ІВАН ФРАНКО — DOCTOR UNIVERSALIS (секрети успіху)

„Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчен­ня чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, сказати б, здіймає шапку [...],— занотував з нагоди столітніх роковин письменника у своїй „Книзі спостережень“ Євген Маланюк.— Тут діє якийсь “інстинкт величі”, який у так званих масах є значно більш живий, аніж припускають демагоги“.

І справді: велич Франкова, ренесансний титанізм його виняткової твор­чої особистости — самооче­видний факт для кожного неупередженого погляду. Вже на своїх сучасників він справляв враження „вели­кого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко дальше“. Із часової дистанції ця грандіозна по­стать не меншає, а навпаки, дедалі вивищується — і не дальшає, а дедалі ближчає до нашої сучасности. Та чи можемо з певністю сказати, що за 155 років, що минули од часу Франкових уродин, повністю збагнули сутність його творчого феномена, таємницю його, Франкової, величі?

Попри понадстолітню іс­торію франкознавства (її початки варто пов’язувати з іменем професора Львів­ського університету Оме­ляна Огоновського, який уперше „прописав“ Франка в історії літератури, при­святивши доробкові свого колишнього студента чима­лий монографічний розділ), загадка величности (чи, іншими словами, геніяльности) автора „Каменярів“ та „Мойсея“ і досі нерозгадана. У повсяк­денному слововжитку в означення „геніяльний“ здебільшого вкладають не якісно-конкретний, а суб’єктивно-оцінний зміст. Саме поняття „геній“ девальвувалося у нашу „фельєтонну добу“ (за формулою Германа Гессе), коли його стали прикладати до поп-ідолів масової культури та модних кутюр’є. Тож досі існує нагальна потреба транспо­нувати поняття Франкової величі з рівня інстинк­ту на рівень наукової рефлексії.

Що Франко — геній, відчували вже його сучас­ники, ще 1885 року повеличавши його тоді навіть не 30-річного рудовусого парубка! — українським Мойсеєм, покликаним вивести своїх земляків із „духоти“, „як Мойсей Ізраїля із дому роботи“. І це за 20 років до написан­ня славетної філософської поеми „Мойсей“ — друго­го „Заповіту“ українського народу, за влучним визна­ченням Юрія Шереха (Ше-вельова)! І хоча через свою скромність Франко не раз відрікався од цього високо­го, але обтяжливого титу­лу (пригадаймо знамените звернення до не надто гречного молодшого колеги: „Я не геній, синку милий...“), його геніяльність не підля­гає жодному сумніву.

Іван Франко — це рід­кісний у світовому контексті й унікальний в українській історії приклад універсаль­ного генія — всебічно обда­рованої й гармонійно розви­нутої творчої особистости, що реалізувала власний потенціял не в одній, а одразу в багатьох галузях культу­ри.

Універсалізм — найви­ща міра обдарованости, яка відрізняє генія від таланту. „Адже талант є специфіч­ною, а геній — усезагальною здібністю“, — слуш­но стверджував ¥. В. Ф. Гегель. З огляду на це, Франко — геній у найбуквальнішому і найточні­шому сенсі цього слова. У нього виразно просте­жуються всі дефінітивні риси геніяльности: бага­тогранність обдарування, різнобічність діяльности, філософська широчінь світогляду, надвисока про­дуктивність праці, оригінальність і новаторський характер творчости, високий інтелектуалізм, зна­чна пізнавальна активність, одержимість пафосом само- і світоосягання, пристрасне зацікавлення „вічними“ питаннями людського існування, глибо­ке проникнення в соціяльно-політичні, ідеологіч­ні, філософські, етичні, естетичні проблеми своєї доби, творче (іноді радикальне) переосмислення традицій минувшини, вміння передбачати май­бутнє.

