Полемічний твір Іпатія Потія про Берестейський собор (Вільно, 1597)

Діяльність та творча спадщина Іпатія Потія (1541-1613) – письменника-полеміста, богослова, релігійного і державного діяча (другого унійного митрополита у 1599-1613 рр.) – актуальна про­блема сучасної гуманітаристики. Дослідники від­находять все нові й нові джерела до характерис­тики його як відомого ієрарха Центрально-Східної Европи. Проте, на нашу думку, наукові уявлення про Іпатія Потія – письменника, захисника правосильности Берестейського собору 6-8 жовтня 1596 р., який проголосив унію на українсько-біло­руських землях, потребують сьогодні серйозних коректив.

До актуальних дослідницьких аспектів, пов'язаних з організаційно-практичною й інтелек­туальною діяльністю І. Потія слід віднести пере­довсім контекст історії Берестейських соборів у жовтні 1596 р., внаслідок яких відбулися події на­ціонально-релігійної значущости. Водночас важ­ливий контекст історії літературної полеміки як феномену нашої національної культури. Як відо­мо, І. Потій написав багато видатних полемічних творів: „Унію" (1596), „Антиризис" (1599), „Оборо­ну Флорентійського собору восьмого" (1603 і 1604), „Послання до Папи Римського Сикста IV" (1605), „Гармонію" (1608) та ін.

Що Іпатію Потію нале­жить полемічний твір про Берестейський собор, ще 1934 р. доводив знавець укра­їнської полемічної культури Іван Єрьомін на підставі тек­стології творів Івана Вишенського. Зокрема, йдеться про твір „Писание к утекшим от православной веры еписко­пам", в кому І. Вишенський полемізував з невідомим ав­тором твору про Берестей­ський собор. Однак І. Єрьомін уважав, що жодний примір­ник твору не зберігся.

Рідкісний стародрукований примірник із полеміч­ним твором Іпатія Потія про Берестейський собор відна­йшла дослідниця А. Зьорнова (1959). Проте в науковий вжиток твір увели сучасні білоруські дослідники літе­ратури та книжкової культу­ри Геннадій Галенченко та Іван Саверченко. Зокрема, Г. Галенченко атрибутував текст Іпатія Потія, з чим не можна не погодитись. Відтак, твір Іпатія Потія увійшов до каталогу ви­дань кириличного шрифту XVI ст., який уклала Олександра Гусєва.

Праці згаданих білоруських учених – біло-руськоцентричні (наприклад, І. Саверченко від­носить творчість І. Потія винятково до старобілоруської культури), у них також немає аналізу твору з точки зору історії церкви та Берестейської унії. Ще раз наголосимо, що, як це не дивно, твір досі не став предметом аналізу в історіографії Бе­рестейської унії. Невідомий він і в українській гуманітаристиці.

Аналізований рідкісний (і досі єдиний) примір­ник твору повністю збережений у збірці Бібліо­теки РАН у Санкт-Петербурзі без вказівки його автора. Його назва – „Справедливое ишисанье поступку, и справы сынодовое, и оборона згоды и единости съвершенное. Котораясе стала на сыноде берестейскомъ. В року, 1596, напротив явного фальшу и потвары синоду когось змышленного а радшей съборища покутного геретыческого в дому прыкатъномъ ге ретыческом отправованого Через одного зъ преложоныхъ духовныхъ церкви руское".

На титулі стародруку вказана лише дата собору, а місце і рік видання подані наприкінці тексту: „Друко­вано у Вильни. Року Божего 1597". За зразками шрифтів неважко визначити, що твір надрукований у відомій віленській друкарні Мамоничів. Усього у виданні налічується 47 аркушів, палітурки немає.

