойно на початку 1928 р. – за підтримки СДУТМ. Колек­тив функціонував як товариство на паях, керів­ництво здійснювала колективна управа: відпо­відальний директор Альфред Будзиновський; мистецький ке­рівник і режисер, ко­лишній актор Театру товариства „Руська (з 1916 р. – Українська) бесіда", Тернопіль­ського „Українсько­го театру", керівник власних мандрівних труп Петро Сорока (1891-1950); пред­ставник „Союзу ар­тистів", колишній артист театру това­риства „Руська (з 1916 р. – Українська) бесіда", „Тернопіль­ських театральних вечорів", театрів Й. Стадника, голова СДУТМ Андрій Шеремета (1871-1946); представник трупи, колишній вояк армії УНР, актор українського театру Ніни Бойко та Придніпрянського театру Ольги Міткевич Лавро Кемпе (1901-1981); адміністратор, секретар і касир, досвідчений артист українських театрів Петро Гладкий. Оркестр театру із семи осіб пере­бував під керівництвом капельмайстера Богдана Сарамаги (1905-1975). У творчому складі – такі молоді актори, як Ванда Сорокова, Юрко Нікітін, Наталі Костівна, Клавді Кемпова, Марко Ганжа, Олександр Яковлів, Володимир Відер­ко, М. Чмирівна. Недовго (вочевидь, на початку 1929 р.) у театрі працював Володимир Блавацький. У трупі також були художник-декоратор, кравчиня та сценічний технік.

Відкрився театр 15 лютого 1928 р. оперою „Ка­терина" М. Аркаса (за Т. Шевченком) – у „На­родному домі" в Городенці. І першу, і наступні по­казані у місті вистави – „Ой, не ходи, Грицю" М. Старицького (16 лютого 1928 р.), „Шумі, Маріца" („За друзі своя", 17 лютого 1928 р.) В. Товстоно­са – публіка оцінила досить високо. Далі театр послідовно відвідав Обертин, Коломию, Яблонів, Делятин, Надвірну, Богородчани, Станиславів, Калуш, Дрогобич (також численні навколишні містечка і села), Самбір, Хирів, Добромиль, Бірчу, Мостиська, Судову Вишню, Яворів, Немирів, Раву-Руську, Сокаль – загалом до кінця травня 1928 р. охоплено 35 місцевостей. Окрім ви­ступів, колектив надавав консульта­ції театральним аматорам щодо гри, гримування, інтер'єру сцени, костю­мів, режисури та сценічної техніки загалом, штатний художник малював декорації до вистав місцевих гуртків.

У першому сезоні на афіші „Про­світянського театру" були такі „побу­тові штуки": „Циганка Аза", „Маруся Богуславка", „Ой, не ходи, Грицю" М. Старицького, „Вихрест" С. Козич-Уманської, „Запорізький скарб" К. Ванченка-Писанецького, „Воскресіння" В. Чубатого, „Шумі, Маріца" Товстоноса, опери „Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського та „Катерина" М. Аркаса (за Т. Шевчен­ком), оперети „Майська ніч" („Уто­плена" М. Лисенка і М. Старицького за М. Гоголем) та „Вій" М. Кропивницького (за М. Гоголем) тощо. Із зарубіжного репертуару ста­вили: єврейські драми „День і ніч" Ш. Анського, „Мотке–анеф" („Мотке-злодій") Шолома Аша, „Діти Агасфера" С. Бєлої; фарс „Іспанська муха" Ф. Арнольда і Е. Баха, европейські розважальні оперети: „Графин Маріца", „Княжна чардаша" І. Кальмана, „Гейша" С. Джонса, „Барон Кіммель" В. Колло та ін. Готували на наступний сезон прем'єри – опери „Жидівка" Ж. Галеві, „Галька" C.Монюшка та оперету „Осінні маневри" І. Кальмана.