Це була людина-„перехрестя“, навстіж від­крита до світу, яка з чут­ливістю інтелектуального сейсмографа жадібно ло­вила найтонші коливан­ня духовної атмосфери часу, і водночас людина-„поступ“, котра силою своєї індивідуальности не мовби репродукувала „в онто генезі“ культурно-історичний „філогенез“ своєї епохи. Врешті,— людина-„універсум“, неповторний мікрокосмос, рівновеликий макрокос­мосу у своїй загадковості й нескінченності. І саме завдяки своїй межовій відкритості, еволюційній змінності, дивовижному універсалізму, а відтак — складності, навіть амбі­валентності феномен Франка, власне як унікаль­ний людський феномен, посідає небуденне місце не тільки в історії нашої культури, але й у досвіді становлення новоевропейської („фаустівської“, за Освальдом Шпенглером) людини загалом.

„Величезна рідкість у людині — поєднання в одній особі великого художника і великого мис­лителя,— писав видат­ний російський психофізіолог, творець науки про вищу нервову діяльність І. Павлов.— У переваж­ній більшості вони пред­ставлені індивіду умами“. Багатогранний письмен­ник, учений і громадсько-політичний діяч, Франко щасливо поєднав у сво­єму психотипі допитли­вий інтелект мислителя з проникливою інтуїцією митця, фантазію поета зі спостережливістю жур­наліста, селянську пра­цьовитість із глибокими рефлексіями інтелігента. Жоден із діячів нашої

культури (і мало хто — світової) не може зрівня­тися з ним за всебічністю інтересів, енциклопе­дичністю знань та продуктивністю праці. У нашій культурній та інтелектуальній історії Франко став не просто „другим після Шевченка“ (чи то пак „га­лицьким Шевченком“), а українським Арістотелем та Леонардо Да Вінчі, Вольтером і ¥ете, ставши в один ряд із найбільшими геніями людства й тим самим закарбувавши своє ім’я не тільки до літопису національного поступу, а й до золотої книги надбань людської цивілізації загалом.

Про естетичні вартощі та ідейну наснаженість літературної спадщини Франка-письменника — багатотомної, новаторської, поліжанрової й різ­ностильової — написано багато. Тим часом і досі маловідомий Франко-вчений — автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літе­ратурної критики, методології та компаративісти­ки, бібліографії, книгознавства, бібліотекознавства, мовознавства, перекладознавства, журналістикознавства, фольклористи­ки, етнології, етнографії, культурології, мистецтво­знавства (зокрема му­зикознавства й театро­знавства), релігієзнавства, історії, економіки, соціо­логії, статистики, пра­вознавства, політології, педагогіки, психології, фі­лософії, ба навіть описо­вого природознавства.

Без перебільшення, Іван Франко — це справ­ді український Doctor universalis (лат. універ­сальний доктор; як відо­мо, цей почесний титул у середньовічній схоластиці отримав Альберт Вели­кий). Недаремно ще за життя його називали „ака­демією наук“ та „університетом“ в одній особі.

Видатний філолог, насамперед літературо­знавець і фольклорист, Франко здобув визнання в міжнародної наукової спільноти свого часу на­самперед як упорядник і науковий редактор фун­даментальних корпусів „Апокрифи і легенди  з українських рукописів“ (у 5 т., 1896—1910) та „Га­лицько-руські народні приповідки“ (у 3 т., 6 кн., 1901—1910), автор циклу фольклористичних моно-інтерпретацій „Студії над українськими народни­ми піснями“ (1907—1912, окреме вид. 1913), чис­ленних ґрунтовних до­сліджень з історії укра­їнської літератури („З остатніх десятиліть ХІХ віку“, 1901; „Южно русская литература“, 1904; „Нарис історії українсько-русь­кої літератури до 1890 р.“, 1910, та багато ін.), у т. ч. літературної медієвістики („Іван Вишенський і його твори“, 1895; „Карпато-руське письменство ХVІІ—ХVІІІ вв.“, 1900; „Свя­тий Климент у Корсуні“, 1902—1905, окреме вид. 1906; „До історії українського вертепу ХVІІІ в.“, 1906 тощо) та шевченкознавства („Темне царство“, 1881—1882, окреме вид. 1914; „Тополя“ Т. Шевченка“, 1890; „Наймичка“ Т. Шевченка“, 1895; „Шевченкова „Марія“, 1913 та багато ін.), низки мовознавчих праць („Етимологія і фонетика в южноруській літературі“, 1894; „Двоязичність і дволичність“, 1905; „Причинки до української ономастики“, 1906; „Літературна мова і діялекти“, 1907 й ін.). Класикою українського перекладознавства стала праця „Каменярі. Український текст і поль­ський переклад. Дещо про штуку перекладання“ (1912, окреме вид. 1913).

