Тут не пишу чиєїсь біографії, бо і свою було б нелегко описати. Це, радше, роздуми з нагоди 80-літнього ювілею людини, яку запізнав (а чи впізнав?) зовсім не давно. Сталося це якихось двадцять п’ять років тому, коли відроджувалось в Україні НТШ – ця, як кажуть, неофіційна чи некоронована академія наук, ще до прийняття Акта незалежності та проголошення незалежності.
Було це передовсім подією масштабною, навіть імпозантною з величезною попередньою підготовкою. Тоді, у 1989 р., об'єдналась і "засвітилась" у Львові велика частина як місцевої, так і діаспорної наукової інтелігенції, про яку тут було небагато інформації. А з тутешніх – передовсім Олег Романів і Олег Купчинський – два Олеги. Перший – член-кореспондент НАН України (тоді ще Академії наук УРСР), металознавець, другий – гуманітарій, кандидат філологічних наук, архівіст. Перший був обраний головою НТШ в Україні, другий – його першим заступником і науковим секретарем. Вибір "влади" НТШ, на диво, виявився вдалим. Чому "на диво"? Бо ці дві особистості (саме особистості!) взяли на свої плечі непосильний тягар початкового періоду становлення НТШ в Україні, кадрова (точніше, інтелектуальна) база якого була знищена совєтським режимом ще у 1940 році. Треба було, по суті, починати з нуля. І за порівняно короткий час, десь так до 1995-го, цей етап з честю було пройдено. "Повернено" частину будинків НТШ на вул. Винниченка, 24 і 26 (на правах оренди в НАНУ), засновано осередки у центрі та на сході України, створено видавничий центр і його поліграфічну базу, організовано книгарню, друкований орган "Вісник НТШ", продовжено видання "Записок НТШ", "Хроніки" та інших видань тощо. І всю цю нелегку ношу підняли передовсім перші дві особи таких неподібних за характером, походженням, темпераментом, соціальним положенням. Але з однотипним духовним статусом і волею до креативного чину.
Та, напевне, найбільшим осягом відродженого НТШ стала його синергетична притягальна, навіть магічна сила. До нього потягнулися і поважні науковці різних галузей знань, що вже мали визначні наукові успіхи, і молоді адепти (хоч останніх, звісно, менше) різних сфер наукових пошуків. Без реклами, очікування привілеїв, нагород, прибутків. Без експлуатації слави колишніх ентешівських досягнень і їх носіїв – О. Барвінського, М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка, В. Левицького, К. Студинського, І. Раковського, С. Рудницького, І. Крип'якевича, В. Кубійовича та ін. Не скажу, що все було гладко. Не бракувало жорстких опонентів, заздрісників і навіть пліткарів. Та Бог з ними (хоча тяжко повірити, що у їх душі коли-небудь гостював Всевишній). Лише толерантністю і терпеливістю О. Купчинського, його впертою (!) працездатністю, непоступливістю в основоположних питаннях можна пояснити високий академічний рівень і класичний стиль редагованих ним видань НТШ. За неповних двадцять п’ять років з-під редакторського пера вийшло 46 томів "Записок НТШ" (числа 221 – 256, 266 у друці). Помножимо обсяг одного тому (у середньому 700 сторінок!) на 36 і отримаємо 32,2 тис. сторінок! Протягом 2011–2012 рр. підготовлено перший том (з планованого 12-томного видання) Енциклопедії „Наукове товариство ім. Шевченка“ (вміщає 248 гасел, загальним обсягом 598 с.). Зараз практично готовий другий том, формуються матеріали для третього тому. Енциклопедія розкриває основні етапи розвитку установи, вміщує проблемні статті, які характеризують напрями і конкретні явища гуманітарних, природничо-математичних, медичних, частково навіть технічних наук за 1873–2011 рр. Значну увагу приділено висвітленню ролі та значення НТШ для науки взагалі, його зв’язкам з АН України й іншими українськими та закордонними науковими і культурно-освітніми установами, з навчальними закладами. Енциклопедії „Наукове товариство ім. Шевченка“ є першим поважним кроком у дослідженні історії, ролі та значення Товариства для української дійсности і цей крок не був би можливий без участі Олега Купчинського. А додаймо ще десятки книг тематичних праць НТШ, зокрема збірників секцій і комісій, "Українознавчу наукову бібліотеку", серію "Визначні діячі НТШ", "Історичні джерела", "Архіви". І це ще не все. І все це під силу одній людині!