Задекларована лінія зразкового репертуару для виховання провінції одразу ж не була витри­мана, однак вражав масштаб виконаної роботи та ентузіязму артистів. Зокрема, у звіті трупи Голов­ній театральній комісії товариства „Просвіта" за період від середини лютого до кінця травня 1928 р. зазначалося, що за 107 днів існування театру зі­грано 110 вистав (крім того, що сім днів театр не виступав через католицький і православний страсні тижні). Попри деякі перешкоди поляків (вища плата за оренду зали), незначну підтримку українських міщан та інтелігенції, колектив заро­бив 16 774,60 злотих (з них понад 5 тис. витрачено на потреби трупи). Якщо ж зважити й на те, що актори з власних коштів сформували стартовий фонд театру, спершу працювали у позичених кос­тюмах, із позиченими п'єсами, нотами, кулісами, практикували виступи під відкритим небом (напр.: „Осінні маневри"), при тому отримуючи мізер­ну платню – по 70 грошів на 1 пай (одиницю), тобто для хористів приблизно – по 4,30 злотих на день, – то у всій невідрадності по­стає їхня подиву гідна громадянська мужність.

Після виступів протягом червня-липня 1928 р. в Угнові, Річиці, Хлівчанах, Великих Мостах, Бутинах, Жовкві трупа завітала і до Сокаля, де був один із найактивніших театрально-аматорських осередків „Просвіти". „Голоси свіжі та чисті.– писав про виступи „Просвітянського театру" мешканець Сокаля д-р Бог­дан Чайковський. – А у всьому видко дбайливу і вмілу руку помислового та інтелігентного режісера". Висло­вивши застереження щодо відверто розважальної лінії (легкий „міський" репертуар), критик все ж із вдячністю підсумував: „Хочемо тільки ствердити, що цілість гарна і мис­тецька та що театр піднявся високо понад рівень бачених останніми часами українських театрів, одним словом, що „Просвітянський театр" вповні заслужив собі на щиру та теплу підтримку усього українського громадянства".

Саме у Сокалі здійснено один із наймасштабніших проєктів „Просвітянського театру" – спроба масової вистави з широким залученням аматорів (членів аматорських гуртків міста та навколишніх сіл). З нагоди 30-літнього ювілею філії „Просвіти" у Сокалі 16 вересня 1928 р. над Бугом під відкри­тим небом з участю кінних козаків розіграли „Не­вольника" М. Кропивницького (за Т. Шевченком).

Зрештою, на початок сезону 1928/1929 р. „Про­світянський театр" – разом із репрезентативною трупою кооперативу „Український театр" у Льво­ві (під керівництвом Й. Стадника) – був високо оцінений у львівській пресі як „дійсний грома­дянський театр, залежний не від волі одиниці, а підпорядкований поважній національній інституції".

Закономірним став візит „Просвітянського теа­тру" до Львова на початку жовтня 1928 р., однак дещо несподіваною була прохолодна реакція львів­ської „столичної" критики. З таких анонсованих вистав, як „Осінні маневри" І. Кальмана (2 жовтня 1928 р.) з гостинним виступом тенора краків­ської опери й оперети В. Весоловського, „Гейша" С. Джонса (3 жовтня 1928 р.) та „Воєнний похресник" М. Геннекена (4 жовтня 1928 р.) – були по­казані лише перші дві. Анонімний кореспондент газети „Новий час" про ре­жисерську роботу П. Сороки у виставі „Осінні маневри" доброзичливо, але іронічно писав: „Видно, що він більше докладає старань і дбайливости, хоча поодинокі його виста­ви не виходять надто поза зви­чайний і практичний досвід у примітивних досягненнях, за­вчених по инших мандрівних театрах". На жаль, актори „Просвітянського театру", як і багатьох провінційних теа­трів, демонстрували невміння опанувати легку, швидку, часом гротескну опереткову манеру гри. І тому, як висловився визначний театральний критик Михайло Рудницький, „були моменти, коли віденська оперетка нагадувала ліричну мелянхолію наших побуто­вих п'єс". Про „Гейшу" він сказав ще різкіше: „Усій п'єсі бракувало темпа і гумору". А з приводу калькованої з ав­стрійської та польської мови військової термінології в опе­реті „Осінні маневри" критика з гіркотою зауважувала: „В нас же ж була недав­но своя модерна армія, були й вістуни, й хорунжі, й сотники (замість ротмістшів, підпоручників, ка­пралів.— P. k.)". До позитивів „Просвітянсько­го театру" рецензенти віднесли молоді акторські сили, „які вносять багато живого й нового": Ю. Нікітін, Н. Костівна та ін. Зі старших відзначений А. Шеремета, „який у ролі здитинілого австрійського генерала в „Осінніх маневрах" та в ролі Мандари­на в „Гейші" був, як на наші відносини – дійсно незрівняний".

