НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. ШЕВЧЕНКА ЯК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЄКТ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

Для українських діячів, що засновували НТШ, Товариство було не лише науковою інституцією, а передусім інтелектуальною лабораторією, яка мала обґрунтувати прагнення еліти політич­ної окремішности. Львівські народовці і київські громадівці вбачали в НТШ прообраз Української академії наук. Для них академія мислилася як локомотив національного відродження: саме та­кими були спочатку наукові товариства, а згодом польська, чеська, сербська та хорватська академії наук, що діяли в межах Австро-Угорської імперії. Для М. Грушевського як того, що реалізовував і розвивав задуми О. Кониського й В. Антоновича, академія наук не мала бути установою, де наука плекалась би задля самої науки. Важливим був саме гуманітарний сектор дисциплін, які мали за­свідчити історичну, філологічну, етнографічну й філософську підставовість українських претензій на самостійність.

З 1894 р., від часу свого переїзду до Львова, М. Грушевському довелося зіткнутися з явищем „партійности“ в НТШ. Будучи структурою наро­довців, Товариство не сприймало як союзників ра­дикалів І. Франка і М. Павл и ка. Так само до НТШ ставився і Михайло Драгоманов, який критику­вав його не так за невдалу наукову працю, як за речника політичних інтересів народовців. М. Грушевський відразу намагався Товариство унезалежнити від партійности, поставити над вузькою до цільністю хвилевого політичного моменту. Його обрання головою НТШ збіглося з переорієнта­цією на осіб із соціялістичним способом мислен­ня, таких як І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, В. Охримович, В. Будзиновський, Л. Ганкевич та ін. Перебудовуючи Товариство, М. Грушевський одночасно змінював і політичний ландшафт укра­їнсько-галицької політики. Включення до Прези­дії (Виділу) НТШ І. Франка, В. Гнатюка, С. Томашівського та інших майже збігло­ся з часом утворення (1899) на ґрунті спілки народов­ців і радикалів нової пар­тійної сили — Української національно-демократич­ної партії (УНДП). Цікаво, що залучення на свій бік І. Франка як науковця су­проводжувалося обмежен­ням його активности як реального політика.

Через М. Грушевського як голову НТШ відповіда­ло на всі суспільно-політич­ні виклики модерного часу: Товариство брало актив­ну участь в інтелектуаль­них війнах за історію, симетрично реагувало на спроби інших народів залу­чити українців на підтрим­ку своїх мобілізаційних на­ціональних проєктів. НТШ виявилось однією з небага­тьох українських інститу­цій, що виступала активною стороною у „війнах ювілеїв“, які стали частиною бороть­би М. Грушевського і То­вариства за формування національної історичної пам’яти. Це виявилося у такому:

1. 1898 р. НТШ відзначався 100-літній ювілей першого видання „Енеїди“ (1898) і вшановувалась пам’ять першого національного українського пись­менника І. Котляревського — на противагу сто­річним ювілеям національних поетів, російсько­го О. Пушкіна (1899) та польського А. Міцкевича (1898). Російські і польські суспільні діячі пропо­нували українцям сприймати „своїми“ О. Пушкіна для Східної і Центральної України, а А. Міцкевича „спільним“ для поляків і українців Західної й Правобережної України.
2. Сторіччя від народження батька чеської іс­торіографії Ф. Палацького перетворилося на Святкування офіційногослов’янофільства з пан-російським ухилом. Оскіль­ки українців на це свято не було запрошено як деле­гацію, то НТШ під тиском М. Грушевського вирішило не брати участи у святку­ваннях.
3. На 1898 р. припало 250-річчя початку Хмельнич­чини, тож М. Грушевський у популярних брошурах про козацького гетьмана спробував визначити місце цього історичного діяча у визвольній боротьбі укра­їнського народу середини XVII ст.
4. 1898 р. відзначено ще один ювілей — 25-річчя літературної діяльности І. Франка. Навряд чи це було простим збігом обста­вин: М. Грушевський за­ймав як новий (від 1897 р.) голова НТШ активну по­зицію у суспільній боротьбі за історію, і в його науко­во-організаційних планах І. Франко був ключовою фігурою.
5. 1899 р. НТШ відмовилося брати участь в ХІ Київському археологічному з’їзді через неможливість виступати на науковому форумі українською мовою. Запрошені НТШівці могли виголосити до­повіді російською, німецькою або польською мова­ми, однак М. Грушевський послідовно проводив у життя принцип: позаяк Товариство позиціонує себе представником саме української науки, ви­ступи (та й ще у Києві) мусять бути обов’язково виголошені українською мовою.
6. НТШ під керівництвом М. Грушевського втрутилося в розігрування політичної карти про перемогу російської зброї під Полтавою 1709 р. Намагаючись випередити гучні святкування та пом’якшити ідеологічні наслідки 200-річчя пере­моги Петра І, М. Грушевський запропонував від­святкувати 1908 р. альтернативний ювілей — 200-річчя шведсько-українського союзу між І. Мазепою і Карлом ХІІ. Таким чином, він прагнув легітимі­зувати право українців шукати союзників проти Російської держа­ви і право виходу українських земель зі складу Росії.
7. 1909 р. НТШ спільно з Україн­ським науковим то­вариством відгук­нулося на 100-річчя від         народження М. Гоголя. Саме М. Грушевський одним із перших трактував М. Гого­ля як українського письменника, який писав російською мовою, що нині стало аксіоматич­ним поглядом на його творчість. Тоді ж російські лібе­ральні і чорносо­тенні організації розглядали М. Гоголя як етнічного українця, але політичного росіянина, та пропонували його по­стать як зразок тодішньому політичному укра­їнству. М. Грушевський відкидав тезу про „двоєдушність“ М. Гоголя, твердячи, що той цілком належить українській культурі й ментальності на стадії зародження національно-визвольного руху.

Товариство брало участь, передусім через ді­яльність свого голови, в громадсько-політичному житті підросійської України, зокрема працювало над скасуванням Емського указу 1876 р. Саме голова НТШ через О. Лотоцького в Петербурзі зав’язав контакти з поступовими російськими ді­ячами кадетського спрямування в Петербурзькій академії наук і домігся визнання української мови окремою від російської (не наріччям). Це стало підставою для дозволу українського друку в під­російській Україні, а також запровадження тут НТШівського (желехівського) правопису замість т. зв. ярижки.

Від початку роботи Державної Думи М. Грушевський як відпоручник легальної наукової ін­ституції на запрошення петербурзьких українців відвідав Петербург і провів консультаційну діяль­ність української фракції Думи, ставши одним з її творців. Очолюючи НТШ, він мав можливість брати пасивну участь у засіданнях Думи, зустрі­чатися з послами від України, вести перемовини з ними, співпрацювати з „Українським вісником“ тощо. Видання НТШ ставали тими друкованими органами, які виховували автономістичні почуван­ня думських послів. Це спонукало М. Грушевського до написання такої праці, як „Освобождение России и украинский вопрос“.

НТШ завдяки М. Гру шевському виконувало функ­цію партійного осе­редку для су спіль­ного життя як Галицької, так і Ве­ликої України. Це робилося засобами науки, культуро­логічно, а не через безпосередню пар­тійну діяльність. М. Грушевський був проти партійної виключности на­ціонал-демократів галичан або радикал-демократів наддніпрянців, яких він представляв до 1917 р. Голова НТШ підтримував матеріяльно РУПівців, соціялістів, соціял-демократів, анархістів і соціялістів-революціонерів, влаштовуючи на роботу в НТШ. Таким чином, він омолоджував суспільні кадри і відсвіжував суспільні настрої НТШ, не давав їм консервуватися. Завдяки цьому молодь починала ставити національний інтерес вище за доктринерську класову боротьбу. Так, член РУП В. Дорошенко став директором НТШівської біб­ліотеки і визначним бібліографом та істориком визвольного руху; О. Назаріїв працював у музеї НТШ та інших його структурах; В. Козловський очолював львівську філію „Літературно-наукового вістника“; А. Жук працював у Централі україн­ських кооперативів; анархіст М. Лозинський був провідним публіцистом і політологом, оглядачем громадського життя в Галичині для всіх періодич­них видань М. Грушевського, передусім ЛНВ, есер М. Залізняк теж працював у різних структурах НТШ, йому М. Грушевський доручав рецензуван­ня суспільно-політичної літератури в „Записках НТШ“ та ЛНВ, а також перекладав суспільствоз­навчі книжки для ЛНВ та Видавничої спілки.