Франко — автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру („Руський театр у Галичині“, 1885; „Русь­кий театр“, 1893; „Русько-український театр (Історичні обриси)“, 1894 та ін.), рецензій і відгуків на театральні ви­стави, низки статей на музикознавчі теми. Важливе культурологічне зна­чення мають його релігієзнавчі дослі­дження („Потопа світа“, 1883, „Поема про сотворення світу“, 1904, окреме вид. 1905, „Сучасні досліди над Святим Письмом“, 1908 тощо). Вченому нале­жать і кількадесят економічних, соціо­логічних, політологічних, правознавчих та історичних праць, зокрема перший зразок жанру історичної біографії в українській історіографії — „Життя Івана Федоровича та його часи“ (1883).

Загалом, за сумарними даними бібліографічних покажчиків, із-під Франкового невтомного пера вийшло близько 3 тисяч (sic!) наукових студій, серед яких — власне науково-дослід­ницькі, науково-популярні, науково-філософські, науково-публіцистичні та літера­турно-критичні праці. Персональна бібліографія вченого впродовж його 40-річного труду щороку збагачувалася в середньому 75 новими позиція­ми (поміж тим — не лише статті, рецензії та по­відомлення, а й фундаментальні монографії!), а в „найурожайніші“ роки ця цифра сягала 200—300 праць (і це без сталого місця наукової праці, ква­ліфікованих помічників-лаборантів та сучасних технічних можливостей!). Мало хто й сьогодні може похвалитися такою науковою продуктивністю!

Про винятковий творчий успіх Франка-вченого свідчить не тільки колосальний обсяг його доробку, а й широке визнання в науковому світі (ступінь доктора філософії, здобутий у Віденському університеті, звання доктора honoris causa Харківського університету, членство в багатьох слов’янських наукових товариствах, численні публікації у найпрестижніших европейських наукових часо­писах...). Та насамперед — велика кількість та висока продуктивність його наукових ідей, інновацій та від­криттів.

Як оригінальний мислитель із проникливою іс­торіософською інтуїцією, Франко одним із перших в українській інтелектуальній історії діягностував антигуманну сутність марксизму та передбачив згубні політичні наслідки соціял-демократизму (див. гострокритичні статті „Соціялізм і соціял-демократизм“, 1897; „А. Фаресов. Народники и марксисти. С.-Петербург, 1899“, 1899; „До історії соціялістичного руху“, 1904; передмову до збір­ки „Мій Ізмарагд“, 1898, та ін.) та, що важливіше, чітко сформулював ідеал національної самостійности (зокрема, в працях „Поза межами можливого“, 1900; „Одвертий лист до гал[ицької] україн­ської молодежі“, 1905).

Крім того, філософ розробив власний варіянт позитивістської концепції соціяльного прогресу та класифікації наук, був піонером у популяри­зації новочасних природничо-наукових знань, від­криттів у галузі астрономії, фізики, хемії, біоло­гії, зокрема еволюційної теорії (див. філософські праці „Наука і її взаємини з працюючими класами“, 1878; „Мислі о еволюції в історії людськости“, 1881; „Що таке поступ?“, 1903). Плідними й досі видаються Франкові філософські ідеї про єдність матеріяльного й духовного світу, лю­дини і природи, мікро- і макрокосму. Настанови на „відкриття душі“, „Америк духу“ задають людиномірний, фі­лософсько-антропологічний та психо­логічний вектор світо- і самопізнання, який цілком відповідає зміні парадигм сучасного наукового знання — від техноцентризму до антропоцентризму.