Твір написаний „простою руською" мовою, надруко­ваний так званим курсив­ним шрифтом, який копію­вав канцелярський почерк XVI ст. На примірнику є маргіналії, зокрема, вклад­ний запис російського єпис­копа Павла Доброхотова (1814-1900), який і віднай­шов колись примірник твору (колекція Павла Доброхотова зберігається нині в Санкт-Петербурзі в трьох архіво­сховищах і книгозбірнях). Твір Іпатія Потія не структурований на розділи, проте в ньому можна виокремити кілька тематичних блоків. Перший стосується аргументів на захист унії (на думку ав­тора, кожен, хто підтримує згоду церков, – учень Христа), містить критику закидів православних (усі противники унії є синами диявола і єретиків). Назагал Іпатій Потій формулює п'ять звинува­чень православних на адресу унії, які він уважає „кламствами": унія є новою річчю, про яку ніколи не було чути; єдністю церков ламаються христи­янські права і вольності; русинів примушувано до іншої віри проти їхньої волі; всі церемонії Східної церкви будуть замінені на римські звичаї; більш слушним був православний собор, однак він має репутацію „вигаданого". Про „правдивий" собор (унійний) поширюються всілякі чутки, а також декрети, що завдає шкоди державному спокою, вводить у непослух вірних щодо їхніх пастирів.

Аргументи, наведені І. Потієм на захист унії, мають історично-правовий, богословський, громад­сько-політичний і соціяльний виміри. В історично­му контексті автор радить читачам звернутися до відомої праці П. Скарги „Про єдність церкви божої під одним пастирем", а також до автентичних до­кументів собору 1596 р. Водночас він акцентує на традиції Флорентійської унії та її провідникові на Сході Европи – митрополитові Ізидорові, слуш­но згадує факти конфірмації унії польськими королями Володиславом у 1445 р. і Олександром у 1504 р. Як і в інших своїх творах, І. Потій свої переконання ґрунтує на підставі численних покликів на літописи, хроніки, різноманітні акти та декрети.

Назагал наведена автором аргументація не нова в полеміці довкола правосильности Берестейських соборів, так само, як і позиція православних щодо проголошеної згоди. Відтак, дослідникам не варто захоплюватися тогочасними аргументами полемі­ки, яка мала жорсткий конфронтаційний харак­тер, підтримуючи чи відкидаючи докази Іпатія Потія. Щодо поглядів автора в соціяльній сфері, то тут чітко видно несприйняття ним міських середо­вищ вірних, які через братську організацію чини­ли спротив ієрархії. І. Потій апелює до станової і правової свідомости „руського народу", маючи на увазі шляхту і духовенство.

Проблему церкви і руського народу І. Потій вбачає в недбалості самої Руси та її духовенства, які не змогли скористатися з наданих вольностей (флорентійська традиція занедбана в XVI ст.). Звідси відомий аргумент унійного руху: ми нічого нового не створюємо, а просто повертаємося до ві­домої релігійно-правової ситуації і традиції.

Традиційно для поберестейського періоду Іпатій Потій не погоджується з позицією патрона православних князя Василя-Костянтина Острозь­кого. Щоб викрити його непослідовність, він зга­дує переговори князя з папським легатом Антонієм Поссевіном. У згаданому сюжеті є сенсаційне повідомлення про те, що начебто князь їздив на перемовини з папою до Рима, що не підтверджує жодне інше джерело. Є й інші цікаві деталі, зо­крема, про останню особисту зустріч Іпатія Потія з В.-К. Острозьким у Любліні 1595 р.

Другий важливий сюжет стосується цікавих і водночас дуже важливих деталей перебігу Берес­тейських соборів у жовтні 1596 р. Так, наприклад, Іпатій Потій твердить, що між унійним єпископа­том були якісь незгоди (посварки), єпископи мали скарги до митрополита Михайла Рогози (воче­видь, один на одного). Але митрополит силою своєї влади їх погасив.