Саме політичний підтекст став основою кон­флікту в НТШ 1913 р., що призвело до резиґнації М. Грушевського та закінчення львівського періоду його життя. Це спостерігалося й раніше під час Загальних зборів НТШ у 1897, 1901, 1904 рр. Контроверсії з приводу керування М. Грушевським То­вариством ніколи не були внутрішньою справою НТШ. Адже за статутом Товариства брати участь в голосуванні мали лише дійсні його члени, до числа яких належали всі визначні політики Національно-демократичної партії, члени Галицького сейму і члени української репрезентації в Австрійському парляменті. Головни­ми противниками М. Грушевського були не так вну­трішні опоненти, як голова націонал-демократів К. Левицький. Причиною невдоволення пар­тійних лідерів га­лицьких українців було те, що М. Грушевський 1904 р. вийшов з УНДП і протиставив їй власну політику, звинувачуючи чле­нів партії в продовженні опортуністичної щодо по­ляків у Галичині політики та нехтуванні соборницькими ідеями.

НТШ треба розглядати як осередок дії і проду­кування концептуальних підходів ідеї соборности українських земель. Сама думка про галицький П’ємонт мала своє матеріяльне втілення саме пе­редусім в НТШ — загальноукраїнській інститу­ції. Спільна мова, література, наука для Західної і Східної України мали плекатися головно в Товари­стві, спільній інституції галицьких і наддніпрян­ських науковців. На початках НТШ матеріяльно забезпечували українці з Великої України, а керували ним галицькі науковці, однак науковий провід мали київські вчені. Обіймання новоствореної кафедри української історії В. Антоновичем мало відбуватися паралельно з обранням його на голову НТШ. Львівський університет був поль­ською інституцією, а національна наука могла роз­виватися тільки в українській установі, якою було властиво НТШ. Тому обрання М. Грушевського 1897 р. головою НТШ було підготовлене самою ідеологією Товариства, закладеною ще в 1873 та 1892 рр.

НТШ як всеукраїнську установу сприймали й усі свідомі українці підросійської України. Є. Чикаленко на прохання М. Грушевського фінансував будівництво Академічного дому. Хоч жили там пе­редусім галичани, але загальне керівництво спра­вами вів М. Грушевський. О. Кониський заповів свій архів і бібліотеку НТШ як майбутній всеу­країнській Академії наук. Товариство мало цільові стипендії: гроші давали наддніпрянці Д. Мордовець, Є. Чикаленко, О. Кониський, М. Грушевський, М. Тишкевич. Му­зеєві НТШ пере­силав мистецькі й археологічні пред­мети директор Ки­ївського міського художньо-промис­лового і наукового музею М. Біляшівський.

Соборницьке мислення М . .Грушевський прище­плював своїм уч­ням, усі вони стали соборниками. На їхню ідеологічну витримку сподівав­ся М. Грушевський, коли відряджав І. Джиджору та І. Кревецького пра­цювати редактора­ми ЛНВ у Київ. І в сенсі соборницьких інтенцій у Києві вони виявилися твердішими за групу С. Єфремова й Б. Грінченка. С. Томашівський за­лишався таким лише до початку революції 1917 р. на Наддніпрянщині.

М. Грушевський у Товаристві виконував куль­турну програму лідерів „Київської громади“ В. Антоновича та О. Кониського зі збільшення кадрів нової інтелігенції, яка б вже не вважала себе частиною імперської російської або поль­ської інтелігенції, а усвідомлювала свою культур­ну окремішність. Ця інтелігенція мала готувати широкий загал людности до політичної окремішности.

Школу істориків М. Грушевського у Львові, яка формувалася навколо Історично-філософіч­ної секції НТШ, треба сприймати не лише як суто наукову, але і як школу громадських лідерів. І. Джиджора та І. Кревецький були істориками, вони також публікувалися в ЛНВ. І. Джиджора активно друкувався на суспільні теми в „Раді“. На сторінках преси висвітлював політичний кон­цептуалізм С. Томашівський. М. Кордуба як куль­турний референт співпрацював у роки Першої світової війни зі Союзом визволення України, друкувався в його періодичному органі „Віснику СВУ“. Іван Крип’якевич також був задіяний у су­спільно-політичні акції, писав перші шкільні під­ручники для ЗУНР, був близьким до політичної групи В. Липинського й А. Жука „Вільна Україна“ напередодні Першої світової війни. У часи ви­звольних змагань учні М. Грушевського працюва­ли в державних органах ЗУНР.