У новаторському на свій час і досі актуальному естетико-психологічному трактаті „Із секретів поетичної творчости“ (1898) Франко переконливо обґрунтував вагому роль підсвідомости („нижньої свідомости“) у людсько­му житті та художній творчості (пара­лельно і майже синхронно з творцем психоаналізу Зигмундом Фройдом). Науково продуктивні й досі його проникливі спо­стереження над етапами та психологічними ме­ханізмами творчого процесу, зокрема аналогія між сонною та художньою фантазією, евристичні міркування про специфіку поетичної, наукової та критичної сугестії, принципи асоціяції ідей та об­разів, еруптивну силу „нижньої свідомости“ тощо. Франкові належить чимало інноваційних ідей у сфері методології гуманітарних наук (літерату­рознавства, лінгвістики, фолькло­ристики, історії, етнології). Йдеться не лише про трансплантацію на на­ціональний грунт новітніх (на той час) принципів і підходів европейських наукових шкіл — культурно-історичної, порівняльно-історичної, психологічної. У науковій спадщи­ні вченого дослідники віднаходять ідейні ембріони рецептивної естети­ки та психопоетики, етно-, соціо- та психолінгвістики, когнітивістики — галузей, які вповні сформувалися лише в ХХ ст.

Фахівці визнають концептуаль­не новаторство Франка як спів твор­ця сучасного перекладознавства, театрознавства та термінознавства. І досі неперевершені не лише в українській, а й у світовій науці згадані фундаментальні праці Франка з літературної медієвістики, апокрифології, пареміології та пареміографії.

Франкові належить цілісна й переконлива історико-культурологічна концепція органічної цілісности та історичної тяглости української куль­тури в хронологічних та етнографічних межах її поширення — від княжих часів до сьогодення, від Сяну до Дону. Водночас мислитель заклав наукові засади теорії й практики міжкультурної комунікації, ненастанного й багатовимірного діалогу між українцями й представниками інших народів та цивілізаційних типів.

Неоціненний внесок Франка-вченого у формування  та  кодифікацію  багатьох  галузей  національної термінології і, ширше,— в процеси інтелектуалізації та функціонально-стильової розбудови україн­ської літературної мови. Без перебільшення, саме Франка маємо право на­зивати одним із головних творців української нау­кової мови.

Є у Франковому до­робку й, на перший погляд, цілком несподівані наукові міркування, ідеї та винаходи — ось як „мікробіологічний“ екс­курс про життя бакте­рій та вірусів у казці для дітей „Як звірі правувалися з людьми“ чи проєкти закону про рибальство в Галичині (вочевидь, да­лася взнаки давня при­страсть письменника до полювання на безмовних мешканці в підгірських і карпатських річок та озе­рець!) та „стрілецької шнайдизи“ — спеціяльного пристрою для розсікання колючих дротів (за цей винахід письменник отримав подяку від проводу Легіону УСС, у складі якого на фронтах Першої світової війни змагався за волю України і його син Петро).

Таким чином, Франко обійняв своїми науко­вими зацікавленнями надширокий спектр фак­тів і явищ природи та культури, реального та ідеально го світу, сформулював та осмислив без­ліч актуальних проблем різних галузей людського знання і багато в чому ви­передив свій час.

Завдяки (чи всупереч) чому? У чому ж таємни­ця Франкової унікальної особистости та феноме­нального культуро- й націотворчого чину, який Євген Маланюк свого часу означив як „духово-інтелектуальний подвиг“? Іншими словами, чому Франко став генієм?

Не претендуючи на вичерпність та ясно усві­домлюючи злиденність раціональної логіки перед ірраціональною таїною генія, все ж запропонує­мо стислу відповідь на ці сакраментальні питан­ня: десять своєрідних ключів до „коду Франка“ (до слова, не менш загадкового, ніж спрофанова­ний постмодерним маскультом містичний „код Да Вінчі“) — десять секретів творчого успіху „уні­версального доктора“.