Дев’ять роки тому відійшов у вічність голова НТШ в Україні Олег Романів. "Академія" осиротіла і на якийсь час завмерла. Кому замінити його і чи є повноцінний спадкоємець. Це не було риторичним питанням. Треба було давати негайну відповідь. І не помилитися. Виявилося, що вибір був не такий вже й великий. "Перст народу" впав на Олега Купчинського. Аргументи за: сфера його наукових інтересів – гуманітарні науки і великий досвід у видавничій праці в НТШ (власне її в основному вів від початку). Крім того, він добре знає "кухню" НТШ, його зовнішні зв'язки з крайовими НТШ Америки, Канади, Європи, Австралії; Олег Купчинський є комунікабельною людиною, що розуміється на непростій психології наукової спільноти та ін. Аргументи проти: по-перше, не академік і навіть не доктор наук (останнє Олег Антонович швидко усунув, бо вже тоді була готова докторська дисертація, але лише велика зайнятість не дозволяла її захистити швидше); по-друге, вік "претендента" – поважний аргумент, адже 2005 р. йому минуло сімдесят; по-третє, треба було негайно знайти йому заміну "на посаді" наукового секретаря і головного редактора видань НТШ (на жаль, до цього часу така заміна не знайдена, що свідчить про нелегку ношу "другої" людини в керівній структурі НТШ). Під тиском обставин О. Купчинський згодився обійняти посаду голови НТШ в Україні, а загальні збори НТШ у листопаді 2005 р. і повторно у листопаді 2008 р. одноголосно обрали його на цю і почесну, і відповідальну посаду. Не минуло багато часу відтоді, як О. Купчинський освоїв досвід управи цим складним організмом, що має назву "Наукове товариство імені Шевченка", яке є науковою громадською організацією, що нараховує лише в Україні понад 2950 звичайних, дійсних, почесних членів та 19 філій та осередків, має розгалужену інфраструктуру (видавничий центр, книгарня, будинки) і є вже повноцінною складовою наукової спільноти України і світу. І нині з висоти науково-організаційних звершень ювіляра Олега Антоновича хочу коротко оглянути його фаховий доробок, який теж немалий і великою мірою неординарний.
Коли пишу про часопростір О.Купчинського, то десь домислюю у цьому контексті і свої часові та геопросторові координати, підсвідомо шукаю рис спільності, подібності і відмінності. Бо й справді: народилися ми приблизно в один час – ще у довоєнні роки, на "золотому Поділлі" (наші села простяглись десь на відстані до 20-30 кілометрівіз різних сторін Тернополя). Тобто "вихідні часопросторові пункти" майже збігаються. Та й імена нам дали однакові (це вже точно). А у ті часи найменування "Олег", "Ігор", "Ярослав", "Святослав" і їм подібні було справжньою рідкістю. Це відображало нові віяння: читальні "Просвіти" "світлом науки і знання" осіняли галичан, героїзували минуле княжими звитягами та іменами. І тому священики хрестили як своїх дітей (батько О.Купчинського Антін був духовним отцем у селі Сороцькому), так і дітей селян, іменуючи їх Романами, Ігорями й Олегами. А як назвеш корабель, каже народне прислів'я, так він і попливе. Саме так і поплив корабель Олега Купчинського часопросторовою матрицею Галичини і опинився у майже безводному місці - на Головному європейському вододілі, але в "genius loci" - духовному Львові (скромно нагадаю, що приблизно тоді ж, у 1954 р., причалив і я до берега цієї духовної гавані). З того часу сформувалася духовно-фахова субстанція Олега Купчинського. Тоді у середині – другій половині п'ятдесятих років уже минулого ХХ ст. в університеті була творча атмосфера. Ним керував "Великий ректор" (за висловом Д.