НТШ під орудою М. Грушевського виробляло ціннісні категорії щодо українського минулого, творило галерею героїв і су­противників, інтер­претувало позитив­ні й негативні події, висувало відповідні орієнтири для ша­нування та ганьби. Низка таких трак­тувань та інтерпре­тацій стала класич­ною для сучасної української історіо­графії. Це, зокрема, тяглість чотирьох головних періодів української істо­рії — України-Руси князівської, литовсько-польської, козацької, нової (XIX—XX ст.); князівська Русь-Україна (IX—XIII ст.) є спадщиною передусім українського на­роду; причиною політичного занепаду України в XVI—XVII ст. став відхід еліти від культурної української окремішности та злиття з польсько-литовською елітою; народ є носієм національних ідеалів (теза народницької історіографії); Пере­яславська рада 1654 р. у жодному разі не була возз’єднанням України з Росією в єдину державу, а лише тимчасовим політичним союзом для спіль­ної військової боротьби; козацька старшина стала новою українською елітою, а Гетьманщина — дер­жавою українського народу XVII—XVIII ст.; ко­зацька еліта і гетьмани провадили послідовну й єдину політику, спрямовану на збереження авто­номности українських земель як у складі Росії; союз І. Мазепи зі Швецією був спробою здобути незалежність для України; Росія робила все мож­ливе для нівеляції української автономії та повної інтеграції українських земель; негативне ставлен­ня до царату та імператорів Петра І, Катерини ІІ, Миколи І; пріоритет української мови як осно­ви для культурного й політичного виокремлен­ня українських земель наприкінці XIX—XX ст.; спільність української історії для Східної і Захід­ної України та відмова від розгляду української історії лише в межах Російської імперії; відхід від конфесійного чинника під час оцінки минулого й трактування Православну та Греко-католицьку як дві національні церкви українського народу.

НТШ було ініціятором загальноукраїнських культурних заходів. Найбільшими досягненнями Товариства в цій царині стали:

1. Мова видань НТШ виконувала функцію за­гальновизнаної всеукраїнської літературної мови. Публіцистичні видання Галичини до 1890-х рр. майже не доходили до Великої України і серйоз­ного впливу на наддніпрянську інтелігенцію не мали. Натомість мову „Записок НТШ“, ЛНВ, окре­мих неперіодичних видань Товариства і, зрештою, „Історія Украни-Руси“ М. Грушевського інтелек­туальна еліта Великої України оцінювала як всеукраїнську. Нею писали всі „молодоукраїнці“, хто вступив на стежку громадсько-суспільної праці наприкінці XIX ст. (С. Єфремов, О. Лотоцький, В. Доманицький). І це при тому, що ця мова була для під ро­сійських українців занадто „галицькою“, бо творилася на основі „желехівського“ правопису, який став панівним в Галичині після впровадження в життя політики „Нової ери“ (1892). Особливо наддніпрянці не сприймали три його компонен­ти: 1) окреме напи­сання частки ся; 2) м’яке і (ї) з дво­ма крапками („мачок“, за влучним виразом Івана Нечуя-Левицького); 3) невживання апострофу. Зрештою, від цих рис правопису з метою його сприйняття Великою Україною відмовилися в 1920-х рр.
2. Товариство (передусім М. Грушевський) сти­мулювало появу загальноукраїнського літератур­ного суспільно-політичного журналу ЛНВ. Часо­пис упродовж 1898—1914 рр. був найповажнішим форумом для всіх українських письменників, пу­бліцистів, економістів тощо. Саме через ЛНВ по­глиблювався вплив ідей соборности українських земель та єдиної мови і літератури.
3. НТШ чи не найбільше спричинилося до фор­мування масової літератури для народу. Здійсню­валось це через Видавничу спілку, що виникла як структура Товариства. Її завданням М. Грушевський вважав друк вивірених часом взірців укра­їнської й перекладної всесвітньої літератури. Цим НТШ творило спільне культурне поле українства, працювало на культурне розмежування україн­ської зі сусідніми імперськими культурами.
4. Товариство було провідною інституцією в справі просвітньо-освітніх ініціятив українського громадянства, а М. Грушевський — одним з най активніших суспільних діячів у царині творення українського приватного шкільництва — гімназій. НТШ брало участь у діяльності різноманітних пе­дагогічних товариств, спонсорувало заснування гімназій в Коломиї, Рогатині та інших містах Га­личини. М. Грушевський, С. Томашівський та інші були членами львівської „Просвіти“, залучались до її видавничої роботи.
5. М. Грушевський розглядав бібліотеку НТШ як національну бібліотеку всієї України. Під таким кутом зору відбувалася її комплектація: для неї жертвували свої книжкові зібрання визначні українські вчені Наддніпрянщини О. Кониський, Володимир Лесевич та ін. Бібліотека Товариства нав’язала обмінні контакти з усіма бібліотеками світу, маніфестуючи цими книгообмінами існуван­ня та розвиток національної науки.
6. Завдяки М. Грушевському НТШ приділяло велику увагу національному образотворчому мис­тецтву як інтегральній частині окремішньої укра­їнської культури. М. Грушевський брав активну участь у „Товаристві прихильників української літератури і штуки у Львові“, допомагав у фінан­суванні першого українського мистецького видан­ня „Артистичний вісник“, що друкувався у Львові. Видатний митець І. Труш був членом НТШ, вхо­див до найтіснішого кола співробітників М. Грушевського і на його замовлення створив галерею видатних культурних діячів України. Крім того, до праці у виданнях та інших проєктах НТШ були залучені В. Кричевський, Ф. Красицький, М. Жук, М. Бойчук. В. Кричевський графічно оздоблював більшу частину книжок М. Грушевського, спору­джував будинок вченого у Києві в українському стилі задля виховання культурних смаків меш­канців столиці.
7. При НТШ М. Грушевський пробував створи­ти Національний всеукраїнський музей — пара­лельний з Національним музеєм, який органі­зовував Митрополит А. Шептицький. В ньому нагромаджувались художні колекції й археологіч­ні збірки та історичні пам’ятки не лише галицько­го, але й загальноукраїнського походження.
8. НТШ спричинилося до популяризації у світі народного ужиткового мистецтва. Саме завдяки М. Грушевському були проведені в 1905 р. вистав­ка творів гуцульського мистецтва та виставка на­родних митців у Коломиї.

НТШ стало не лише de facto Українською ака­демією наук. Для українців у часи відсутности структурованого громадського політичного життя Товариство виконувало функцію своєрідного цент­ру освіти, мистецтва і культури, беручись за ті зав дання й проблеми, які зазвичай розв’язують державні інституції. Завдяки енергії та громадсь­кій активності М. Грушевського НТШ стало ла­бораторією національно-політичної думки, пред­ставником українського народу в контактах з політичними чинниками інших держав і народів.

Після того, як М. Грушевський перестав очо­лювати НТШ, Товариство перетворилося більшою мірою на наукову інституцію регіонального ха­рактеру. Чинники української галицької політи­ки розглядали М. Грушевського не лише лідером національної науки, але й політичним діячем. По­літична репрезентація намагалася його залучи­ти в Тісніший народний комітет УНДП і зроби­ти провідником галицької політики, але від такої перспективи М. Грушевський відмовився, проте не відмовився від ролі незалежного політика по обидва боки Збруча. Успіх Товариства в сенсі його науково-організаційного і фінансового становища був можливий завдяки харизмі М. Грушевського й концентрації влади в одних руках.

Попри авторитарну модель керівництва М. Грушевського, період його головування треба визнати значним і безперечним позитивом. Без його силь­ної й незламної волі, працездатности, самопосвяти і жертовности був неможливий успішний розвиток самого Товариства. Досягнення НТШ нерозривно пов’язані передусім із працею М. Грушевського, а саме ж Товариство варто розглядати як один з найвдаліших українських національних проєктів того часу.

Ігор ГИРИЧ