Зі Львова театр поїхав у Красне, Буськ, Збо­рів, Підволочиська, Грималів, Теребовлю і далі мандрував на південь. Репертуар мав оновитися драмою „Поза межами болю" Осипа Турянського (інсценізація автора) й оперетою Є. Форостини та І. Зубенка „Дівча з лелією", але чи побачи­ли вони світло рампи – невідомо... У відповідь на численні закиди щодо неактуальности, ба й шкідливости репертуару, браку чіткої культурно-просвітницької лінії директор „Просвітянського театру" виступав не менш гостро, звинувачуючи письменників та композиторів: „Ні „Кооперати­ва", ні „Просвіта" не створять доброго театру без доброго репертуару. [...] Прошу дати свій український репертуар, а наші театри не будуть мусіли грати царо- і москвофільсько­го „Орлова", мадяро- і австро-фільських „Осінніх маневрів" чи „Графиню Маріцу", японо- і англьофільську „Гейшу" чи „Мадам батерфляй", жи­дівського „Дибука", „Лист­ка Гапеф (має бути: Мотке Ганеф.— P. Л.)" чи „День і ніч", польські „Гальку" чи „Верховинців" (хоч на україн­ських мотивах). Брак модер­ного питомого українського репертуару обусловлює брак українського театру".

Дискусії на сторінках пре­си тривали, а „Просвітянський театр" у подальших нескінчен­них мандрах поступово почав розпадатися. Зокрема, ще во­сени 1928 р. подружжя Лавра та Клавдії Кемпе перейшло до забезпеченого Українського народного театру ім. І. Тобілевича у Станиславові під опікою мецената К. Вишневського; Ю. Нікітін уже в січні 1929 р. працював у трупі Кооперативу „Україн­ський театр" у Львові під керівництвом Й. Стадника... Одна з останніх згадок про зразковий колектив як про „Львівський український Просвітянський театр А. Будзиновського" фігурує у звітах староств у травні–червні 1929 р.

Дався взнаки брак фінансової підтримки по­важної інституції (зрештою, навіть СДУТМ мала внутрішні проблеми), тяжіння масового глядача лише до популярного опереткового репертуару і водночас неспроможність театру знайти компро­міс між національним обов'язком та потребою вижити (чи конкурувати зі стаціонарною польською оперетко­вою сценою). Крім того, попри ентузіязм та надзвичайну самопожертву членів театру, вони так і не стали єдиним колективом, успіх вистав за­лежав лише від кількох професійних сил, переважно молодих акторських сил, які все ж потребували профе­сійної освіти. Хоча для багатьох ама­торів саме ця інструкторська трупа була серйозним етапом у подальшо­му професійному рості.

У травні 1929 р., коли театр уже фактично зникав й актори розпорошувалися по інших мандрівних тру­пах, А. Будзиновський визнавав, що іде єдиного крайового інструктор­ського театру остаточно не виправда­ла себе. Натомість пропонував нову стратегію: діяти через кілька районних театрів з обмеженими теренами виступів (вони будуть за­цікавлені у соліднішому підборі та підготовці ре­пертуару, не витрачатимуть коштів на далекі переїзди). Цю справу підхопили власне провінційні театри, зокрема, Український театр імені І. Тобілевича у Станиславові (трохи менше – український театр у Стрию), а Львів, розпустивши 1929 р. репрезентативну професійну трупу кооперативу „Український театр" під керівництвом Й. Стадника і втратив­ши „Просвітянський театр", знову позбувся ролі власне українського культурного центру.

Щоправда, аж до 1939 р. товари­ство „Просвіта" у Львові незмінно піклувалося регіональними осеред­ками, організовувало інструктажі, виїзні режисерсько-акторські курси для аматорських гуртків краю (за­лучаючи професійних митців, серед яких П. Сорока, Л. Кемпе, С. Орлян, Л. Кривицька та ін.), проте спеціяльного навчального театру створити в подальшому так і не вдалося.

Роман ЛАВРЕНТІЙ