1. Природна допитливість та відкритість до всього нового (пристрасне бажання „все проник­нуть, все проглянуть...“).
2. Феноменальна пам’ять та евристичність мислення (зокрема шанобливе, але й вибірково-критичне ставлення до авторитетів, полемічний хист та самостійність висновків).
3. Фундаментальна академічна освіта та сис­тематична самоосвіта (майже 30-літній шлях від учня початкової школи до доктора філософії і не­скінченна мандрівка „морськими глибинами“ кни­жок).
4. Фанатична працьо­витість та наполегливість у досягненні поставленої мети (всежиттєва вірність імперативу „працювать, працювать, працювати, в праці сконать“, наслідком чого стала колосальна, понадстотомова спадщи­на — усього близько 6 ти­сяч творів!).
5. Розвинута інтуїція та дар синтезу і прогно­зу (пророчі передбачення власної долі, історичних перспектив свого наро­ду та майбутнього всього людства).
6. Інтердисциплінарність (розуміння єдности науки як „нероздільного і нерозривного ланцюга“, де кожна ланка пов’язана з іншою, а найважливі­ші проблеми виникають на перехресті дисциплін та вимагають синтезу різних підходів).
7. Мультилінгвізм і поліглосія (вільне володіння чотирнадцятьма чужими мовами, яке не при­гнічувало, а навпаки, зміцнювало прагнення роз­вивати та збагачувати свою, рідну).
8. Органічна інтегрованість в европейський та, ширше, світовий культурний контекст, від­критість до інтеркультурного діалогу (намагання збудувати „золотий міст зрозуміння і спочуван­ня між нами і далекими людьми, давніми поколіннями“, зокрема засобами перекладу; загалом Фран­ко переклав українською твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національ­них літератур).
9. Національна свідо­мість та обов’язок перед власним народом („Нам пора для України жить!“ як життєве, творче і полі­тичне кредо).
10. Свобода думки і сміливість мріяти (як найяскравіший приклад — несхитна віра в „силу духа“ та „день воскресний“ українського народу, його національну само­стійність та політичну незалежність).

Вважаємо, що саме завдяки цим чинникам ко­вальський син із підгірського села Нагуєвичів став універсальним доктором та українським Мойсеєм, діяльним центром европеїзації та інтелектуаліза­ції України, продукування та поширення науко­вих знань, міжкультурного діалогу та національ­ного самоусвідомлення.

Отже, Франко — справжній український self-made man, людина, яка зробила себе сама. Тому Франкова історія — не стільки історія життєвої трагедії, скільки героїчна історія творчого успіху, перемоги інтелекту над обставинам и, духу на д ма­терією. „В цім героїчнім напруженні, в цій перемо­зі над скорбним і маловірним духом, над життєви­ми обставинами і добою — і полягає та величність Франка, в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто і яка не дозволить, хоч би як змінились умови нашого життя, забу­ти його як поета“,— стверджував ще 1925 р. Микола Зеров⁷.

Настав час українську історію й культуру розглядати не в парадигмі поразки, а в парадигмі успіху (пере­моги). Попри песимістичні настрої, навіяні бездумними, а часом і зло­чинними іграми духовних пігмеїв і геростратів, треба нарешті зміни­ти оптику і, поглянувши в дзеркало свого минулого, побачити там не жа­лісливу жертву хронічного програшу, а певну себе, вповні сформовану й зреалізовану творчу особистість, якій є чим пишатися і яка знає, що роби­ти далі. Тільки так можна відкрити перед собою вікно майбутнього, а не навіки причинити віко історичної до­мовини.

Перефразовуючи В. Винниченка, стверджуємо:   прийшов   час   читати історію без брому. І насамперед — читати Фран­ка.

Пізнавати Франка для нас, українців, означає пізнавати себе, своє минуле і своє майбутнє. Адже Франко — за його власною поетичною форму­лою — „пролог, не епілог“. Це не лише славна ми­нувшина України, а її жива сучасність та шлях у гідну будучність. Його колосальна спадщина — не архів і не музей, а відкритий простір інтелектуального пошуку та націо­нального самоствердження „у наро­дів вольних колі“.

Іван Франко — це прообраз нової, духовно, інтелектуально й політично незалежної України.

України, яка має ґрунтовну европейську освіту, а проте не забуває свого коріння.

України, яка вільно розмовляє ба­гатьма чужими мовами, а проте най­більше любить і шанує свою, рідну.

України, яка не декларує себе „найпрацьовитішою нацією у світі“ та не висуває претензій на власну винятковість, а наполегливою, розум­ною й доцільною працею утверджує свою самобутність та самостійність, щоденно зміцнює свій добробут та захищає свою гідність і свободу.

Будьмо відверті: таку Україну нам ще тільки належить створити. Якщо ми її створимо,— це буде найкращим пам’ятником Франкові.

Богдан ТИХОЛОЗ