Далі автор спростовує різноманітні плітки пра­вославних, які навіть стверджували, що на почат­ку собору в Бересті митрополит Михайло Рогоза був у такому розпачі, що хотів утекти до право­славних, але володимирський владика (тобто Іпатій Потій) його зупинив. Цю та інші чутки автор відкинув як сфальшовані, але одну вирішив опи­сати докладно.

Йшлося про чутки, що начебто на унійному со­борі, який, як відомо, проходив у соборній церкві св. Миколи у Бересті, володимирський владика (тобто, Іпатій Потій; цим, очевидно, можна пояс­нити анонімність твору) підмінив одяг і вівтарне майно на „папежьскі строї", скинув з престолу антимінс і замінив його на якийсь камінь, потім впустив до церкви єзуїтів і одному з них дору­чив відправляти Службу Божу. У відповідь сталося „чудо Боже": в келиху вино перетворилося на воду, єзуїт, злякавшись, відскочив від престолу. Зрозуміло, начебто всі присутні сильно злякалися.

Щодо звинувачення в підміні антимінсу і одягу, то автор пригадав, що в Римі папа подарував „по­кров" для володимирської церкви, а для владики (знову ж таки, Іпатія Потія) – сакос з архиєпископським головним убором, що підтверджується папським листом, на пам'ять про перебування в Римі. Як присутній під час події, яка викликала неадекватну реакцію православних, автор вирі­шив сказати правду про інші важливі деталі опи­саного „чуда". Що ж відбулося насправді?

Автор пригадує, що папа римський, який при­ймав руську делегацію в Римі, зробив кілька інших благодійних вчинків: наприклад, своїм ко­штом фундував руський колегіюм чи семінарію на кількадесят осіб для навчання руських дітей словенської та грецької мови, Святому Письму, по­рядку і справам церковним, щоб підготовити ви­школене священицтво. На прохання владик, для реалізації задуму на Русь був відправлений грек Петро Аркудій, викладач римського колегіюму св. Атанасія.

Так-от, на згаданій літургії під час Берестей­ського собору П. Аркудій прислужував, а інший невідомий грек готував агнець і просфору, але помилився. Треба було до двох однакових срібних чаш влити вино і воду, які потім змішувалися, однак помилково замість вина до обох він влив воду. На причасті це з'ясувалося, і владика, який відправляв на соборі, швидко виправив помилку: взяв іншу „коновочку" з вином, добавив вина з неї до води і здійснив причастя.

На доказ того, що сталася звичайна помилка, а не „чудо", автор навів приклади таких псевдо­чудес, які часто трапляються в практиці Руської церкви. Так, часом під час літургії перевертала­ ся чаша, замість вина священик наливав оцет або єлей. Навіть одному „зацному" кардиналові клерик налив замість вина каганцевої олії. Часом у чашу впаде якийсь хробак чи паук або миша по­цупить агнець з дискоса. У жодному випадку такі пригоди, які часто траплялися з руськими священиками, не можна називати чудами.

На практиці траплялися й більші „чудеса". Так, у руських „посольських" церквах або малих міс­течках, звідки далеко треба було їхати по вино, руський священик зберігав цілий рік кварту вина аж до запліснявіння і перетворення його на оцет, тому зазвичай користувалися підфарбованою водою з використанням квасного яблучного соку. Оце і є справжнє чудо, резюмував полеміст.

Далі Іпатій Потій переакцентував проблему з церкви св. Миколи, де відбувалися засідання унійного собору, на приміщення, в якому прохо­дили засідання православного собору. Позаяк це був будинок єретика (його імени автор не знав, у літературі ж добре відомо, що це був будинок міс­цевого урядника Малхера Райського, протестан­та), то на підставі церковних канонів він вибуду­вав докази неканонічности православного собору. Цьому аспектові присвячена кінцівка твору. При­чому полеміст вказує на те, що поряд у Бересті було достатньо руських церков, але їх начебто зіг­норували православні. Щодо цього нагадаємо, що в православній полемічній літературі поширювалося альтернативне уявлення про те, що згадані церкви зранку спеціяльно були замкнені.