Павличка) – академік Євген Лазаренко: життєлюб, свідомий українець, який робив "акцент" на місцеві, передовсім молоді, кадри. Загальна атмосфера - і внутрішньоуніверситетська, і суспільна - "надворі" існувала хоч яка-не-яка, але т. зв. відлига після розвінчання Микитою Хрущовим "культу особи" Сталіна. Студентові-філологові Купчинському ще й поталанило тим, що його "довкілля" тоді було представлене такими корифеями філологічної науки, як академіки Іларіон Свєнціцький, Михайло Возняк, професори Степан Масляк і Олександр Мороз, Михайло Рудницький та Петро Коструба, Олекса Скоропада, Іван Ковалик і Юліан Редько (минуть десятиліття, і вдячний учень професора Редька видасть його знамениту книгу у двох томах "Українські прізвища"). Багато з них знали Івана Франка чи виросли на його творчості, були його духовними спадкоємцями. А покоління О. Купчинського – це вже були духовними онуками Великого Каменяра. Уже у студентські часи Олег Антонович став науковим шукачем. А поле такої діяльності, здавалося, було безмежне: бібліотеки, контакти з професурою, творчі дискусії, конференції. Усе складалося якнайкраще. Проте... Відлига і в природі, і в суспільстві завжди є лише відлигою. Притиснули сусловсько-брєжнєвські морози, які брутально винищували все, що брунькувалося. Не оминули вони й університету. "Великого ректора" усунули, і таким, як О.Купчинський, особливо тим, що працювали у суспільних науках, місця не знайшлося. Тоді О.Купчинський після довгих митарств влаштувався у Центральному історичному архіві і згодом звідтам "прикріпився" до Інституту суспільних наук у Львові. На щастя, в інституті працювали знані учені - академік Іван Крип'якевич, професор Лукія Гумецька. Саме маститий лінгвіст Лукія Гумецька взяла під свою опіку молодого ученого, визначила (не без участі академіка І.Крип'якевича) тему його кандидатської дисертації про українські географічні назви XIV-ХХ століть (захищено у 1974 р.). У 1960 – 1978 рр. Олег Купчинський, працюючи у Центральному історичному архіві у Львові, "освоїв" нову сферу наукових пошуків - філологічне та історичне джерелознавство. Для кого-кого, а для вченого гуманітарія нема більшого щастя, як "відкопати" в архівних сховищах раніше не впроваджувані в науковий обіг нові факти, особливо ті, що змінюють усталені погляди на явища і процеси. І саме тоді і тут О.Купчинський заявив про себе як вдумливий історик. Як з рогу достатку посипалися публікації, які охопили великий часовий і просторовий обшар нашого народу і наших земель. Наведемо кілька з них. Це: "Пергаментні рукописи ХІ–ХVI століть" (1977), "Дослідження і публікація грамот Галицько-Волинського князівства у ХVIII – першій половині ХІХ ст." (1982), "Втрачені пергаментні грамоти міст і сіл Галичини ХІV - першої половини ХІХ ст." (1982) та багато інших. Своєрідним фундаментальним підсумком історико-українознавчих студій стала монографія "Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХІV століть. Дослідження. Тексти" (2004), яка лягла в основу докторської дисертації ученого, успішно захищеної ним у 2007 р. А були ще дослідження з історії мови, дипломатики, історії установ, архівістики, палеографії, історії церкви та історичного краєзнавства. Мені особливо імпонують назви публікацій: "Причинки до історії української картографії до 30-40-х років ХХ століття" (1996), "Україна в картографічних творах колекції Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові" (1971), "Рукописні карти України ХVІІІ ст. в ермітажній збірці Бібліотеки ім. М.Є.Салтикова-Щедріна в Ленінграді" (1973) та ін.
Не можна не згадати відзначення 140-річного ювілей заснування НТШ – неординарної події у науковому та культурному житті громадськости України. Святкування 140-річчя стало багатомовним та міжнародним, проходило у різних містах України, США, Канади, Австралії, країнах Європи. У рамках ювілею проходили наукові конференції, сесії, „круглі столи“, академії, святкові виставки видань, концерти. Також Товариство підготовило спеціальні та серійні книжкові видання, афіші, філокартичні та філателістичні пам’ятки. Загалом організація такого заходу – це велетенська і непосильна праця.
До свого 80-ліття д. і. н. Олег Купчинський підходить з таким великим за обсягом (понад 520 позицій), багатовекторним за спрямуванням (історія, лінгвістика, літературознавство, географія і картографія та ін.) доробком, що викликає щирий подив і повагу до цієї людини – ученого, організатора наукового процесу, зокрема Наукового товариства імені Шевченка, його чільного діяча. Наукова громадськість нашого краю зичить солінізанту міцного-міцного здоров'я і подальших творчих звершень.
Олег Шаблій