Надалі автор наводить відомі в полемічній літе­ратурі закиди унійної сторони щодо собору право­славних: протосинкел Никифор, представник кон­стантинопольського патріярха – зрадник; собор проводився в колі аріян і новохрещенців; право­славні могли так само засідати в жидівській школі та ін. Принагідно нагадаємо, що в актових джере­лах до історії собору збереглися свідчення лише про чотирьох-п'ятьох протестантських делегатів, які брали участь у засіданнях світського кола.

Ще одна прикметна риса твору – в його авто­ра велике роздратування і гнів викликала участь у православному соборі посполитого священицтва і простого люду. Так, він пише: „А если же о попи идет, котрих есте при собі немалую личбу мели, большеи их било на синоде никейськом... "

Закінчується твір похвалою на адресу єзуїтів, які були більш вченими і не меншими християна­ми, ніж грецькі (тобто православні) священики і владики. Водночас автор звертається із заклика­ми до прихильників православ'я не підтримувати зв'язків з єретиками і не вірити розповідям і „баламутням" про „православних католиків".

Іпатій Потій обстоює думку про потребу абсо­лютної покірности вірних і рядового духовенства єпископату: на його думку, миряни взагалі не по­винні втручатися в церковні справи. У цьому він відмовляв навіть князям, „зацним" панам, урядникам і „учтивій" шляхті. Зрозуміло, що згадані ідеї І. Потія кардинально відрізнялися від тра­дицій соборноправности києво-руського християнства. Можна припустити, що він так і не зміг піднятися до зрозуміння цієї традиції та її сили. Також видається, що в розділеному після 1596 р. суспільстві не могли прижитися інші погляди Іпатія Потія, згідно з якими, лише унія угодна Богові, противників Святої згоди він порівнює з дияволом.

Як відомо, того ж таки 1597 р., у тій самій друкарні вийшов твір Петра Скарги під назвою „Описанье и оборона собору руского берестейского", який був більш відомим під ту пору. Саме на твір Петра Скарги давав відповідь Христофор Філалет у своєму „Апокрисисі". Припускаємо, що в Острозі твір Іпатія Потія був менш відомим або й взагалі невідомим. А ось Іван Вишенський, перебуваючи на Афоні, з ним ознайомився. Крім того, відомо, що через рік (1598) Клірик Острозький відповів на листа Іпатія Потія до князя В.-К. Острозького. Ці­каво, що в згаданому листі Іпатія Потія є чимало спільного з аналізованим твором.

Як відомо, Іпатій Потій у змаганні зі своїми конфесійними противниками велику увагу приділяв перу і друкованому слову. У згаданому кон­тексті твір про Берестейський собор доповнював відомі свідчення про перебіг собору інших поле­містів (передовсім – Петра Скарги), його можна також розглядати в контексті відповіді уніятів на „Апокрисис" Х. Філалета. Авторові вдалося яскраво й аргументовано показати, що укладення унії не суперечило церковному праву і світським за­конам Речі Посполитої та Великого князівства Литовського, а собор відбувся згідно з державни­ми традиціями Речі Посполитої та національними традиціями Руської церкви.

Назагал полемічний метод І. Потія характеризується синкретичним сполученням античних, західнороманських і греко-візантійських культурно-релігійних джерел та глибинною орієнтацією на місцеву українсько-білоруську традицію. Для його богословських поглядів характерні знання христо-логічної науки, засад християнської антропології, сотеріології та ін.

На наше переконання, слід акцентувати на пи­танні про національно-релігійну ідентичність Іпатія Потія. Будучи твердим прихильником „руськости" Київського християнства, він, як відомо, обстоював і східну, і західну релігійно-культурні традиції.

Насамкінець порушуємо проблему повного вивчення творчої спадщини Іпатія Потія і републікації всього твору про Берестейський собор.

Леонід ТИМОШЕНКО